План
1. Сутність фінансів і їх функції. Фінансова система суспільства.
2. Державний бюджет і джерела його формування. Податкова система і її структура.
3. Проблема дефіциту державного бюджету і шляхи її розв’язання.
1.
Головними передумовами виникнення і розвитку фінансів було виникнення товарно-грошових відносин, а також поява і розвиток різних видів державних утворень.
Фінанси можуть успішно функціонувати, активно сприяти економічному і соціальному прогресу тільки при активному втручанні в ці процеси держави.
Однією з головних ознак фінансів є їх грошова форма виразу і віддзеркалення фінансових відносин реальним рухом грошових коштів (готівковим або безготівковим). Другою важливою ознакою фінансів як економічній категорії є розподільний характер фінансових відносин. Третьою важливою специфічною ознакою фінансів, що відрізняє їх від інших розподільних категорій, є те, що фінансові відносини завжди пов'язані з формуванням грошових доходів і фондів, що приймають форму фінансових ресурсів
Фінанси – це сукупність економічних відносин, які складаються з приводу формування, розподілу і використання грошових фондів.
Сутність фінансів виявляється в їх функціях, під якими розуміють «роботу» виконувану фінансами. Питання про кількість і зміст функцій фінансів відноситься до дискусійних. Багато економістів вважають, що фінанси виконують дві функції – розподільну і контрольну.
Фінанси є об’єктивно обумовленим інструментом вартісного розподілу: їх специфічне суспільне призначення полягає в тому, щоб розподіляти і перерозподіляти вартість ВВП, виражену в грошовій формі, між різними суб’єктами господарювання і напрямами цільового використання. Сутність фінансів як особливої сфери розподільних відносин виявляється перш за все за допомогою розподільної функції. Саме через цю функцію реалізується суспільне призначення фінансів – забезпечення кожного суб’єкта господарювання необхідними йому фінансовими ресурсами, використовуваними у формі грошових доходів спеціального цільового призначення.
Розподільна функція фінансів реалізується в процесі первинного розподілу, перерозподілу і вторинного розподілу вартості ВВП.
Первинний розподіл полягає в формуванні так званих основних або первинних доходів суб’єктів, які беруть участь у створенні ВВП.
Первинні доходи діляться на три групи:
а) заробітна плата робітників, службовців; доходи фермерів, селян, інших категорій працівників, зайнятих у сфері матеріального виробництва;
б) доходи підприємств сфери матеріального виробництва;
в) доходи держави у вигляді непрямих податків; надходжень від державного майна, угідь, послуг; прибутку державного сектора, що централізується в бюджеті.
Проте розподіл ВВП не обмежується лише його розподілом між тими, хто його створював, тобто серед учасників матеріального виробництва.
Річ у тому, що держава має і інші галузі і сфери, перш за все невиробничу сферу, вона зобов’язана піклуватися про їх розвиток, а значить, виділяти для цього грошові кошти.
До таких сфер і галузей можна віднести забезпечення обороноздатності країни, освіту, охорону здоров’я, управління, соціальне страхування і соціальне забезпечення тощо.
Все це обумовлює об’єктивну необхідність перерозподілу первинних доходів підприємств і населення. За допомогою процесів перерозподілу держава створює і використовує централізовані фонди грошових ресурсів. У цих фондах вона акумулює, а потім використовує на загальнодержавні потреби всі доходи, отримані в процесі перерозподілу від підприємств і громадян за допомогою встановлених законодавством податків і зборів.
За допомогою фінансів розподільний процес протікає у всіх сферах загальнодержавного життя – в матеріальному виробництві, сферах обігу і споживання. Фінансовий метод розподілу охоплює різні рівні управління економікою: державний, територіальний, місцевий. Фінансовому розподілу властива багатоступеневість, що породжує різні види розподілу, – внутрішньогосподарський, внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжтериторіальний.
Розподільна функція фінансів органічно пов’язана з контрольною функцією і в значній мірі її обумовлює.
Контрольна функція фінансів полягає в контролі за розподілом ВВП між відповідними грошовими фондами і каналами розподілу та їх цільовим використанням.
Основу контрольної функції фінансів становить рух фінансових ресурсів, який відбувається як у фондовій, так і в нефондовій формах.
Оскільки фінанси «пронизують» все суспільне виробництво, всі його сфери і підрозділи, всі рівні господарювання, вони виступають універсальним знаряддям контролю з боку суспільства за виробництвом і розподілом ВВП.
Завдяки контрольній функції фінансів, її «сигналам» суспільство знає про те, як складаються пропорції в розподілі грошових коштів, наскільки своєчасно грошові ресурси поступають в розпорядження різних суб’єктів господарювання, економно і чи ефективно ними використовуються.
Контрольна функція фінансів діє в тісній взаємодії з розподільною функцією. Одночасна дія обох функцій дозволяє повністю виявитися економічній сутності фінансів.
Інструментом реалізації контрольної функції фінансів виступає фінансова інформація. Вона поміщена у фінансових показниках бухгалтерської, статистично і оперативній звітності.
Фінансові відносини можуть складатися:
1) між державою і підприємствами різних форм власності (податки, дотації, асигнування);
2) між підприємствами (оплата продукції, яку постачають у відповідності з укладеними договорами, сплата штрафів, пені);
3) між підприємством і його робітниками, громадськими організаціями і їх членами (виплата заробітної плати, премій, сплата членських внесків);
4) між державою та окремими членами суспільства (податки на користь держави, страхові внески, кредитні відносини, оплата комунальних послуг, виплата грошей і премій з лотерей і акцій).
Не слід ототожнювати грошові і фінансові відносини. Грошові відносини – поняття значно ширше, ніж фінансові. Фінансові відносини не стосуються оплати товарів, оплати транспортних послуг, видовищних послуг.
Крім того фінанси виконувати такі функції:
1) відтворювальну. Її сутність полягає в тому, що фінанси обслуговують кругооборот виробничих фондів на підприємстві;
2) стимулюючу.Її сутність полягає в тому, що норми відрахування податків на користь держави мають бути такими, щоб зацікавити колектив у розвитку виробництва;
Фінансова система – це сукупність форм і методів організації фінансів, а також відповідних фінансових установ, які регулюють фінансові відносини.
Фінансова система суспільства включає в себе:
- фінансові відносини, які виникають з приводу формування і використання централізованих грошових фондів (централізовані фінанси);
- сукупність відносин, які складаються з приводу формування і використання грошових фондів підприємств або галузей (децентралізовані фінанси).
Конкретно до складу фінансової системи входять:
- загальнодержавні фінанси;
- фінанси підприємницьких структур;
- централізовані і децентралізовані грошові фонди цільового призначення;
- державний кредит;
- фінансовий ринок.
2.
Державний бюджет – це основний централізований планово сформований фонд, який знаходиться в руках держави і використовується нею для виконання економічних функцій. Державний бюджет складається з доходної і витратної частин.
В Україні приймають зведений бюджет, до якого входять: загальнодержавний бюджет, бюджет автономної республіки Крим, місцеві бюджети.
Формування державного бюджету здійснюється за рахунок стягнення податків, які сплачують фізичні і юридичні особи.
Податок -обов’язковий внесок, який сплачується на користь держави фізичними і юридичними особами в законодавчому порядку.
До суб'єктів оподаткування належать, з одного боку, держава, з іншого – платники податків. Платниками є фізичні та юридичні особи, на яких, згідно із законодавством, покладено обов'язки утримувати та/або сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі), пеню та штрафні санкції.
Разом з тим, особливістю операцій з оподаткування є те, що функції з проведення контролю та стягнення податків, а також застосування штрафних санкцій, виконують спеціально створені для їх виконання органи державної виконавчої влади. Це, як правило, державна податкова служба, митні органи та правління державних цільових фондів, місцеві органи влади, державне казначейство та ін.
До посередників належать фінансові установи (комерційні банки, страхові компанії, біржі, аудиторські фірми та ін.), які забезпечують проведення операцій платників, державні казначейства (в країнах, де їх створено). Посередники виконують доручення платників з перерахування податків і зборів до відповідних державних фондів, проводять експертне оцінювання активів, які є податковою заставою, вживають заходів з продажу майна боржників та ін. В окремих випадках виконання функцій з обслуговування платників у зарубіжних країнах передається недержавним фірмам і навіть приватним особам.
Процес оподаткування включає такі елементи:
1) об’єкт оподаткування – це все те, з чого сплачується податок (товар, майно, земля, доход);
2) суб’єкт оподаткування – особа, яка сплачує податки;
3) одиниця оподаткування – одиниця виміру об’єкта оподаткування;
4) ставка податку – розмір податку за одиницю оподаткування;
5) джерело – доход, з якого сплачується податок.
Сукупність податків, що сплачуються, утворюють податкову систему.
Класифікація податків здійснюється за різними критеріями:
1) Відношення податків до державного устрою:
а) податки, що сплачуються у державний бюджет;
б) податки, що сплачуються у місцеві бюджети;
в) змішані податки, що частково надходять у державний і частково – у місцеві бюджети.
2) Особливості встановлення ставки податку:
а) пропорційні податки (податки, що сплачуються за стабільними ставками);
б) прогресивні податки (ставки податків зростають із збільшенням доходів);
в) регресивні податки (із зростанням доходів ставки податків зменшуються).
3) Особливості стягнення податків:
а) прямі податки (прямі відрахування від доходів фізичних і юридичних осіб);
б) непрямі податки (ці податки включаються у ціну товару і оплачуються споживачами, коли товар купується).
4) За об’єктами оподаткування розрізняють:
а) податок на додану вартість (20%). Додана вартість - це вартість товару за відрахуванням вартості сировини і матеріалів;
б) податок на прибуток, сплачуваний підприємством;
а) земельний податок;
б) прибутковий податок з громадян;
в) податок на нерухомість, тощо.
5) За суб’єктами оподаткування розрізняють:
а) податок, що сплачує фізична особа;
б) податок, що сплачує юридична особа.
Функції податків:
а) фіскальна (за рахунок податків формується державна скарбниця);
б) економічна (вплив податків на виробництво).
Витратна частина державного бюджету використовується на такі цілі:
- фінансування народного господарства;
- фінансування соціальної сфери, заходів щодо соціального захисту населення;
- утримання апарату управління;
- витрати на оборону країни.
До складу децентралізованих фінансів відносяться такі фонди підприємства:
- амортизаційний фонд;
- фонд заробітної плати;
- фонди економічного стимулювання, що утворюються з прибутку.
3.
Дефіцит державного бюджету виникає тоді, коли витратна частина бюджету перевищує доходну частину. В тому випадку, коли все навпаки, має місце профіцит державного бюджету.
Причини виникнення дефіциту державного бюджету:
- спад ділової (підприємницької) активності унаслідок циклічних коливань, який призводить до зменшення доходів економічних суб'єктів, а значить, і податкових платежів;
- збільшення державних видатків, наприклад, на реалізацію соціальних та оборонних програм, фінансування збиткових підприємств, утримання управлінського апарату;
- зростання масштабів "тіньової економіки", яка уникає сплати податків;
- нераціональне використання та пряме розкрадання державних коштів і майна (наприклад, державні закупівлі за завищеними цінами; перекладення на державу боргів приватних фірм, що виникли внаслідок надання державних гарантій під їхні позики).
Яким же чином уряд збирається фінансувати планові видатки, якщо вони перевищують очікувані доходи? Звідки він візьме кошти, яких бракує? У цій ситуації, виявляється, уряд поступає точнісінько так само, як і кожен раціонально мислячий суб'єкт. За браку власних коштів він повинен визначитися із джерелами покриття бюджетного дефіциту, або, просто кажучи, знайти додаткові кошти.
Скорочення видатків — це найбільш раціональний спосіб вирішення проблеми бюджетного дефіциту. І про це гласить народна мудрість: "Економія — найкоротший шлях до збільшення доходів". Отож, бюджет має формуватися виважено, а при необхідності і переглядатися з тим, щоб кожна стаття видатків була достатньо обґрунтована і виключала прояви марнотратства.
Трапляються ситуації, коли лише у ході виконання бюджету з'ясовується, що він нереальний, тобто бракує таки достатніх джерел покриття його дефіциту. Тоді доводиться вдаватися до секвестру. Секве́стр бюджету (від лат. — відділяти) — це оперативне урізування витрат "на ходу", у процесі виконання вже чинного бюджету.
Збільшення доходів — це спосіб подолання бюджетного дефіциту, який може мати декілька варіантів, зокрема:
- запровадження більш раціонального і гнучкого оподаткування (зниження податкових ставок, розширення бази оподаткування тощо);
- поліпшення адміністрування податків (податкової дисципліни);
- збільшення доходів від приватизації державного майна;
- збільшення надходжень за рахунок підвищення ефективності підприємств державного сектора економіки тощо.
Державна позика є теж поширеним способом подолання бюджетного дефіциту. Уряд позичає гроші у населення, суб'єктів господарювання, іноземних держав і міжнародних фінансових організацій. Інструментом такої позики слугує випуск облігацій державної позики.
Кредитором останньої інстанції (на всяк випадок) для уряду завжди залишається Центральний банк. Однак така позика означає, по суті, емісійне (пряме) фінансування дефіциту державного бюджету (по простонародному "запуск друкарського верстата"), що призводить до непомірного розростання грошової маси в обігу, а відтак, і до підстьобування інфляції. Тому до такого способу фінансування бюджетного дефіциту в демократичних країнах вдаються лише у рідкісних (виключних) випадках. В Україні спроба вирішення проблеми дефіциту за допомогою прямої грошової емісії, до якої вдалася влада на початку 1990-х рр., коли виробництво стрімко падало, призвела до гіперінфляції.
Унаслідок фінансування (покриття позикою) дефіциту державного бюджету виникає державний борг.
Державний борг — це заборгованість держави перед кредиторами, яка виникає унаслідок бюджетного дефіциту.
В залежності від джерел запозичень розрізняють два види державного боргу:
• внутрішній державний борг — це борг держави перед внутрішніми кредиторами (фізичними та юридичними особами);
• зовнішній державний борг — це борг держави перед іноземними кредиторами (громадянами, компаніями, урядами, міжнародними фінансовими організаціями).
Сума державного боргу складається з отриманих позик та процентів по їх обслуговуванню.
Сама по собі наявність дефіциту державного бюджету, а отже, і державного боргу, більшістю сучасних економістів не вважається ознакою "поганої" держави. Так само і відсутність бюджетного дефіциту не може вважатися самоціллю державної політики. Зрештою, держава одержує доходи не для того, щоб їх заощаджувати, а для того, щоб їх раціонально витрачати. Однак розмір дефіциту державного бюджету має бути поміркованим, щоб не спричинити загроз для фінансово-економічної стабільності та безпеки держави.
На думку економістів, у певних межах (як припускають, не більше 2-3% від ВВП) дефіцит бюджету може слугувати навіть інструментом гнучкої економічної політики уряду. Так, завдяки запозиченням уряд може реалізувати інвестиційні проекти розвитку держави, уникнути необхідності секвестрування важливих статей видатків, приміром, урізання соціальних програм. У той же час випущені урядом боргові зобов'язання (облігації) можуть, коли це необхідно, "пов'язати" зайві гроші в обігу, "остудивши" тим самим надмірний споживчий попит як чинник інфляції. Якби, припустимо, уряд сліпо дотримувався політики збалансованого бюджету, аби тільки не бути боржником, то така політика мала б негативні економічні і соціальні наслідки: скорочення споживчого попиту, зростання безробіття, загострення соціальних та екологічних проблем тощо. Тому думка про те, що бюджет держави має бути збалансованим за будь-яких умов, сьогодні вважається не лише старомодною, але й помилковою.
Зауважимо ще раз: під час економічної кризи дефіцит державного бюджету виникає автоматично, адже скорочується виробництво, а слідом за ним доходи та сплачувані податки. У цей складний час економіка конче потребує від уряду "підкачки" шляхом або збільшення видатків, або зниження податків, або того й іншого, разом узятих. Саме тому при кризі неприпустимо намагатися усунути бюджетний дефіцит, скорочуючи видатки і збільшуючи податки. Інакше це призведе тільки до поглиблення кризових процесів і не врятує від дефіциту бюджету.
За сучасних умов майже усі держави світу мають постійні, або, так би мовити, хронічні, бюджетні дефіцити та борги. Але в Україні, унаслідок серйозних "провалів" економічної політики держави, існує ще й прихований бюджетний дефіцит. Основними проявами останнього є:
1) примушування фіскальними органами суб'єктів господарювання сплачувати податки на декілька місяців наперед (авансом);
2) затримки з поверненням ПДВ експортерам;
3) неповне і невчасне фінансування бюджетної сфери економіки (оборони, освіти, охорони здоров'я тощо);
4) фінансові зобов'язання, що виникли внаслідок надання державних гарантій несумлінним приватним позичальникам.
Потенційні негативні наслідки хронічного бюджетного дефіциту та зростання державного боргу:
- збільшення податків, наслідком якого стає послаблення стимулів економічної (підприємницької і трудової) активності;
- загроза для держави потрапити у боргове порочне коло;
- подорожчання позичкового капіталу та, як наслідок, послаблення інвестиційної активності;
- недофінансування державного сектора економіки (затримки із виплатою заробітної плати, оплатою рахунків постачальників товарів і послуг), що призводить до розладнання системи платежів в економіці ("ефект доміно");
- посилення майнової нерівності в суспільстві;
- часткова втрата державної власності (в рахунок погашення боргу перед іноземними кредиторами);
- зниження рівня державного управління.
Небезпека боргового порочного кола полягає у тому, що при затяжному дефіциті бюджету уряд змушений систематично позичати кошти і нарощувати державний борг. Але ж наступає час, коли потрібно розраховуватися з боргами: сплачувати проценти кредиторам і повертати позичені суми. І тоді, якщо бюджетний дефіцит не вдалося подолати, уряд починає рефінансувати державний борг. Рефінансування державного боргу — це такий спосіб погашення боргу, коли старі борги уряд перекриває новими позиками (боргами). В результаті рефінансування боргу виникає небезпечне явище — боргова піраміда. Зрештою, може так статися, що через надмірний державний борг кредитори відмовлять державі у новій позиці, і тоді, не маючи достатніх можливостей для розрахунків з кредиторами, вона змушена буде оголосити або мораторій на платежі по боргу (відстрочку), або, що ще гірше, дефолт (від англ. default — невиконання зобов'язань), тобто відмовитись від сплати боргу. У випадку дефолту країна опиняється в економічній ізоляції, на майно держави за кордоном накладається арешт.
Подорожчання позичкового капіталу наступає внаслідок великих запозичень держави на внутрішньому ринку капіталу. Тоді підвищення кредитних процентних ставок стає стримуючим фактором для інвесторів, тобто держава зі своїм бюджетом стає, по суті, конкурентом реальному сектору економіки за кредитні ресурси на внутрішньому ринку, чого не повинно бути.
Посилення майнової нерівності у суспільстві внаслідок зростання заборгованості держави пояснюється тим, що основними внутрішніми кредиторами уряду, як правило, є доволі заможні люди, які за рахунок отримуваних процентів збільшують власні і без того великі статки. До того ж, відкриваються можливості отримання певної економічної вигоди (ренти) чиновниками від вкрай необхідних державних позик.
Зниження рівня державного управління у зв'язку із зростанням дефіциту бюджету проявляється у тому, що державне керівництво відходить від далекосяжної стратегії розвитку економіки і зациклюється на поточних проблемах погашення боргів. При цьому серйозні проріхи в економічній політиці зазвичай маскуються під "досягнення" такої собі стабільності ("уміння гасити пожежу у її зародку"). Ба більше, у країнах із низьким рівнем демократії (виборності і підзвітності державних діячів) при цьому спостерігається ще й нераціональне витрачання державних позик: на оплату дорогих закордонних відряджень, на розкішне обладнання кабінетів, придбання престижного службового автотранспорту, "роздування" обслуговуючого штату, встановлення для себе надвисоких зарплат і всіляких пільг.
У зв'язку із бюджетним дефіцитом та хронічною заборгованістю держави виникає загроза накопичення і перекладення боргів держави теперішніми політиками на майбутні покоління. Задля недопущення цього у демократичних державах законодавчо встановлюється межа (ліміт) державного боргу, яка зобов'язує уряди вишукувати заходи по системному управлінню державним боргом.
Таким чином, стан державного бюджету і заборгованості держави є прямим відображенням ефективності держави як суспільного органу влади і регулятора національної економіки. Необхідними умовами для оздоровлення державних фінансів, а саме для утримування в раціональних межах бюджетного дефіциту і загального боргу держави, є: по-перше, досягнення стабільності та високої ефективності національної економіки; по-друге, усвідомлення суспільством того принципу, що лише в міру економічних можливостей можна поліпшувати загальний добробут.
