Музичні жанри країни Висхідного Сонця

Японська народна музика пройшла кілька етапів свого розвитку: спочатку це були музика і пісні магічного характеру (як і у всіх народів), потім на становлення музичних жанрів вплинуло буддійське і конфуціанське вчення. Багато в чому традиційна японська музика пов'язана з обрядовими дійствами, святами, театральними виставами.

З найбільш древніх форм японської національної музики відомі два жанри - це сёмё (Буддійські піснеспіви) і гагаку (Придворна оркестрова музика). А музичні жанри, які не мають коріння в давнину, це Ясугі буси і енка.

Ясугі буси - Один з найпоширеніших жанрів народної пісні в Японії. Він названий на честь міста Ясугі, де був створений в середині XIX століття. Основною тематикою Ясугі буси вважають ключові моменти місцевої стародавньої історії, і міфопоетичної оповіді про часи богів.

«Ясугі буси» - це і танець «додзе суку» (де в жартівливій формі показана ловля рибок в мулі), і мистецтво музичного жонглювання «дзен дайко», де як інструмент використовуються порожнисті стебла бамбука, наповнені монетами.

Енка - Це жанр, який зародився відносно недавно, всього-то в повоєнний час. У Енке японські народні інструменти часто вплітаються в джазову або блюзовую музику (виходить незвичайний мікст), а ще в ній відбувається поєднання японської пентатоники з європейським мінором.

У японській музиці може постійно змінюватися ритм і темп, а також відсутні розмір. У народній музиці країни Висхідного Сонця зовсім інші поняття інтервалів, вони незвичайні для європейського слуху.

Для японської народної музики характерна максимальна наближеність до звуків природи, прагнення до простоти і чистоті. Це не випадково: японці вміють показати прекрасне у звичайних речах.

5 1 Неначе нитка дорогоцінних перлин протягнулася з глибини століть низка немеркнучих скарбів літературної спадщини Країни сонця, що сходить. "Зібрання міріад листів" (Манйошю) "Повість про блискучого принца Гендзі" (Гендзі моногатарі), "Нотатки в головах" (Макура-но-соші) - це, звичайно ж, відгомони давньої доби, що давно пішла у минуле, блискучої Епохи Хейан (Х-ХІ вв.). Твори поетичної і художньої прози того часу відрізнялися непередаваною добірністю і витонченістю смаку їхніх авторів, що несуть особливу естетичну атмосферу імператорського двору, що розчинилася в невблаганному потоці часу, який виніс на поверхню історії нових героїв і нові імена.

Зі зміною епох у літературі намітився новий жанр: військово-феодальна епопея гункі. Час феодальних міжусобиць і кривавих боїв породило твори зовсім іншого характеру. "Сказання про роки Хоген", "Сказання про роки Хейдзі", "Повість про розквіт і падіння домів Мінамото і Тайра", "Повість про дім Тайра" і "Повість про великий мир" - відносяться до ХІІІ-ХІ століть і описують війну між прихильниками імператорського і сьогунського правління.

Паралельно з гункі розвивається жанр дзуйхіцу. Найбільш відомі автори - Камо-но Тьомей (1153-1216) і Йошіда Кенко (1283-1352). Їхні твори продовжували і завершували хейанську культурну традицію. З літературою придворної аристократії їх поєднували висока мовна культура, увага до естетичного ідеалу (особливо в "Нотатках від нудьги" Йошіда Кенко, 1330) і, головне, ідеалізація старовини. У них виражена буддійська ідея мінливості сущого, особливо в "Нотатках пустельника" (1212) Камо-но Тьомей, де вона зв'язана з проповіддю відлюдництва.

У ХVІ в. разом з підвищенням ролі міст в економіці Японії почала розвиватися міська література.

Успіхи друкарства на початку ХVІІ в. сприяли поширенню грамотності. Новий розквіт японської літератури відноситься до років Генроку (1688-1703) - золотої доби культури пізнього середньовіччя - і зв'язаний з ім'ям новеліста Іхара Сайкаку (1642-1693), зачинателя трьох основних напрямків у цьому жанрі: косьокумоно (новели про кохання і любовні пригоди), букемоно (новели з життя самураїв) і тьонінмоно (новели з життя городян, метою яких було нагромадження грошей). Написані розмовною мовою, новели Іхара Сайкаку мали успіх у городян.

Початок жанру коккейбон ("забавні книжки") поклав Дзиппенся Ікку (1765-1831) повістю "На своїх двох по Токайдоському тракту" (1802-1822). Розцвітає жанр "міської драматургії". "Самогубство закоханих на острові небесних мереж" видатного японського письменника і драматурга Тікамацу Мондзаемона, дотепер є одним з найяскравіших творів того часу, що ставляться на сучасній, сцені.

Західна література нахлинула в Японію стрімко - немов би хвиля цунамі, вносячи сум'яття в розум приголомшеної Японії, що уперше відкрилася світові після тривалого культурного самітництва лише наприкінці XІ століття. Багато в чому під її впливом наприкінці сторіччя були написані твори видатних прозаїків Морі Огай і Нацуме Сосекі, що залишаються одними з найбільших цінностей у скарбниці японської художньої прози і сьогодні.

З настанням 20-го століття японська література починає проникати на Захід. Завдяки перекладам західні читачі знайомляться з творами японських авторів. Твори нового часу, що найбільше читаються часто на англійській і іншій мовах, включають "Кікьо" ("Повернення додому") Осарагі Дзіро, "Кінкакудзі" ("Храм Золотого павільйону") Мішіма Юкіо і "Таде куу муші" ("Хтось вважає за краще і кропиву") Танідзакі Дзюнітіро.

У 1968 р. Японія здобуває свого першого Нобелівського лауреата в галузі літератури - японському письменнику Кавабата Ясунарі (1899-1972) присуджується Нобелівська премія за успіхи в області літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, включно з такими, як "Снігова країна", "Тисяча журавлів" і "Кіото", "Стогін гори" і інші. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю.

У 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику - Ое Кендзабуро.

В усе більшій кількості, відбиваючи футуристичні настрої сучасного урбаністичного суспільства, починають з'являтися твори японських письменників-фантастів Абэ Кобо, Комацу Сакьо, Хоші Шініті та ін. Розцвітає жанр детективного і психологічного роману, представленого творами таких письменників як Мацумото Сейтьо, Фукунага Такехіко, Ватанабе Дзюніті.

Нові часи звели на п'єдестал нові імена. Муракамі Харукі - от нова зірка, що зійшла на небокрай японської літературної творчості вже в наші дні. Муракамі одним з перших відкрив очі сотням тисячам читачів на сучасну Японію з її альтернативною молодіжною субкультурою, яка мало чим відрізняється від аналогічного середовища в Москві, Нью-Йорку, Лондоні або в Стамбулі. Його герой - це молодий ледар, заклопотаний пошуком дівиці з вухами незвичайної форми, кар'єрою і розвагами. Він із задоволенням ламає традиції, за що викликає нехтування з боку багатьох японців, прихильників древніх підвалин і "правильних" звичок. "Мені подобається витрачати час. На світі стільки усього, що я люблю - джаз, кішок... Дівчат, мабуть, теж. Книги. Усе це допомагає мені вижити". Йому за духом ближче хлопці і дівчата з гучних дискобарів, що закохуються на один день або годину і згадують про свої захоплення лише несучись на ревучому мотоциклі в далечінь, що засмоктує-вабить-розчиняє...

5 2 Культура Японії (яп. 日本文化, にっぽんぶんか, МФА: [nip̚.poɴ bunka]) — сукупність духовних і матеріальних цінностей, що були створені в Японії і визначають духовно-суспільне буття японців.

Культура Японії має велику кількість культурних надбань. Серед них прекрасні зразки образотворчого мистецтва давнини, шедеври архітектури і скульптури, світові пам'ятники японської поезії, літератури та драматургії, пам'ятки садового будівництва тощо. Поряд з ними існує багата спадщина японської культури релігійної та філософської думки, так званих культурних надбань

В острівній Японії сформувалися один народ, одна мова і одна культура. Основи цієї гомогенності були закладені в період Едо (1603 — 1867), коли країна проводила політику ізоляції від Заходу. Після реставрації Мейдзі 1868 року розпочалось свідоме будівництво японської національної держави, що сприяло уніфікації культури. Зокрема була проведена стандартизація японської мови, впроваджено єдину загальнонаціональну освітню і податкову системи, встановлено державну релігію синто, запроваджено військову повинність і створено єдину політичну систему цінностей на чолі з Імператором, символом нації. Ці заходи сприяли появі гомогенного національно-культурного простору. Його подальшій еволюції сприяв розвиток японської освіти та засобів масової інформації^[1].

Незважаючи на формальну гомогенність японської культури, вона має об'єктивні умови для розвитку гетерогенного культурного простору. Його існування пов'язане із географічними особливостями країни. Японські острови пролягають у різних кліматичних поясах — від помірного до субтропічного, а населені райони розділені між собою високими горами. Різноманітність природних умов сприяла існуванню економічної і культурної регіональної диференціації. В часи, коли не існувало японської національної держави, а сама Японія поділялася на сотні удільних володінь, культурна гетерогенність була нормою. Мешканці Японського архіпелагу мали різні регіональні мови і були носіями радше регіональної, а не загальнонаціональної, свідомості^[1].

Крім гетерогенності регіональних культур, що сприймаються в новітню добу як субкультури загальнонаціональної японської культури, в Японії існує гетерогенність соціальних культур. Вона пов'язана із явищем суспільної диференціації. Культури різних соціальних класів умовно поділяють на дві групи: консервативну самурайсько-селянську та ліберальну купецько-міщанську. Представниками першої вважаються політики, адміністратори, працівники фірм, викладачі, а представниками другої — інженери, голови підприємців, ремісники, учні тощо^[1].

Левова частка японських культурних надбань є результатом розвитку імпортованих з закордону ідей, а не еволюції оригінальних японських концепцій. Так, у 4 столітті з материка до Японії проникла техніка обробки металів, сільське господарство іскотарство. У 7 столітті японці прийняли китайський буддизм, конфуціанство, даосизм, ієрогліфічну писемність, планування міст, адміністративний апарат тощо. У 16 столітті в країні поширилося християнство і вогнепальна зброя, а у 19 столітті — різноманітні надбання західної цивілізації, від системи управління до музики і живопису. Після Другої світової війни джерелом наукових, технічних і культурних ідей для японського суспільство залишається США. Більшість імпортованих концепцій та ноу-хау традиційно японізується — іноземна форма наповнюється місцевим змістом. Саме японізація запозичень, а не просте копіювання, є характерною рисою японської культури^[1].

Отже в культурі Японії наявне співіснування двох сторін: новітньої загальнонаціональної гомогенності з традиційною гетерогенністю регіональних та соціальних культур. Культурні відмінності нижчого рівня виступають джерелом для формування культури вищого, всеяпонського рівня.