XI. Містика лицарства Запорозького

 

І ми перш осуворили твоє (Києве) кротке серце, зробили з тебе справжнього варяга, потім одягли в броню міцну як Гориню багатиря і поставили на сторожі підбитого племени і займанцями зганьбленої самим Богом заповідженої тобі святині.

Т. Шевченко

 

У "Великім Льоху", і в других поезіях, що були в зв'язку з думками тої "містерії", Шевченко виразно візіонував, якою стріне Україна той страшний день "останнього судилища" нашої доби. Зокрема — якою буде та "верхівка" нації тоді, коли з'явиться другий Гонта — "козак безверхий", що розтрощить великого ідола на нашій землі. "Верхівку" ту представлятимуть "сліпі, криві, горбаті", недоуми, "овечі натури", перевертні — як ті "лірники"; представлятимуть "людські шашелі", нарешті ті другі Івани, що підуть на послуги катові, інспірованому злою силою, символізованою чортом і його воронами у "Великім Льоху". Бачив він і ті "парости", які повстануть в цей день зі знеможеного тіла України, яких очолить нове лицарство, що вже почало підводитися з могил наших степів, починаючи від 1917 року. Лицарство, що мало протиставити силі диявола не лиш меч "немерцающої слави козацької", але й "немерцающий світ" Божественної правди. Це була містика, якої не хочуть бачити новітні "людські шашелі". Тому, що все духовне було чуже їх вихолощеній думці, і — що найважніше — тому, що, несвідомі іноді — самі пішли на поклін тому, кому поклонився другий Іван з "Великого Льоху".

Почавши від ніжно-мрійної туги за фізичним щастям, перейшли вони до адорації матерії, а скінчили — капітуляцією перед силою зла. Чужий їм лишився пафос великої пророчиці Лесі Українки, чужий пафос Шевченка і його містика, чужа містика О. Теліги та інших поетів - вісниківців. Для євнухів "прогресу" ці останні були лише "догматична квадрига", що мчалась "під свист ідеологічного батога". Для них цікава була натомість "догматика марксизму", яка "дисциплінує людські душі", і "винищує отаманщину" України (Шлемкевич). Віра? — це був для нього "забобон", бо "до релігії людина вдавалася в розпуці" лише. Містика? — містика шкодить, хоч є велетні духа, які ту віру мали, але це були — наприклад, у Богдана — якісь несподівані натхнення і чудесні осяяння, які тільки заважають вождеві іти "шляхом розумного зусилля" швейків. Людей, що в ім'я старої містики Києва руйнували міф Москви словом і чином, чорниться як людей безплідних "мрій і декларацій". За це накидається й на Лесю Українку, яка "стару потіху замінила новою, більш "героїчною" — за її "Соntra spem spero". Для новітніх голосителів "нового слова", екіпи "приятелів" і "народовольців" — "царство ідей і царство подій є дві різні сфери"... Говорити про роль містики в людськім житті, — це недопустиме "пристосовування фантазії до практичної життєвої реальности"... Славити старий Київ, як "місто премудрости Божої" — це злочин, а припинити славлення взивають високих церковних достойників... Хоча самі "не можуть визнатися в гущавині гарних містичних слів", але з цілого серця, де вже кільчиться зерно, посіяне дияволом, ненавидять ту нашу містику — і тих, що про неї нагадують. І як один муж стають в обороні всіх тих шашелів і других Іванів, які одверто пішли на службу диявола на Кремлі, або співають їм славу... Чи ж це все не є останній щабель дегенерації тої "прогресивної" інтелігенції, яка пішла за принадою "современних вогнів" матеріалізму? Останні точки над І, відкриваючи зовсім укриту суть їх лженауки, робить видавець "Розстріляного відродження", доводячи, що плазунство перед кремлівським антихристом — це "геройство особливого порядку", та що іноді "болючі компроміси з дияволом стають неминучістю"...") Ось куди прийшла та демо-соціалістична "еліта"! Як то передбачав Шевченко у "Великім Льоху".

Цій збанкрутованій "вольнодумній" інтелігенції протиставляв Шевченко нову силу, нове лицарство України. Уявляв він собі його як нову расу велетнів, з воскреслим духом старої і вічної України, як його Гонта, Палій, Мазепа, Гордієнко, Дорошенко, Галайда, Юродивий, Єретик, Чернець, Трясило, Гамалія, Алкиди, Неофіти, нове "козацьке панство", всі його Прометеї й "апостоли правди і науки" з новою, не плебейською, мужньою, чистою, святою кров'ю борців за "Правду пресвятую", знаряд гніву Господнього, з вірою в свою велику місію та в її остаточний тріумф над силами Нечистого. Майже всюди у нього ці велетні з'являлися як післанці небесної сили, з "світом незримим" вищої сили в душі і в очах, з печаттю Духа Святого, з "чистою, святою, козацькою кров'ю", щоб силою воїна-архангела очолити вірних, що йшли за ними, щоб "мертвим встати повеліти". Ця нова верства, це була наша "шевальєрія" (недурно звали вони себе "лицарями і кавалерами") з окремою суворою мораллю і напівмонастирською, напіввійськовою "регулою" (про неї ще Стороженкові останні запорожці оповідали), що різко їх — як і їх завдання життєве — відрізняла від решти нації. Західні дослідники цих орденів шевальєрії ділили її на троє: лицарство небесне — у Шевченка це "вождь воїнства небесного" архистратиг Михаїл, далі — лицарство легендарне — на Заході це герої chancons des Guests, Зігфрід, Ролaнд, Трістан, Парсефаль, на Україні — богатирі старин ("билин"), лицар Михайлик, нарешті — лицарство історичне — храмовники, мальтійський орден, Жанна Д'Арк, хрестоносці з Родосу, у Шевченка — його герої козаччини. На Заході звали їх "вояками Церкви", у Шевченка є вони — "воїни Христові".

Містичні були початки лицарства Запорозького на Хортиці. Український історик оповідає, що "острів Хортиці пов'язаний низкою спогадів та пам'яток з нашою історією. На ньому знаходився ще в 19 віці величезний дуб — поганське жертовище, якому вклонялися та приносили жертви предки наші. На Хортиці з'їхалися в 1223 році князі України перед походом на ріку Калку назустріч татарам. У 16 в. тут знаходилася перша Запорозька Січ, з отаманом Байдою (князем Дмитром Вишневецьким — Д. Д.). Коло Хортиці мабуть була й могила Святослава Завойовника, як пише той самий історик. ⁷⁶) Отже ще з передхристиянських часів сходилися тут предки запорожців приносити жертви богам, а потім дружина княжа, а ще пізніше запорожці, перед тим, як ішли себе самі приносити в жертву Богові і Україні.

Є легенда, що в часи князя Д. Вишневецького (Байди), українські прочани з "Святої Землі", з заморських мандрів, в свої монастирі вертаючись, прийшли на двіркняжий і розмовляли "о дивнім з князем". Один з тих прочан, сам колишній воїн, сказав, що князю "назначено велике завершити діло" і від одного "лицарського велителя" на Родосі передав князю обручку, просячи, щоб княжата українські "хоробрістю, достатками і кріпостию духовною" славні, набралися "хоті бранної" і "зібралися стати на поганих". І ще сказав прочанин, що "князеві наказує сам Господь в обороні святої віри і монастирів стати", бо "спляча вода берегів не ломить, а єгда вскипить, захлисне хвилею пресильною", і "збирати лицарство" на добре діло на острові, подібнім до Родосу. А "найому укласти закон рицарський і од миру одділеніє, щоб у послуху Духу Божему пробувати". "Яко монахи од світу одходять для моленія, тако рицарство сієже творить отречениє для подвига ратного, одніже служаща вервиєм, другіже мечем і стрелиєм"; напоминав князя і "княжат руських, жеби ставали на місто, єже з нього рицарство франкське і інше вже одступилось, бо йому кінець зачинався, а рицарству княжат руських час наступав за христову віру поставати і постояти". Оповідає легенда, — що "збентежило княжу голову то моцно", і рішив він за порадою вибрати для заснування ордену Запорозького острів на Борисфені — подібно як західне лицарство вибирало Родос чи Мальту, — "Хортицею той острів прозивався по причині, що там колись у давнину стародавня була хвортеця" (фортеця). А острів вибрано тому, що — як у нашій літературі казали іноки, — що "острів у бушуванню водних бурь яко Тритон виринающий"; тому що острів "це життя нового початковання". Тип козака — як читаємо про козацтво у Шевченка, у Стороженка, у Гоголя, це тип лицаря і воїна Христового, людини відмінного духа, людини настроєної містично і комбативно, в думках, в ідеалах — понад привату і матерію, різний від населення, відданого справам вузького, буденного життя. Цей психічний двоподіл на Україні (хоч не лиш там він є) спостеріг — через український фольклор М. Гоголь. Він уважав свій народ за окремий народ, далекий психічно від "татарської Руси", як звав Московщину. Україна — за Гоголем — була "землею наїздів і спустошень, угноєна кістьми, полита кров'ю, земля страху. І тому в ній міг витворитися тільки народ войовничий, одчайдушний, народ, відомий під ім'ям козаків." Козацтво "накинуло свій характер, і можна сказати, колорит на всю Україну, обернуло мирні слов'янські покоління у войовничий народ, народ, що представляє собою одне з найбільш маркантних явищ європейської історії, який може сам-один стримав руїнницький вплив двох магометанських народів, що грозили затопити Європу". Про ці дві відмінні верстви одного народу на Україні говорить і В. Щербаківський. Ці дві екстреми психічні бачив Гоголь (і не лише він) у піснях українських. Пише він: "скрізь переймає їх і в них дихає широка воля козацького життя; всюди слідно ту силу, радість, могутність, з якими козак кидає тишу і безпеку життя домашнього, щоб зануритися в усю поезію битв і небезпек". Ніщо його не втримає — ні "чорнобрива подруга з карими очима, з сліпучим блиском зубів, вся віддана любові, ні старенька мати". Його стихія — "чорне море, незміримий степ, дикий океан квітів, бездонна глибінь неба,клекіт орлів," і війна, "все це живе в піснях, окрашене сміливими барвами"...

Це один тип, а другий — з його головною репрезентативною постаттю - жінкою. Ці пісні "відображають другу половину життя народу,... домашнього побуту. Тут в усім цілковита протилежність; там... суворе життя, тут... світ, повний туги, ніжности і любови"... Такі й мелодії тих пісень, і танці. У деяких "музика легка, повна грації, або суму, туги і жалю. Та бринить друга музика в українській пісні... Звуки її приймають мужнє обличчя, стають сильні, могутні, міцні, стопи тяжко гупають об землю... Іноді ж стають вольні й широкі, які велетенським помахом намагаються схопити всю безодню простору... Вся душа танцюри, вся істота його розсувається, шириться до безмежжя, вона наче віддаляється від землі, щоб сильніше вдарити об неї блискучими підковами і знов злетіти в повітря"...

Дві духовні стихії — "мирні слов'яни" і козацтво, люди закохані в тиші й безпеці домашнього життя з його милими, але вузькими приємностями, і ватага лицарська; перечуленість — і суворість, ліризм — і трагізм, ніжність — і мужність, пристосування до життя, і формування його на свій кшталт, пасивність і героїзм... ⁷⁷)

Цей духовний двоподіл людности України виразно відчував Шевченко. А вся його життєва філософія і сам він, вся вдача його, являли собою яскравий тип козака. Тип в широкім сенсі, як тип певного душевного й духовного складу, певної верстви людности, яка надавала тон і колорит Україні, і якої члени були і в "лицарстві Запорозькім", і в чернецтві, і серед жіноцтва тої провідної касти. Представниками цього типу були не лише українські Ахілли, але й Перікли. Тип, який став взірцем для всієї людности, як тип і назва джентльмена (уживана перш тільки для шляхти) — в Англії. Орден запорозький, це був синтез аскетичної мужности старого княжого Києва, очайдушного розгулу буйного ренесансу Волині і суворого войовничого духа низового лицарства запорозького нашого степу. В порівнянні з тим духом малими виглядали "культурники" національного відродження ХІХ-го віку. Сам Шевченко не уявляв собі жодної України, як тільки України козацької. Сам себе уважав приналежним до цеї верстви: "як ще були ми козаками", "подай же руку козакові"... І що найцікавіше, — козака, як тип, бачили в нім і чужинці, з якими йому доводилося здибатися. Для многих з них він "жив тим козацьким духом", який оживляв його" (Полонський), був "усім тип козака" (Тургєнєв). І земляки — не раз з похвалою, не раз з доганою — бачили в нім нащадка "предків своїх козацьких" (П. Куліш) або "запорожця" своєю вдачею (Костомаров). І не лише вони бачили в Шевченкові темперамент цеї провідної верстви колишньої України. Чужинці бачили в нім людину "вдачі пристрасної, непогамованої" (Полонський), а в своїх ідеях — "дерзости (зухвальства), що виходила поза всякі межі" (миколаївський жандарм). Був він — в їх думці — людиною — "міцних, непохитних переконань"; без усякого сліду "хитрунства" властивого плебеям, вдача "запальна, одверта і безстрашна", він "не легко годився з людьми іншої думки, як він", особливо де йшло про Україну і Московщину (Тургєнєв); муки (заслання) не вирвали з його грудей ані єдиного стогону" (А. Жемчужніков). Тургєнєв знаходив в нім лише "зрідка ніжність", звичайно ж був він "понурий і недовірчивий", гумору й жарту не спостерігав в нім теж. За те "почуття власної гідности ("самолюбіє") було у Шевченка дуже сильне й велика віра в своє покликання; переконання, що закорінилися в його душу з ранніх років, були міцні й непохитні; при всім тім велика скромність"... Всі прикмети лицаря давніх часів козацької України! Чужинці свідчать, що мова Шевченка "часто змушувала їх затикати вуха і тікати". Ускова підкреслює "чесне обличчя" поета, в якого "кожне слово було передумане", підкреслює його "розум і високу моральність". З своїх, Костомаров оповідає, що в суперечках Шевченко "запалювався", але в тім "не було ні злоби, ні пихи, був лиш святий вогонь почуття правди і справедливости". П. Куліш (перед відступством) твердив, що нічим Шевченко не був "нижчим од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою (по смерти) вкривалися". Чалий стверджує, що був поет часто "скупчений і мовчазний, і не любив ділитися своїми інтимними думками в такі хвилини навіть з найближчими приятелями", був "стриманий". ⁷⁸) Все це були прикмети лицаря давньої України — непохитна думка, глибоке, пристрасне чуття, безстрашність, — риси, далекі людям — як він казав — "овечої натури" або з душею потульного "вола, запряженого в плуг", або крутія і хитруна. "Лицарство", "лицарі", "орли України" — це були назви, якими наділяв козаків.

З висловів самого Шевченка (в його поезіях, новелах, Щоденнику, в листах) — видно, що на першім місці, з прикмет вдачі, ставляв він шляхетність, благородство. Йому осоружні були "простацькі" натури; йому подобаються "некріпацькі обличчя", Думи козацькі любить за те, що вони "прекрасні і взнеслі". Не зносив нікого, хто був "пів-людиною", а такими звав матеріалістів. Люди "малії душею", яких звеличають модерні плебеї, — були для нього "бідні, жалюгідні раби своїх нікчемних, маленьких пожадливостей". Не терпів людей "статечних", з їх "монотонною акуратністю та щоденною одноманітною воловою діяльністю", не зносив "плебейських облич". Подобалося йому, коли з обличчя людини віяло "сміливістю й благородством", козак був для нього людина з особливою, "чистою кров'ю" і "благородними кістками". Уважав, що ті, що борються за свободу, що "понесли свій хрест в ім'я людської свободи" на заслання, "повинні стати вище звичайної людини, не повинні понижуватися до звичайної людини". В стрічних людях підкреслював "благородне обличчя". Захоплювався людиною, яка була "справжнім лицарем", її "лицарською скромністю", яка не знала, що таке "чванство". Не терпів "лакейських облич", людей "з лакейськими здібностями", любив тих, у кім бачив "джентльмена першої породи"; "зносити не годен був цехових майстрів лакейського фаху", "лакейськоїпрофесії". І з віршів його знаємо, як безжалісно картав їх, отих "рабів, які знають лиш говорити — "як прикажете"! Натомість, коли "стрічав благородного старика", то його "рука мимоволі підносилася до шапки". Земляка козака Обеременка, що його стрів на засланню, подивляв за те, що "під час огидного солдатського життя не споганив, не принизив своєї національної і людської гідности", за те, що "лишився вірним своїй прекрасній нації". Типом високо духовно розвиненої людини був для нього козак давньої лицарської України, справжніх "людей шукав" він на старих гайдамацьких шляхах і в козацьких могилах. Тому всюди у нього культ героїв в історії — з мечами в руках, чи пророків зі словом, що "пламенем взялось", мучеників воюючого християнства, "апостолів правди" провісників "нового і праведного закона", "Єретиків" і "юродивих", — тих, які ведуть, не тих, яких ведуть інші, людей, натхнених вищою силою, з іскрою "вогню великого" в душі.

Шляхетність, — це знов було перше, чого шукав Шевченко в своїм ідеалі жінки. Цей ідеал він бачив не в солодкій малоросійській Марусі, жертві соціальних умов або власного темпераменту, хоча ніхто так не брав її долю до серця, як він; — ні в зальотній кокетці (наприклад "У перетику ходила" або "У тієї Катерини"). Його ідеалом жінки була козачка, як от "вдова", що від запорожця "сина привела і у військо віддала, а сама на прощу в Київ в черниці пішла". Або як Мар'яна, дружина Микити Гайдая, яку він любить за те, що вона козачка, що любить свою країну, в Гайдаю любить "славу отчизни, обожає її несмертельних вождів", про яких співають наші кобзарі-трубадури (як їх звав Шевченко); козачка, що співає для дітей "боєві пісні" про те, як "Сагайдачний з козаками Москву і Польщу воював", щоб"народ козацький боронить"; яка знає, що над любов до неї Гайдай ставляє любов до України... Своїх Катерин він любив жаліючи, Мар'яну — подивляючи. Він впадає "в захоплення, коли бачив по світському виховану жінку (і так само чоловіка), у них все, від слів до рухів у такій рівній гармонії", як наприклад в його "добрім янголі", княжні Варварі Рєпніній, якій поет присвятив свою "Тризну" і якої, як і подібних жінок, решток колишньої старшини козацької, лишив нам стільки портретів. В іншій жінці він цінить її "манери, повні Грації та її бездоганну чистоту". Він "любив (свідчить Чужбинський) — жінок живої вдачі, щоб жінка була палка, щоб під нею земля горіла на три сажні", але це не був тип вульгарної самки в творах божка "прогресивних" земляків, В. Винниченка. Шевченко вважав, що "естетичне виховання потрібне для жінки, як повітря для віддиху". Коли захоплювався дівчиною простого стану, як наприклад Ликерією, то була вона (свідчить Тургєнєв) — не тільки "істота молода й свіжа, але й приваблива тою спокійною й гордовитою "осанкою", властивою її плем'ю", — прикметою, яку спостеріг в другій українці, княгині Щербатовій, ще М. Лєрмонтов (її "гордий спокій"). Як далекий був ідеал жінки у Шевченка, адоратора лицарства козацького, від типу нашої "прогресивної" літератури, свідчать образи матері Алкида і Матері Христа. Крім у Шевченка, жінок того ж шляхетного типу знайдемо хіба в творчості Лесі Українки і Олени Теліги.

Крім шляхетности, відрізняла козацтво Шевченка — непохитність думки. А передусім — його самого. Думка — як сліпучий ідеал, до якого треба йти, не як "бажаннячко". "Фантазія! Вимріяне щастя!" — ось чим жив він, і додає: "для душ здібних любити, замки в повітрі є міцніші і більш прекрасні, ніж матеріальні палати егоїста. Цеї психології не збагнути людям позитивним" ("положительним") додає він — тогочасним і сучасним, які на різні ідеологічні "замки в повітрю", що ідеалісти хотіли звести на землю, дивилися як на нереальне маячіння, воліючи від них "реальне" співіснування в сутеренах вже готового чужинецького замку-в'язниці. В Шевченкові все ще жила безмірна віра в творчу силу думки. Казав: "міцно захотів — наполовину зробив"! — сила духовного первня над матеріальним. І в тім самім сенсі: "коли я щось раз сказав, так це все одно, що надрукував: жодна земна сила не змусить мене змінити раз взятого заміру". Осуд більшости громади, коли він був певний свого, — не міг захитати його переконанням. В таких випадках міг він на громаду "наплювати", хоч би маги "современних огнів" і вважали його "дурнем", "юродивим". На їх проповідь чужої мудрости, — він іронічно дякував за науку, але не приймав її — "брехнею підбиту". Або — коли позволяли безчестити велику ідею лицарства України, — шмагав їх, мов батогом: "брешеш, людоморе!" Байдужі були йому похвали, байдуже мовчанка земляків, ("ніхто не гавкне й не лайне"), або їх "гавкання" і лайка.

Такими ж непохитними, як його думки, були і його почуття, — його любов, його ненависть, його віра невгнута. "Найневинніша брехня" в його очах була "злочином". Він не був з породи тих літеплих, яких — "вивергне Господь з уст своїх". Холодний до всякої людської погані, і гарячий — до всього високого. Не був роздвоєний почуттями. Знав лише "одну любов", не "розділяв її на двоє", не хитався між Богом і мамоною, не знав толеранції до зла. На того, хто "прекрасну любов" до Високого "ділив на двоє" — звав "богохульником", бо хто так робив — "нічого не любив тоді він". Уважав, що "дрібні пристрасті мерзять людину". Як один з його героїв, — "відхиляв від себе всякий контакт з людьми", яким було властиве "вульгарне і низьке", уникав нечистого "контакту з користолюбними людьми". Шукав контакту з Вищою силою, яка усуває нечисть, а дає силу, мужність і віру. Коли попадав в оточення "тупих і п'яних голів", здавалося йому, що від такого товариства "можна здуріти", і тоді шукав укоханої "самоти", від якої "нічого солодшого" не міг собі уявити. Не любив людей зрівноважених до того степеня, що їх вже "ніщо не пориває, не очаровує", — "холодні душі", або "сухі прозаїчні характери", як звав їх поет. Горіння до ідеалу стояло над всякою приватою, над дрібними забаганками егоїзму. Хоч він сам "душу погубить" свою, хоч через любов до України сам "до погибелі дійшов", але чи будуть пам'ятати цю його боротьбу і жертву сини, чи "будуть молитися" за його душу, — все одно! Любови до країни своєї, до свого ідеалу не виречеться, а лише сміється з тих плебейських душ, які горіння якимсь високим ідеалом звуть "фантазією" чи "замками в повітрі"; які розуміли лише "теплий настрій" душі, відданій приваті, і людьми без серця звали тих, що горіли незрозумілим їм вогнем до високого, надлюдського.

Як непохитною була його думка, раз прийнята ідея, віра в неї, і така ж безкомромісова негація "розумних слів, брехнею підбитих" недовірків; як невгасимий був вогонь любови в його серці до свого ідеалу і така ж душевна нехіть до всіх, що кланялися і Богові, і мамоні, приваті, чортові, — такою ж непохитною була і його воля. Не був двоєдушний, був до кінця "твердий у путях своїх", вказаних йому Богом.

Мотиви, які діяли на його волю, були — як я вже зазначив, — не матеріальної, а чисто спіритуальної природи: "нехай, як буде, так і буде... Хоч доведеться розп'ястись", а він все одно буде голосити свою велику правду. Ні за яку ціну не відступав від мрії, в яку повірив і яку покохав. Може за неї "каратися, мучитися", — але каятися не зневолить його жодна сила. До Бога молиться: "зсуши язик мій за хули, та язви світу ісціли"! Коли карма нації не могла йому дати доброї волі, просить у Бога злої. Або "людей любити", а коли ні, то "проклинать і світ запалити", аби не безвольною колодою гнити на світі. Привата, особисте, егоїстичне — стояло на другім плані. Оженитися прагнув "на вольній волі, на козацькій долі; яка буде, така й буде, чи гола — то гола", в усякому разі — "нікому не продасться, в найми не найметься". Як робити, то робити "з усієї сили". І далі — "на те й лихо, щоб з ним битись", бо "журбою не накличе собі долі". За своєю укоханою мрією — "в пекло пошкандибає", бо "не може звикнути до мерзотств". Не хоче безсило, на них глядячи, "дивитись, плакать і мовчать". Його девіз —,,за правду стать, за правду згинуть". Голосив, що "застарілі недуги вимагають героїчних ліків". І так не лише в світі фізичнім, але і в духовній діяльності середня дорога веде до нічого. Волів "рішучий удар обухом, аніж дерев'яну пилу чекання". Волю приспану збудити? Певно! — лише перш "громадою обух сталити, та й заходитись вже будить". Інакше "проспить до суду Божого страшного". І ще: "коли вже бити, то бити так, щоб боліло, інакше тільки пошкодить". Чин, воля, дія, боротьба, здійснення в світі фізичнім "замків повітряних" своєї укоханої ідеї — оце було його не плебейське, а козацьке "вірую"! Аби не "сидіти нишком" на загумінку світової історії, не мовчки, безмовно "благоденствувати", бо "найнудніша і найоднотонніша історія, — це історія найщасливішого народу" — іронізує він. Коли є лихо — особисте чи національне, — то "бийте лихом об землю як швець мокрою халявою об лавку".

В кожнім аспекті козацької, лицарської вдачі Шевченка, такої протилежної до вдачі тих, кого картав як лакеїв, душевбогих, рабів, плебеїв, — проглядає незвичайна її цілісність, окресленість, яскравість і гармонійність. Непохитність думки і віри, яку не зіб'ють з пантелику й не захитають сумнівами жодна "мудрість людоморів, брехнею підбита", жодні софізми "вольнодумців", магів "современних вогнів". Непохитність думки, односпрямування до високого ідеалу гарячого серця, в якім горіла "іскра вогню великого", нарешті невгнута воля, яка знає свою ціль і горить відвагою її осягнути, не зважаючи на ніякі земні сили. А все це — є якраз, бракуючі "прогресивним" плебеям, три прикмети лицарського духа — шляхетність серця, мудрість думки, мужність, незламність волі. Розуму людини такого психічного складу не обдурити жодною "брехнею"-маскою, серця — не купити "за шмат гнилої ковбаси", а волі — не зломити ніякими "карами і муками". Або як нового Гонту — не підкупити "золотом", ні стероризувати "всіми злами і муками", ні обдурити "чинами" (рангами, становищами) як обдурювали і обдурюють плебейську "еліту" різними соціальними та індустріальними "дастіженіями СССР", "українізаціями" совєтськими, "нашою державою УССР" і подібними московськими брехнями. ⁷⁸)

З такої вдачі Шевченка видно, що з двох стихій, в яких він зростав, далеко ближчою була йому не хліборобська, а козацька стихія, Україна гайдамацьких ярів, могил козацьких, її мазепинських чи богданових церков; він малював або хотів малювати Головатого, епізоди з життя Хмельницького чи Мазепи, шукав за портретами гетьманськими, медитував над руїнами Чигирина, Суботова, над блискучим минулим старохристиянського і старокозацького Києва. Це була його стихія!

Це односторонній підхід до Шевченка? Цей закид роблять ті, що відкидаючи в нього всю містику хреста і меча, роблять з нього лише співця кріпацької неволі, або якогось безсилого скиглія над горем "простого народу". Певно, є в його всеобіймаючій вдачі багато різнородних первнів, але впорядкованих, зієрархизованих. Є краса вишневого садка, родинної ідилії... Але в нього не ця ідилія, а "сім'я нова, вольна" нації на першім плані! А постане вона не скорше, аж здобута воля буде "вражою кров'ю окроплена"! Певно, волочити кайдани — це збереження життя, але не хоче його за ціну ганьби ("і сором тут, і сором там"). Хоч би ціною мук, жертв і боротьби, але хоче покласти "срамотній годині" нації кінець. Можна "в ярмі ходити та якогось раю собі благати", але воліє інший рай, вільної людини і народу, вибороти не знати якою ціною! Кохання — гарна річ... Але ліпше віддатися на пожертя гадині, ніж чужинцеві! Жаліє свою Катерину, але над батьківською любов'ю до неї стоїть честь, як над любов'ю до дітей Гонти — стоїть "присяга" (у Стороженка — "регула") козацька... Родинні зв'язки взагалі — свята річ, але коли під їх маскою топчеться і нищиться щось далеко вище, — він каже: "убий, і Бог не покарає"! Або — коли друга Катерина (…"хата на помості") для своєї примхи обдурила одного й смерть спричинила двом лицарям, то "Катрина додолу скотилась головонька"... Брат є братом, але коли для диявола він "катам помагає" останню свитину "з матері здирати", там між ними є боротьба на життя і смерть... Бог каже прощати? Він визнає це, але каже, що "Бог прощає всіх розкаяних грішників"... Довготерпеливий Господь? — так, але не раз благає він Його, щоб зупинив сонце і спалив "осквернену землю". Страшні години історії, коли на Україні "лихо танцювало", "а згадаєш — серце трохи спочине"... Любить, як ніхто — "милих непорочних земляків" своїх, отих "плебеїв-гречкосіїв", "багатих моральною ісердечною принадою", та — без жалю картає їх за ті чесноти, коли дають себе запрягати в неволю, убивати і грабувати захланним сусідам... Зворушлива міцна і шляхетна любов матері Алкида до сина, як і Діви Марії, але над тою любов'ю стоїть у них інша, вища любов... Любов до своїх, до ближніх, і любов до таких "абстрактних", незрозумілих плебеям понять — як честь, слава, свій край, Бог. Коли між ними заходив конфлікт, це друге — стояло у нього на першім місці. І коли бачив, як паношилося зло, хотілось йому "стиснути землю всю в кулак з усіми гадами земними й шпурнути в пекло"... "Рабів незрячих" — він любив жаліючи, але постаті велетнів лицарства нашого з їх вірою невгасимою, з їх боротьбою за Божу справедливість він любив, подивляючи їх. І як подібна була ця його наука до науки Христа, який інакшою любов'ю любив Іоана і Марію, а інакшою Марту і Лазаря. Інакшою — апостолів, а іншою "юрби народу", які він жалів, бо "були змучені і розсіяні як вівці без пастиря." І чи такими "пастирями" народу, що потребує проводу, не є в "Кобзарі" його козаки, єретики, апостоли? І чи не уважав їх — як Христос апостолів — "сіллю землі"? Так як і були нею представники лицарства нашого в історії, чи вони сиділи в Лаврі Києво-Печерській, чи в Академії Києво-Могилянській, чи на Хортиці? Це справді були апостоли України, як тамті. До людей з юрби звертався Христос зі словами потіхи в їх біді щоденній і буденній, а учнів кликав кинути привату і все особисте, щоб іти за Ним, будити сплячих. Коли "приспана" лукавими була Україна, писав — "може б і я заснув, так думи прокляті" не давали заснути. Так "смертельний смуток" не давав спати Христові в саді гетсиманськім, коли поснули навіть втомлені учні Його, — коли Він готувався на свій подвиг, що мов громом мав струснути совістю світу. Такого роду був і смуток Шевченка, не над тілесним горем. І як це нагадує нашу стару мудрість, коли вчителі повчали: "тужи про гріхи, зідхай про спокуси, печалься про падіння" ("Ізборник" 1076 р.). Плакав він гіркими сльозами, але розрізняв сльози і сльози... Різні є людські натури і не однакових людей створив Господь. Одні, як та євангельська юрба вимагають потіхи, другі, — вибрані на велике діло, — тішаться, коли їм ставлять непосильні для перших вимоги. Так пише Шевченко: "лише героїчні натури можуть власними силами пробити грубу скорупу холодного егоїзму людського і зневолити звернути на себе увагу здивованої юрби. Для натур звичайних, заохота, як дощ для пажити; для натур слабих ласкаве слово освічує, як вогонь згаслу лампаду, збуджує сплячі слабі сили"... Слабі натури ("вбогодухі") він любив і жалів, натури героїчні — любив і подивляв.

Плакав він гіркими сльозами? Певно! Але і тут розрізняв сльози і — сльози. Передусім його наказ: "легше плакать, як ніхто не бачить", і радить завше так робити. Та не лиш сльози над бідою, але й інші головно знав він. Не раз ті інші сльози "оновляли, воскресали" його, давали йому "свіжу, живу силу духа". Це були сльози ентузіазму перед духом "живої, святої поезії". Знали його герої і героїні й інші сльози: "плач же серце, плачте очі,щоб вітри почули", щоб їх "понесли за синєє море чорнявому, зрадливому на лютеє горе"... Такі сльози проливали козаки в Скутарі, "козацькії сльози". Від них Босфор аж затрясся, бо зроду не чув козацького плачу" і поніс їх за море на Січ, а з тих сліз прилетіли месники Скутар руйнувати, козаків визволяти... Із сліз, що він сам посіяв у душах земляків, сподівався, що "виростуть ножі", які вицідять гнилу кров з жил земляків, а наллють у серце "живої, козацької крови" — крові месників за поругану правду... Ось які були його сльози! Його дума "вогнем, сльозою упаде на землю" на погубу "розпинателям народнім, грядучим тиранам". Ось яка була його сльоза! А коли прикликає до себе душі козацьких воїнів, на розмову — оту "вельможну громаду", — то "сміється сьозами" — сльозами ентузіазму... І всі ті його сльози, це не квиління розтоптаних життям, зневірених, слабих, що розманіжують душу і ломлять волю, а сльози, які очищують душу, кріплять її і окрилюють до великих діл.

"Блаженні плачущії, яко тії утішаться" — цитує Іоан Золотоустий і коментує: "так говорить Господь про тих, які плачуть над своїми гріхами, а тим часом біль за гріх не викликає плачу у нікого, ніхто не уболіває за втрату своєї душі"... Так власне плакав Шевченко, благаючи на "розпуттях велелюдних", кличучи земляків "схаменутися", "бути людьми", щоб осушити сльози "заплаканої матері" України, щоб перестали бути "недолюдками"; щоб не чув від них "на Бога хули", грозячи, що інакше "прокленуться на віки своїми синами". Плачем грізного пророка над гріхами свого покоління "прогресистів" і "вольнодумців" — плакав Шевченко; сльозами, з яких справді виростали "мечі обоюдні" в серці козацькім і в "руках твердих" нових Гонт. Не були це сльози безсилої музи сліпих, кривих і горбатих душею лірників драгоманівства над кривдою бідної "чайки небоги".

Сльозу козацьку розумів він так, як її розумів О. Стороженко. Устами одного із знайомих запорожців дає він таку філософію козацької сльози: "Козача сльоза важка. Як викотиться, то наче могилою тебе придавить"... По кривавім бенкеті в Умані — "побачились ми з Гонтою і в обох тремтіли сльози на очах... Дідуган схопився (пише Стороженко) і підступив до мене... Це не той уже був дід... Здавалось, це приплентач з того світу прийшов на землю оповідати те, чого ще люди не знають... Молять Бога (шепотів дід), щоб він оборонив люд від огня, меча, потопу, голоду, трусу і хвороби... Зложи докупи все те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза... Важка вона, не легко її зворушити, а як же видавлять її з ока, то горе і людові, і краєві, і годині!... Викочувалась вона не раз на Україні... То гуляла скажена наша недоля. То вихопиться вона полум'ям,... то хлине кривавою хвилею. Відкіль же береться те полум'я, та кров? З козачої сльози! Прийде час і вона знов наробить великого лиха, коли розворушать її необачні, задасть знову такий бенкет, що аж небу буде душно. Да будеть же той проклят од Бога і людей, хто розворушить ту сльозу і видавить її з ока"... Як той дід запорожець, так і Шевченко бачив той бенкет у блискавках з очей свого діда гайдамаки, передбачав, що знов прийде такий бенкет, ще страшніший, проти нових недолюдків, які витиснуть козацьку сльозу, за яку "проклянуться на віки своїми синами".

Порівняймо всі прикмети Шевченкового духа, його віру незрушиму, його невгнуті переконання, його горіюче до всього високого серце, його "любов одну" — до величного, його незламну жодною силою героїчну волю, його ненависть до всього низького, крутійського, лакейсько-плебейського, ненависть до зла, його безкомпромісовість і відвагу, — а побачимо, що був він костю від кості і кров'ю від крови того лицарства козацького, якого духом дихав він, якого ідейну славну спадщину він "онукам тепер розказав", з її містикою, незрозумілою матеріалістам нашого віку, але такою близькою, глибокою і чарівною у самого поета: з "сторожею з того світу", з її небесним патроном, зі знаками на небі і на землі в переддень "страшного судилища", коли все довкола "зареве та загуде", коли нове лицарство "розтрощить трон" ідолища звироднілого віку.

Побіжний хоч би перегляд літератури славної давнини козацької вкаже нам, що та незрима сила духа, яка окрилила огненне слово Шевченка, була тим самим джерелом, з якого черпала свою мудрість та давнина. Коли Шевченко проводив огненну черту між своїми Гордієнками, Мазепами з одного боку, а Кочубеями-Ногаями з другого, коли виповідав дружбу й не хотів більше бачитися з Чужбинським, який як нині Сосюра й Тичина виписував хвалу на честь московської армії, — як то пригадує поука Степана Яворського! — "что тобі пользуєт дружество по плоті в тім, гже єсть враг твой по духу"! Або: люблячи ближнього, — "возненавидь його злонравіе і зловіріе"! І коли Шевченко напоминав розледачених земляків, що як погине лицарство України, то й гречкосії "не вернуться на волю, будуть орати та орючи долю проклинати", то як це знов нагадує слова Хмельницького в драмі гетьманських часів: "єсли нас (козаків) одоліють, то і вас всіх малоросіянів огнем і мечем повоюють" "і в рабську облекуть одежу". Або коли Шевченко бачив містичний зв'язок між пертурбаціями в природі й народженням Гонти, — то як це нагадує безчисленні перекази й легенди народні, коли то, наприклад, при народженні Гладкого... "Видко десь такий лицар вродився, що вся земля затрусилась".

Таке було духовне обличчя Шевченка, типового представника козацької касти старої України. "Замки в повітрі" — безглуздя в очах сліпого матеріаліста, — це ж були для Шевченка тою праідеєю всякого творця, що прагне свій задум втілити — в ясно окресленій формі — в житті, в реальнім світі, і вірить у це; задум, від якого його не відверне жодна сила, жодний сумнів. Його "любов одна", до одного, не до Бога і мамони водночас, — це ж було пристрасне бажання справжніх формотворців зреалізувати свою ідею... Це була нестримна воля поконати всі перешкоди до реалізації своєї укоханої мрії, — "за неї душу погубити", хоч "доведеться розп'ястись", або вжити "героїчних ліків", діяти "рішучим ударом обуха"... Це було щось цілковито протилежне психіці тих, кого звав "лакейськими душами", вічно хитливими думкою, роздвоєними в своїй любові, крутіями і "лизоблюдами" в своїй схорілій волі. Таким був він духом і таким було козацтво, яке виворожив з могил перед уявою тих, що мали очі, щоб бачити.

Була це каста лицарства, яке не давало ні обдурити свого розуму, ні розхлябати свого героїчного великого почуття, ні зломити своєї волі.

Це воскресле козацтво — в пророчій уяві Шевченка — мало виконати велику місію визволити Україну від нового "ідолища", нового "змія", нової орди варварів, яка прийшла знищити нас. Цю нову орду він бачив у Московщині та в її попихачах.

Цих орд багато пересувалося по наших землях, кожна вибирала собі її як "землю обітовану" — обри, гуни, половці "погані половчани", печеніги, потім "опанував Запоріжжя поганий татарин", потім прийшла доба, коли — як у "Гайдамаках" — новий поганець "над козаком коверзував", нарешті — орда москалів, які — "що зустріли, усе очухрали".

Такою ордою була й Хозарія, етнографічно мішанина тюрків, монголів і жидів, яка прийняла у VIII в. юдейську віру, мала юдейського кагана і пустошила Україну, "Многі лиха чинили хозари хитрощами", золотом "люд чорний за собою тягли, киянам на біду і князям у противенство роблячи". А чинили то "волхованієм, Руси загибель приносяще, а їм достаток". Ті "чорні волхователі грамоту мали, у ній же списано було про правду хозаринів, же кончаниє їм од русичів прийде, од кагана з варязької крови і з серцем русича." І ця грамота "була умкнута русичами". А коли князь Святослав збурив ханство хозарське, то — за радою своїх волхвів — ту грамоту "було закопано у землю київську в наущеніє часам прийдешнім".

Ще страшнішою — перед татарами — була орда суздальська (звідки вийшла орда московська). В 1169 р. Андрій суздальський погромив Київ, воюючи московсько-большевицьким звичаєм: "простим людям ворогом було приобіцяно добра дружинників віддати, а у Києві боярські добра грабувати без кари і одвіта". Рішено було теж суздальцями "всі святости од киян одлучити, оставити їх без духовного заступництва". Князь київський Мстислав, хоч "воювати заходився і під поганих суздальців коритися не мислив", кажучи, що "коли без ратного діла підемо під поганого ворога, нігди його ярма не позбудемося, а бича закоштуємо до смерти і оплюгавлення диявольського од їх нечисти нам не змити", та все ж перемогла тоді суздальська орда (хоч не на довго), тим ще "багато сулили людові ворожі звабителі", які "лакомили червінцями і обіцянками милостей великих за теє, щоби кияни за мир з княжим Суздалем обстоювали, а не за брань з ним", зачаровуючи люд "яко гади птаство", — як розповідається про це в легендах наших.

Московську силу уявляв собі Шевченко як силу зовсім Україні чужу. Це була "чужина", яку заселяли "чужі люди". Всупереч соціалістичному "вірую", не відчував жодних братерських почувань до "простого народу" московського. Переїжджаючи Есманську "границю", нотує вражіння так знайомі кожному українцеві, який цю границю минав. Повна зміна декорації — в природі, в рослиннім царстві, в будові хат, ноші, в мові, в обличчях — "все зовсім інакше", якихось двадцять верстов і "ви вже чуєтеся ніби в іншій атмосфері".

Царство московське і народ уважає за орду, одну з тих орд — татарську, печенізьку, хозарську — які звалювалися протягом віків, щоб нищити Україну. В Щоденнику, в "Кобзарі", в листах, в новелах, всюди стрічаємося у Шевченка з цим окресленням — "орда" на означення Московщини як держави і як народу. Коли московські драгуни приходять на Україну — то це "татари наступають" або "немов орда з Мамаєм суне". Москалі — це "орда, варвари". То є знов образом Москви для нього "велит-яструб хижак" або "ненажерлива несита бестія". Куліш свідчить, що Шевченко "робив з братчиків людей, що ненавиділи москалів", не лиш царський режим, не лиш панів московських, а москалів-націю. Москва — була для нього "караван-сарай", все в ній було "дико, по татарськи дико". Петербург для нього — "проклятущий Пітер",— "чортове болото". Московська мова — "черства кацапська мова", якій протиставляє "людську мову" своєї нації. Деінде знову зве Москву — "п'яною непотрібницею". Як свідчили братчики Кирило-мефодіївські, Шевченко "уважав москалів за народ неотесаний, нездібний до нічого високого; про кацапів було у Шевченка багато сарказмів, анекдотів і приказок. До ідеї поєднання з Московщиною ставився задирливо і нетолерантно." Як бачимо, нічого з "старшобратньої" філософії! Нічого з драгоманівського, демократичного і соціалістичного, москвофільського шаблону! Навпаки! — все тхне "шовінізмом" і навіть "фашизмом"!

Різко негативно ставився Шевченко й до культури московського народу. І то не лиш до офіційної культури царської імперії, а й до тої, яка як "нова, ліберальна Росія" — вже промощувала собі дорогу за режиму самодержавства. Божків нової літератури московської не визнавав він: ні А. Пушкіна, ні Нєкрасова, ні Бєлінского. Не думав, щоб культура робила москаля іншим. Серед вояків спостерігав, що "письменний москаль піяк і злодій". Різко негативно відносився буквально до всіх станів московського народу — і до "царят і до старчат". Дворянська верхівка, ніби то правляча каста імперії — це були в його очах ті "блюдолизи" і "лакеї в золотій оздобі", "раби з кокардою на лобі", позбавлені і особистої, і станової чести двораки, куртизани, яких комічну отару (на згірщення М. Драгоманова) вивів у "Сні". Клуби наприклад — завважує він — "у європейців (за яких москалів не уважав) мають важне політичне значіння, а в московського дворянства це просто вечорниці, карти, попоїсти, випити і обсмарувати один одного" — така атмосфера московських клубів, яким радив позичити собі для них якусь китайську назву, або московську — "посідєлкі". Інші московські стани не різняться від "пєрвєнствующаго сословія": "офіцер — вольтеріанець, а купець — старовір, а в дійсності те саме — з виховання рідні брати — московські "дворніки" — "брехуни і обманці". Представники простого народу — з ними жив у касарні — обурюють його своєю некультурністю (за це накидався на Шевченка патріот Московщини і звеличник московської культури на Україні М. Драгоманов). Та рівняючи москаля-офіцера з москалем-старовіром, виявив Шевченко незвичайну проникливість: у вищому і нижчому класах Московщини бачив він "те саме", "рідних братів" душею, так само як у новій течії "вольтеріанства" московського — "те саме" давне "старовірство". Все це було для нього "суздальщина". Не інакше ставився він і до "розкольників". Про них писав, що він "не знав брудніших і дикіших людей від них; їх найближчі сусіди, степові дикуни киргизи тисячу разів людяніші від них".

Спостерігає, що москалеві бракує всякого естетичного нахилу: його московське оточення на засланню — "воліє куряву і сморід задухи в твердині, ніж прохолоду, квіти і зелень в саді". В московськім народі — "велика нехіть до зелені і до природи". Московське село — це "купа бельок і вічний бруд". Завважує Шевченко й "жидівську рису у москаля — без віна і полюбити не може". Щось не європейське, а монгольське чи татарське чи китайське бачить він в архітектурі Московщини, особливо в її церквах. "Сухарева вежа в Москві — рідна сестра вежі Сумбека в Казані". В Москві — "все дико, по татарськи дико". Бачить архиєрейський будинок у Нижньому Новгороді і нотує: "касарня... всюди пусто, нудно, фізична гниль і моральний застій відбивається на всьому"... В архиєрейській службі московській — "від обстанови і декорацій війнуло на мене чимось тибетським. І на цій ляльковій комедії читають Євангеліє... Яка суперечність!" І ще — "храм Спаса, а головно бані виїмково погані... Будівля неначе груба купчиха"... Бачить альбом — "суздальські види міст і будівель, які ображають мистецтво". В Ермітажі в Петербурзі "пишноти багато, а краси мало"... Ось "велике свято в християнському світі", а з цього приводу — величезна пиятика" парафіян. І нотує: "забрукали найсвятішу правду", лжевчителі "поклони (віддають) огидним суздальським ідолам і влаштовують найогидніші вакханалії".

В Москві, нічне кремлівське свято. Старовірська врочистість, вражіння ніякого. "Світла мало, дзвонення багато, хресний хід, ніби просто вяземський медяник несеться в товпі, гармонії нема зовсім, естетичного ані тіні — доки ще справлятимуть цю японську комедію?" У Нижньому Новгороді — "п'яні попи", увійшов до церкви св. Георгія. На величезній площі образ якогось опудала — "індуський Ману або Вешад заблукався до християнського храму". Перед ними кланяються, — обурюється поет, — хіба "лицеміри й ідолопоклонці. Мільйони безглуздих, зіпсутих ідолопоклонців. Де ж християни? Де безплотна ідея добра і чистоти? У мене не стало духу перехреститися". Лише на вулиці — "свобідно зідхнув і перехрестився".

Цю некультурність москаля бачив Шевченко також у московському театрі. Йому і многим артистам того театру закидає він "ярмарковий" стиль, виставлення "балаганної дряні". А у народа в московських трактирах (місто Самара) — лиш "вступиш на сходи", зараз відчуваєш — "здєсь русскій дух, цебто пахне лоєм, спалениною і всяким можливим паскудством". І навіть — у своїй мандрівці по Московщині — не знаходить він "міжжінками жодної не то гарної, але можливої для ока".

Все в московській орді, в імперії московській — її культура, товариська й мистецька, її література, побут її людности, її політичний лад, її архітектура, її мораль, естетика, її шаманська релігія, її лад політичний з її деспотами на троні, з "кабанами годованими", або "лакеями в золотій оздобі", що цей трон як "еліта" правляча окружали, з її рабами — підданими, темними, забріханими і такими ж азіатами психічно як їх володарі, освічені,,вольтеріанці", що психічно лишилися старомосковськими "старовірами", — все це разило Шевченка і відпихало від Москви, як від азіатської орди, яка на зміну всіх, що перед тим заливали Україну, звалилася на останню; як від орди, з якою боротися і яку знищити проголошував він як основне завдання воскреслої козацької України. Так, як в промовах Мазепи чи Полуботка, які мали Московщину не за "християнську монархію", а за "азіатську тиранію.⁸⁴) "Опанувати", "запанувати", взяти в неволю — захопити владу в чужій країні — ось що за Шевченком, було першою метою тих "поганців" на Україні. Головно загарбати нашу землю, щоб сиділи ми вже "на нашій не своїй землі", під кермою москаля та тих його "байстрюків", що "на Україні сараною сіли"; коли на Січі мудрий німець картопельку садить", а Москвою "степи запродані жидові, німоті" і "над дітьми козацькими поганці панують". Дальше — уярмлення народу, людей — "сини мої на чужині, на чужій роботі". Нищиться віра... Коли за Польщі — "виростали нехрещені козацькії діти, кохалися невінчані, без попа ховали, запродана (була) жидам віра, в церкву не пускали"; коли — як "опанував Запоріжжя татарин поганий" — так "не зволив церкву будувати", то москалі просто зруйнували запорізьку церкву й ограбували, а нині те саме десятки літ роблять леніни, троцькі, сталіни, хрущови і кагановичі. Тоді "зацькували сердешну волю" підбитих народів, коли то "від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчало", так і тепер — лише як у "Сні" — "верещать Ура" чужому деспотові на його приказ. Ще останній крок — обернути людей загарбаної країни в послушну худобу, в гелотів, над кожним з яких всякий поганець смів "коверзувати", прозиваючи "хамовим сином" (як у "Гайдамаках") або "мошенніками дармоїдами" і "плутами" тих, які (як лірники з "Великого Льоху") важилися славити героїв нації, що в очах займанців та їх попихачів були теж "мошенники", "розбійники і вори" (або по модерному) — "шовіністи", "ксенофоби", "антисеміти" і т. п. Збезчестити "лицарських синів", осміяти найшляхетніші традиції України, її героїв і вождів, її віру, а народ обернути в рабів як "унтерменшів", обернути в рабів і попихачів "вищої раси" займанця — ось була мета тої орди московської, яка — за виразом Шевченка — мов сарана обсіла Україну, і з якою закликав він боротися на життя і смерть.

Панування тої орди уявляв собі Шевченко так самісінько, як воно відбувається й за наших часів, лише тепер жорстокіше і ще страшніше. А в пророчих видивах він закликав до знищення, не лиш сучасної йому орди московської, але й у її теперішній формі, у формі "нової Росії". Та "нова" Московщина мерехтіла в його уяві в різних формах, які — тоді в зародку і для многих незримі — вже відкривали йому своє чортівське обличчя. То в образі "царя-агронома" (як Хрущова), який не лиш всю політичну, але й всю економічну силу імперії в своїй жмені тримає, жадаючи, щоб люди йому "за сонце платили", "не крали води в річці" й "піску не орали" й безплідні пустині переміняли в цвітучий рай... То в образі лютого звіря, "кесаря-людоїда" (якого образ між іншим привиджувався й Лєрмонтову) в формі "грядучого тирана", "кесаря", — який наказує себе звати "преподобним" і віддавати собі божеську шану, як "лютий Нерон", або Сталін... То в формі нового большевицького московського Джінгіз-Хана, що захоче "весь світ полонити", "світ весь загарбати" або "край світа зазирає чи нема країни щоб загарбать"... (бо білий царат ще не мріяв про "весь світ"). То в новій оприччині нового царя з дияволовими смолоскипами "современних вогнів" апокаліптичної доби, з гаслом — "немає Бога, тільки я", прозираючи вже сто літ тому, що московське "православіє — головний вузол старої московської політики держиться лише на волоску "перед тріумфом нової релігії — комунізму... То, нарешті, в образі Стєнькі Разіна, якого залюбки вважали за свого предтечу перші нігілісти, а якого — слухаючи про нього в переїзді Волгою, — малював у своїй уяві Шевченко як "комуніста" і як щось середнє між царським фаворитом і тираном Біроном і нічним розбишакою. Так уявляв собі Шевченко вже тоді комунізм московський.⁷⁹)

"Весь світ полонити"... Це була та ідея месіанства московського народу, перед якою схиляли голову "прогресисти" і соціалісти наші, але яку з гнівом і глумом, як огидну маску, зривав Шевченко з обличчя Москви. Ідея — перш знана під гаслом "3-го Риму", а тепер — вищости "старшобратньої" раси московських "іберменшів", так знане нам безмірне і глупо-цинічне чванство всім своїм і брутальне накидування цього огидного "свого" всім іншим народам. На першому плані в цім джінгіз-ханськім месіанстві москаля — завважує Шевченко, стоїть завше "Ми", ми — наша орда! "Ми" — "на те письменні ми, читаєм Божії глаголи... До нас в науку! Ми навчимо! Ми настоящі християни... Сам Бог у нас... Якби ви з нами подружились, багато б дечого навчились... У нас — чого то ми не вмієм!... Крий нас Боже, щоб крадене перекупить, як ті жиди, ми по закону! Ми просвітились"... Та ще хочем "других просвітити", сонце правди показати, сліпим. Все покажем. "Ви ще темні, догматами не просвіщені, у нас навчіться!" "Лиш дайте себе в руки взяти", бо все ваше, і земля і люди, — "все то те, таки й було наше... Ми тільки наймали татарам на пашу та полякам" і Україну, і всі інші землі...

Ця геніальна філіппіка Кобзаря проти цинічної бундючности Москви, шістдесят літ перед народженням большевизму — виглядає як блискуча пародія на чванькувате самохвальство нових босяцьких кесарів червоної московської орди наших днів. Є тут і большевицьке "ми все вміємо"! "Ми навчимо!" Ми ідемо просвіщати других! Показувати "сонце" комунізму і московського месіанства! У нас лиш світить сонце! Ви ще ходите у тьмі без нас! У нас — правдиві догмати — мішанина з старомосковської брехні про Москву третій Рим з "старшобратнім" комунізмом Сталіна. У нас можна лише навчитися! Лише подружіться з нами, цебто "дайте себе в руки взяти"... І навіть блюзнірська заява, що "сам Бог у нас"! — як вона нагадує таку ж блюзнірську заяву потрясаючого лаптьом Хрущова перед представниками Заходу, — що "коли є Бог, то Він напевно є з нами!" Є тут і визволення народів, бо "ми" є теж і визволителі! Лиш тільки з "нами" зробіть "дружбу" ("подружітесь") і зразу вам заціпить уста — тоді "на всіх язиках" "від молдованина до фіна" — мовчатимете... Чому? Бо будете —"благоденствувать" у новім раю... Чи не є це відповідь всіх червоних тиранів Кремля на питання, чому в них нема опозиції, нема страйків робітничих, нема критики уряду? Відповідь проста — "благоденствують", то чого ж їм бунтуватись? А між собою, коли комусь з тої орди вдасться одурити чужинця, —то — між собою — вони теж звеличують своє "ми", свій національний, ординський кагал: "ай да наші! Каво не надуют"!

Дві сторони цього месіанства московської орди! Одна — "зацькувати сердешну волю", "весь світ полонити" під своє панування, під панування "вибраного народу", "рвати-гризти" тіло поконаної нації, щоб "аж пекло злякалось", зробити підбиті народи рабами, бо — "сам Бог у нас!" (пор. промову Йогошуї Навина (гл. IX) до підбитих народів: "оце ж ви будете раби проклятущі і ніхто з вас не вийде на волю, будете дроворубами та водоносами для дому Бога мого"). Друга сторона московського месіанства — це його "догмати": "просвітити", показати їм своє "сонце правди", яке світить лише з Москви... І були ці "догмати" тими, з яких глузував "єретик" Шевченко, але за якими ішли цілі покоління "прогресивного" (і атеїстичного) українства аж до наших днів.*)

 

*) Друга месіанська ідея, особливо по 1-й війні зактуалізована, починає виступати одверто по 2-ій війні. Є це ідея, виросла з сіонізму. Не виключене, що між цією ідеєю та ідеєю московського "3-го Риму" дійде до конфлікту, але наразі вона виступає як симпатик московського (в його останній большевицькій формі) месіанства. Може це пояснюється подібністю обох рас — носіїв тих ідей. Є бо це раси азійського, не європейського походження етнічного, всією культурою ворожі окцидентальній християнській цивілізації, а особливо чисто окцидентальній ідеї лицарства. Шевченко до одної і другої ставився неприхильно. Про одних вже сказано, але про других наш поет, як і про москалів, висловлюється як про плем'я матеріалістичної психіки. Вже згадав я вираз Шевченка — "спільна риса в характері москалів з жидами: без віна не полюбить". Далі в "Гайдамаках" Лейба ставляє аксіому — "гроші мур ламають" Варіанти цієї аксіоми знайдуться в багатьох віршах "Кобзаря" ("чортова кишеня", "бариші" і пр.). Їх відношення до чужих націй видно з 2-го розділу "Гайдамаків" і з многих виразів Шевченка: згідно з історичною правдою, він уважав, що вони лише були помічною силою кожного окупанта України — і за Польщі, і за Московщини. Уважали себе вони — і одні, і другі — за "вибраний нарід", за "іберменшів", що мали володіти українськими "унтерменшами", звідси ті з нашої нації, які не хотіли бути "хамовими синами" (як вже згадав) деградувалися до верстви "бандитів", "розбійників-ворів", "Юд" (як Мазепа у Пушкіна), "погромщиків" і т. п. за те, що не хотіли терпіти чужих панів на своїй землі.

Переконання їх у своїй вищості "іберменшів" не є моя фантазія, вони самі ту теорію висувають. Про москалів вже сказано. Про других порівняй у часописі наших Ярем статтю Е. Райса, де він твердить, що "близька загибель Заходу", що "Україна повинна орієнтуватися на Схід", над Заходом "має Ізраїль величезну перевагу духовної сили", рекомендує Заходові "поворот (!) до Ізраїля», який нібито має бути "власним корінням" Заходу. Ізраїль "стає синтетичним центром" західного світу, Ізраїль став носієм "активної боротьби ідей свободи і демократії, властивих Заходові". Говорить автор, що "ізраїльський світовий центр" мав би "гнучкість для включення незчисленної кількости найрізніших народів"...

Все це очевидно безмірно претензіональна, чисто гітлерівська мегаломанія нової раси "іберменшів", які мають своїм пануванням і "фюрерством" ощасливити світ. Але ця претензія існує і з нею всім прихильникам свободи і християнської західної цивілізації очевидно доведеться боротися. Тим більше, що автор, говорячи про нібито "банкротство західного християнського світу", називає його європейським "християнським світом" — в знаках наведення і радить "завтрашній" Україні — конче харківській — виректися нашого Києва з Лаврою і її традиціями і "покласти свій наголос на близькість до Азії..." Отже відійти від християнської Європи, змобілізувати проти неї Азію і, нарешті, визнати "ізраїльський світовий центр"... або московський. Україна як lebensraum для них, мегаломанська претензійність, без усяких даних на те. Бо трудно припускати, щоб до такої місії доросла невеличка чужа Україні вірою спільнота, яка видала з себе Карла Маркса, Фройда, Кагановича, Хатаєвича, Бронштейна - Троцького, Белу Куна, Фукса, Розенбергів, Шварцбарта, Пікасо, Сартра і т. п. І всю цю фюрерську фантазію друкує з признанням "демократичний" часопис українських Ярем ("Сучасність"), який в той же час очорнює український націоналізм і ганьбить всякого, хто сміє говорити про старокиївську містику, про "місто премудрости Божої" — старий Київ... Знав Шевченко що говорив про "ненароджених", коли заповідав опріч нового Гонти, прихід другого Івана, що буде "катам помагати".

Цей наведений голос ізраїльського месіаніста не є відокремлений. В жидівсько-російськім часописі "Новоє Русское Слово" (6. IX. 1960 р.), в статті Ю. Марголіна "Тель-Авівскій Блокнот", дивується автор скептикам, "занепокоєним", чому "маленька країна" (Ізраїль), замість власними справами займатися, виступає на міжнародній арені як дорадник і опікун народів? Держава Ізраїль існує "без году нєдєля", а вже скликає народи і хоче повчати їх і наказувати їм. Що за дивний народ з його упертим і дивацьким переконанням, що з Сіону вийде Правда ("Ученіє"). Але автор не поділяє стану "занепокоєних" скептиків і уважає, що Ізраїль на правильнім шляху; що він мусить "взяти на себе місію, яка дістане міжнародну апробату"... Місія — як у Райса — вести, бути "фюрером" народів...

В однім старім українськім "Вертепі" виведений жид, який заявляє, що "вже скоро отой цар прийде, навколо нас обійде; скаже пак-так — цесниє явреї, я месія не ваш! Тепер я цар і світ увесь наш!" ("Український Голос", Вінніпег, лютий 1951).. Чи це передчуття "старшобратньої" теорії Райса і Марголіна?

 

Месіанство орди московської — мало для Шевченка ще страшніше значіння. Сучасна йому форма політична тої орди, мала вигляд, убра