VI. Містика могил козацьких 6 страница

От, як вже згадав вище, був сенс тих його поезій: відвертаючись від Творця до адорації творива, люди — "змерзіють" морально, в брудну "калюжу" для безрог обернеться їх розум плотський, "боятимуться там, де страху не буде", а через заник волі не здолають "розбити тьму неволі"...

Пластично змалював він — в одній новелі, до чого привели Україну блудні вогні магів "прогресу": "Милі земляки мої! — земля ваша, як рай, як сад, посаджений рукою Бога-чоловіколюбця, а ви — ви тільки безмездні робітники в цім плодючім, розкішнім саді. Ви — убогі Лазарі, годовані окрушинами, що падають зі столів розкішної трапези ваших неситих, зажерливих братів". Наслідки в світі фізичнім — каліцтва в світі духовнім! А коли це сталося, хмара зажерливих "рідних" шашелів людських, перевертнів, духовних нащадків Кочубеїв і Галаганів, кинулися "катам помагати" догризати Україну. Символом їх зробив Шевченко постать другого Івана з "Великого Льоху", що (як його малює) буде з країни своєї "останню свитину здирати", буде знаряддям нечистої сили, помагати в грядучім Армагеддоні — далекій Москві душити і корумпувати воскресле козацтво. І коли ми поглянемо на наше сучасне, на те Шевченкове "майбутнє", то побачимо, що прониклива думка Шевченка геніально прозирала, як з початків виродження тодішньої "народолюбної" інтелігенції, як і всієї так званої "демократії", вийде її дегенерація наших днів.

Характеристика "нових ідей", нового "віку цього", у Костомарова і Шевченка відкидає їх гнилизну. Перше — вони нехтують силою, якою трималася вся історія України, вся її правда — відкидають її релігію; друге — вони дають себе збаламутити найспритнішому трюкові володаря пекла, — прийняти, що його нема, що нема пекла, ні нечистого духа, з яким насамперед повинна боротися людина в собі, щоб бути здібною поборювати зло у видимім світі. Нарешті — наука лжевчителів "современних вогнів" веде до падання до ніг ідолам матерії — "егоїзмові" та власному "інтересові"... Які б не були пишні фрази — з "великих слів", якими ті лжевчителі хотіли нас "повести за віком", всі ті фрази в останнім обрахунку викривалися як дурисвітство і обман.

"Українофільство" чи "народолюбство" останніх ста літ вже, коли виступило на арену, навіть за життя Шевченка, виявляло свій плебейський, гелотський (голотський) характер, — діаметрально протилежний змістові вогненного слова Шевченка. Дальше ставало чим раз гірше, поки не скінчилося поколінням "демократичних" шашелів, з другим Іваном, що одверто стали під протекцію "духа злоби" і його попихачів у Москві. Провалля було між тими українофілами і Шевченком! Шевченко кликав до віднови слави давньої Київської і Козацької держави незалежної від Москви, — народолюбці, як Куліш або Драгоманов, — падали до ніг ідолові московської імперії... Шевченко кликав до політичних і релігійних традицій давньої України, — Куліш відвертається від перших, Драгоманов від других... Шевченко зогрівав серця для великої місії України, — "народолюбці" проповідували культ малоросійського, провінціальства (провансальства) під крилами чорного орла... Шевченко кликав до великого змагу за свою правду, — народолюбці шукали угоди з "правдою" чужинця... Шевченко апелював до воскресіння, викликав з могил дух давнього лицарства запорозького, з його традиціями хреста і меча, — драгоманівці культ хреста визнавали за "забобон", апель до меча — за символ "диких, старих часів". Вірили в автоматичну "еволюцію" і "мирне порозуміння між народами", передусім з Москвою, їх ідея не виходила поза обсяг провінціальства, їх душа, народолюбців ігнорувала духовний світ, обмежуючись лише "матеріальними інтересами народу", їх чин — зводився до запобігання ласки кожної чужої сили.

Так було на Наддніпрянщині, а в Галичині навіть Франко спершу піддався ідеям "современних вогнів", голосив, що "не герої ми і не богатирі, ми лиш каменярі"; що треба "патріотичний меч перекувати на плуг"; що наша ціль це "людське щастя й воля", наш божок — "розум владний без віри основ". Від нього царство свободи, "не від Бога нам спаде"... Але той самий Франко бачив, що зробили "поступові ідеї" в душі галицько-української "поступової" інтелігенції кінця XIX віку: він знайшов так,,мало правдивих характерів, а так багато дрібничковости, тісної глупоти"; так мало "правдивої любови" в тій расі "отяжілій, сентиментальній, позбавленій гарту і сили волі, так плідній на перевертнів", хоч і бачив серед них "чистих і гідних всякої пошани" людей... Ці винятки і власна віра дали йому змогу вирватися згодом з смертоносних обіймів драгоманівського Вія і вступити на новий, майже містичний шлях національної героїки (Мойсей), закликати "до бою" в ту мить, що вже надходила, своїх "Єгошуїв" (які з'явилися в 1914 р. в Галичині), які "із номадів лінивих, люд героїв створять". Аналогічний заклик у Шевченка, який кликав з могил своїх Гонт, щоб прийшли на зміну "мільйонів свинопасів" приспаної країни...

Але в понурі дні XIX віку було інакше... Захоплення етнографією, народними звичаями, мовою, побутом, рідною природою — все це був культ своєї провінції, який не віддаляв України від "общаво целаво", від чужої імперії. Політична акція, яка почалася в формі легальної боротьби в Галичині, а в формі підпільної революційної акції на Наддніпрянщині, не виходила з рамок боротьби за права рідної культури або в крайнім випадку за зміну режиму. Проби пропаганди самостійництва й сепаратизму перед 1-ою війною були спорадичні, а коли й мали прихильників, то не в величезній більшості драгоманівської інтелігенції, яка не зійшла зі старого шляху. Декламували про народ, але ввесь світогляд народу став їм чужий. Народ лишився релігійний, вони, що пішли "за віком", були в цій справі або богоборці, або нейтральні. Народ знав, що в житті важить сила, не слабість, вони — були наївними "пацифістами" і вірили в автоматичну, без боротьби, еволюцію до "вселюдського щастя". Народ був відданий своїм звичаям і не любив зайд, які "сараною сіли" на його землі, а демосоціалістична інтелігенція плямувала ті почуття як "шовінізм" і "ксенофобію". Народ був настроєний приватновласницькими почуваннями, вони плямували це, як "реакціонерство" і "буржуйство". Єдино, що вони шанували і переймали від народу — це була його предківська мова, але вона у них стала чимось мертвим, — мовою для мови, незалежно від того, що на тій мові виражалося; тому й легко приймали всяку чужинецьку єресь, натхнену чужим і ворожим нації духом, подавану в "рідній мові". Навіть культура, яку вони на цій мові несли народним масам, часто була пересякнена духом обожуваних московських ідолів, як Бєлінскій, Пушкін, Толстой, Достоєвскій, Горькій, а у декого навіть Ленін, чи жид К. Маркс. Душа тих людей була затруєна вірою в можливість порозуміння з "новою Росією", бо з нею мали спільних "святих" і спільний "коран"; ідея сепарації від імперії аж до 1918 р. плямувалася лівими, як ідея шкідлива, голошена "найгіршими елементами", і ніхто з них не думав, що "нам силою доведеться здобувати свої права", аж їх не "приневолено самим творити нашу долю". Метою їх було — "злитися в одну братерську сім'ю народів, в один майже народ", щоб "постала всенація".

Цю духовну настанову демо-соціалістичної і радикальної "еліти", в 1918 р. М. Грушевський характеризував як "духове холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства, його апологетом і панегіристом" ⁷¹) — таким, яким став три роки потім сам автор цієї характеристики. Це були ті, які Україну (передбачав Шевченко) — "присплять лукаві і в огні її окраденую збудять". На еміграції по першій світовій війні вони почали знов промосковську пропаганду (віденська "Нова Доба" — В. Винниченка, "Борітеся — Поборете" — М. Грушевського, празька "Нова Україна" — М. Шаповала, паризькі пробольшевицькі "Українські Вісті" — Севрюка і Борщака, а в Галичині — "Нові Шляхи" — А. Крушельницького, М. Рудницького і Ф. Федорцева). Ось якою була філософія одного з речників зміновіховства на еміграції перед другою світовою війною: — "треба належати до свого часу", а "хотіти жити, як колись жилося, або як колись будемо жити" — це "божевілля", бо "ніхто не знає, що буде змістом завтрашнього дня"... Вираз типовий для цеї інтелігенції, якій ані в думці було бажати самим формувати "завтрашній день", його зміст своєю думкою і своєю волею. Для них була не держава, а "хата ідеал українського патріотизму", а "формула українського найглибшого патріотизму" — це "де згода в сімействі, де мир і тишина", і "треба стримуватися в напастях" на зрадників... Найважніше дбати за "фізичне здоров'я" своєї раси, а "побіч нього" (на другім місці) — допускається "віра в можливість осягнути духовну довершеність"... Найбільший гріх націоналістів, що вони "не хочуть прийняти української дійсности такою, якою вона є", — тобто створену займанцем... Своя ідея, щоб нею знищити створену чужинцем дійсність на Україні? — це є "ставлення доктрини понад живим організмом", не боротьба за цей живий організм!... "Фізичне збереження нації" — ось найважніше гасло (хоч би за ціну рабства). Вони проти вогнів "абсолютного динамізму" Дон-Кіхота, "які відривають Санчо Панса від щоденних простих обов'язків"...

Санчо Панса став героєм національного "відродження" ідеологів "малої людини", філістра... Найстрашніша річ для них — це вірність великій ідеї і посвята для неї, бо це просто "ідолопоклонство перед теорією"... Взагалі "не треба прив'язувати виключної ваги до якоїсь ідеї" — всі ж бо вони прямують до "вільної України"...

Як в царині ідеї, так не повинно бути ні формування, ні ведення в царині чину: "провідник українських людей — це їх висловник"... Герої в історії, прометеї різних постатей Шевченка, основники великих націй, держав, релігій все це в очах філософа плебейства — "Дон-Кіхоти"... Провідник "українських людей не накидає їм своїх фантастичних експромтів і не ексцитує екстатичними видивами". Взірцем провідника є для плебея — "отаман чумацької валки", провідник безвольним повинен бути "поплавком на поверхні стихії подій і людей на Україні"...

При такій настанові Санчів Пансів їм осоружне навіть духовне формування нації в дусі одної ідеї, осоружна героїчна психіка; в поезії львівського "Вістника", особливо у Маланюка і О. Теліги, вони не бачуть нічого, опріч "ніцшеанської бомбастики, відруховости і примітивізму".

Нарешті, як все буває в таких випадках, ненавидячи українських Дон-Кіхотів, вони стають навколішки перед тиранами Москви з їх диявольською роботою на Україні. Уважають, що нове кріпацтво, запроваджене на Україні Москвою, "прийняло українське село", а колхози і совхози — просто "нагадують традиційну українську асоціативну групу"... І навіть на тих варварів, що колись перед ордою московською руйнували Україну, — наші Панси засвоюють погляди московських учених (большевика Покровського), — що "уявляти собі половців як якусь чужу і темну "азіатську" силу, що важкою хмарою висіла над "представницею європейської культури" — київською державою, ми не маємо найменшої підстави"... І взагалі "хижаки, злобні варвари, в світлі нових (московських — Д. Д.) дослідів, не виглядають так страшно"... Чужинець ("німець") є більшим авторитетом для нашого плебея, як,,Слово о полку Ігоря", а "реабілітацію" по смерті давніх і сучасних Покровському московських варварів, речники "прогресу" приймають за свою. І такі маячення називають "призначенням нації". ⁷²)

По другій війні, ця "прогресивна" інтелігенція, до якої пристали й деякі перекинчики з націоналістичного табору, — дійшла до повного політичного й духовного банкрутства, їх ідеологи одверто кличуть еміграцію служити червоним ідолам. Вони вже трохи "погоджуються з Марксом", що один з перших підніс прапор знищення християнської цивілізації в Європі і це погодження, на їх думку, мало б бути "ідейною еволюцією націоналізму". Доктрини? Вони не потрібні, бо не треба "зв'язуватися з жодною філософічною системою", треба лише уважати, "на розвоєві тенденції світу" і дати себе "вести за віком" лжевчителям диявола. Треба дійти до признання того "фактичного стану", який він створив на Україні. А України, за яку словом боровся замучений Шевченко, України Базару, Крут, нових "січовиків", лицарів Зимового походу, СВУ в 1930 роках на Наддніпрянщині і націоналізму в Галичині, УПА по всій Україні — "такої України не може бути", бо доба "шабельної романтики" і "героїв з лісу" скінчилася...

Ідеал вождя для них — це політичні реалісти, які, звичайно, "схильні признавати і керувати ідеями, що вже втілились в якийсь порядок зовнішнього світу", хоч би й чужий і "створили собі виконавчу апаратуру для дій" — апарат примусу, якому радять коритися "реальні політики" нашої лівиці. "Політичний ідеалізм", чи взагалі "ідеологія", за яку треба щойно боротися, то у них смішна річ, "ірраціоналізм", "дух анархії"; "Людина визвольного руху" — віджила своє, натомість має прийти людина капітулянтства. Зміновіховство 1930 років — виправдується, ідеальний вождь — це той, хто звиває власний прапор і їде в ставку (колись) татарського чи (нині) московського хана "пити кумис", або, як писав Шевченко — "з московської чаші московську отруту"...⁷⁵

На Україні підмосковській, проповідувати цю "генеральну лінію" стало обов'язковим, на еміграції ж її проповідують прогресисти добровільно. Іван Франко таких земляків своїх звав "людьми з рабським мозком і серцем", "отяжілими сентименталістами" або "лінивими номадами" і "перевертнями". А самі ж ідеологи тої "поступової" інтелігенції звали їх (у хвилини просвітлення) "соглашателями" (Шаповал), "вихолощеними марксистами" (Винниченко), інші — "філістрами", "пересіччю" або "малою людиною", "субстратом" (Шлемкевич-Іванейко) — автохарактеристики! Були це, як їх звав Шевченко, люди "малії душею", "душевбогі", "недоуми", "раби" і "лакеї" в душі. Хитливі й непевні, вони не позволяють навіть перевертнів картати. Для Драгоманова "слово ренегат — це дике безглуздя", бо "не сміє своя нація деспотично заявляти — ти наш і до скону лишишся нашим!" І йому вторує М. Шаповал, прокламуючи "право вільного переходу від нації до нації"⁷³) навіть ворожої.

Недурно ця порода "малих душею" — уперто і заїло ненавиділа касту лицарську. Вже Куліш, який величав себе "мєлкопомєстним пахарєм" (малоземельним хуторянином) ненавидів в козацтві такий самий лицарський первінь, що цвів колись і в Західній Європі... Субстратчик Ю. Липа ненавидить Дон-Кіхота... Винниченко злобою дихав на відроджене козацтво в Україні — мовляв, "кріпак спішить на шляхтича перевернутися"! Волів босяка, аби не козака... Все це те саме явище, яке завважив ще Шевченко, коли дорогі земляки його готові були сльози ревні проливати над долею бідного Яреми, "хамового сина", але як перемінився він в козака Галайду, зганили його "розбійником, вором"... І не треба думати, що ця ненависть до лицарства або до "панів" у людей породи Санчо Пансів випливала з їх протесту проти гнобителів, визискувачів і т. п. Бо з тої ненависти до "панства козацького" вони хутко приходили до ідейного або чинного вислуговування перед шайкою большевиків. Ні, їх ненависть до лицарства, до "Дон-кіхотів", до "розбійників" гайдамацьких, це була просто ненависть людей іншої психічної породи.

Відраза від "дон-кіхотства", цебто від героїки і боротьби ішла червоною ниткою і в літературі. Коли "прогресисти" виводять Дон-Кіхотів, то "малих та слабеньких" ("Дон-Кіхот з Етенгайму" Я. Галана), які не самі йдуть на Голгофу, а їх нещасних тягнуть як вівцю на заріз. Подруга Антея (М. Чернявського) — "тріпотно-пестлива і щиро-чутлива", Дон-Жуан вироджується в них в брудного шимпанзе (герої Винниченка), а Прометей (Олеся) — квилить як мала дитина або снує "думки жалібненькі" і проливає "сльози дрібненькі" (Воробкевич). Запорозький лицар Сірко — виходить у них карикатурним пацифістом (Черкасенко). Всі вони співають про "втому в борні", про "розпуку і тугу", про пасивний біль. Боротьба — це "злодійська наука" (Маковей), мріють вони про "тиху, затишну хатку", не терплять людей "з незалежною поставою" (Винниченко), Шевченко у Бучми — виходить замість Прометеєм — розчавленим хробаком, жалують, що щастя як приводить, то "мірою боротьби", а не страждання й сліз". Як доля вдаряє їх, то у них лиш "у грудях тихенько щось лебедить і благає о поміч у муці". Не дурно Тичина признається, що як вибухла революція, то "стояв перед нею, як теля перед новими воротами" ⁷⁴) На ту ж квилячу ноту (тільки славлячи свого пана) заводять Сосюри і Рильські.

Дві психіки — одна, як та Богдана, що прагне "за віру християнську стати" і націю "визволяти", а друга як Барабаша, що воліє з чужинецькими панами — "в упокою хліб-сіль уживати". "Визволяти" і — "уживати" — дві психіки, два життєві ідеали, двох різних каст, двох типів людських. Можуть речники плебейства видумувати нібито програми і дороговкази політичні, — але їх основою, джерелом є їх — плебейська психіка, до якої пришиває потім їх "язик велеречивий" різні "реалістичні" програми. Зрештою — всі вони кінчаться наказом припадати до ніг якогось чужого ідола.

Тоді навіть не криються з тим, що "ми — без догмату, наша думка адогматична" — як признається один з совєтських українських авторів, або як на еміграції "прогресисти": що нісенітницею є мати віру, виступати з якимсь догматом, з якоюсь ідеологією. Бо життя ж міняється... Отже пощо вірити твердо в свою одну ідею? А там, де вмирає догма, вмирає віра. А де брак одного і другого, там нема твердого "ми хочемо!", лише мляве "нам хотілося б"... Або, як писав один з совєтчиків: і хочеться "від партії, і треба піти геть — і немає сили піти геть!" Так власне заходить той стан, коли — як признаються підсовєтчики, — починає чужий пан "мов на налигачі вести їх слухняних куди треба" йому. Тоді їх — "завше хтось веде і ми ідем послушні, аж нам скажуть: "стій"! Тоді питають вони з розпачем: "чому ми не з волею криці? Чому ми як масло на рушії подій? Мов приблудна сука під чужим вікном"?

З такою зламаною волею з "еліти" робиться плебс, пасивне знаряддя нового Джінгіз Хана, який іде "пройти світ, переорати землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів". Тоді вони коряться цій чужій силі, яка "ломить їх" і "веде туди, куди схоче", тоді вони вирікаються своєї Правди і "стріляють в позавчорашнього самого себе" — в усі шляхетні традиції — культурні, політичні і релігійні — старого Києва. Тоді, як Тичина на Україні, а його звеличники тут, рішають "поцілувать пантофлю папи" на Кремлі, пантофлю диявола, ⁷⁵) кличуть "розмовляти" з катами України і орієнтуватися на "сучасну Україну", бо іншої, Шевченківської "бути не може"...

В тім, між іншим, була геніальність Шевченка, що він вже за свого часу, змалював куди приведе його "шашелів" — наука лжепророків "современних вогнів", що хотіли Україну "повести за віком" матеріалізму і атеїзму. Чи ж не бачимо серед речників "прогресивного" українства на Україні і на еміграції, — отих Шевченкових "дядьків отєчества чужого"? Чи не бачимо "лакеїв" чужого пана, "грязі Москви"? Чи не бачимо тих, що кричать черговому "батюшці" в Кремлі — "ура"? Або "донощиків і фарисеїв", які кожного патріота денунціюють як "фашиста", "антидемократа", "антисеміта", як ворога "власть імущих"? Чи не бачимо, як хиляться, як той Ярема, перед кожним "поганцем"? Чи не сміються з того, хто (як у "Сні") не хоче говорити "по здешнєму", по "сучасно-українському"? Чи не бачимо коло них диявола, що як та ворона єднає їх собі одних "муками", других "золотом", а інших "чинами", або обіцянками професійних брехунів? Найважніше для нас є те, що Шевченко вказав недвозначно на джерело розкладу "прогресивної" інтелігенції: багно матеріалізму було тим джерелом. Рішила та "еліта" нації, що ідея існування Вищої сили добра і сили зла — є вигадки ("немає пекла, ані раю"); що "немає Бога", немає Творця, є твориво, є "тільки Я", тільки фізична істота з її фізичними лише потребами; про ціль існування нації мають нам розповісти не "високі могили", не укритий в них дух прадідів, не традиції віковічні народу, а — "куций німець" — чужинець, за яким — одним чи другим — і тюпала покірно "поступова" інтелігенція. З тою різницею, що за Шевченка тими чужинцями були осоружні йому Бєлінські, Нєкрасови і Пушкіни, а сто років по його смерті — крім них ще Леніни, Маркси, Бронштейни-Троцькі... З тою різницею, що тоді гукали "немає Бога", а тепер "науковим" стилем доводять, що теза ідеалістичної філософії, ніби "основою світу є ідея, дух, що існує першим і скоріше від природи, створивши її" (отже Бог!), що ця теза — "ще не доведена наукою", отже цю,.гіпотезу" треба занехаяти (Горновий)... З тою різницею, що тоді, коли Шевченко кликав воскресити в собі духа старого лицарства нашого, духа України, — Драгоманов, пізніше, відповідав, що "наука ще не може показати., що таке дух якоїсь породи людської".. І там "наука", і тут "наука"! І так само, як та інтелігенція, яку на налигачі вели спритні лжепророки, "не бачила духа нації (бо його "не показали" їх фізичним очам), так само вона не могла прийняти й Духа Істини, що про нього читаємо в мотто до "Сну" з св. Іоана: "Дух істини, єго же мір не может пріяти, яко не видить його, ніже знаєт його". Тому приймали "прогресисти" те, що їх "холодний розум" — "видів", бачив — хоч би це й були штучні вогні або брехливі декларації магів диявола, замаскованих (для фізичних очей) під бабусю Червоної Шапочки...

Коли таке наступило, в остаточнім рахунку наступило затьмарення розуму, спідлення характерів, і змиршавіння волі, заник віри... Тоді — треба безнастанно повторяти геніальну формулу апостола Якова — тоді "двоєдушні" інтелектом люди стануть "нетверді в путях своїх". Тоді їх, як говориться в Апокаліпсі, "виригне Господь з уст своїх". Тоді стануть вони безборонні проти тих трьох чортівських засобів, до яких береться скорумпувати їх душу диявольська сила (три ворони з "Великого Льоху"). Тоді покірно плетуться вони на кожен оклик зайди — "дайош"!, "Льос-Льос"! або "Герш ту, хамів сину"!

Геніальність Кобзаря була в тім, що він охопив проблему проводу в універсальних розмірах, бо дегенерація "прогресивного" чи там "демократичного" провідництва має місце не лише на Україні, але в цілім західнім світі (паралельним явищем є дегенерація комуністичної "еліти" в Московщині). Це завважив вже цитований мною Едмунд Борк, коли в часи французької революції писав, що "вік лицарства (шевалєрії) скінчився, наступає вік софістів, економістів і калькуляторів", тобто — те що обсервуємо тепер: вік безідейних гешефтярів і крутіїв на Заході, і такої ж безідейної — в планетарній мірі — орди нового Аттіли на Сході, з яким ті перші калькулятори хочуть в добрій спілці поділити світ.

Геніальність Шевченка була в тім, що він бачив наперед дегенерацію "поступової" орди і хотів повести Україну не "за віком" матеріалізму і схудоблення, а проти цього віку. Що рятунок бачив лише в воскресінні лицарства на Україні, нової провідної верстви, овіяної суворим духом старого Києва, містикою нашого вічного міста, над яким поставив колись знак Хреста апостол Андрій і якого патроном, як і патроном козацтва, був св. архангел Михаїл.