III. Голос вопіющого в пустині 2 страница

Можна з упевненістю сказати, що перевидання творів Д. Донцова, здійснення академічних і популярних видань його багатотомної спадщини – є актуальним завданням для постколоніальної української культури, що перебуває у стані затяжної культурної війни на різні фронти. Його роботи – в дусі націоналізму – з лицарською пристрасністю плекають світовідчуття вільної людини, вчать осмисленої й відповідальної любові до України, культивують національно-державницьке мислення, утверджують самовідданість і жертовність у служінні нації. Все це притаманно й численним шевченкознавчим роботам українського мислителя, зокрема, монографії “Незримі скрижалі Кобзаря”. При цьому вона займе не лише гідне місце у низці перевиданих праць минулого – О. Кониського, С. Балея, С. Смаль-Стоцького, Б. Лепкого, П. Зайцева, Ю. Луцького та ін., – не всі з яких вийшли за межі суто історичної вартості. Її значення також серед тих праць, що здатні стимулювати наукові дискусії, несподівано висвітлювати усталене, загалом, формувати новітнє обличчя української шевченкології: М. Коцюбинської, І. Дзюби, В. Пахаренка, Г. Клочека, Вал. Шевчука, Н. Слухай, Ю. Барабаша та ін.

Очевидно, що націоналістична герменевтика, передусім донцовська “естетика Шевченка”, належить до тих наукових напрямів, які активно й широко представлені в українській гносеологічній культурі, а тому новітня актуалізація їх посприяла б методологічному оновленню постколоніального літературознавства, посутньо розширила б його інтерпретаційний обрій, спричинила б пожвавлення теоретичної думки. З іншого боку, ця герменевтична актуалізація могла б допомогти сучасному читачеві пересвідчитися не лише у стилістичній майстерності націоналістичних авторів на кшталт Д. Донцова, завдяки яким складні філософські абстракції постають у свідомості життєво конкретними, драматизованими й злободенними, а й відповісти на одне важливе питання. Чому після прочитання деяких новітніх досліджень Тараса Шевченка, покликаних у деконструктивний спосіб начебто осучаснити, спопуляризувати його, формується відштовхувальний образ генія, натомість після інтерпретації Дмитра Донцова слово Кобзаря потужно оживає і кличе до діалогу? Мабуть, перші інтерпретації таки ближчі до чергової псевдонаукової політично-партикулярної або й антинаціональної “рації”, тоді як інша – наближає нас до істини українського буття. Хай читач сам виснує, на котрій із цих інтерпретацій швидше сформується українська інтелігенція як “провідна верства” народу, як духовна національна еліта.

Петро Іванишин,

доктор філологічних наук, професор,

 

ПЕРЕДМОВА

Доба чергового розиграшу між силами Добра і Зла, в яку ми явно вступили, змушує нас звернутися до того, хто більше, як сто літ тому був "світильником, що горів і світив", вказуючи шлях і сучасникам, і решткам патріотичного "панства козацького", і братчикам кирило-методіївським і нам, тоді "ненародженим": звернутися до Шевченка.

Хто читатиме цю книжку, знайде в ній Шевченка інакшим, ніж канонічний його портрет, змальований адептами блудних "современних вогнів" соціалізму-комунізму, "прогресу" чи модерної демонократії.

І сама постать поета, і слово "кобзар", якого він представляв пророком, що (як Перебендя) "з Богом розмовляв", або громовержцем на тиранів і їх попихачів, — звульгаризовано драгоманівською інтелігенцією. Правда, вони вже не безчестять його, як це робив їх учитель, не звуть "реакціонером", кепським поетом, звеличником різунства, та все ж показують його обличчя в кривому дзеркалі, представляють його солодкаво-ніжним, сльозами вмитим страждальником за долю "сірого люду", чи то людиною з журбою про "селянські інтереси" в основі його світогляду. Або в найкращім разі протестантом проти чужого економічного й соціального (іноді й політичного) гніту.

Представляти його таким, значить робити з велетня карлика. Таким він не був. Був справжнім пророком, а в його проповіді шукати відбитки світогляду селянства, так само недоречно, як в проповіді деяких апостолів — світогляду рибальського. Ті з ловців риб стали ловцями людських сердець, він, внук гайдамаки, ще юнаком став ловцем людських душ. Робив це вогнем свого слова, яким опалила його сила Духа, "глаголавшого пророки" (через пророків), того Духа, про якого читаємо в "мотто" до його поеми "Сон".

Як пророк, прийшов він роздмухати "іскру вогню великого", яка ще "тліла, не вгасала" в душах нащадків, надхнути їх її містичною силою, що дає й силу "нетвердим рукам".

Прийшов він, щоб своїм вогненним словом громовим збудити приспану тяжким сном "лукавими" жерцями фальшивих божків, Україну. Щоб вогнем тим випалити в душах "дядьків отечества чужого" дух рабів, чи "плебеїв-гречкосіїв", лакеїв привати та ідилії.

Щоб в тих, що не оглухли, воскресити старий дух "немерцающої слави козацької", який нове лицарство виведе з могил, і виборе нову — не хліборобську, не плебейську, не "прогресивну" країну віку розкладу, розбрату й розпусти, а Україну "козацького народу".

Він прийшов, як віщун страшного Армагеддону, коли старого лицарства "дух воскресне знов серед мечів" — "на отмщеніє язиків" і незримих темних сил, що копали Україні могилу.

Він прийшов стрясти сумлінням нації, вказати їй шлях духовного переродження; шлях, який чекає нових Прометеїв з їх небесним вогнем і твердими руками; щоб вірні "своїй мудрості", мудрості своєї країни, сповнили велике історичне завдання країни на межі татарських, хозарських і московських орд. Завдання, заповіджене їй св. Андрієм, Антонієм і Теодосієм, св. Володимиром, князем Д. Байдою-Вишневецьким. Тої України, якої другої "нема на світі" і не було для нього.

Прийшов, щоб показати небезпеку страшного майбутнього нашої Землі, коли вона не знайде в собі давньої сили героїзму, старої раси велетнів. Щоб показати її блискуче завтра, коли вона дасть себе надихнути тим вогнем невгасимим, що Бог заложив у її серці в хвилині її народження.

Таким хочу його тут вивести. Тим, що рвав з культом "малої людини" чи "півлюдини" віку цього; що голосив прихід людини, створеної "по образу і подобі Божій", як говорив він, цей містик і пророк, провідник духовної революції.

Хочу його вивести не плачкою над "недолею сірого люду", а тим, що кликав до відродження містики і ордену Запорозького лицарства.

Не мрійником про ідилію мирного життя і економічного добробуту, а провісником великого історичного завдання України — нести стяг боротьби проти всіх сил диявола, якого слуги на землі хочуть опанувати її, а насамперед Україну. Таким, що прийшов кликати нас не до малого, а до великого своєю великою книгою, своїм "Кобзарем".

Представити його таким, яким він хотів бути для сучасників за життя, і повинен стати для нинішнього і майбутнього покоління по смерті.

 

Лютий 1961, на вигнанню.

І. "БЕЗУМСТВО ВІКУ ЦЬОГО"

Чи не обернув Господь у безумство мудрість віку цього?

(І Коринт., гл. І.)

Панічний страх, непевність завтра, шал забави і злочину, заник всякої дисципліни і респекту до якогось ідеалу, знецінення всього високого й шляхетного, бездумність ошалілої або оберненої в рабство маси, повна розгубленість і брак керми у правлячих верств і потворна тінь диявольських сил, що нависла над нами, грозячи загибеллю християнського Окциденту, — ось жахливі знаки, що звістують кінець "віку цього". Кінець не світу, а певної доби в історії людства.

Про подібну добу написано в літературі стародавньої Індії, про добу, коли "прийдуть варвари, коли над землею пануватимуть володарі брутального духа й напасничої вдачі, віддані брехні і злобі. Вони вбиватимуть жінок і дітей..., вони захоплять майно своїх підданих... Добробут і побожність почнуть зникати, аж світ дійде до крайнього зіпсуття морального. Гріш стане всім, грошем здобуватимуть ранги, йому лише поклонятимуться люди; сексуальний гін стане єдиним зв'язком, що лучитиме чоловіка й жінку, брехня стане єдиним способом для осягнення успіху і жінки стануть лише предметом задоволення пристрасти. Нечесність стане єдиним засобом існування, слабість — причиною залежности, нахабство стане замість знання, багатий матиме славу вельмишановного, гарне вбрання заступить гідність... Пануватиме той, хто буде сильніший... Так вік Калі, вік розкладу, паношитиметься безупинно, раса людська наближатиметься до свого знищення ("пралайя")". "Але в останню годину пробудяться нові духовні сили. Нова раса повстане, людей сильного нового духа, яка приверне лад і справедливість людськости" ¹)... Чи змальована тут драстичними барвами доба не нагадує нашу добу "прогресу" і "найбільшого щастя більшости людей"?

Ще яскравіше говорив св. Павло про таку добу, коли то: "...прийдуть небезпечні часи, з'являться люди себелюбні, грошелюбні, чванькуваті, богохульні, брехливі, жорстокі, зрадливі, маючі маску благочестя, але не його силу". А відноситься це як до тих, що правлять народами, так і до тих, якими правлять. Про них можна в наш час сказати, як Ісус говорив про юдейських книжників і фарисеїв і про юдейську юрбу: "вони сліпі вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть в яму." ²)

Таке спостерігаємо в наш фатальний час. Так і тоді "бог віку цього осліпив розум" тих, що сидять на командних вершинах, і стали вони "сліпі". А тоді — "помішалося все в думках їх..., називаючи себе мудрими, стали безглуздими..., замінили правду брехнею... і стали служити тварі замість Творця". ³) Хто зробив своїм богом — "твар", плоть, своє плотське Я, ті стали служити тим фальшивим богам, а їх "розум" недоумів зробив регулятором усього життя замість Правди — брехню "бога віку цього". Коли не рахувати "великої" французької революції, вже у першій половині минулого віку прийшли до голосу на командних становищах "багато пустословів і ошуканців, особливо з обрізаних". ⁴)

Найважніші з них — в нашім столітті були: К. Маркс, В. Ленін (Ульянов), А. Троцький (Бронштейн), Ф. Достоєвський, Л. Толстой, П. Пікассо і З. Фройд, найвідоміші злі духи нашого віку. Були це ті "слуги Сатани, що приймають вигляд слуг Правди", ⁵) в пишних одежах "ангела світу" і з брехнею на устах. Всі вони почали від бунту проти Божества. Маркс, а за ним Ленін, проголосили, що релігія — це "дурман для народу", бо відриває людину від "бога віку цього" — від плоті, в царство Духа. Це було перше: знищити в людині "образ і подобу Божу" — дух. Дальше постановив Маркс знищити в людині душу своєю тезою, що ні пориви духа, ні душевні змагання не є двигунами людських вчинків, лише — звичайні звірячі плотські апетити. Те саме проголосив Фройд, що "Бог — це омана, релігія — хвороба, а молитва — патологічна невроза", та що основою всього життя є секс. Це був заклик до найнижчих інстинктів і почувань "пролетарської" чи "інтелігентської" голоти. Ці кличі лестили слух тої голоти і тому вона пішла за ними, бо вони — "ловили лестивими словами" їх "нетверді душі". Бо давно про такі часи було заповіджено, що "прийде час, коли не прийматимуть люди здорової науки, а по своїх забаганках виберуть собі вчителів, щоб влесливими словами приємні були їх слухові", "від правди слух відвернуть і віритимуть байкам" різним. І підуть за ними "як безсловесна худоба, створена на зловлення і витереблення"... ⁶)

Глупота позбавлених розуму лжепророків і легковірність одуреної ними юрби, привели до хаосу наших часів. Обманом показалися всі їх принадні гасла і кличі. Обіцяли мир — а привели до невгаваючої повсюдної війни. Обіцяли добробут — а привели до нечуваної нужди на Сході, а на Заході — до небезпеки, що не нині, то завтра східна орда розтрощить всю економічну будову і весь добробут і комфорт Заходу... Обіцяли свободу, а привели до нечуваного рабства на Сході, і до нечуваної анархії на Заході, до свободи зраджувати свою країну, до свободи пропагувати розпусту і злочин, до розхитання права і всякої дисципліни... Обіцяли піднесення культури, і привели до варваризації, здичіння і озвіріння на Сході, і до шалу забави і гону за грошем на Заході. Проповідували високі ідеали, а привели до інтронізації ідолів розбою і грабунку на Сході, ідолів черева, сексу і гроша та ідолів матеріального "прогресу" на Заході. Залякати, обдурити, підкупити — стало тактикою політичних гешефтярів, що нераз присвоюють собі назву провідників народу. Відхід в "привату", в задоволення найнижчих інстинктів, у насолоду, сліпа потульність маси супроти тих, що нею правлять — стали прикметами комунізму на Сході, соціалізму і демократії на Заході, який даремно пробує виблагати собі хоч невеличке місце під сонцем. Стратили люди віру в усе високе, шляхетне і героїчне.

Наша доба є свідком повного банкротства лжепророків, які займають командні місця в сучасній суспільності Європи і Євразії. Та і як могло бути інакше? Бо як могли бути плідними їх обіцянки, коли ті, що "обіцяли свободу, самі були рабами тління"? ⁷) — самі визнавали за богів тільки матерію і плоть? Як могли осягнути що будь зарозумілі провідники, які хоч "завше чогось вчаться", але через свій, відходом від джерела Правди, скорумпований мозок — "не можуть дійти до пізнання істини"? ⁸) Як можуть нації осягнути щось, коли дають себе вести "лжевчителям", яких "брехні вони вірять"? ⁹) Як може не наступити страшний час, коли ті пророки остаточно виявлять свою політичну й духову імпотенцію, коли "їх безумство виявиться перед усім світом"? ¹⁰)

Це й наступило в наші дні.

На Сході — тіло, душу й думку мільйонів, обернених в двоногу худобу, обплутали кайданами, а всю їх активність економічну, духовну й політичну забгали у велетенський концентрак нових фараонів. На Заході — до того ж прямує тайна мафія, намагаючись, торуючи собі шлях, атомізувати морально та інтелектуально національні спільноти, вбиваючи поволі в них моральну і суспільну дисципліну, нищачи всі релігійні і національні традиції, навіть всяку національну й расову спайку, що робила з них одну цілість, витворюючи хаос, сподіваючись на нім здвигнути своє "світове царство" з одним "світовим урядом".

Ці дві сили вважають Україну за головну і першу перешкоду на дорозі до їх вимріяної мети. Тому всі лжепророки і вчителі тих сил, служителі "бога віку цього" засудили її в своїх планах на національну смерть. І многі — і в сліпій юрбі, і серед сліпих її вождів на нашій не своїй Землі, "повірили брехні" герольдів тих диявольських сил і "дали себе їм вести" і — завести. Звідси безнадійне шамотання — від часів Драгоманова — нашої політичної думки, плазування перед чужою мудрістю, шукання опертя у ворожих сил, — нашої радикальної, соціалістичної, комуністичної, прогресивної чи демократичної лжееліти.

В такі критичні, переломові часи, хаосу "на вершинах" і розгублености "на низах", націям, не засудженим на смерть, посилає Вища Сила пророків. Чернець Герберт у XVI в., писав: "поки Бог жидів карав, з ласки своєї посилав їм своїх пророків; тепер на них гнів Божий, не мають пророків"... Пророком, післаним Україні, був Тарас Шевченко, який знав, що за гріхи її "праведно Господь великий" карав Україну. Шевченко був тим пророком візіонером і містиком, який відкрив нам, незрячим, за що карає нашу країну Господь, відкрив страшні грядучі дні "страшного судилища" кінця нашої Доби. Відкрив як Україна, коли її сини "схаменуться" (покаються), вийде на правдиву путь з грядучого хаосу. Відкрив хто, яка нова когорта велетнів і яким способом виведе її "із тьми, із смраду, із неволі", з "безумства віку цього", відкрив шлях духовного переродження, духовної революції, заповідаючи, що коли на нього не вступить, — "не стане й сліду на землі" від неї...

Так заповів він нам — свої "печалі, тії незримії скрижалі незримим писані пером", скрижалі свого Заповіту. Що значать ці слова? Це, що трактував свій Заповіт, як свою проповідь трактували апостоли Назарея: — бо й вони, як і він, писали свої слова не так, як Мойсей, "не на скрижалях кам'яних, а на плотських скрижалях сердець", — на незримих скрижалях! І — як слова апостолів, і його слова "були писані не чорнилом, а Духом Бога живого" — отже незримим пером! — для тих, в кого "бог віку цього не осліпив розум". ¹¹)

 

II. ВОЛХВ НОВОЇ УКРАЇНИ

 

"Як волхв, віщун той молодий, він пломенів".

(Т. Шевченко — "Тризна")

 

Волхв, віщун, пророк? Таким він був в очах тих, що приставали з ним, і — в своїх власних, і в творах своїх. Таким бачили його його приятелі з-поміж решток патріотично настроєного "панства козацького" (за його виразом), князь Рєпнін, княжна Варвара, граф Капніст та інші; таким бачили його, хоч пізніше, "коли прийшли гоненія", деякі від нього відійшли — "братчики" кирило-методіївські, почувши в його поезії "звук труби Архангельської", а над чолом — "полум'яний язик" уздрівши, знайомі москалі бачили іноді Шевченка в страшнім унесенню, а тоді — "очі його просто палали, він скидався на пророка". І навіть жандарми московські бачили в його поезіях "безмежне зухвальство". ¹²)

Інші свідчили про нього: "коли сперечався, то хвилювався, але в унесенню його не було ні злоби, ні пихи, був лише святий вогонь почуття правди і справедливости... В хвилини великого душевного схвилювання міг відштовхнути хоч кого виявом своєї загарливої ненависти" до всього, що йому нагадувало пониження і уярмлення людини і його нації — чи то було кріпацтво, чи спір про чорних большевиків — Петра й Катерину...

Він сам назвав себе "волхвом" — магом, чарівником, що стоїть в контакті з небесною Силою, не випускав з рук "свого Єзекіїля". Виховався він на півзабутих вже українською інтелігенцією праджерелах старої культури України, — на Патерику Печерськім, на Четях Мінеях, а крім того розчитувався в науках "халдейських магів і звіздознавців", у Сковороді — і, насамперед, в "Божественній Книзі", якою була для нього Євангелія. І багато з езотерики християнства, мабуть, було відкрите йому. Через ту лектуру і через природу та через мистецтво, був він втаємничений у закони зримого й незримого космосу.

В обличчі природи вродливиці — матері України та її пам'яток історичних, міг годинами віддаватися самоті й медитації (своїм "думам"). Уникав "пів людей", як звав матеріалістів, "недолюдків". Чувся між ними як його Перебендя — "один як сонце високе". Писав (до Марковича) — "я одинокий і на Україні". Був — "всім несвій, і тут, і там". А "прекрасний світ, той рай земний (був) у всіх кінцях йому чужий". Такий в дитинстві, такий на схилі життя. В "Щоденнику" нотує, що "полюбив самоту", розкошував у "солодкій тиші ранку", коли бував сам-на-сам з природою. Уважав, що "не може бути нічого солодшого, нічого чарівнішого в життю, як самота, тоді людина занурюється сама в собі і бачить Бога на землі." І ще — "не люблю гамірливої метушні". Ненавидів кошарний "колектив" на засланню... Любив самоту, бо пророки стадами не ходять. Так, вглиблюючись в твориво, пізнавав його Творця. Пізнати таємниці космосу і Божественної Сили, що його створила, ввійти в контакт з незримою динамічною силою Духа, що "всюди є і все наповняє", "дає життя" і нас "очищує од всякої скверни", — контакт з тою Силою, пізнання позафізичного світу, від якого залежить життя світу видимого, — ось до чого прямував Шевченко і як людина релігійна, і як людина до нестями закохана в своїй Україні, якої другої чи рівної їй для нього не було на світі.

В цьому йому помагала ще його мистецька, вразлива на красу, натура, мистецька освіта, крім природи його країни, дивлячись на яку, годинами перебував у мовчазній медитації. Видимий світ довкола бачив він очима предків, очима автора і читачів — "Слова о полку Ігоревім". Природа була для нього сповнена плотських і безплотних духів, одушевлена безначальним первнем, всі її стихії — вода, земля, повітря, вогонь. Алта в нього — "несе вісті", Дніпро — або "сердиться" або "регочеться", сонце — хоче "спалити землю" за те, що її люди "осквернили", за те, що кинула вона виклик зухвалий законам космосу; трава степу "гнеться мов жива", вітер розвіває думи кобзаря, місяць "нашептує" йому його пісню, могили козацькі говорять, з могил бухає вогонь душ погиблих в бою; Сатурн — "гладесенько стирає" все, що хоче затримати вічнотекучий час, поїдаючи свої діти, як тиждень поїдає дні, місяць — тижні, рік — місяці, а сторіччя — роки. Пороги Дніпрові — питаються за своїми "дітьми", Босфор "трясеться з козацького плачу", плачу невільників, посилає вістку на своїх хвилях у Чорне море, а "море ревнуло Босфорову мову, у Лиман погнало, а Лиман Дніпрові тую журбу-мову на хвилях подав"; Дніпро "зареготався" й збудив Великий Луг і Хортицю. Хортиця почула — "і Дніпр укрили байдаки" з "гістьми до султана", — вся природа у Шевченка не пестливо-ніжна, а могутня й сувора, повна незримих духовних енергій. До них звертається нераз поет, як Ярославна в "Слові о полку Ігоревім", до вітрів — "Стрибожих внуків", щоб не метали ханові стріли на воїнів князя, просить Дніпра-Славуту про вістку від свого "лада", звертається до "світлого пресвітлого Сонця", як до "господина" — може неясні спогади про соняшного Бога Аполлона, культ якого дійшов аж до Києва, або про передхристиянського ясного й плідного Хорса? Шевченко говорить безнастанно про "сонце Правди", розуміючи під тим певно наше, згадуване в молитвах, — "умноє (спіритуальне) сонце", яке прагнув "хоч крізь сон побачить". Наш народ подекуди й досі має сонце за "відблиск лиця Божого", а колись на Україні дівчата молилися до сонця як перші християни молилися до схід сонця, куди зорієнтовані і нині наші церкви. ¹³) Він читав книги "про зв'язок душі людської з світилами небесними", посилав свої думки до сонця й до місяця "вічного без краю", як і душа людська, якій "почину й краю немає". "Вогонь небесний" притягав його думку до себе, той що в нашім народі уважається "святим". Відчував він, що видимий світ — є лиш вияв духової Сили; що подвійна є природа речей — матеріальна й духова, всюди відчував подув незримої духової Сили, всетворчої і всекермуючої, присутньої і в природі, і в людині, в усіх переломових годинах життя її і нації, в усіх славних і трагічних закрутах історії.

Образ "золотого сонця" над овидом, що розсівало всюди свої проміння, сприймав він як "ораторію без звуків", перейнятий її — "чудовою гармонією". В такі хвилини — він "носився думкою Бог зна де, в яких надземських просторах". На явища природи, на твори мистецтва дивився він "мовчки, стримавши віддих" як "на вияв Божественної краси", і "під її добротворчим впливом", він "відчував себе іншою, оновленою людиною". Коли споглядав на небо в чудову місячну ніч, це була для нього "картина така прекрасна, що лише в німім благоговінні (адорації, подиву перед чимсь величним) можна було оглядати її". Іноді лінії і тони краєвиду нагадували йому "щось з могутніх акордів Гайдна". Він, що — як свідчать його писання — знав Бетховена, Баха, Моцарта, Беллоні, Россіні, Вебера, Шуберта, Шопена, Бортнянського, Ліста; він, який подивляз Рубенса і Канову; він, якого переймало тремтіння ентузіазму, коли прислухався "взнеслим мотивам наших церковних співів", які "стрясали всією його істотою, підносили душу вище небес", робили її "кріпкою і мужньою", він, як мистець, через "божественне мистецтво" (його вираз) міг пізнавати Бога. Він "дякував великому Богові" в такі хвилини за те, що Той "обдарував його почуттям людини, яка бачить чудове, досконале в його нерукотворнім, безначальнім твориві"... ¹⁴)

Через контемпляцію цієї краси божого творива, в такім душевнім стані піднесення, знанім всім "одержимим", — містикам, поетам, як Данте чи композиторам як Бетховен, він як і ті, шукав контакту з Божеством. Це був стан, у якім ці вибранці Долі доходять до вищого ступеня духового розвою. Шевченко сам писав про це — що в творах цих артистів з Божої ласки, — укрита якась "незбагнута Божа таємниця". Ці мистці — "вони брати наші лише по плоті", але натхненні звиш, уподібнюються "янголам Божим" (себто Його післанцям) — "їх лише створив Він по своєму образу і подобі, а ми тільки незугарна юрба й нічого більше".

Так писав Шевченко, і напевно був сам один з тих втаємничених, бо такі хвилини ентузіазму переживав він сам; бо писав, що коли вони находили на нього, — в нім "душа рвалась, душа ридала, розум горів". Не були це, певно, мляві сльози розжалоблення над якоюсь своєю бідою, а сльози ентузіазму, екстази, коли натхненому мистцеві перед очима серця нагло встає ота "незбагнута (плотським розумом) Божа таємниця". Він писав, що такі мистці "уподібнюються ангелам", і якраз і про такий стан душевний, і майже тими самими словами — говорив св. Августин, коли писав: "людська душа може бути схоплена і взнесена вгору Божественною силою геть з цього життя в інше, в життя янголів навіть заким ще звільниться вона з свого тіла смертю", тобто за життя ще людини. Таке "схоплення", унесення в незримий світ Вищих сил, — мабуть переживав Шевченко в ті хвилини, про які писав — "я так відчуваю дивну, приємну середину між сном і бдінням", або, як він казав — "сонну солодку тишу ранку", себто час, коли душа людська блукає ще "Бог зна в яких просторах", коли в душі мистця дозрівають і оформлюються геніальні концепції, коли мов блискавка приходять ясно сформовані давно шукані ідеї, коли родяться архитвори Бетховена або Гете, або — Шевченка.

Цей його стан, це був стан всіх "великих втаємничених" ("ініційованих"), про які читаємо в свідоцтвах всіх майже релігій, коли особливими церемоніями відкривалися таємниці всесвіту і його Творця допущеним до того. Про ці таємниці, про езотерику релігії багато знайдемо в євангелістів, і в посланіях св. Павла, і в Апокаліпсі, під різними назвами — "таємниця укрита від віків у Бога", "тайна Христова", "тайна волі Христової", "таємниця Божа", або "царства Божія" або "таємна укрита премудрість Божа", тайна, яку в інших мовах перекладають словом "містерія".

Це "откровеніє" безперечно мав і Шевченко, або "самоініціацію", через контемпляцію природи, через святі книги Лаврські Києва, через Сковороду, через мистецтво. І коли ми простудіюємо його "Кобзар", то знайдемо, що в стремлінні пізнати цю "правду Христову, укриту", він переходив сам ті щаблі, ті тайни, якими в античні часи переходили в Елевзинах чи деінде, вибранці, яким в храмах, в печерах гієрофанти відкривали ці таємниці ("секретні доктрини") законів космосу і його Творця. І так — Шевченко свідчить, що він "занурюючись в собі, бачив Бога"... І в стародавніх містеріях хто мав дістати ініціацію, — мусив в глибині душі своєї знайти Божу іскру... Шевченко, медитуючи в природі, чув ніби ораторію без звуків... Бачив "світ незримий"... Чув і бачив те, чого інші не бачили й не чули, як це бувало з Жанною д'Арк та з іншими містиками. І тоді, "стримавши віддих", прислухався і вдивлявся в відкриту йому божественну красу і — "почував себе іншою, оновленою людиною"... Як Савло, коли переродився духовно, ставши з Савла Павлом. Його душа, що їй "початку і краю немає" вступала в розмову з духами світил небесних, — пише він... І чи ж не знаємо ми, що того вчили в містеріях старого Риму всіх кесарів при ініціаціях? Він хотів побачити "хоч крізь сон" своє "сонце Правди", чи не те "сонце Правди" — "світ разума", про яке співається в тропарі на Різдво Христове, — яке вперше уздріли "звіздам служащії" три волхви колись? — чи не є це те Сонце, яке бачити навчали втаємничених, в античних містеріях, вправляючи їх складними ритуалами, в сон?... В цих стародавніх містеріях втаємничувані повинні були насамперед очистити своє серце, при чому символічну роль грали меч і кров... І чи не нагадує це слова Шевченка про потребу модерній людині "розпанахати гниле серце", вицідити з нього гнилу кров і налляти "козацької тої, чистої, святої", про потребу очистити своє серце? Що ж дивного, коли він у хвилини екстатичної медитації — "бачив Бога"? Сказано ж, що "чистії серцем Бога уздрять"... І чи не нагадують мову всіх містиків, всіх "утаємничених", а подекуди слова Христа, слова Шевченка про "вогонь чистий", який прагнув "засвітити в своїй хаті" (в своїй душі) — розпалити закладену в нас всіх іскру Божу, той вогонь, що Христос "зніс на землю і так прагнув, щоб він скорше спалахнув" у наших душах? Або слова Шевченка про "живу, цілющу воду", якою хотів "покропити свою хату" (душу), що коли нап'ється її, то "серце затихне як голодна дитина", яка утишила свою спрагу, чи це не нагадує слів Христа про "живу воду", що по ній вже не будемо мати спраги!