Психолінгвістика як практичне застосування лінгвістики.

Психолінгвістика, галузь лінгвістики, що вивчає мову насамперед як феномен психіки. З погляду психолінгвістики, мова існує тією мірою, якою існує внутрішній світ мовця і слухача, людини, яка пише і читає. Тому психолінгвістика не займається вивченням «мертвих» мов - таких, як старослов'янська або грецька, де нам доступні лише тексти, але не психічні світи їх творців.

Психолінгвістики не варто розглядати як частково лінгвістику і почасти - психологію. Це комплексна наука, яка належить до дисциплін лінгвістичних, оскільки вивчає мову, і до дисциплін психологічних, оскільки вивчає її в певному аспекті - як психічний феномен. А оскільки мова - це знакова система, яка обслуговує соціум, то психолінгвістика входить і в коло дисциплін, які вивчають соціальні комунікації, зокрема оформлення і передавання знань.

Людина народжується, наділена можливістю повного оволодіння мовою. Однак цієї можливості ще належить реалізуватися. Щоб зрозуміти, як саме це відбувається, психолінгвістика вивчає розвиток мовлення дитини. Психолінгвістика досліджує також причини, за якими процес розвитку мови і її функціювання відхиляються від норми. Дотримуючись принципу «що приховано в нормі, то явно в патології», психолінгвістика вивчає мовні дефекти дітей і дорослих. Це дефекти, що виникли на ранніх етапах життя - у процесі оволодіння мовою, а також дефекти, що з'явилися наслідком пізніших аномалій - таких, як мозкові травми, втрата слуху, психічні захворювання.

Ось питання, які традиційно займають розуми психолінгвістів:

1. Чи симетрично влаштований процес розпізнавання мовлення, яке звучить, і процес його породження?

2. Чим відрізняються механізми оволодіння рідною мовою від механізмів оволодіння мовою іноземною?

3. Які механізми забезпечують процес читання?

4. Чому за певних уражень мозку виникають ті чи інші дефекти мови?

5. Яку інформацію про особу мовця можна отримати, вивчаючи певні аспекти її мовної поведінки?

Прийнято вважати, що психолінгвістика виникла близько 40 років тому в США. Дійсно, сам термін психолінгвістика був запропонований американськими психологами в кінці 1950-х років з метою надати формальний статус уже сформованому саме в США науковому напрямку. Тим не менше наукою з чітко окресленими межами психолінгвістика не стала і до теперішнього часу, так що з усією визначеністю вказати, які аспекти мови і мовлення ця наука вивчає і якими методами з цією метою користується, навряд чи можливо. Підтвердження сказаному - зміст будь-якого підручника з психолінгвістики. На відміну від підручника з лінгвістики, де обов'язково буде говоритися про фонетику, лексику, граматику тощо, чи підручника з психології, де неодмінно будуть висвітлюватися проблеми сприйняття, пам'яті та емоцій, зміст навчального посібника з психолінгвістики значною мірою визначається тим, у якій науковій та культурній традиції написаний цей підручник.

Для більшості американських та англомовних психолінгвістів (за освітою, як правило, психологів) як еталонна наука про мову зазвичай виступає найбільш впливова в США лінгвістична теорія - генеративна граматика Н. Хомського в різних її варіантах. Відповідно, психолінгвістика в американській традиції зосереджена на спробах перевірити, якою мірою психологічні гіпотези, засновані на ідеях Хомського, відповідають спостережуваній мовній поведінці. З цих позицій одні автори розглядають мовлення дитини, інші - роль мови в соціальних взаємодіях, треті - взаємозв'язок мови і пізнавальних процесів. Французькі психолінгвісти, як правило, є послідовниками швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980). Тому переважною галуззю їхніх інтересів є процес формування мови у дитини і роль мови в розвитку інтелекту і пізнавальних процесів.

З позицій європейської (зокрема вітчизняної) гуманітарної традиції можна охарактеризувати сферу інтересів психолінгвістики, описавши спочатку підхід, який свідомо чужий вивченню психіки. Це розуміння мови як «системи чистих відносин» (langue в термінах основоположника структурної лінгвістики швейцарського лінгвіста початку 20 ст. Ф. де Соссюра), де мова виступає як конструкт, в дослідницьких цілях відчужений від психіки носія. Психолінгвістика ж від початку орієнтована на вивчення реальних процесів говоріння і розуміння, на «людину в мові» (вислів французького лінгвіста Е. Бенвеніста, 1902-1976).

Вважають продуктивним розглядати психолінгвістику не як науку зі своїм предметом і методами, а як особливий ракурс, в якому вивчають мову, мовлення, комунікацію та пізнавальні процеси. Цей ракурс викликав до життя безліч дослідницьких програм, різнорідних за цілями, теоретичними передумовам і методами. Спільними для цих програм є три групи чинників.

1. Незадоволеність чисто кібернетичними, функційними моделями мовленнєвої діяльності. Функційні моделі дозволяють вивчати мовлення «методом чорної скриньки», коли дослідник будує умовиводи тільки шляхом зіставлення даних на «вході» і даних «на виході», тим самим відмовляючись ставити питання про те, що ж відбувається «насправді».

2. Породжена цієї незадоволеністю зміна ціннісних орієнтацій. Відповідно до нових ціннісних орієнтацій дослідницький інтерес спрямований насамперед на розуміння реальних (хоча безпосередньо і не спостережуваних) процесів, що відбуваються у психіці мовця і слухача.

3. Увага до методик дослідження, серед яких безумовна перевагу надають експерименту, а також ретельно спланованим спостереженням над процесами породження і виховання мовлення в режимі реального часу.

Можна вважати, що психолінгвістичний ракурс вивчення мови і мовлення фактично існував задовго до того, як група американських вчених ввела в ужиток термін «психолінгвістика». Так, ще в 19 ст. німецький філософ і лінгвіст В. фон Гумбольдт приписував мові найважливішу роль у «світобаченні», або, як ми висловилися б сьогодні, у структуруванні суб'єктом інформації, яка надходить із зовнішнього середовища.

Аналогічний підхід виявляється в працях 19 ст. О. О. Потебні, зокрема - у його вченні про «внутрішню форму» слова. Саме це поняття набуває змісту тільки за умови його психологічної інтерпретації. Відчуття внутрішньої форми слова припускає, що індивід здатний усвідомити зв'язок між звучанням слова і його змістом: якщо носій мови не вбачає за словом підосичник слово осика, то внутрішня форма слова кравець загублена.

Традиція психолінгвістичного підходу до феномену мови сягає до праць І.О.Бодуена-де-Куртене (1845-1929), російського і польського лінгвіста, засновника Казанської школи мовознавства. Саме Бодуен говорив про мову як про «психо-соціальну сутність», а лінгвістику пропонував числити серед наук «психолого-соціологічних». Вивчаючи звукову організацію мови, Бодуен називав мінімальну одиницю мови - фонему - «представленням звуку», оскільки смислорозрізнювальна функція фонеми здійснюється в процесі певних психічних актів. Учні Бодуена - В. А. Богородицький (1857-1941) і Л. В. Щерба (1880-1944) регулярно використовували експериментальні методи для вивчення мовленнєвої діяльності. Зрозуміло, Щерба не говорив про психолінгвістику, тим більше що цей термін у радянській лінгвістиці закріпився лише після появи монографії А. А. Леонтьєва з такою назвою (1967). Однак саме у відомій статті Щерби Про троякий аспект мовних явищ в експерименті в мовознавстві (виголошеній ще в 1927) вже містяться центральні для сучасної психолінгвістики ідеї: це акцент на вивченні реальних процесів говоріння і слухання; розуміння живого розмовного мовлення як особливої системи; вивчення «негативного мовного матеріалу» (термін, введений Щербою для висловлювань з позначкою «так не говорять») і, нарешті, особливе місце, відведене Щербою для лінгвістичного експерименту.

Культура лінгвістичного експерименту, яку так цінував Щерба, знайшла плідне втілення в працях заснованої ним Ленінградської фонологічної школи - це праці учня Л. В. Щерби Л. Р. Зіндера (1910-1995) і співпрацівників Зіндера - лінгвістів наступного покоління (Л. В. Бондарко та ін.)

І все ж магістральні шляхи лінгвістики 20 в. і її успіхи були пов'язані не з трактуванням мови як феномену психіки, а з її розумінням як знакової системи. Тому психолінгвістичний ракурс і його дослідні програми довгий час займали маргінальні позиції щодо таких напрямків лінгвістики, як структурний підхід. Щоправда, при ближчому розгляді характерний для структурної лінгвістики аналіз мови тільки як знакової системи в повному відриві від внутрішнього світу його носіїв виявляється не більш ніж наукової абстракцією. Адже цей аналіз замикається на процедури членування і ототожнення, здійснювані дослідником, які спостерігають з цією метою власну психіку і мовну поведінку інших індивідів. Але саме через багатоликість, різноаспектність природної мови ми і можемо відволіктися від мови як феномену психіки.