Справи, яких не повинно було бути: щодо адекватності обраного способу захисту прав на землю

Мірошниченко А.М.

д.ю.н, доц. кафедри трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

На даний час можна вважати загальновизнаним, що правова система України характеризується, серед іншого, двома недоліками: по-перше, надмірною завантаженістю судів справами, по-друге, низьким відсотком виконання судових рішень.

Названі негативні явища є результатом дії численних факторів. Нижче ми зупинимось лише на одному з них – надзвичайно поширеній практиці обрання неналежного способу захисту порушеного права. Помилка позивача в обранні способу захисту (яку, на жаль, дуже часто суд не помічає) призводить до того, що суди переобтяжені розглядом справ, вирішення яких насправді нічого не змінює в правовому становищі сторін. Після винесення рішення у подібній справі значні ресурси відволікаються для виконання рішення, яке неможливо виконати взагалі.

Так, на даний час одними з найбільш поширених земельних спорів є спори про визнання недійсними (варіанти – незаконними, нечинними, а також про скасування) державних актів на право власності та право постійного користування землею. Подібні позовні вимоги заявляються при приватизації частки у власності на земельну ділянку одним з її користувачів без згоди іншого, при приватизації частини земельної ділянки, що перебуває в користуванні, без згоди інших користувачів, за відсутності згоди суміжних власників або землекористувачів при встановленні межі, у випадках, коли земельною ділянкою розпорядився не уповноважений орган, коли суміжний користувач приватизував дві земельні ділянки одного виду цільового використання, коли приватизовано земельну ділянку, на якій знаходиться житловий будинок іншої особи, коли на приватизованих сусідніх земельних ділянках власники «підняли трубу, по якій стікала дощова вода»[1] тощо.

Практика розгляду судами подібних спорів є неприпустимою, адже в силу вимог ст.19 Конституції України суд може застосувати лише такий [126] спосіб захисту, що передбачений законом. Закон (див., зокрема, ст.16 Цивільного кодексу України та ст.152 ЗКУ) такого способу захисту, як визнання недійсним, нечинним тощо державного акту, не передбачає.

Крім того, визнання недійсним тощо державного акту в принципі не може вважатися способом захисту права, адже державний акт – це лише документ, що посвідчує право на земельну ділянку. «Спір» щодо державного акта – це в будь-якому випадку не спір про право. Відповідно, «спори» щодо недійсності (скасування) державних актів розглядатися судами не повинні. У відкритті провадження у справах за такими вимогами слід відмовляти, а порушені провадження закривати (див., зокрема, п.1 ч.1 ст.122, п.1 ч.1 ст.205 Цивільного процесуального кодексу України).

Слід наголосити, що якщо раніше попередні редакції ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України (далі – ЗКУ) досить жорстко пов’язували виникнення права власності та права постійного користування земельною ділянкою із видачею та реєстрацією державного акта (що дозволяло з великою долею умовності розглядати вимоги щодо визнання недійсними (скасування) державних актів як вимоги про визнання прав на земельні ділянки), на даний час такий жорсткий зв’язок відсутній. Відповідно до ст.125 ЗКУ, «[п]раво власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав». Поки що це правило замінене тимчасовим положенням п.3 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок» від 05.03.2009: «[д]о створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень … право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки». Тобто, в будь-якому разі, між існуванням права на земельну ділянку та дійсністю (чинністю) державних актів знак «дорівнює» поставити аж ніяк не можна.

Так, в одній із досліджених справ[2] було оспорено державний акт, виданий на підставі незаконного рішення суду, згодом скасованого. Очевидно, прокурор, який заявляв позов, розумів, що його задоволення може не призвести до захисту прав осіб, які, фактично, були незаконно позбавлені права власності внаслідок видачі державного акта. Вимоги про [127] визнання незаконним державного акта були доповнені вимогами «витребувати з чужого незаконного володіння Іванка Г.М., а також з володіння будь-яких залежних від нього осіб, чи третіх осіб, земельну ділянку …» (виділення наше). Очевидно, що такі вимоги не тільки задоволенню, а і судовому розгляду (в частині не ідентифікованих осіб) не підлягали, оскільки ці «залежні особи» чи «треті особи» не були названі у позовній заяві і, звичайно ж, не були залучені до судового розгляду (позов, втім, було задоволено).

Шкідливість підміни понять – вживання формулювання «визнання акта недійсним» у випадках, коли фактично йдеться про припинення права відповідача - полягає у тому, що до відповідних правовідносин здебільшого не застосовуються положення про відібрання майна, що призводить до порушення прав набувача земельної ділянки[3].

Показовим є й інший приклад. Судом задоволено позов про визнання недійсними актів на право приватної власності осіб, які самовільно вилучили труби зливної каналізації, внаслідок чого ділянку сусідки почало заливати[4]. Очевидно, що задоволення судом вимог позивачки не призведе до поновлення її прав, оскільки зовсім не означає, що каналізація буде відновлена.

Деякі суди при вирішенні питання про визнання державного акта недійсним застосовують правила про позбавлення права власності і витребування речі з чужого володіння[5], перевіряючи при цьому, чи належний позивач заявляє такий позов. В одній із справ[6] суд відмовив відповідачеві за позовом про встановлення сервітуту у задоволенні його зустрічного позову про визнання недійсним виданого позивачу з порушеннями закону державного акта, справедливо вважаючи, що видача державного акта позивачеві не порушує прав відповідача. Втім, видається, що суд мав не вирішувати справу по суті, а закрити провадження по справі, встановивши, що позивачем обраний спосіб захисту, не передбачений законом. Таким чином, його вимога по суті не була вимогою про захист порушеного права, а отже, не підлягала розгляду в суді.

На наш погляд, замість визнання недійсним державного акта слід заявляти позов про визнання права власності на неї, який за своєю природою буде або позовом про визнання існуючого права (п.1 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України), або перетворювальним позовом і [128] призводитиме до припинення права відповідача та виникнення його у позивача (тобто буде відновленням становища, що існувало до порушення, передбаченим п.4 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України) – наприклад, коли в державному реєстрі земель міститься запис про належність земельної ділянки іншій особі.

Принагідно, слід звернути увагу на техніко-юридичні недоліки формулювання ст.152 ЗКУ, що передбачає «способи захисту права на земельні ділянки». Перебуваючи у руслі поширеної для законотворення у земельній сфері тенденції, ця стаття є дублюванням по відношенню до конкретної сфери – земельних відносин – загальних положень цивільного законодавства (у даному випадку ст.16 Цивільного кодексу України).

Таке дублювання завжди є шкідливим, оскільки не додає до існуючого правового регулювання нічого нового, крім непорозумінь та потенційних колізій зі «скопійованою» нормою. Так, п.4 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України передбачає такий спосіб захисту, як «відновлення становища, яке існувало до порушення». У ст.152 ЗКУ такий спосіб захисту перетворився на «відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав». Як то кажуть, на рівному місці виникла проблема: співвідношення двох норм можна розуміти, зокрема, так, що «спеціальна» норма ЗКУ звузила передбачений Цивільним кодексом України арсенал способів захисту. Звичайно, таке тлумачення буде хибним, проте навіщо було давати для нього привід?

На жаль, спори щодо державних актів – не єдині із цілої низки поширених у судовій практиці «спорів», що розглядатися судами взагалі не повинні. Для того, щоб знизити навантаження на суд та гарантувати всім зацікавленим особам ефективний захист їх прав, до того, як порушувати провадження по справі, суду обов’язково слід відповісти на питання: а чи взагалі передбачено законом застосування такого способу захисту? Якщо застосування такого способу захисту законом передбачено, чи здатне задоволення позову призвести до поновлення порушеного права? І якщо відповідь на будь-яке з цих двох питань негативна, провадження у справі порушуватися не повинно. [129]

[1] Справа № 2-1184/09, розглянута Шепетівським міськрайсудом Хмельницької обл. за позовом Б.Н.М. до М.Н.С., К.Н.А. про визнання недійсними актів приватної власності на землю.

[2] Справа № 2-715/09, розглянута Макарівським райсудом Київської обл. за позовом прокурора Макарівського р-ну в інтересах К.Л.М., Г.М.А., В.О.М., К.Ю.М., Т.А.В. до І.Г.М. про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

[3] Справа № 2-176/09, розглянута Житомирським райсудом за позовом районного прокурора в інтересах П.Л.В. до Кам’янської сільради та М.В.В. про визнання недійсним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку.

[4] Справа № 2-1184/09, розглянута Шепетівським міськрайсудом Хмельницької обл. за позовом Б.Н.М. до М.Н.С., К.Н.А. про визнання недійсними актів приватної власності на землю.

[5] Справи: № 2-235/09, розглянута Рівненським міським судом за позовом С.В.К. до Рівненської міськради, К.М.П. про визнання рішення Рівненської міськради в частині недійсним, про визнання права на продовження договору оренди земельної ділянки; № 2-4742, розглянута Гагарінським районним судом м.Севастополя за позовом Р.Ю.В. до Гагарінської районної ради, Гагарінської РДА про відміну приватизації земельної ділянки.

[6] Справа № 2-71/09, розглянута Волочиським райсудом Хмельницької обл. за позовом С.С.В. до М.М.І. про усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою (йдеться про рішення апеляційного суду).