Тема: Художня своєрідність байок П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки
План
1. Основні тенденції у розвитку жанру байки
2. Байкарська спадщина П. Гулака-Артемовського: тематика, жанрові різновиди, стильові особливості.
3. Проблематика, жанрово-стильова своєрідність байок Є. Гребінки.
Тексти
1. Гулак-Артемовський П. Твори. – К., 1964;
2. Гулак-Артемовський П. Твори. – К., 1978.
3. Гулак-Артемовський П. Поезії. – К., 1989.
4. Гребінка Є. Твори: У 3 т. – К., 1980 – 1981.
5. Гребінка Є. Байки. – К.,1962.
Рекомендована література
1. Айзеншток І. Гулак-Артемовський П. // Гулак-Артемовський П. Твори. – К., 1964.
2. Борзенко О. Сентиментальна „провінція”: Нова українська література на етапі становлення. - Харків, 2006.
3. Деркач Б. Євген Гребінка. – К., 1974.
4. Деркач Б. П. Гулак-Артемовський // Гулак-Артемовський П. Поезії. – К., 1989.
5. Деркач Б. Крилов і розвиток жанру байки в українській дожовтневій літературі. – К., 1977.
6. Задорожня Л. Є. Гребінка: Літературна постать. – К., 2000.
7. Зеров М. Українське письменство XIX ст. // Зеров М. Твори: У 2-х т. – Т. 2. – К., 1990 або Нове українське письменство // Зеров М.Українське письменство. – К., 2003.
8. Зубков С. Євген Гребінка: Життя і творчість. – К., 1962.
9. Ковалець Л. У Петербурзі він був українцем: (Євген Гребінка у пошуках свого хреста і своєї слави) // Дивослово. – 2004. – № 6. – С. 7 – 8.
10. Костомаров М. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. – Книга перша. – К., 1996. або Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994.
11. Куліш П. Приказки Гребінки (От іздателя) // Куліш П. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1989.
12. Куценко Л. Байка П. Гулака-Артемовського „Пан та Собака” (Національне в соціальному змісті твору) // Дивослово. – 2003. – № 8. – С. 2 – 4.
13. Федченко П. Петро Гулак-Артемовський. Євген Гребінка // Гулак-Артемовський П., Гребінка Є. Поетичні твори. Повісті та оповідання. – К., 1984.
14. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50-ти т. – Т. 41. – К., 1984.
15. Хропко П. Становлення нової української літератури. – К., 1988.
16. Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Тернопіль, 1994.
17. Чижевський Д. Історія української літератури. – К., 2003.
Основні тенденції у розвитку жанру байки
Байка в системі жанрів нової української літератури (на етапі становлення) займає важливе місце.
Байка – «коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено дидактичний зміст, різновид ліро-епічного жанру, де драматизм та поетичність наративу витворюють особливу естетичну якість, яка не залежить від морального висновку. О.Потебня вважав байку «вічним» жанром, виявом єдності поезії та прози. Коротку байку іноді називають «аполог». Має дві архітектонічні частини, близьку до казки, новели, анекдоту оповідки та відповідне сентенції афористичне повчання (мораль, у Григорія Сковороди – сила), що розташоване переважно наприкінці, інколи вживається на початку твору. Такою структурною двочленністю байка відрізняється від притчі, яка існує лише у контексті. Вчинки персонажів – звірів, птахів, рослин… розкривають та висміюють людські вади, громадські зловживання». (Літературознавча енциклопедія: У 2 Т. / Автор-укладач Ю.Ковалів. – Т.1. – К., 2007. – С.109 – 110).
Байка (англ., фр. Φable, рос. Баня) – епічний (ліро-епічний) твір, переважно віршований (байки деяких авторів – Езопа, Г. Сковороди мають прозову форму), має алегоричний, повчальний характер. Характерна композиція – фабула і мораль (висновок).
Хронологічні межі цього жанру – 10-30 р.р. ХІХст. Співіснував із бурлескно-травестійною поезією та романтичною поезією. До цього жанру звертались Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, П.Білецький-Носенко, Левко Боровиковський.
Українські письменники розвивають жанр віршованої байки (Дмитро Чижевський вважає це проявом класицизму. Вбачаємо і елементи просвітницького реалізму). Обравши форму алегоричного, повчального твору зображують певні явища української дійсності.
Фольклоризм як одна із рис нової української літератури знаходить вияв у цьому жанрі: жанрові різновиди – байка-казка, байка-приказка; фольклор – джерело алегоричних образів.
Байки Г.Сковороди (збірка «Байки харківські») мали прозову форму (композиція: фабула і сила). Набувають художнього втілення проблеми, які розробляються і у філософських творах: самопізнання, морального вдосконалення особистості, «сродної» праці. Гуманні етичні ідеї, просвітницькі тенденції знайшли розвиток у байці першої половини ХІХ ст. (форму байки Сковороди байкарі не наслідують).
Українські байкарі першої половини ХІХст. Використовують відомі із античності фабули, мотиви (Езоп – VI – Vст. До н.е., римлянин Федр – І ст. н.е.), досвід Ж. де Лафонтена (1621 – 1695).
П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський трансформують фабули байок польського автора Красіцького. У деяких байках Є.Гребінки «присутня» фабула байок І.Крилова.
У байках цього періоду виявлені риси просвітницького світогляду автора, ознаки просвітницького реалізму. Бурлескно-травестійні елементи – прояви індивідуального стилю П.Гулака-Артемовського, П.Білецького-Носенка.
2. Байкарська спадщина П.Гулака-Артемовського (1790 – 1865)
П.Гулак-Артемовський автор поетичних творів російською мовою (переклади, оригінальні поезії). Писав поетичні твори і українською мовою (1817 р. «Справжня добрість»). В доробку є інтерпретації творів Горація у бурлескно-травестійному дусі. Писав балади у преромантичному дусі. Відомий як автор байок.
Біографічні відомості. Народився у 1790 р. в містечку Городище (Черкаського повіту, Київської губернії) в родині священника. Навчався в бурсі, потім у Київській духовній академії. Не закінчивши академію, у 1813 році почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У 1817 році переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови. З 1820 року йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 році П. П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 — екстраординарним; 1828 — ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. — секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. — ректорХарківського університету У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П. П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Він належав до числа засновників «Українського журналу». Був член Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві. Був одружений, мав доньок.
Літературна діяльність пов’язана із містом Харковом.
Умовно можна виділити 2 періоди творчості:
1) 10 – 30 р.р. ХІХст. – найбільш плідний (нас цікавить).
2) 30 – 50 р.р. ХІХст. – «альбомні» вірші на честь урядових осіб, подій, вірші для «домашнього вжитку». Найцікавіше – переспіви / «переложенія» біблійних псалмів українською мовою (1857 – 1858 р.р.).
Починає літературну діяльність з перекладів-переспівів російською мовою. В 1813 р. він здійснює у піднесено-патетичному тоні пародійний переспів російською мовою антиклерикальної поеми Буало «Налой» (текст його знищений автором у 1826 р.) та приблизно в той же час пише оригінальний вірш «Мудрость» (опубліковано в 1819 p.), позначений твердою впевненістю в мудрість і милість «провидіння».
Певний інтерес в ідейно-естетичних пошуках П. Гулака-Артемовського становлять надруковані в 1817–1819 pp. вільні й наслідувальні переклади російською мовою з Ж.-Б. Руссо, Д. Мільтона, Ж. Расіна, П.-Ж. Кребійона, Горація, з Біблії тощо. Вони засвідчують широку обізнаність поета із світовою класичною літературою, інтерес насамперед до французької класицистичної традиції, схильність до раціоналістичної моралізаторської дидактики. В перших з цих перекладів («Ослепление смертных» Ж.-Б. Руссо, «Мучение сатаны при воззрении на эдем» — переспів уривка з «Втраченого раю» Д. Мільтона та ін.), сповнених високої риторики, релігійного пафосу, П. Гулак-Артемовський зачіпав і деякі громадянські мотиви: осуджував тиранію, необмежений деспотизм «владык царств земных», підносив доброчесність, гідність людської особистості. Проте вже починаючи з «Подражания пророку Иоилю» (1818), в російських творах П. Гулака-Артемовського (неопубліковане наслідування однієї з глав «Книги пророка Ісаїї», «Чаяние души христианской 25 дек.» — надруковане лише в 1825 р. та ін.) під впливом посилення в університеті незадоволення, пов'язаного з призначенням його ректором запеклого містика і реакціонера З. Карнєєва та прагненням молодого викладача зблизитися з ним, відчутно поглиблюються мотиви резин'єкції, неприхованого пієтизму, захоплення апокаліптичними жахами. Не випадково видавці «Украинского вестника», займаючи загалом прогресивні позиції в тогочасних дискусіях про шляхи розвитку вітчизняного письменства, літературної мови, поетичного стилю, зокрема про роль перекладів у цьому процесі, тактовно рекомендували П. Гулаку-Артемовському звернути «свое воображение» на «менее страшную» тематику «священных песнопений» і показати «прелесть выражений нежных», органічно властивих благозвучному «славянскому языку».
На складний літературно-суспільний розвиток П. Гулака-Артемовського значно вплинуло польське письменство, до якого він виявив глибокі симпатії ще з часів навчання в Київській академії. У Харкові П. Гулак-Артемовський уже в 1818 р. стає лектором заснованої з його ініціативи «кафедри польської мови». В «Речи…» з нагоди її відкриття він, виклавши у загальних рисах історію польської культури та високо оцінивши заслуги її визначних діячів (М. Коперника, Я. Длугоша, А. Нарушевича, І. Красіцького та ін.), наголошував на потребі вивчення польської мови — «языка живого, богатого, сильного» (і що «важнее всего» — «языка единобратнего, умевшего воспользоваться всеми сокровищами древней учености и нашего собственного языка и в благодарную замену сему отверзающего богатства свои нашему»), а також інших слов'янських мов, зокрема і «языка малороссийского». Того року П. Гулак-Артемовський переклав присвячену пам'яті І. Красіцького «Речь…» Ф. Дмоховського.
Того ж 1827 р. і в тому ж «Вестнике Европы» Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од «До Пархома», і звертається він до них під впливом загальноросійського захоплення творчістю давньоримського поета. У російському письменстві другої половини XVIII — початку XIX ст. з'являються переклади й наслідування творів Горація в різних жанрах з їх епікурейськими мотивами, еротичним ліризмом, мотивами гармонійного злиття особистості з природою. Трансформуючи у власному стилі оди, послання Горація, О. Сумароков, Г. Державін, В. Капніст, В. Жуковський та ін. пристосовували їх до російської дійсності, робили фактами національної поезії. Гулак-Артемовський у наслідуванні Горацієвих од типологічно близький насамперед до Капніста. Він добирає для перекладу часом ті ж самі твори, що й російський поет, зокрема оди, в яких на першому плані епікурейська й стоїчна тематика (мотиви громадянської лірики, яскраво виражені в перекладах-наслідуваннях Капніста, Гулак-Артемовський свідомо ігнорував).
Уперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819 p., надрукувавши виконаний в поважному стилі переклад його оди «К Цензорину». На кінець 20-х років і пізніше (1832, 1856) припадає кілька наслідувань Горацієвих од. З-поміж них вирізняються два послання «До Пархома». Як і Капніст, Гулак-Артемовський досить вільно поводиться з першоджерелами, послідовно «українізує» їх, насичує реаліями місцевого побуту, фольклорними елементами. У другому посланні «До Пархома» (ода Горація «До Левконої») у дусі класицистичного стоїцизму Гулак-Артемовський, до речі, як і Капніст, закликає до терпіння, поміркованості, покірливості долі («Терпи!… За долею, куди попхне, хились, як хилиться од вітру гілка…») і водночас (уже на відміну від російського поета) у виразних гумористичних тонах проголошує мотиви епікурейства — культ безтурботного існування, веселощів («Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!… Журись об тім, чи є горілка!…»). У такому ж, по суті, плані написані й пізніші Гулакові переспіви од Горація. У деяких з них («До Постума») поряд з мотивами ефемерності людського життя звучить проповідь відходу від громадянських проблем. Звертаючись до Горація, український автор опрацьовував їх у підкреслено жартівливій, а то й просто пародійній манері; його наслідування сповнені елементів бурлеску, який, проте, втрачає критичне начало та реалістичну спрямованість, характерну для творів 10—20-х років.
В останні роки, як і раніше, Гулак-Артемовський продовжує цікавитись культурним і літературним життям Росії, історією і творчістю українського народу, захоплюється «Кобзарем» Шевченка, підтримує дружні контакти з українськими і російськими вченими — М. Максимовичем, М. Погодіним, І. Срезневським, Г. Данилевським та ін. Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов'янських літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов'янських народів. Показовою з цього погляду є редагована ним «Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы» (1839). «Путешественник», підкреслювалося в цьому документі, має звернути особливу увагу на «узнавание характеристики славянских народов», їх спосіб життя, мову, звичаї, їх «увеселения», «предания и поверия»; не повинен залишатися «равнодушным к важным заслугам мужей, подвизавшихся с честию и пользою на поле славянской литературы», — Шафарика, Ганки, Лінди та ін.
Аналіз творів
Байка «Пан та собака» (1818 р., у журналі «Украинский вестник») стала подією у тогочасному житті. Байка супроводжувалась суплікою до Григорія Квітки. Використав фабулу байки І.Красіцького (1735 – 1801) «Пан і пес» та деякі елементи іншого твору Красіцького «Пан не вартий слуги». Байка І.Красіцького «Пан і пес» перекладена українською мовою такими авторами – М.Годованцем, М.Зеровим. Переклад російською мовою Петра Вяземського «Битый пес».
Твір Красіцького лаконічний (усього 4 рядки), алегоричний персонаж – пес; національне начало особливо не виявлено; мораль не виділяється.
Петро Гулак-Артемовський освоює чужу фабулу таким чином: в його байці наявний розгорнутий сюжет, доповнює твір описами, пейзажами, зображені реалії кураїнського побуту. Пес має кличку – Рябко. Функції виконують діалоги, національний колорит досить яскравий.
Твір має підзаголовок байки-казки – автор вводить цей жанровий різновид в українську літературу. У байці-казці є розгорнутий сюжет, діють люди і тварини, мораль спеціально не виділяється.
П.Гулак-Артемовський як просвітитель порушує одну із важливих на той час проблем – проблему кріпосного права. Відповідно до жанрової специфіки байки розкриваються стосунки між кріпосними та кріпосниками.
Фабула твору: вірний Рябко стереже добро панів – його побили за те, що заважав спати; проспав усю ніч (за порадою Явтуха), злодії обікрали пана, знову Рябка покарано. Він обурюється.
Симпатії автора – на стороні людини, що належить до нижчого стану (просвітительські тенденції).
Рябко – алегоричний образ працьовитиго селянина-кріпака, який сумлінно ставиться до свого обов’язку – стерегти панське добро. Праця його підневільна, але поки що не усвідомлює драматизм свого становища: «Рябко, кажу, все спатки не вкладався …» (характеристика оповідача). Вірний, покірливий панові, наївний, вірить у панську ласку:
«Заснув він смачно так, як сплять всі добрі люде,
Що щиро стережуть добра своїх панів».
Автор орієнтується на народного читача, характеризуючи поведінку персонажа. Цікавою є комічна ситуація непорозуміння: те, що чекає Рябко, не відповідає дійсності. Оповідач, що висловлює позицію автора співчуває персонажеві. Важливу функцію виконує діалог між псом та Явтухом (смислове навантаження).
Явтух – інший тип селянина. Він мудрий, хитрий, розважливий, дає характерисику панові, пояснює ситуацію: «Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько» - ніби підтримує, співчуває Рябкові. Другий діалог Рябка та Явтуха після покарання (Явтух висловлює воля пана, беручи участь у покаранні). Зберігає дистанцію між собою та Рябком:
«ото, Рябку, шануйся,
Добра своїх панів, як ока, стережи,
Зарання спать не квапсь, в солому не біжи.
За те ж ми, бач, в науку,
Із ласки, з милості панів,
вліпили сотеньок із п’ять тобі київ».
Повторне приниження викликало обурення в Рябка, протест. Мораль формулює сам персонаж:
«Той дурень, хто іде дурним панам служити,
А більший дурень, хто ім дума угодити!»
У байці виявлені антикріпосницькі тенденції, але це не критика політичної системи в цілому, бо Г.-А. дотримувався суспільно-політичних позицій. Він картає надмірне свавілля злих панів і апелює до їх совісті. Обираючи позицію оповідача демонструє своє гуманне ставлення до кріпаків.
У творі є елементи бурлеску: грубість висловів, вільгарна лексика, окремі натуралістичні картини.
Цей твір завдяки актуальності проблематики, національному колоритові, сатиричному зображенню кріпосницької дійсності, гуманному співчутливому ставленні автора до кріпаків – сприяв формуванню антикріпосницького настрою.
У 1819 р. у журналі «Украинский вестник» була надрукована байка-казка «Солопій та Хівря, або горох при дорозі». Автор використав фабулу байки І.Красіцького «Горох при дорозі». Розширив твір, зокрема, за рахунок побутових сцен: чоловік та його дружина з’ясовують стосунки (розгорнуті діалоги). У байці польського автора висміюються надмірні хитрощі. У Гулака-Артемовського об’єктом осміяння є скупість, надмірні хитрощі, невміння господарювати. Якщо прочитати вміщену після байки «Писульку до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» («Украинский вестник») по всіх усюдах розсилає», адресат якої – Євграф Філомафітський, то можна виявити в цьому творі соціальний аспект: висміюється бездумне захоплення деяких панів господарськими нововведеннями.
У творі 2 основні образи: Солопій – тип господаря-нездари, Хівря – мудра, розсудлива жінка.
Фабула: Солопій за порадою Хіврі сіє горох при дорозі. Хлопчаки поживились, але мав і прибуток. Посіяв горх між житом та пшеницею (скупість), а люди столочили збіжжя, спокушаючись горохом.
У творі є національний колорит: побутові сцени, діалоги, вжиті прислів’я та приказки. Персонажі комічні / діалог – важливий засіб комічного, комічні ситуації, в які потрапляє Солопій.
Недоліки твору: діалоги дещо розтягнуті, зловживає бурлеском («пико гаспидська», «чортівський Солоп’яго». Мораль – у кінці твору.
У творчому доробку П.Гулака-Артемовського є і такий жанровий різновид як байка-приказка: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я» - надруковані вперше у 1882р.
Ознаки: лаконізм, немає розлогого сюжету, гумор, дидактична настанова, написані у формі розлогого прислів’я; є життєва подія чи ситуація. Звертається до побутових сцен, діалогчність.
Досить цікава байка «Тюхтій та Чванько» (побрехенька – за авторським визначенням). Надрукована у 1819р. в «Украинском вестнике». А у 1888р. її відредагував О.Потебня. Твір комічного характеру із повчальними елементами. Тема запозичена у Горація, який написав «Послання до Пісонів» («Мистецтво поезії»), наголошував на тому, що поет повинен бути надзвичайно вимогливим до себе і не поспішати до читача із своїми творами, які повинні полежати не менше 9 років.
Тюхтій – віршомаз, який буквально слідує принципу Горація, він інертний, пасивний: «Що тільки написав, то так на дев’ять рік те в бодню і запхав…»
Чванько – бездарний піїтз непомірним честолюбством: «що начеркав, те так в друкарню і несе!».
Ставлення до них читачів – «Громада їх однако поважає: того ні сном не зна, другого не читає!»
Мораль: «Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!..»
Бурлескні елементи – Гарасько (Горацій), запхав, в грубу… впре шпаргалля, віршомаз…
Разом з байкою був надрукований публіцистичний додаток «Дещо про того Гараська» - досить цікавий щодо розуміння естетичних принципів самого П.Гулака-Артемовського: настійливо проводить думку про необхідність проникнення митця в реальне життя і правдивого відтворення його відповідно до власного розуму.
Епіграф французською мовою – «життя серця».
Пізніше П.Гулак-Артемовський знову повертається до жанру байки – у 1827р. пише «Батько та Син», «дві пташки в клітці», «Рибка» (пов’язані із творчістю І.Красіцького). Перша і остання надруковані цього ж року у «Вестнике Європы».
Осмислює такі проблеми: свобода краще неволі, критика «сильних», їх негуманне ставлення до слабких, але «малі» (слабкі) повинні вдовольнитися тим, що їм послала доля; схоластична система навчання і її вплив на особистість.
Жанрові різновиди – байки криловського типу (уникає надмірної описовості, деталізації, сюжет розгортається більш динамічно; сконцентрованість дії, «сценічність» (чітко окреслюється ситуація, діалог). Бурлескні елементи зводить до мінімуму.
