Гормони шлунково-кишкового таркту

ВСТУП

В організмі нараховується приблизно 100 трильйонів клітин різної будови і призначення, які формують цілий ряд високоспеціалізованих тканин, органів і систем. Термін «гормон» походить від грецького hormao, що означає «збуджувати», «приводити в рух». Назва введена Бейлісом і Старлінгом у 1905 році. Ендокринна і нервова система разом забезпечують постійність внутрішнього середовища, гомеостаз. Гормони беруть участь у всіх важливих процесах життєдіяльності організму, зокрема у розмноженні, рості, диференціації і розвитку, адаптації до змін надходження поживних речовин, рідини, електролітів. Синтезують гормони у спеціалізованих клітинах ендокринних залоз, декретуються із них у кров у відповідь на специфічні сигнали, доставляються кров`ю до тканин – мішеней, де викликають специфічну біологічну чи фізіологічну активність. Концентрація гормонів в кров дуже низька, але кількість молекул трильйон у літрі крові. Ця величезна кількість молекул гормонів робить можливим їх вплив на кожну окрему клітину організму. Але гормони діють не на всі клітини, а лише на клітини – мішені, що містять специфічні білки – рецептори, які зв`язують молекули гормонів із високою вибірковістю. Час життя гормонів у крові невеликий, причому для гормонів різних груп різний і складає, як правило, хвилини чи години, а для тиреоїдних гормонів щитовидної залози – дні. Час, за який гормони викликають певну біологічну чи фізіологічну відповідь, також різний. Крім гормонів, які виділяються в кров і діють на тканини, що віддалені від місця утворення, є гормони, проявляють свою дію у тому ж органі, в якому вони синтезуються. До гормонів місцевої дії відносять гормони шлунково – кишкового тракту простагландини, тромбоксани і лейкотрієни, серотонін і гістамін.

 

1.Пептидні гормони

Пептидні гормони - це численний і найбільш різноманітний за складом клас гормональних сполук, що є біологічно активні речовини. Їх утворення відбувається в спеціалізованих клітинах залізистих органів, після чого активні сполуки надходять в кровоносну систему для транспортування до органів-мішеней. Після досягнення мети гормони специфічно впливають на певні клітини, взаємодіючи з відповідним рецептором.

Це природні або синтетичні сполуки, що містять десятки, сотні або тисячі мономірних ланок - амінокислот. Поліпептиди складаються з сотень амінокислот, на противагу олігопептидам, що складаються з невеликого числа амінокислот (не більше 10-50), і простих пептидів (до 10).

Пептиди вперше були виділені з гідролізатів білків, отриманих за допомогою ферментування.

Термін пептид запропонований Е. Фішером, який до 1905 р. розробив загальний метод синтезу пептидів.

У 1953 В. Дю Виньо синтезував окситоцин, перший поліпептидний гормон. У 1963 р., на основі концепції твердофазного пептидного синтезу (P. Мерріфілд) були створені автоматичні синтезатори пептидів. Використання методів синтезу поліпептидів дозволило отримати синтетичний інсулін і деякі ферменти.

На сьогоднішній день відомо більше 1500 видів пептидів, визначено їх властивості та розроблено методи синтезу.

Властивості пептидів

Пептиди постійно синтезуються у всіх живих організмах для регулювання фізіологічних процесів. Властивості пептидів залежать, головним чином, від їх первинної структури - послідовності амінокислот, а також від будови молекули і її конфігурації в просторі (вторинна структура).

1.1 Синтез пептидних гормонів

Освіта пептидів в організмі відбувається протягом декількох хвилин, хімічний ж синтез в умовах лабораторії - досить тривалий процес, який може займати кілька днів, а розробка технології синтезу - кілька років. Однак, незважаючи на це, існують досить вагомі аргументи на користь проведення робіт по синтезу аналогів природних пептидів. По-перше, шляхом хімічної модифікації пептидів можливо підтвердити гіпотезу первинної структури. Амінокислотні послідовності деяких гормонів стали відомі саме завдяки синтезу їх аналогів в лабораторії.

По-друге, синтетичні пептиди дозволяють детальніше вивчити зв'язок між структурою амінокислотної послідовності та її активністю. Для з'ясування зв'язку між конкретною структурою пептиду та його біологічну активність була проведена величезна робота по синтезу не однієї тисячі аналогів. В результаті вдалося з'ясувати, що заміна лише однієї амінокислоти в структурі пептиду здатна в кілька разів збільшити його біологічну активність або змінити її спрямованість. А зміна довжини амінокислотної послідовності допомагає визначити розташування активних центрів пептиду і ділянки рецепторного взаємодії.

По-третє, завдяки модифікації вихідної амінокислотної послідовності, з'явилася можливість отримувати фармакологічні препарати. Створення аналогів природних пептидів дозволяє виявити більш "ефективні" конфігурації молекул, які підсилюють біологічну дію або роблять його більш тривалим.

По-четверте, хімічний синтез пептидів економічно вигідний. Більшість терапевтичних препаратів коштували б у десятки разів більше, якби були зроблені на основі природного продукту.

Найчастіше активні пептиди в природі виявляються лише в нанограммових кількостях. Плюс до цього, методи очищення і виділення пептидів з природних джерел не можуть повністю розділити шукану амінокислотну послідовність з пептидами протилежної або ж іншої дії. А в разі специфічних пептидів, синтезованих організмом людини, отримати їх можливо лише шляхом синтезу в лабораторних умовах.

 

Біологічно активні пептиди

Пептиди, володіючи високою фізіологічною активністю, регулюють різні біологічні процеси. За своєю біорегуляторною дією пептиди прийнято ділити на декілька груп:

· сполуки, що володіють гормональною активністю (глюкагон, окситоцин, вазопресин і ін);

· речовини, що регулюють травні процеси (гастрин, шлунковий інгібіруючий пептид та ін);

· пептиди, що регулюють апетит (ендорфіни, нейропептид-Y, лептин та ін);

· сполуки, що володіють знеболюючим ефектом (опіоїдні пептиди);

· органічні речовини, що регулюють вищу нервову діяльність, біохімічні процеси, пов'язані з механізмами пам'яті, навчання, виникненням почуття страху, люті та ін;

· пептиди, що регулюють артеріальний тиск і тонус судин (ангіотензин II, брадикінін та ін.)

1.2 Значення пептидних гормонів

Пептидні гормони та нейропептиди, наприклад, регулюють більшість процесів організму людини, в тому числі, і беруть участь в процесах регенерації клітин. Пептиди імунологічного дії захищають організм від потрапляння в нього токсинів. Для правильної роботи клітин і тканин необхідно адекватну кількість пептидів. Проте з віком і при патології виникає дефіцит пептидів, який істотно прискорює зношування тканин, що призводить до старіння всього організму. Сьогодні проблему недостатності пептидів в організмі навчилися вирішувати. Пептидний пул клітини заповнюють синтезованими в лабораторних умовах короткими пептидами.

 

 

2.Тканинні гормони

Тканинні гормони - біологічно активні речовини, які секретуються різними клітинами як під час внутрішньоутробного періоду розвитку, так і в дорослому організмі; беруть участь у регуляції диференціації клітин (евокатори) і різних функцій організму (парагормона).

Спеціалізовані клітини різних органів і тканин виробляють біологічно активні речовини - тканинні гормони. Тканинні гормони впливають не тільки на функції тих органів, де утворюються, а й на інші органи. Велика (близько 20) група тканинних, так званих гастроінтестинальних, гормонів синтезується клітинами травного тракту. Вони складають так звану гормональну ентеральну систему. Ці гормони впливають на утворення і виділення травних соків (шлункового, підшлункового, кишкового, жовчі), "моторну і всмоктувальну функції органів травлення. Вони синтезуються спеціальними клітинами (ентероцитами - G, S, D, I та ін.) Слизової оболонки шлунка, кишечника та підшлункової залози. До поліпептидів, гормональна природа яких встановлена, відносяться гастрин, «секретин, холецистокінін - панкреозимин, до поліпептидів, гормональний ефект яких повністю не встановлений, - мотилі н, вазоактивний інтестинального поліпептид (ВІП), шлунковий інгібуючі поліпептид (ШИП), вілікінін, субстанція П (Р) та інші. Деякі гастроінтестинальні гормони отримані в чистому вигляді і широко застосовуються в клініко-діагностичної та лікувальної практиці. Доведено, що деякі із зазначених гормонів (соматостатин, субстанція Р, ВІП і ін.) Виробляються також нервовими і ендокринними клітинами (гіпоталамус, щитовидна залоза та ін).. У тканинах утворюються тканинні гормоноподібні речовини, які беруть участь у регуляції місцевого кровообігу. До них відносяться: гістамін (розширює кровоносні судини), серотонін (звужує кровоносні судини), калікреїн (під його впливом утворюється судинорозширювальну поліпептид брадикінін), простагландини А, Е, F, I і інші (утворюються в мікросомах всіх тканин організму з арахідонової кислоти і беруть участь у регуляції секреції травних соків, зміну тонусу гладких м'язів судин і бронхів, процесах адгезії та агрегації тромбоцитів та ін.) Також до них відносяться ангіотензин, калідин, брадікінін.

2.1 Ангіотензин

Ангіотензин - олігопептідний гормон, який викликає вазоконстрикцію (звуження судин), підвищення кров'яного тиску і вивільнення іншого гормону альдостерону з кори надпочеченіков в кровотік. Ангіотензин утворюється з білка-попередника ангиотензиногена, сироваткового глобуліну, який продукується в основному печінкою. Ангіотензин відіграє важливу роль у т. н. ренінангіотензинової системі.

Ангіотензин I Ангіотензин IІ утворюється з ангіотезіногена під дією реніну. Ренін виробляється нирками у відповідь на зниження внутрішньониркового тиску на Юкстагломерулярні клітини і знижену доставку Na + і Cl-до macula densa. Ангіотензин II має судинозвужувальний активністю і збільшує синтез альдостерону. Система ангіотензину є основною мішенню для гіпотензивних (що знижують тиск) ліків. АПФ є мішенню для багатьох інгібуючих ліків, що знижують рівень ангіотензину II. Інший клас ліків - антагоністи ангіотензин II AT1 рецепторів. Подальша деградація ангіотензину II може призводити до утворення ще менших пептидів: ангіотензину III (7 амінокислот) і ангіотензину IV (6 амінокислот), які володіють зниженими в порівнянні з ангиотензином II активностями.

Функціональна активність ангіотензину ІІ серцево-судинна система. Ангіотензин - сильний вазоконструктор прямої дії. Він звужує артерії і вени, що призводить до підвищення тиску. Судинозвужувальна активність ангіотензину II визначається його взаємодією з AT1 рецептором. Крім цього, він володіє протромботичних ефектом, регулюючи адгезію та агрегацію тромбоцитів і синтез інгібіторів PAI-1 і PAI-2. Нервова система ангіотензин викликає відчуття спраги. Він підвищує секрецію антидіуретичного гормону в нейросекреторну клітинах гіпоталамуса і секрецію АКТГ в передній долі гіпофіза, а також потенциирует вивільнення норадреналіну за рахунок прямої дії на постгангліонарні симпатичні нервові волокна. Наднирники під дією ангіотензину кора надниркових виділяє гормон альдостерон, що викликає затримку натрію і втрату калію. Нирки ангіотензин діє прямим ефектом на проксимальні канальці, що збільшує затримку натрію. У цілому ангіотензин збільшує швидкість гломерулярної фільтрації за рахунок звуження еферентних ниркових артеріол та підвищення тиску в нирках.

2.2 Каллідин

Каллідин (син. лізил-брадикінін) - поліпептид (складається з десяти залишків амінокислот), кинин, що утворюється у відповідь на пошкодження з кининогена під дією калікреїну. Від брадикініну каллідин відрізняється наявністю додаткової амінокислоти на N-кінці молекули (лізин). Амінопептідазу каталізує розпад каллидин до брадикініну.Кініни каллидин і брадикінін викликають вазодилатацію і скорочення гладких м'язів, є компонентами кинин-каллікреіновой системи. На відміну від ангіотензину знижують кров’яний тиск.

2.3 Брадикінін

Брадикинін (англ. Bradykinin) - пептид, що розширює кровоносні судини і тому знижує артеріальний тиск. Інгібітори АПФ [1], які використовуються для зниження артеріального тиску, підвищують рівень брадикініну. Брадикінін впливає на кровоносні судини, вивільняючи простациклін, оксид азоту (II).

Брадикінін - це фізіологічно і фармакологічно активний пептид з кінінової групи білків, що складається з дев'яти амінокислот.

Вважається, що брадикінін є основним фактором, що забезпечує больову чутливість, будучи плазмовим алгогенов.

Брадикінін відкритий в 1948 році колективом бразильських вчених, керував яким М. Роша е Сілва (англ.) рос., Вони ж досліджували властивості пептиду, включаючи гіпотензивні.

Просторова структура брадикініну була теоретично розрахована групою вчених під керівництвом Станіслава Галактіонова в середині 1970-х років в Мінську. Експериментальне дослідження в лабораторії Інституту біоорганічної хімії АН СРСР згодом підтвердило точність цих розрахунків.

Брадикінін викликає як значне розширення артерій, так і збільшення проникності капілярів. Так, наприклад, ін'єкція 1 мкг брадикініну в плечову артерію людини викликає збільшення кровотоку в верхньої кінцівки щонайменше в 6 разів. Ще менша кількість брадикініну, введене в тканини місцево, викликає місцеву гіперемію і набряк, тому що відбувається збільшення проникності капілярної стінки. Вважають, що саме кініни грають специфічну роль в регуляції кровотоку і виходу рідини з капілярного русла у вогнищі запалення. Вважають також, що брадикінін є природним фактором, який бере участь у регуляції кровотоку в судинній системі шкіри, а також слинних залоз і залоз шлунково-кишкового тракту. У низьких концентрація брадиконін стимулює скорочення гладкої мускулатури кишечника, а в більш -високих скорочення матки. При введенні в організм брадикінін викликає сильні больові відчуття.

У 1979 році всі компоненти ренін-ангіотензинової системи були виявлені і в мозку. Можна вважати встановленим що ангіотензин і брадикінін бере участь у функціонуванні центральної нервової системи. Брадикінін є одним з медіаторів болю. А ангіотензин ІІ викликає відчуття спраги.

3.Кальцитоні́н

Калицитонін -це гормон, який секретують С-клітини (парафолікулярні клітини) щитоподібної залози та який бере участь в регуляції обміну кальцію у людини та у багатьох тварин. Кальцитонін — антагоніст паратгормону; основний ефект кальцитоніну — зниження рівня Ca²⁺ в крові. Проте біологічне значення кальцитоніну в регуляції кальцієвого гомеостазу незначне, тому хворі, яким виконується тотальна тиреоїдектомія не відчувають значного впливу зниження рівня кальцитоніну.

Кальцитонін був вперше описаний в 1962 дослідниками Copp та Cheney. На той час вважалось, що кальцитонін секретують клітини паращитоподібної залози, лише через деякий час було встановлено роль парафолікулярних клітин.

Кальцитонін - пептид з молекулярною масою близько 3400 що складається з 32 амінокислот.

Кальцитонін синтезується внаслідок протеолітичного розщеплення великого препропептиду, який кодує ген CALC1. Цей ген належить до суперродини протеїнів-попередників, з яких також утворюються бета-амілоїд, асоційований з геном кальцитоніна пептид, а також попередник адреномедуліну.

Кальцитонін —діагностичний а насамперед не аби як сильно та яскраво прогностичний онкомаркер медулярного раку щитоподібної залози. Крім того, підвищений рівень кальцитоніну при цій злоякісній пухлині призводить до виникнення симптомів паранеопластичного синдрому: тошноти, блювання та діареї.

Збільшення концентрації кальцію в плазмі стимулює секрецію кальцитоніну. Головним стимулом для збільшення секреції кальцитоніну є збільшення концентрації іонів кальцію в плазмі. У молодих тварин збільшення в плазмі концентрації кальцію на 10% негайно збільшує швидкість секреції кальцитоніну в 2 рази і більше, ніж у старіючих тварин і людини. Це забезпечує існування другого механізму зворотного зв'язку, контролюючого концентрацію іонів кальцію в плазмі, але цей другий механізм відносно слабкий і направлений в протилежному напрямку порівняно з механізмом, опосередкованим паратгормоном.

Кальцитонін знижує концентрацію кальцію в крові. У деяких молодих тварин кальцитонін викликає швидке зниження концентрації іонів кальцію в крові, яке починається через кілька хвилин після ін'єкції кальцитоніну і здійснюється двома шляхами.

Таким чином, вплив кальцитоніну на концентрацію кальцію в плазмі носить тимчасовий характер і триває кілька годин або днів.

4.Глюкаго́н

Глюкагон — гормон альфи-клітин острівців Лангерганса підшлункової залози. За хімічною будовою глюкагон є пептидним гормоном. Також він є одним із антагоністів інсуліну, сприяє утворенню глюкози в печінці.

Нормальна секреція гормону забезпечує надійний контроль за підтриманням сталості рівня глюкози крові. Нестача інсуліну при цукровому діабеті супроводжується надлишком глюкагону, який, власне, і є причиною гіперглікемії. Значне збільшення концентрації глюкагону в крові є ознакою глюкагономи — пухлини α-клітин. Майже у всіх випадках порушується толерантність до глюкози і розвивається цукровий діабет. Діагностика захворювання заснована на виявленні в плазмі крові дуже високої концентрації глюкагону. У новонароджених, якщо мати хвора на діабет, порушена секреція глюкагону, що може відігравати важливу роль у розвитку неонатальної гіпоглікемії. Гіпоглікемічна стимуляція викиду глюкагону відсутня у хворих на цукровий діабет I типу. Дефіцит глюкагону може відображати загальне зниження маси тканини підшлункової залози, викликане запаленням, пухлиною або панкреатектомією. При дефіциті глюкагону виявляють відсутність підйому його рівня в тесті стимуляції аргініном.

Молекула глюкагону складається з 29 амінокислот і має молекулярну вагу 3485 дальтон. Глюкагон був відкритий в 1923 році Кимбеллом і Мерліном.

Фізіологічна роль

Механізм дії глюкагону обумовлений його зв'язуванням із специфічними глюкагоновими рецепторами клітин печінки. Це призводить до підвищення опосередкованої G-білком активності аденілатциклази і збільшенню створення цАМФ. Результатом є посилення катаболізму депонованого в печінці глікогену (глікогенолізу). Глюкагон також активує глюконеогенез, ліполіз і кетогенез в печінці.

ü Глюкагон практично не впливає на глікоген скелетних м'язів, мабуть, через практично повну відсутність у них глюкагонових рецепторів. Глюкагон викликає збільшення секреції інсуліну із здорових β-клітин підшлункової залози і гальмування активності інсулінази. Це є, мабуть, одним з фізіологічних механізмів протидії викликаних глюкагоном гіперглікемії.

ü Глюкагон надає сильну інотропну і хронотропну дію на міокард внаслідок збільшення утворення цАМФ (тобто надає дію, подібну до дії агоністів β-адренорецепторів, але без залучення β-адренергічних систем в реалізацію цього ефекту). Результатом є підвищення артеріального тиску, збільшення частоти і сили серцевих скорочень.

ü У високих концентраціях глюкагон викликає сильну спазмолітичну дію, розслаблення гладкої мускулатури внутрішніх органів, особливо кишківника, не опосередковане аденілатциклазою.

ü Глюкагон бере участь у реалізації реакцій типу «бий або біжи», підвищуючи доступність енергетичних субстратів (зокрема, глюкози, вільних жирних кислот, кетокислот) для скелетних м'язів і підсилюючи кровопостачання скелетних м'язів за рахунок посилення роботи серця. Крім того, глюкагон підвищує секрецію катехоламінів мозковою речовиною надниркових залоз і підвищує чутливість тканин до катехоламінів, що також сприяє реалізації реакцій типу «бий або біжи».

Гормони шлунково-кишкового таркту

Регуляція секреторної діяльності травних залоз здійснюється за рахунок нервових і гуморальних механізмів. Основними стимулюючими секреціюнервовими волокнами є парасимпатичні. Вони являють собою аксони постгангліонарних нейронів. Симпатичні нервові волокна гальмують стимульовану секрецію травних залоз і роблять на залози трофічні впливу, посилюючи синтез компонентів секрету.

Стимуляторами, інгібіторами і модуляторами секреції травних залоз є гастроінтестинальні регуляторні пептиди.

 

Гастрин

Гастрин - гормон, вироблюваний G-клітинами шлунка, розташованими в основному в пілоричному відділі шлунка, а також D-клітинами підшлункової залози.

Хімічна будова

Існує три основних природних форми гастрину: «великий гастрин», або гастрин-34 - поліпептид з 34 амінокислот, «малий гастрин», або гастрин-17, що складається з 17 амінокислот, і «мінігастрін», або гастрин-14, що складається з 14 амінокислот. Гастрин-34 виробляється в основному підшлунковою залозою, тоді як гастрин-17 і гастрин-14 виробляються в основному в шлунку.

Молекули гастрину мають лінійну просторову структуру.

Фізіологічна роль

Гастрин зв'язується зі специфічними гастрінових рецепторами в шлунку. Гастрин також збільшує секрецію пепсину головними клітинами шлунка, що, разом з підвищенням кислотності шлункового соку, що забезпечує оптимальний pH для дії пепсину, сприяє оптимальному переварюванню їжі в шлунку.

Одночасно гастрин збільшує секрецію бікарбонатів і слизу в слизовій шлунка, забезпечуючи тим самим захист слизової від впливу соляної кислоти і пепсину. Гастрин гальмує випорожнення шлунку, що забезпечує достатню для перетравлення їжі тривалість впливу соляної кислоти і пепсину на харчова грудка.

Також гастрин збільшує продукцію простагландину E в слизовій шлунка, що призводить до місцевого розширенню судин, посилення кровопостачання і фізіологічною набряку слизової шлунка і до міграції лейкоцитів в слизову. Лейкоцити беруть участь у процесах травлення, секретіруя різні ферменти і виробляючи фагоцитоз.

Рецептори до гастрин є і в тонкій кишці та підшлунковій залозі. Гастрин збільшує секрецію секретину, холецистокініну, соматостатину і ряду інших гормонально активних кишкових і панкреатичних пептидів, а також секрецію кишкових і панкреатичних ферментів. Тим самим гастрин створює умови для здійснення наступної, кишкової, фази травлення.

Регуляція секреції гастрину

Секреція гастрину підвищується у відповідь на холінергічну (блукаючим нервом) і меншою мірою на симпатичну стимуляцію шлунка. Також секреція гастрину підвищується інсуліном, гістаміном, присутністю в шлунку або в плазмі крові олигопептидов і вільних амінокислот - продуктів розщеплення білків. Збільшення секреції гастрину у відповідь на олігопептиди і вільні амінокислоти, а також у відповідь на симпатичну або холінергічну стимуляцію є фізіологічним механізмом ініціації травлення при вигляді і запаху їжі або при надходженні їжі в шлунок. Секреція гастрину також підвищується при гіперкальціємії.

Пригнічується секреція гастрину високим рівнем соляної кислоти в шлунку (що є однією з негативних зворотних зв'язків, що регулюють секрецію гастрину), простагландином Е, ендогенними опадами - ендорфінів і енкефалінів, аденозином, кальцитонином. Сильно пригнічує секрецію гастрину соматостатин, одночасно гнітючий секрецію інших панкреатичних і кишкових пептидів - холецистокініну, секретину, ВІП та ін Підвищення гастрином секреції соматостатину, пригнічувала секрецію гастрину, є ще одним прикладом негативного зворотного зв'язку.

Секреція гастрину також пригнічується холецистокинином і секретином. Фізіологічне значення цього механізму полягає у зменшенні секреції кислоти і пепсину після початку кишкової фази травлення і забезпеченні функціонального спокою спустошеної шлунка, а також у зворотному зв'язку, що обмежує гиперсекрецию кислоти (оскільки рівні секретину і холецистокініну залежать від pH надходить у дванадцятипалу кишку харчової кашки).

Патологічні стани

При синдромі Золлінгера - Еллісона секреція гастрину різко підвищується внаслідок пухлини клітин, що продукують гастрин, в шлунку або підшлункової залозі - доброякісної або злоякісної гастріноми.

Підвищені концентрації гастрину при синдромі Золлінгера-Еллісона викликають гіпертрофію слизової шлунка, посилення її складчастості, функціональну гіперплазію залоз шлунка, головних і парієтальних клітин. Гіперсекреція гастрину, приводячи до гіперсекреції соляної кислоти і пепсину, викликає у хворих з гастриномой розвиток гастриту або виразкової хвороби шлунка або дванадцятипалої кишки, гастроезофагеального рефлюксу.

У меншій мірі секреція гастрину підвищується при інфекції шлунка Helicobacter pylori. Однак цього підвищення може виявитися цілком достатньо, щоб спровокувати розвиток гіперацидного гастриту або виразкової хвороби шлунка або дванадцятипалої кишки.

Секреція гастрину також підвищується при стресі (внаслідок посилення симпатичної стимуляції шлунка), при високому рівні глюкокортикоїдів або при прийомі екзогенних глюкокортикоїдів, інгібіторів біосинтезу простагландинів. Це пояснює появу «стресових» і стероїдних виразок шлунка, гастритів і виразок шлунка при прийомі нестероїдних протизапальних препаратів.

Також секреція гастрину значно підвищується при пригніченні секреції соляної кислоти, наприклад, при прийомі інгібіторів протонного насоса або блокаторів H2-гістамінових рецепторів. Що виникає при прийомі цих ліків виражена гіпергастринемія може викликати феномен «кислотного рикошету» при їх різкій відміні - секреція кислоти може підвищитися навіть вище рівня, який був до лікування.

5.2 Холецистокінін

Холецистокінін (раніше також мав назву панкреозимин) - нейропептідних гормон, що виробляється I-клітинами слизової оболонки дванадцятипалої кишки і проксимальним відділом тонкої кишки.

Молекулярні форми холецістокініна

У слизовій оболонці тонкої кишки виявлені 3 молекулярні форми холецістокініна, розрізняються за кількістю амінокислотних залишків (холецистокінін-8, холецистокінін-12 і холецистокінін-ЗЗ). На холецистокінін-8 припадає 60-70%

Існує цілий ряд інших форм холецістокініна: холецистокінін-58 (скорочене найменування CCK58), холецистокінін-58-дезнонопептід ((1-49)-CCK58), холецистокінін-З9 (CCK39), холецистокінін-25 (CCK25), холецистокінін-18 (CCK18), холецистокінін-7 (CCK7), холецистокінін-5 (CCK5), CCK-4.

Послідовність амінокислот холецістокініна-33: Met-Gly-Trp-Met-Asp-Phe-OH.

Функції

Холецистокінін виступає медіатором у різноманітних процесах, що відбуваються в організмі, у тому числі, у травленні. Крім того, холецистокінін виступає регулятором поведінкових фізіологічних актів. Має властивості антидепресантів. Має відношення до емоцій страху і патогенезу шизофренії. Впливає на харчову поведінку людини, викликаючи відчуття ситості і контролюючи апетит.

Низькомолекулярні форми холецістокініна інаківіруются при першому проході через печінку, в той час як крупномолекулярний холецистокінін потрапляє з печінки в системний кровотік. Концентрація холецістокініна в крові здорової людини 5-800 нг / л. [5] За кровотоку холецистокінін може потрапляти через нирки в сечу, зберігаючи при цьому біологічну активність (урохолецістокінін).

Роль холецістокініна у травленні

В органах шлунково-кишкового тракту холецистокінін продукується I-клітинами дванадцятипалої і худої кишок. Крім того, холецистокінін виявлений в панкреатичних острівцях і різних кишкових нейронах. Стимуляторами секреції холецистокініну є вступники в тонку кишку з шлунку в складі хімусу білки, жири, особливо з наявністю жирних кислот з довгим ланцюгом (смажені продукти), складові компоненти жовчогінних трав (алкалоїди, протопин, сангвінарін, ефірні олії та ін), кислоти (але не вуглеводи). Також стимулятором виділення холецистокініну є гастрин-рилізинг пептид.

Холецистокінін стимулює розслаблення сфінктера Одді; збільшує струм печінкової жовчі; підвищує панкреатичну секрецію; знижує тиск у біліарної системи: викликає скорочення воротаря шлунка, що гальмує переміщення перевареної їжі в дванадцятипалу кишку. Холецистокінін є блокатором секреції соляної кислоти парієтальних клітинами шлунка.

Секретин

Секретин - пептидний гормон, що виробляється S-клітинами слизової оболонки тонкої кишки і бере участь в регуляції секреторної діяльності підшлункової залози.

Структура

Секретин складається з 27 амінокислотних залишків, розташованих в наступній послідовності:

Близьку з секретину структуру (гомологични з ним) мають цілий ряд пептидних гормонів, що утворюють разом з секретином сімейство секретину: вазоактивний інтестинального пептид (ВІП), гіпофізарний-активує пептид (PACAP), глюкозозавісімий інсулінотропний поліпептид (ГІП), глюкагон, глюкагоноподобний пептид-1, кальцитонін, кальцитонін ген-зв'язаний пептид, Параті-гормон, корікотропін-рилізинг фактор, рилізинг-фактор гормону росту і, можливо, інші.

Функції

Всмоктуючись у кров, секретин досягає підшлункової залози, в якій посилює секрецію води та електролітів, переважно бікарбонату. Збільшуючи обсяг виділяється підшлунковою залозою соку, секретин не впливає на утворення залозою ферментів. Цю функцію виконує інша речовина, що виробляється в слизовій оболонці тонкої кишки - холецистокінін. Біологічне визначення секретину заснована на його здатності (при внутрішньовенному введенні тваринам) збільшувати кількість лугу в соку підшлункової залози.

Секретин є блокатором продукції соляної кислоти парієтальних клітинами шлунка.

Основою ефекту, викликаний секретином, - стимуляція продукції епітелієм жовчних, панкреатичних проток і бруннеровскіх залоз бікарбонатів, забезпечуючи, таким чином, до 80% секреції бікарбонатів у відповідь на надходження їжі. Цей ефект опосередкований через секрецію холецистокініну і це призводить до збільшення продукції жовчі, стимулювання скорочень жовчного міхура і кишечника і збільшенню секреції кишкового соку.

У плазмі крові здорової людини концентрація секретину 29-45 нг / л. Період його напіврозпаду - близько 3 хвилин. Деградує секретин, в основному, в нирках.

ВИСНОВКИ

Отже, гормони - біологічно активні речовини, які в дуже малих концентраціях здатні значною мірою впливати на органи і тканини,а також організм загально.
Назва більшості гормонів визначається за їх дією (на-приклад, тиреотропний гормон, що стимулює щитоподібну залозу, — ТТГ), за місцем утворення (наприклад, гастрин), за хімічною будовою (наприклад, трийодтиронін). Для кож-ного гормону прийнято міжнародне визнане скорочення: гіпоталамічні активуючі рилізинг-гормони (RH) або активу-ючі фактори (RF), які мають закінчення «-ліберин» (напри-клад, кортиколіберин — кортикотропний активуючий фак-тор — CRF), гіпоталамічний інгібітор (НЕММ), гормон ІН із закінченням «-статин» (ІН соматотропного гормону — соматостатин — СН або SIF), а також гормони передньої част-ки гіпофіза, що мають закінчення «-тропін» (гормон росту — соматотропін). На організм людини гормони діють по-різному: зміню-ють інтенсивність обмінних процесів, активність фермент-них систем, впливають на гомеостаз, будову та функції окре-мих органів тощо. Гормони справляють регулювальну дію не лише на ті чи ті органи, а й на самі ендокринні залози, тобто здійснюють хімічну регуляцію. Крім того, існує тісний взаємозв'язок гормонів і нервової системи, який має дво-бічний характер. Отже, від гормонів щитоподібної залози залежать правильний розвиток тканин, зокрема кісткової системи, обмін речовин, функція нервової системи, а підшлункова залоза регулює рівень інсулінув крові.

Список використаної літератури

1. Овчінніков Ю.А. Біоорганічна хімія: навчальний посібник/

Ю.А. Овчівнніков. - 1987. - С. 273-277

2. Старушенко Л.І. Клінічна анатомія і фізіологія людини/

Л.І. Старушенко.

3. Беликов В.Г. Фармацевтическая химия/ В.Г.Беликов — М.: Медицина. - 1986. - С. 654-656.

4. http://uk.wikipedia.org/wiki/

5. Березов Т.Т. Біологічна хімія/ Т.Т Березов.- 122с.

6. Бабин В.М, Минушкин О.М., Дубінін А.В та ін / / Росс. журн. гастроентерологів, гепатологів, колопроктологів - 1998. - № 6. - С. 76-82. 7. Дубінін О. В., Бабин В. Н., Раєвський П.М., Шіхман А.Р. / / Клин. мед. - 1991. - № 7. - С. 24-28. 8. Елізаветіно Г.А., Ардатская М.Д., Минушкин О.М. / / Кремлівська медицина. - 1998. - № 2. - С. 22-25.

9. Гістологія з основами гістологічної техніки / За редакцією В. П. Пішака. Підручник. — Київ: КОНДОР, 2008. — 400 с.

10. Анатомія людини: У 2 т. — К. Здоров'я, 2005. — Т. 2. — 372 с.