Встановлення влади Директорії. Відродження «другої» УНР

Критики Павла Скоропадського зазвичай обходять боком той факт, що об’єднання України з Росією в адміністрації гетьмана вимагала Антанта. Після програшу Німеччини у Першій світовій саме Антанта була господарем становища. Україна для неї була лише німецьким маріонетковим режимом.

Країни Антанти були цілою низкою угод пов’язані з урядом царської Росії. Восени 1918 року від імені останньої виступала Добровольча армія генерала Антона Денікіна, для якого ніякої України «нєт, нє било і нє будєт». Країни Антанти в жодному разі не бажали підтримувати сепаратистські рухи, що виникли на території їхнього держави-союзника. Тож можна вважати успіхом української дипломатії вже той факт, що представники Антанти взагалі вели переговори з посланцями гетьмана (Директорію вони ігнорували). Проте визнати Україну вони ладні були лише як частину Росії. В будь-якому іншому випадку Україна ставала для західних держав союзником Німеччини, проти якого вона розпочала б війну спільно з Добровольчою армією. А протистояти їм Україна аж ніяк не могла – вона не встигла ще сформувати власну армію.

Порозумітися з Антантою вимагала ще й більшовицька загроза. На VI з’їзді Рад Лєв Троцкій відверто заявив про намір захопити Україну у той момент, коли німецькі війська залишатимуть її територію. Здійснити захоплення українських земель більшовиків спонукав вкрай прагматичний чинник – Україна мала на руках врожай 1918 року, а червона Росія конала від голоду. Дати Україні час на розгортання власної армії могли тільки війська Антанти.

Проте й відтворювати Російську імперію в її попередніх кордонах Антанта також не збиралася. Саме тому від гетьмана вимагали не ліквідації України як державного утворення, а лише приєднання її до Росії у той чи інший спосіб. Фактично Антанта вимагала від України повернення до становища часів гетьмана Хмельницького, коли Україна увійшла до складу Росії, маюче власне самоврядування, військо і судову систему. Вибору гетьману Скоропадському ніхто не залишав.

Ще один факт який вперто обходять критики гетьманату, полягає у тому, що гетьман оголосив грамоту про федерацію з державою, якої в той момент не існувало. На листопад 1918 року єдиною країною під назвою «Росія», була більшовицька республіка. Природно, з нею об’єднуватися гетьман Скоропадський не збирався. У листопаді 1918 року на теренах колишньої Російської імперії існували самопроголошені держави Уфимської директорії, Всевеликого війська Донського та Кубанської Народної республіки. Всі вони не були Росією. З таким самим успіхом гетьман Скоропадський міг проголосити об’єднання з Марсом чи Венерою.

Тисячна Добровольча армія генерала Дєнікіна жодну територію на той момент не контролювала і перебувала на теренах Дону за угодою з донським же урядом. Саме тому в «Грамоті про федерацію» щодо України існують слова: «Їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії».

Людиною, яку «Грамота про федерацію» мала розлютити до нестями був генерал Антон Дєнікін. «Ніколи, природно ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна не допустить відторгнення України» - саме так він коротко і влучно висловив своє ставлення до українського питання. У складі Російської імперії Україна не мала жодної автономії. Командування Добровольчої армії не бачило жодних причин, аби якось змінити цю ситуацію в майбутньому.

У той самий час в «Грамоті про федерацію» ніде не було згадано про зречення гетьманом своєї влади, або про ліквідацію України як державного утворення. «Гетьман видав послання під заступництвом Росії на федеративних принципах, причому Україна зберігає свій суверенітет» - писав посол України у Берліні барон Федір Штейнгель колишньому міністру іноземних справ Дмитру Дорошенку.

Через «Грамоту про федерацію» командування Добровольчої армії опинялася у вельми цікавому становищі. З одного боку, добровольці самі були босі й голодні та не мали достатньо сил для протистояння більшовикам. На них чекала довга й виснажлива війна з силою, яка контролювала всю центральну частину Росії, а потім не менш важкий процес підняття цієї країни з руїни. Вони навіть не уявляли як виглядатиме політичне майбутнє Росії – її долю мали вирішити Установчі збори, делегатів до яких треба було ще обрати в країні, де величезна кількість людей перебувала під владою червоних.

Однак з проголошенням «Грамоти про федерацію» генерал Дєнікін був змушений миритися з Україною як з реальністю. Україна ставала легітимною в очах Антанти. Ба-більше, гетьман уже мав під контролем територію, на якій не велася громадянська війна, працювала промисловість і здійснювалася власна зовнішня політика. Добровольцям же, все це ще треба було створити. Навіть з Доном та Кубанню їм треба було ще якось порозумітися. За таких обставин вірогідність того, що Україна справді увійшла б до складу Росії на правах підлеглого, була майже нульова.

 

7. Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко.

8. У боротьбі проти Гетьманату українські соціалісти пішли на укладення союзу з більшовиками

9. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади, а війська Директорії УНР увійшли в Київ.

 

ДОКУМЕНТ.

З грамоти П. Скоропадського «До всього українського народу»

ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ! Всім Вам, козаки та громадяни України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову і знову відродившаяся Українська Держава стояла коло краю загибелі. Спаслась вона, дякуючи могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні своєму слову, продовжують і по цей час боротись за цілість і спокій України. При такій піддержці у всіх зародилась надія, що почнеться відбудування порядку в Державі й економічне життя України війде, врешті, в нормальне русло.. Але ці надії не справдились. Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього. Бешкети і анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безробітниця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду....Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Права приватної власності - як фундаменту культури і цивілізації, відбудовуються в повній мірі, і всі розпорядження бувшого Українського уряду, а рівно Тимчасового уряду російського, відмінюються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по купівлі-продажі землі. Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів. Рівнозначно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватного підприємства й ініціативи...

Гетьман Всієї України Павло Скоропадський.

Отаман Ради Міністрів М. Устимович

29 квітня 1918 р. м. Київ Державний вісник. - 1918. - 16 травня.

 

Директорія (14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року)

Встановлення влади Директорії. Відродження «другої» УНР

 

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію у складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.

Перемога антигетьманського повстання. 15-Лйстолада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію.

16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

- вища державна влада передавалася Директорії УНР;

- законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);

- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.

Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.

Директорія була утворена лівими українськими партіями. Основні причини її утворення:

· невдоволення внутрішньою політикою гетьманського режиму, який діяв в інтересах великих власників; бажання лівих партій відновити УНР;

· розуміння неминучості поразки в ході Першої світової війни Німеччини, яка була основним союзником гетьмана Скоропадського.

2. Склад Директорії:

Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)

Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).

Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.

Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).

Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

Євген Петрушевич — як президент УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.

 

3. Акт злуки УНР і ЗУНР

 

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".

Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНРади і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі.

 

4. Аграрна політика в УНР доби Директорії

 

У період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Україні в центрі уваги різновекторних політичних сил та широкого загалу населення стояло земельне питання. Це було зумовлено соціальною структурою українського народу, переважну більшість якого становило безземельне та малоземельне селянство. Директорія УНР, як і інші політичні режими, намагалася розв'язати аграрну проблему та привернути на свій бік селянські маси. олітику на засадах націоналізації

Переможне антигетьманське повстання, широка підтримка його селянськими масами поставила на порядок денний розв'язання найпекучішої проблеми для України — аграрної. В той час, при досить низькому рівні національної свідомості широкого загалу, коли ідея української державності не була домінуючою в масах, а на передній план ставилося вирішення соціальних завдань, здійснення аграрної реформи і наділення селян землею могло значно збільшити соціальну базу підтримки української державності і забезпечити перемогу національної революції.

Треба зазначити, що помітним чинником, який впливав на політику Директорії, була демагогічна пропаганда більшовиків. Вона знаходила певний грунт у настроях селян. Лідери УНР бачили цю небезпеку і вважали, що для нейтралізації більшовизму потрібно негайно провести земельну реформу

Для того, щоб привернути селянство на свій бік, 15 грудня 1918 р. Директорія видає закон про заборону продажу, закладу та оренди землі. 25 грудня було опубліковано Декларацію, в якій оголошено, що до остаточного вирішення земельної реформи всі трудові селянські господарства залишаються в користуванні їх власників, а інші землі (насамперед поміщицькі) переходять в користування безземельних та малоземельних селян

Під тиском вимог селянства, а також за браком часу, за основу для вироблення Земельного закону було взято відповідний акт Центральної Ради і в дещо зміненому вигляді подано на розгляд Директорії. 8 січня 1919 р. ухвалено представлений аграрний акт, який з провідних партій підтримали УПСР та УСДРП, а Українська партія соціалістів-федералістів, згідно з аграрними пунктами своєї програми виступила проти. Згодом цей закон затвердив Трудовий конгрес, на якому В. Винниченко підкреслив, що "Земельний закон Директорії скерований виключно на те, щоб забезпечити землею трудове селянство"

Аграрний акт УНР скасовував приватну власність на землю і вона ставала "добром народу" України. Земля відводилася земельними управами в приватно-трудове користування.

За земельним законом, строки користування землею могли встановлюватися сільськими громадами та товариствами. Допускався перехід наділів у спадщинне користування, але надалі це повинен був відрегулювати окремий закон. Звичайно ж, селянство в переважній більшості на своїх сходах та з'їздах ухвалювало постанови про спадщинне землекористування і висловлювалося проти періодичних переділів землі

Велику помилку було зроблено в земельному законодавстві щодо земель підданих чужоземних держав, які не зараховувалися в державний фонд УНР. Польські поміщики, яким в Україні належала значна кількість землі, щоб зберегти своє добро, оголошували себе підданими інших країн, що викликало обурення селянства і дало підстави для більшовицької агітації

Вирішення аграрного питання істотно залежало від органів, створених з цією метою, — земельних управ. Були випадки, коли села відмовлялися відновлювати їх діяльність. Часто населення виражало незадоволення їх складом. Головне завдання аграрних органів полягало в з'ясуванні земельного фонду і подальшому розподілі його між трудящим селянством.

Таким чином, за весь час своєї діяльності уряд УНР не спромігся провести аграрні перетворення. Аналіз історичних подій цього періоду дозволяє зробити висновки про причини, які призвели до таких наслідків. Насамперед, це—постійні військові дії і зміна лінії фронту, через що дуже важко було здійснювати підготовку та реалізацію земельної реформи. Серед інших причин найбільш вагомі такі: недостатня продуманість земельного законодавства, що викликало незадоволення селянства окремими його положеннями; розлад фінансової системи і постійна відсутність коштів, що паралізувало роботу органів по проведенню аграрних перетворень; і найгірше — байдужість стомленого війною селянства до земельної реформи.

Аграрна політика Директорії УНР була яскраво вираженою класовою політикою, спрямованою на забезпечення землею безземельного та малоземельного селянства. Вона постійно балансувала між економічною доцільністю і популізмом, між реаліями життя та ідеологічними догмами соціалістів. Земельне законодавство, яким Директорія старалася відреа- гувати на тенденції поточної політичної ситуації, все ж не виконало свого завдання по консолідації селянства навколо влади УНР на основі розв'язання аграрного питання. Це було однією з головних причин поразки української національної революції.

 

5. Явище Отаманщини в Україні, його причини і сутність

У результаті всенародного протигетьманського повстання в листопаді грудні 1918 р. до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки (УНР) орган, що виник як широка політична коаліція, яка представляла політичні сили різнопланової орієнтації з протистоянням державницької лінії та соціалістичних ілюзій.

Історія не дала для УНР можливості мирного будівництва, щоб уповні відновити демократичні органи влади, створити надійну національну збройну силу держави. В той же час на плечі українського народу та його провідників ліг важкий тягар боротьби за визволення. Уже на початку 1919 р. війна велася одночасно на трьох фронтах, причому українська армія була слабшою від кожного окремо взятого противника і, на відміну від них, не мала жодної зовнішньої підтримки.

Найбільшою перепоною у становленні УНР стала друга російсько-українська війна. Анулювавши Брестську мирну угоду, більшовицька Росія заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Директорія УНР змушена була розпочинати не налагодження державного життя, а вести війну з більшовиками, до якої зовсім не була готова і яка перманентно, одразу ж за протигетьманським повстанням була розв'язана Червоною армією. Прикриваючись маріонетковим, створеним 28 листопада 1918 р. у Курську "Тимчасовим робітничоселянським урядом України" та його "збройними формуваннями", більшовики розгорнули наступ на Україну. Агресія супроводжувалась жорстокістю, кривавими злочинами, тортурами і садизмом червоноармійських військ на українській землі. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків. 2 лютого 1919 р. перед неминучим захопленням Києва радянськими військами Директорія та уряд УНР залишили Київ і перебазувалися до Вінниці.

На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.

За таких обставин зародилося явище, що отримало назву «отаманщина». Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона імперії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.

До проблеми отаманщини в добу Директорії УНР зверталося багато авторів історичних досліджень, нарисів, спогадів тощо. У працях сучасників тієї доби В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Шаповала та інших це явище було застосовано до характеристики загалом усієї української армії. Ними до української історіографії привнесені суб'єктивні твердження, що нібито вся армія УНР була недисциплінованою, малосвідомою, здатною лише на бунти, а її командири були хворі «отаманією». Головною з причин отаманщини ці автори неправомірно називають незадоволення політикою С.Петлюри та українських урядів. В.Винниченко вважав, що з народженням отаманщини скінчилася влада Директорії. Він неправомірно переносить визначення "отаманщина" на все суспільнополітичне життя цього періоду, характеризуючи його епітетами суцільно негативного спрямування і перекладаючи всю відповідальність за неї на С.Петлюру, начебто тому, що він "поєднав в своїх руках військову і політичну владу, яка стала на загал "отаманською".

Отже, існування феномену отаманщини в добу Директорії УНР має такі глибинні причини, як-то пробудження селянської стихії, стислі строки формування армії, наявність незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного апарату і центральної влади, вплив підривної більшовицької пропаганди, внутрішні суперечності між українськими політичними силами.

 

6. Причини поразки української національної революції

 

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної радянської Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу „диктатури пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УРСР ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого класу (до соціалізму). Скасовувалась приватна власність, декларувались демократичні свободи. Влада трудящих мала здійснюватись через систему Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський ЦВК та Рада Народних Комісарів (уряд республіки).

У другій полвині 1919 р. у зв’язку із захопленням України військами Денікіна, УРСР тимчасово припинила своє існування.

Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний орган влади – Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав ревкоми в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було відновлено.

Проте загрозу для неї складали ще два ворожі вогнища:

– перше – в Криму, де була сконцентрована 150 тис. білогвардійська армія генерала Врангеля, який у квітні 1920 р. заступив на посту головнокомандувача збройними силами Півдня Росії А. Денікіна;

– друге – з боку Речі Посполитої. Між урядами УНР (С. Петлюра) і Польщі (Ю. Пілсудський) у квітні цього ж року було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти радянської влади на Україні і відновлення УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою (як своєрідну компенсацію за допомогу С. Петлюра віддавав полякам західноукраїнські землі, а також управління українськими залізницями, брав на себе утримання військ тощо). І лише після розгрому польсько-петлюрівських військ і заключення між Росією і Польщею в жовтні 1920 р. перемир’я (18 березня 1921 р. було підписано Ризький мир між Польщею, Російською Федерацією і Радянською Україною) та очищення впродовж червня-листопада 1920 р. українських земель (у т. ч. і Криму) від врангелівських військ, радянська влада остаточно укріпилася на всій території України, окрім західноукраїнських земель. Західна Україна увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина), Чехословаччини і Румунії (Буковина). Отже, боротьба за незалежність України завершилась поразкою.

 

7. Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:

– низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху;

– очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;

– робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України;

– відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР;

– несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, біло-гвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Проте українська національно – демократична революція 1917–1920 рр. має велике історичне значення:

– у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

– героїчна боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Варто відзначити також історичні уроки української революції:

– необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;

– оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;

– створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;

– чіткість програмних завдань розбудови національної держави;

– наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;

– забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;

– турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

 

[1] Пуд -старая русская мера = 40 фунтов = 16,381 кг.

[2] Українська делегація в Брест-Литовську. Другий зліва в першому ряду Микола Любинський. 9 лютого 1918 року. Фото: ЦДКФФА України імені Г. Пшеничного

[3] «Піррова перемога» — метафора, сталий вираз. Означає перемогу, яка дістається дуже великою ціною; або перемога, рівносильна поразці.

Своїм походженням цей вираз завдячує битві при Аускулі 279 року до н. е. Тоді епірська армія царя Пірра протягом двох днів вела наступ на війська римлян і зломила їхній опір, але втрати були настільки великі, що Пірр зауважив: «Ще одна така перемога і я залишуся без війська». ^[1]

Оскільки основним завданням будь-якої битви є знищення військ ворога, така перемога з точки зору тактики дуже погано впливає на хід всієї війни, адже потрібна пауза, щоб поповнити військо, боєприпаси, провіант.

 

[4] Кадети. Програма. У політичній частині програма кадетів виступала за перетворення Росії в конституційну і парламентарну монархію з кабінетом міністрів, відповідальним перед двопалатним парламентом, що вибирався на основі всезагального виборчого права. Програма партії включала вимоги свободи слова, совісті, зібрань, недоторканості особи та життя тощо.

У національному питанні кадети визнавали право на розвиток національної культури неросійських народів, але були проти перебудови Росії на засадах автономії чи федерації (автономні права в межах імперії визнавалися лише за Польщею і Фінляндією).

На початку 1914 лідер кадетів П. Мілюков виступив на засіданнях Думи проти заборони святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Третина програми партії (19 параграфів із 57) була присвячена соціальній політиці. Її аграрна частина передбачала наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок державних, удільних, кабінетських та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови компенсації їх власникам державою за справедливою, а не ринковою вартістю.

У робітничому питанні програма вимагала поширення законодавства на всі види найманої праці, поступового введення 8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і утворення організацій, обов'язкового державного страхування тощо. Кадети виступали прихильниками мирного, конституційного розвитку Росії, відмовляючись від радикальних методів боротьби з урядом.

 

[5] Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/65078