Створення Української Центральної Ради

Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конку­руючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворила­ся на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери То­вариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно були реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських пар­тій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, на­укових осередків, православного духовенства. Централь­на Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».

Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Го­лова), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістич­них республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». На сторінках відновленої у 1917 р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національ­но-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на де­мократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.

Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» М.Грушевський писав, що «...українська тери­торія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».

Провідну роль у визначенні основних принципів діяль­ності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична ро­бітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О. Лотоцький) і Москві (голова О.Селіковський). Вони координували свої дії з Цен­тральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її викон­ком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на державні посади в Україні українців, про повер­нення із заслання А.Шептицького — митрополита грекокатодицької церкви та ін.

Для об'єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6—8 квітня 1917 р. було проведено Український національний з'їзд (конгрес). На ньому зібралося майже 1500 представників від різних полі­тичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій губерній України, а також представники Гали­чини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Його рішен­ня визначали основні принципи державотворення: широка національно-територіальна автономія України в складі де­мократичної федеративної Російської республіки; повне за­безпечення усіх прав національних меншин, які живуть в Україні; організація з ініціативи Української Центральної Ради, Краєвої Ради з представників «українських країв і міст, народностей і громадських верств...». На конгресі при­хильники двох крайніх лозунгів — «Україна для українців» і «Самостійна Україна» — опинилися в меншості. Як заз­начив В.Винниченко, конгрес «був першим кроком відрод­ження нації по шляху державності». Новий склад Цент­ральної Ради як народно-представницького органу Украї­ни (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради зно­ву обрано М. Грушевського, а його заступниками — В. Винниченка та С. Єфремова. 8 квітня було обрано ви­конавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

Роботою Українського з'їзду закінчився перший етап Української революції і почався другий — етап наростання революційного руху в Україні. Після з'їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс автори­тет УЦР як верховного органу, центру українського виз­вольного руху.

Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з'їздах.

І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8 травня 1917 р.) проходив в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення 1-ї національної військо­вої частини — полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, деле­гат якого був обраний до президії з'їзду. З'їзд визнав Цент­ральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом», ухвалив резолюцію щодо «націона­лізації армії на національно-територіальному принципі» і заклик щодо негайного укладення демократичного миру «без анексій та контрибуцій на основі самовизначення на­родів». Ставилася вимога, щоб Центральна Рада одержува­ла з казни кошти, призначені на українські потреби. З'їзд обрав Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, який за погодженням з російським Генштабом мав проводити українізацію армії. До його складу увійшли В. Винниченко, М. Міхновський, С. Петлюра (голова) та ін.

За участю цього комітету й українських фронтових вій­ськових рад на фронті у серпні 1917 р. було створено вже 27 українізованих дивізій.

Перший Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. Він ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект по­ложення про автономію України і про федеративно-демок­ратичний устрій Російської республіки.

Ці та інші з'їзди і конференції схвалили рішення націо­нального конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні наби­рав силу національно-визвольний рух, ширилася неадекват­на російській Українська демократична революція, за своїм змістом національна та соціально-економічна.