Соціально-економічні та політичні передумови національно-визвольних змагань.

У 1917 р., після довгих століть гноблення самодержавною Росією, Україна одержала можливість вирватись з ярма, стати повновладним господарем власної долі. З поваленням царизму і бурхливою демократизацією суспільного життя в країні на історичну арену виходить Центральна Рада як провідний орган боротьби за інтереси українців.

Не викликає сумнівів твердження, що аграрний переворот на Заході як наслідок буржуазних революцій, насамперед Великої Французької революції, спричинив динамічні зрушення спочатку в легкій, а потім й у важкій промисловості. Формування банкового механізму та бурхливе залізничне будівництво сприяли глобальним процесам перетворення господарської системи західноєвропейських держав приблизно протягом сторіччя в єдине ціле. Російська монархія розпочала створення великоіндустріального виробництва лише після поразки в Кримській війні, до того ж його послідовність була іншою. Інтенсивне прокладання залізниць в другій половині XIX ст. дало поштовх пришвидшеному розвитку важкої індустрії. Зауважимо обставину, яку слід виокремити: такий промисловий район, як Донбас, що відіграв основну роль в економіці держави, "проскочив" домануфактурну стадію. Система банків, спочатку великих комерційних, а потім середніх та малих, завершила процес становлення економіки, характерною ознакою якої була незавершеність аграрного перевороту. Саме тому остаточного станового поділу російського селянства не відбулося. В політичному аспекті закономірним стало змішування демократичного руху, притаманного для першої стадії капіталістичного розвитку, і пролетарського, соціалістичного, притаманного індустріальному виробництву.

Свою специфіку мали в Росії і соціальні процеси. Виступаючи поряд з царизмом та західним капіталом (насамперед англо-французьким та німецьким) учасником створення великого промислового виробництва, російська буржуазія помітно забарилася, порівняно зі західноєвропейською, у своєму становленні як політичної сили. Вона виявилася поділеною на кілька відносно незалежних фінансово-промислових груп, які запекло боролися між собою за політичний вплив спочатку на царський, а потім — і на Тимчасовий уряд. Водночас пришвидшений економічний поступ сприяв згуртуванню різних загонів російського пролетаріату. Це й зумовило таку найважливішу відмінність вітчизняного варіанту формування капіталістичного укладу від західноєвропейського як різноспрямованість оформлення політичної структури. В країнах "першого ешелону" (тобто західноєвропейських) спочатку виникали буржуазні, а згодом і робітничі партії. У "другому ешелоні" (Росії зокрема) перші робітничі партії виникли уже в 90-х рр., а буржуазні — лише у ході революції 1905—1907 рр.

Отож, на межі століть, як відзначалося радянською історіографією, Росії історично було визначено принципово інший порівняно з розвинутими капіталістичними країнами Заходу шлях до соціалістичної революції. Саме в ній судилося об'єднатися в просторі й часі рухам: загальнонародному — за мир, землю, демократію та пролетарському — за перебудову суспільства на соціалістичних засадах. Породжені форсованим розвитком капіталізму в одних районах країни і недостатнім його розвитком в інших, демократичні за своєю спрямованістю національно-визвольні рухи також зробили вагомий внесок у справу "накладання" один на одного різних за природою, характером, рушійними силами та цілями революційних і реформістських суспільно-політичних рухів. Це, з одного боку, сприяло бурхливому розвитку революційного процесу в 1917 р., а з іншого — зумовило нерівномірність, стрибкоподібність ходи революції, її "кризовий" характер, який виразно виявився не тільки в масштабах усієї держави, але і в межах того чи іншого економічного, адміністративного, або, тим більше, такого великого національного регіону, як Україна.

Перш ніж окреслити процеси, які відбувалися в той час, необхідно зробити ряд застережень. Нагадаємо, що до 1917 р. території, де українське населення становило етнічну більшість, перебували під владою Австро-Угорської (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) та Російської імперій. І, отже, економічний, політичний і соціальний розвиток різних районів України мав цілий ряд історично зумовлених особливостей.

Навіть побіжний погляд на стан економічного розвитку українських губерній, які перебували під впливом Росії, дозволяє виявити цілий ряд суттєвих відмінностей. Три губернії (Катеринославська, Харківська, Херсонська), а також Київ — це високо розвинутий в індустріальному плані район. У ньому давно хазяйнували найбільші вітчизняні заводчики (близько 2 тис), тісно пов'язані з англо-французьким, німецьким та бельгійським капіталами. Тут налічувалось понад 900 тис. індустріальних робітників, діяли найбільші промислові об'єднання, які мали величезний вплив на політичне та економічне життя держави.

Волинь, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Київщина — це край з переважним розвитком галузей, що переробляли сільськогосподарську продукцію. Дрібні, часто-густо кустарного типу підприємства, розміщувалися, зазвичай, в невеликих містах і селищах. Більшість зайнятих на них — 120 тис. сезонних робітників — працювали головним чином на цукрорафінадних та винокурних заводах.

Разючі відмінності спостерігалися і в темпах та шляхах становлення капіталістичних взаємин у сільському господарстві. Аграрний сектор Правобережжя України був глибоко капіталізований за "пруським" зразком (тобто 8 переважанням великих поміщицьких господарств). Суперечності між селянством та поміщиками досягли тут в 1917 р. небаченої як для інших районів України гостроти. Полтавщина, південь Чернігівщини, південно-західні райони Харківщини — приклад "американського" (фермерського) шляху розвитку, з виразною тенденцією боротьби однієї частини селянства (біднішого) проти іншої — дуже заможної. І, нарешті, у степовому Лівобережжі, в умовах порівняного багатоземелля, значна частина селянства була зайшлою, тобто брала участь головним чином у сезонних роботах і була мало пов'язана з місцевими аграрними та іншими стосунками. Природно, що за таких умов класові суперечності робітництва і селянства з одного боку, і сільськогосподарської та промислової буржуазії — з іншого виявлялися тут незрівнянно млявіше, ніж у "промисловій" зоні, і мали патріархальніший, патерналістський характер.

Вести мову про політичні процеси в українських губерніях в 1917 р. неможливо, не враховуючи національний склад населення. Існують лише фрагментарні статистичні дані. А опиратися на матеріали перепису 1897 р. не зовсім доцільно. Двадцять років надзвичайно бурхливих змін у центральних та південно-східних районах України, чималий відплив сільського населення в роки столипінських аграрних реформ, військово-мобілізаційні процеси 1903—1905 рр., переміщення на цю територію десятків тисяч біженців з прифронтової смуги (1914—1917 рр.), розташування в багатьох великих населених пунктах тилових армійських частин — ці та інші причини суттєво позначилися на змінах у національній і соціальній структурах населення і, звісно мали помітний вплив на тогочасні політичні колізії.

Ґрунтуючись на спеціальних дослідженнях деяких радянських та закордонних учених, на матеріалах переписів 1917 р. у найбільших містах (Катеринослав, Київ, Харків), а також на інших даних, на думку дослідника Д. Яневського, можна вважати цілком встановленим, що абсолютну більшість сільського населення, а також волосних та повітових центрів, становили українці. Поруч з ними жили, працювали, взаємно збагачували традиції матеріальної та духовної культури росіяни, євреї, поляки, що входили до трьох найбільших національних груп. Місцевості компактного проживання "національних меншин" — німців, вірменів, болгарів, татар (загалом кількох десятків національностей) — охоплювали переважно південь, найбільші адміністративні центри східних та центральних районів. Про будь-яку національну однорідність промислових центрів Подніпров'я чи населених пунктів Донбасу годі й казати.

Отже, до 1917 р. українська буржуазна нація ще не сформувалася. Це не означає, що ми намагаємось в той чи інший спосіб підтримати теорію "безкласовості" та "безбуржуазності" українського народу, начебто висунуту та обґрунтовану М. С. Грушевським.