Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії.
Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалась залежно від зростання вартості життя); заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.
Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП, Італійська соціалістична партія і Італійська комуністична партія. Ці партії сформували уряд нової держави.
Розгортання ''холодної війни'' загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента - главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.
Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері. Він до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза європейським співтовариством.
У 1949 р. однією з перших вона стала членом НАТО - єдиною з колишніх фашистських країн, якій було виявлено таку честь. На відміну від країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні атлантичною державою. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС.
Італійське ''економічне диво''. Політичний розвиток. У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Завдяки економічному зростанню, Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати грошову одиницю ліру. Виріс життєвий рівень італійців, сформувалась держава процвітання. Результатами цього зростання в основному скористалась промислово розвинута Північ країни. Південь залишався джерелом бідності і соціальної напруги. Там зростало безробіття. Для розвитку Італії це мало важливе значення. Щороку 300 тис. італійців виїжджали за кордон на заробітки.
Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який домігся вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення, розміру пенсій Італія поступалась лише скандинавським країнам.
Відсталість Півдня створювала соціальну базу для комуністичної партії. В умовах загального падіння авторитету комуністів у Західній Європі ІКП зуміла зберегти вплив у суспільстві завдяки перегляду своєї політичної лінії. ІКП визнала цінність демократичного устрою і на зміну революційній стратегії висунула курс на структурні реформи суспільства. В 70-х рр.. ІКП вносила зміни у стратегію й тактику, а також в саму ідеологію комуністичного руху. ІКП була ініціатором розробки ідеології єврокомунізму - своєрідної спроби деяких компартій Західної Європи відмовитись від догм марксизму-ленінізму. Ці спроби призвели до розриву відносин між КПРС і ІКП. Після краху соціалістичної системи ІКП проголосила себе Демократичною партією лівих сил і займає вагоме місце у політичному житті країни.
В умовах, коли велась боротьба за соціальні права, зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. Починаючи з 1960 р. ХДП, прагнучи утримати більшість у парламенті, включає у склад урядів представників інших партій. Так, у 1960 р. було створено коаліцію з правими партіями (монархісти і неофашисти). Цей уряд дозволив провести з'їзд неофашистів, що викликало хвилю невдоволення в країні. Дійшло навіть до збройних сутичок. З'їзд провести не вдалось, а уряд пішов у відставку.
У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Ліво-центристський уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив втручання держави у економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, було націоналізовано електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювались права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендаторів землі і обмеження спекуляцій в житловому будівництві.
Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн. осіб. Майже всі вимоги страйкуючих були задоволені.
Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми Італії. Зростала популярність комуністів. Лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві і розколу ХДП.
Частина ХДП на чолі з Альдо Моро, розуміючи, що ігнорування комуністів в умовах гострої економічної кризи може призвести до небачених соціальних потрясінь, стали на шлях укладення угоди з ІКП, за якою ІКП зобов'язувалась підтримувати існуючий уряд при умові, що він буде реалізовувати узгоджену двома партіями програму.
Перспектива встановлення стабільності в країні не влаштовувала лідерів ''Червоних бригад'' - ультралівої терористичної організації, яка прагнула до соціальної напруги. Альдо Моро було викрадено і страчено. В таких умовах ХДП, не бажаючи співробітничати з ІКП і втративши підтримку з боку ІСП, створює багатопартійні коаліції.
Італія у 80-90-х роках.
У 80-ті роки при владі стояли вже п'ятипартійні уряди. Але чим більше партій в уряді, тим менш він тривкий. Постійна зміна урядів стала традицією Італії.
Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі. Корупція в країні пов'язана також і з особливостями політичного механізму Італії. Вибори в країні проводяться по пропорційній системі: виборці голосують не за конкретного кандидата, а за партію. Персональний склад парламентських фракцій визначає сама партія. Тим самим складались умови для існування закулісного політичного життя. Багато чого в Італії вирішувалось таємно - у партійних канцеляріях або в результаті міжпартійних переговорів. Відсутність відкритості при обговоренні важливих фінансових питань сприяла розвитку корупції і, відповідно, зростанню впливу італійської мафії.
Мафія, як організація, виникла на Сицилії у середні віки для самозахисту селян. В Італії мафія, злившись з корумпованими елементами, стала винятково могутньою, небезпечною силою.
Політична криза і спроба її подолати. У 80-90-ті роки державні інститути Італії переживали глибоку кризу. Вона посилювалась значним державним дефіцитом і неефективністю держав ного сектору економіки. Кризу влади намагався подола п'ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі (1983-1987 pp. Він здійснив реформи в дусі консервативної революції, всі зусилля спрямував на боротьбу з мафією. Але подолати кризу так і не вдалось.
Італія стала перед необхідністю проведення глибоких реформ. У 1993 р. на референдумі італійці висловились за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це поклало початок реформуванню італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення Другої республіки в Італії. У 1996 р. відбулись вибори: новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил країні.
