– Народний депутат може мати до 15 помічників-консультантів.
3. Інформаційні гарантії:
– Апарат Верховної Ради України зобов’язаний забезпечити народного депутата актами Верховної Ради України, а на вимогу народного депутата також актами Президента України, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади, рішеннями Конституційного Суду України, Верховного Суду України, офіційними матеріалами Рахункової палати і Центральної виборчої комісії.
– Органи влади Автономної Республіки Крим, органи державної влади та органи місцевого самоврядування при зверненні народного депутата зобов’язані надати йому офіційні матеріали щодо своєї діяльності.
– На вимогу народного депутата посадові особи органів публічної влади, державних підприємств, установ та організацій зобов’язані забезпечити його консультаціями відповідних фахівців з питань депутатської діяльності і надати невідкладно, а за відсутності такої можливості – не пізніш як у 5-денний строк, необхідні інформацію і документацію.
– Народний депутат має право знайомитися з будь-якою конфіденційною та таємною інформацією з питань депутатської діяльності.
– Народний депутат має право безкоштовно виступати з питань його депутатської діяльності не рідше одного разу в місяць у друкованих засобах масової інформації, на радіо (до 10 хвилин в місяць) та телебаченні (до 20 хвилин в місяць), засновником яких виступають органи державної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету. Редакції газет, засновниками яких виступають органи державної влади, зобов’язані публікувати подані народним депутатом матеріали не рідше одного разу на місяць обсягом до 1/16 загальної газетної площі.
– Друковані та аудіовізуальні засоби масової інформації, засновником яких виступають органи публічної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету, зобов’язані безкоштовно давати оголошення про зустріч виборців з народним депутатом і забезпечують висвітлення таких зустрічей, а також надають народному депутату не менше 15 хвилин ефірного часу на місяць для звіту перед виборцями.
4. Соціально-економічні гарантії:
– Народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий оклад.
– Народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету міністрів України.
– Життя і здоров’я народного депутата підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України на суму 10-річного грошового утримання народного депутата.
– На період виконання депутатських повноважень народному депутату надається службове житлове приміщення для спільного проживання з членами сім’ї згідно з Положенням про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 11 липня 1995 р. При цьому право на житлову площу за місцем їхнього постійного проживання за ними зберігається. Службові жилі приміщення, як правило, надаються народним депутатам України, які постійно проживають за межами м. Києва. Однак вони можуть надаватися і тим народним депутатам України, які проживають у м. Києві, але потребують поліпшення житлових умов і перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов. Будинки, в яких розміщені службові жилі приміщення, призначені для заселення народними депутатами України і членами їх сімей, знаходяться на балансі Управління справами Верховної Ради України. Службове жиле приміщення має бути розташоване поблизу будинків Верховної Ради України і благоустроєне стосовно до умов м. Києва, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам, обладнане меблями, побутовою технікою тощо. Наймач службового жилого приміщення і члени його сім’ї користуються цим приміщенням безкоштовно. Народним депутатам України і членам їх сімей службові жилі приміщення надаються у межах норм жилої площі, встановлених законодавством України, з наданням додаткової службової жилої площі у вигляді окремої кімнати для організації робочого кабінету. Народний депутат України поблизу службового жилого приміщення, яким він користується, у разі потреби забезпечується місцем для стоянки автомобіля.
– За бажанням народного депутата замість службового житла йому може бути надана одноразова грошова компенсація для створення належних житлових умов.
– Народний депутат безкоштовно забезпечується медичним обслуговуванням та путівками для санаторно-курортного лікування.
– На всій території України народні депутати користуються правом безкоштовного проїзду залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом.
– Місцеві держадміністрації, виконкоми місцевих рад повинні надавати народному депутату у виборчому окрузі окремі службові приміщення, обладнані необхідною технікою, а також автотранспорт для потреб, пов’язаних із його депутатською діяльністю.
– В усіх населених пунктах депутат має право позачергового одержання місця в готелі.
5. Трудові гарантії:
– Після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє місце роботи, а якщо це неможливо (наприклад, у випадку ліквідації підприємства), він зараховується до резерву кадрів державної служби, у системі якої він працював.
– Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації – не більше 2 років після закінчення строку повноважень народного депутата.
– У випадку неможливості працевлаштування після зазначеного строку за народним депутатом зберігається виплата матеріальної допомоги у розмірі 50% зарплати з урахуванням всіх доплат і надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, до досягнення ним пенсійного віку за наявності трудового стажу більше 25 років для чоловіків і 20 років – для жінок.
– Народний депутат, який є військовослужбовцем, атестованим працівником органів МВС України, СБУ, органів і установ виконання покарань, інших правоохоронних органів, на строк виконання депутатських повноважень прикомандировується до Верховної Ради України із залишенням на строк виконання депутатських повноважень на службі в зазначених органах і установах.
– Час роботи народного депутата у Верховній Раді України зараховується до стажу державної служби, а також до його загального і безперервного трудового стажу, стажу роботи за спеціальністю.
– Час роботи у Верховній Раді України поширюється на строки присвоєння військових та спеціальних звань.
– При досягненні народним депутатом під час строку його депутатських повноважень віку або вислуги років, встановлених законом про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, він має право на пенсію, що обчислюється виходячи із заробітку працюючого народного депутата.
– При досягненні встановленого законом пенсійного віку за наявності трудового стажу для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років, а також у разі визнання інвалідом І або ІІ групи народному депутату призначається пенсія в розмірі 80% місячної заробітної плати нині працюючого народного депутата з урахуванням усіх доплат та надбавок до посадового окладу.
– Народним депутатам надається щорічна оплачувана відпустка у міжсесійний період тривалістю 45 днів з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі двох місячних зарплат.
– Дружина (чоловік) народного депутата діючого скликання, у разі її (його) переїзду на проживання до м.Києва, за її (його) бажанням звільняється із свого місця роботи і повертається на нього у порядку переведення, а державна служба зайнятості першочергово пропонує їм рівноцінну роботу (службу).
Розділ ІV
Організація роботи Президента України
§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування
За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу[97]. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями[98].
В основі терміну «глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як органи, що виконують неповторні функції. З точки зору прихильників органічної теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання іншим органам. Ця теорія отримала логічне завершення наприкінці ХVIIІ ст. і набула широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».
Надалі таке пояснення влади глави держави в конституційній монархії стало панівним у німецькій літературі. Воно отримало особливий розвиток у працях Г.Мейєра і його учня і послідовника Аншютца. Ці автори ввели для визначення того особливого становлення, яке займає монарх серед інших органів, особливий термін – «носій державної влади».
Поступово у державознавчій літературі утверджується позиція, згідно з якою статус президента за республіканської форми правління визнається майже аналогічним статусу монарха при монархічній формі правління. Порівняльно-правовий аналіз компетенції глав у конституційних монархіях та президентських республіках давав можливість зробити цілком певний висновок про їх аналогічність в усіх істотних елементах. За даних умов термін «глава держави» почав розповсюджуватись і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.
У подальшому для визначення статусу конституційного монарха поряд з терміном «носій державної влади» почав застосовуватись термін «глава виконавчої влади», оскільки монарх за цієї форми правління визнавався своєрідним одноосібним органом, якому належить уся повнота виконавчої влади. Оскільки президент у президентській республіці виконував у сфері виконавчої діяльності ті ж повноваження, що й конституційний монарх, то термін «глава виконавчої влади» був розповсюджений і на нього.
Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П’ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель парламентарної республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі знаних форм правління.
«Французький варіант» фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування піддається нищівній критиці за гіперболізацію вади президента і порушення конституційного принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.
Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці – тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.
Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень.
Тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження[99]. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду[100]. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.
Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною»[101].
У новітніх працях з конституційного права України Президент визначається як «носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами»[102]. Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства»[103]. Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.
У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.
§2. Організація виборів Президента України
Президент України обирається на п’ять років громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток свіжих ідей і нових державних діячів.
Всенародне обрання Президента України є типовим для держав з напівпрезидентською формою правління. Такий порядок формування глави держави робить його досить автономною фігурою на політичній арені, надає йому необхідної неупередженості і незалежності від парламенту. Однак обрання шляхом всенародного голосування не дає достатніх підстав для того, щоб вважати Президента України представницьким органом. Адже представницький мандат передбачає не тільки обрання безпосередньо населенням, але й колегіальний характер органу, до якого обирається кандидат. Верховна Рада України є представницьким органом не тільки з огляду на порядок її формування, але й тому, що до її складу входять представники різноманітних соціальних груп і політичних сил. Президент не може виступати від імені всього Українського народу хоча б з тієї причини, що не може одночасно представляти позиції різноманітних соціальних груп і політичних сил. Крім того, виступати одноосібному органу, яким є глава держави, від імені всього народу означало б виступати від імені й тих, хто голосував на виборах проти даного кандидата і не погоджується з його політичною програмою.
Саме в цьому полягає глибока діалектика чинної Конституції України: Верховна Рада має право виступати від імені всього Українського народу, але не може виступати від імені держави в цілому; Президент України – навпаки, має право виступати від імені держави, але не може виступати від імені народу.
Вибори Президента України здійснюються на основі Конституції України, законів України «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу комісію» та нормативних постанов Центральної виборчої комісії.
Право обирати Президента надається громадянам України, які досягли віку 18 років. Участь у виборах є добровільною, кожний виборець має лише один голос. Від виборів відсторонюються лише особи, визнані судом недієздатними.
Юридичні вимоги до кандидатів у Президенти України цілком укладаються у прийняті світовим конституціоналізмом. Ним може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг віку 35 років, має право голосу, постійно проживає в Україні протягом останніх 10 років та володіє державною мовою. Не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Від кандидатів не вимагається спеціальної освіти чи досвіду роботи, нема обмежень верхньої вікової межі. Скупі конституційні вимоги до кандидата у Президента – ознака демократичного підходу до виборів глави держави, вони сприяють розширенню кола осіб, з якого може бути обраний Президент. Водночас зрозуміло, що главою держави повинен ставати тільки громадянин, який має великий життєвий і політичний досвід, тісно пов’язаний з інтересами народу і здатний керувати державою. Тому помірні вимоги до кандидатів покладають підвищену відповідальність за якість вибору на самих виборців.
Конституційне законодавство України закріплює демократичні засади організації та проведення виборів глави Української держави, що забезпечує громадянам реальну можливість здійснення своїх виборчих прав. Виборчий процес по виборах Президента України складається з кількох послідовних стадій: 1) призначення виборів; 2) формування територіальних виборчих округів та виборчих дільниць; 3) висування і реєстрація претендентів на кандидата у Президенти України; 4) збір підписів на підтримку претендентів на кандидати у Президенти України; 5) реєстрація кандидатів у Президенти України; 6) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 7) складання списків виборців; 8) передвиборна агітація; 9) голосування; 10) визначення підсумків голосування. У разі необрання Президента у першому турі можливі стадії повторного голосування та остаточного визначення підсумків виборів. Кожна із стадій має чітко окреслені законодавством часові межі та коло учасників.
Згідно з ч.5 ст.103 Конституції України чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.
Право висування кандидатів на пост Президента належить партіям, які зареєстровані Міністерством юстиції України, і реалізується ними як безпосередньо, так і через об’єднання кількох партій у виборчий блок. Висування відбувається на з’їзді (конференції) партії чи виборчого об’єднання. Висування претендентів на кандидатів у Президенти України починається за 170 днів і закінчується за 140 днів до дня виборів. Партія чи виборче об’єднання можуть висунути лише одного кандидата, дані про якого повідомляються у Центральну виборчу комісію.
Кандидат може бути висунутий також зборами виборців, якщо в них беруть участь не менше 500 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях.
Висування претендента вимагає підтримки виборців. Партія, виборче об’єднання чи ініціативна група зобов’язані зібрати на підтримку свого претендента не менше 1 млн підписів громадян України, які мають право голосу, у тому числі не менш як 30 тис. громадян у кожному з двох третин регіонів України. При цьому, в одному підписному листі повинні бути підписи мешканців лише одного населеного пункту. Форма підписного листа на підтримку претендента затверджується Центральною виборчою комісією не раніш як за 170 днів до дня виборів. За дорученням претендента на кандидата у Президенти України або уповноваженої особи партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими висунуто кандидата, підписи на його підтримку можуть збирати громадяни України, які мають право голосу. Ніхто не має права примушувати виборця підтримати претендента, платити коштами, товарами або послугами за підписи, а також перешкоджати йому у підтримці претендента. Заповнені підписні листи подаються безпосередньо до Центральної виборчої комісії не пізніш як за 110 днів до виборів. Реєстрація кандидатів у Президенти України повинна бути завершена не пізніш як за 90 днів до дня виборів.
Центральна виборча комісія протягом 2 днів після реєстрації видає кандидату в Президенти України посвідчення встановленого зразка, а претендентам, яким відмовлено у реєстрації, – рішення. Рішення Центрвиборчкому про реєстрацію кандидата або про відмову в реєстрації може бути оскаржене претендентом, щодо якого прийняте таке рішення, або уповноваженою особою партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими було висунуто даних претендентів, до Верховного Суду України протягом 5 днів з моменту його прийняття. Верховний Суд України розглядає скаргу в семиденний термін і його рішення є остаточним.
Усі зареєстровані кандидати володіють рівними правами і виконують рівні обов’язки. З дня реєстрації зареєстровані кандидати зобов’язані на час проведення виборів залишити державну службу чи роботу у засобах масової інформації, а діючий Президент не повинен користуватися перевагами свого службового становища. Кандидати на пост Президента користуються низкою пільг, передбачених законом (право на звільнення від виробничих або службових обов’язків на час проведення виборчої кампанії, право на безкоштовний проїзд усіма видами пасажирського транспорту, право на охорону з боку держави та ін.). Закон докладно регламентує порядок проведення передвиборної агітації, використання у цих цілях радіо, телебачення і друкованих видань. Ці норми покликані забезпечити рівні можливості для всіх кандидатів, виключити зловживання і тиск на виборців.
Передвиборна агітація розпочинається після реєстрації претендентів кандидатами в Президенти України і закінчується за один день до дня виборів. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. За рахунок бюджетних коштів фінансується лише виготовлення передвиборних плакатів кандидатів у Президенти України з розрахунку по 10 примірників кожного плаката на кожну виборчу комісію. Однак кожен кандидат за власним розсудом може забезпечити виготовлення інших матеріалів за рахунок і в межах коштів особистого виборчого фонду.
Вибори Президента України відбуваються по єдиному загальнодержавному виборчому округу, що включає в себе всю територію України. Підготовку і проведення виборів здійснюють виборчі комісії, які є незалежними від органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ці комісії створюються на рівні України (Центрвиборчком), територіальних округів (225 територіальних виборчих комісій) та виборчих дільниць. Виборчі дільниці утворюються, як правило, з кількістю від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках – з меншою або більшою кількістю виборців. Кожен зареєстрований кандидат у Президенти має право призначити одного члена Центральної виборчої комісії з правом дорадчого голосу. Виборчі комісії мають значні повноваження, їх діяльність суворо регламентована і здійснюється гласно і відкрито.
Центральна виборча комісія приймає обов’язкові для застосування виборчими комісіями роз’яснення з питань Закону «Про вибори Президента України», здійснює організаційно-методичне забезпечення їх діяльності; контролює використання виборчими комісіями коштів Державного бюджету України; встановлює норми і перелік необхідного обладнання, інвентаря та послуг для виборчих комісій і виборчих дільниць; проводить реєстрацію довірених осіб кандидатів у Президенти України; забезпечує виготовлення передвиборних плакатів кандидатів; забезпечує централізоване виготовлення бюлетенів встановленого зразка і т.ін. Територіальна виборча комісія здійснює в межах відповідного територіального виборчого округу контроль за додержанням законодавства про вибори Президента України; спрямовує діяльність дільничних виборчих комісій; організовує зустрічі кандидатів з виборцями спільно з відповідними органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування; встановлює підсумки голосування по територіальному виборчому округу. Дільнична виборча комісія перевіряє точність списку виборців на виборчій дільниці; завчасно вручає або надсилає виборцям іменні запрошення; забезпечує підготовку приміщення для голосування та виготовлення виборчих скриньок; проводить підрахунок голосів, зібраних на виборчій дільниці, складає протокол про підсумки голосування та надсилає його до відповідної територіальної виборчої комісії; розглядає в межах своїх повноважень звернення, заяви і скарги з питань підготовки виборів та організації голосування на виборчій дільниці.
