Тема 14. Припинення зобов’язання

Виконання (solutio). Як у сучасному праві, так і в старо-
давньому римському зобов’язання були спрямовані на досягнення сторонами певного, корисного для них результату, а отже, були тимчасовими. Найпоширенішим способом припинення зобов’язань було його виконання. Сторони виконували свої обов’язки і тим самим забезпечували права один одного на отримання кінцевого результату. Після цього зобов’язання втрачало інтерес для контрагентів і припинялося (див. детальніше п. 1 теми 12).

Заміна виконання (datio in solutum). Заміною виконання рим­ляни вважали правовідносини, в силу яких боржник зі згоди кредитора не виконував того, що зобов’язувався, а вчинював іншу дію, яка, тим не менше, мала значення для останнього. В силу такого виконання зобов’язання припинялося. Однак, не можна сказати, що наведене правило відзначалося спільністю думок римських правових шкіл — воно було спірним. На потвердження наведено вислів Гая: «Зобов’язання переважно припиняється виконанням того, що було об’єктом боргу. Звідси виникає питання, якщо хто-небудь за згодою кредитора виконає одне замість іншого, чи звільняється він в силу самого права, як вважали наші вчителі, чи залишається зобов’язаним і повинен захищатися проти позову кредитора запереченням
про злий умисел, як вважали автори супротивної школи?». (Gai. 3.168).

При Юстиніані заміна виконання набула іншого значення. У тому разі, коли боржник не може віддати певну грошову суму бор­гу, він був зобов’язаний передати кредиторові своє майно за справж­ньою ціною як виконане зобов’язання. Однак, така заміна виконання була можлива лише в тому разі, якщо боржник намагався, але не спромігся продати своє майно, щоб отримати необхідну суму.

Прощення боргу. Прощенням боргу визнавали відмову кредитора від свого права вимоги за зобов’язанням і звільнення боржника від виконання. Прощення боргу могло відбутися внаслідок різноманітних причин виключно з волі кредитора. Римське право знало дві форми прощення боргу: pactum de non petendo та transactio.

В першому випадку сторони домовлялися про відмову від стяг­нення за зобов’язанням без будь-яких додаткових умов. Trans­actio (мирова угода) передбачала домовленість сторін про різноманітні взаємні поступки. Часто мирову угоду сторони укладали тоді, коли не могли довести своєї правоти в суді (quasi de re dubia et lite incerta neque finita — D. 2.5.1). Невизначеність результату та затягування розгляду справи в суді загрожувала сторонам збитками. Водночас мирова угода дозволяла їм взаємовигідно вирішити справу. Хоча, як правило, кредитор лише частково задовольняв свої вимоги.

Зарахування (compensatio). Зарахування — це взаємне погашення зустрічних однорідних вимог, коли сторони водночас і кредитори, і боржники стосовно один одного. У разі, якщо зустрічні вимоги сторін не були однорідними, суддя виносив рішення про зменшення розміру вимог однієї з сторін з тим, щоб вирівняти ці вимоги та застосувати compensatio. Так, наприклад, Тулій винен Юліану 200 асів, а Юліан винен Тулію 150 асів. У такому разі суддя зменшував суму зарахування до 150 асів і виносив рішення про погашення взаємного боргу на цю суму. Після цього Юліана визнавали кредитором Тулія на суму боргу в 50 асів. Зарахування могло проводитися тільки в рамках одного процесу і тільки за відповідним рішенням суду.

В юстиніанівську добу практику судового визначення зарахування скасували. «Ми наказуємо, щоб зарахування проводилося при всіх позовах в силу самого права» (С. 4.31.14). Але це не означало, що взаємні борги самі собою скасовувалися — зарахування відбувалося в рамках судового процесу. Надбанням цього часу став обо­в’язок (а не право як раніше) судді вчинити зарахування, якщо таку вимогу висуне позивач. Більш того, конституція 531 р. допускала до зарахування навіть різного роду вимоги. Єдиною вимогою бу­ла можливість оцінки таких вимог для визначення суми зарахування.

Конкуренція підстав (concursus causarum). Конкуренцією підстав вважалася така юридична ситуація, за якої кредитор отримував від третьої особи те, що мусив отримати від боржника. Внаслідок цього вимоги кредитора вважалися задоволеними, а боржник звільнявся унаслідок неможливості виконання зобо­в’язання. В такому разі зобов’язання припинялося, якщо кредитор отримував виконання безоплатно.

Однак траплялися випадки, коли кредитор отримував належне йому з боржника від третьої особи не безоплатно. Тоді зобов’я­зання не припинялося, і кредитор мав право вимагати з боржника aestimatio (виплати вартісного еквіваленту майна).

Якщо ж кредитор ніс певні витрати, аби отримати, що повинен був отримати безплатно, він зберігав можливість позову проти боржника з тим, щоб стягнути з нього все витрачене.

Злиття зобов’язань (confusio). Злиттям зобов’язань в Стародавньому Римі визнавалися такі юридичні факти, при яких боржник і кредитор збігалися в одній особі. Наприклад, по смерті батька-кредитора спадщина перейшла до сина-борж­ника. Отже, до сина перейшло право вимагати сплати боргу від себе самого. За одним зобов’язанням син стає водночас і кредитором, і боржником. Унаслідок відсутності необхідності виконувати таке зобов’язання воно припинялося. Однак, у разі наявності іншого спадкоємця цей боржник мусив виконати на його користь ту частину зобов’язання, права вимоги на яку цей інший спадкоємець успадкував.

Новація (novatio). Новація — це перетворення та перенесення попереднього боргу в інше зобов’язання: цивільне або натуральне (тобто коли з попереднього зобов’язання нове встановлюється так, що попереднє припиняється) (Ульпіан, D. 46.2.1). Реквізитами новації вважали заміну будь-якого елемента в попередньому зобо­в’язанні (aliquid novi) та намір здійснити новацію (animus novandi). Aliquid novi могло полягати в зміні особи з будь-якої сторони зобов’язання, додаванні або зміні умов, строку, гарантії тощо.

Семінарське заняття

1. Виконання (solutio).

2. Заміна виконання (datio in solutum).

3. Прощення боргу.

4. Зарахування (compensatio).

5. Конкуренція підстав (concursus causarum).

6. Злиття зобов’язань (confusio).

7. Новація (novatio).

Термінологічний словник

adiectus solutionis causa — відмінна від кредитора особа, уповноважена прийняти виконання

aestimatio — оцінка речі в грошовому виразі

aliquid novi — заміна будь-якого елемента в попередньому зобо­в’язанні

animus novandi — намір здійснити новацію

argentarius — банкір

beneficium competentiae — можливість відповідати в межах платоспроможності

causa lucrativa — безвідплатність

compensatio — зарахування

concursus causarum — конкуренція підстав

confusio — злиття зобов’язань

datio in solutum — заміна виконання

ex eadem causa — за однотипними угодами

litis aestimatio — судова оцінка

locus solutionis — місце виконання

novatio — новація

officio iuditis — на розсуд судді

pactum de non petendo — угода про відмову від вимоги

prius debitum — попереднє зобов’язання

solutio imaginary — символічне виконання

solutio per aes et libram — ритуал звільнення від кредитора

solutio — виконання

transactio — мирова угода

verbis — вербальне зобов’язання

Завдання для перевірки знань

1. Дайте визначення терміна «solutio».

2. Які Ви знаєте форми прощення боргу?

3. Як зараховувалися вимоги різного роду?

4. Що таке «confusio»?

5. Які реквізити новації Ви знаєте?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 516—533.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 194—198.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 186—189.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ОКРЕМІ ВИДИ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ