РЕЧОВЕ ПРАВО
Тема 6. Речі та їх класифікація
Поняття речей. Категорія «речі» (res) була досить поширена серед римських юристів. Зважаючи на те, що речі займали одне з найголовніших місць і в повсякденному житті римлян, і в правовідносинах, що виникали між ними, цій категорії надавалося неабияке значення. Велика кількість праць стародавніх римських юристів та багата правотворча практика магістратів дають змогу зрозуміти суть цього явища.
З огляду на це, можна дати таке визначення — речами вважалися предмети матеріального або нематеріального світу, які могли задовольняти інтереси особи.
Речі могли бути як природного походження (раб, тварина, земля, вода), так і штучно створені людьми (будинок, прикраси, гроші). Все, що оточувало людину, римське право кваліфікувало як речі, і не мало значення, природного вони походження чи ні. Більш того, розуміння речі в римському праві виходило за межі предметів звичайного матеріального світу. Римляни розрізняли й іншу категорію, яку називали безтілесними речами. Такими речами вважалися ті, що об’єктивно існували у світі, хоч і не мали матеріальної оболонки.
Все довкілля під кутом зору — це сукупність (або навіть система) певних речей. Причому вони були такими різними, що для забезпечення належних правовідносин для кожної з них необхідний певний правовий режим. З цією метою, стародавнє римське суспільство весь час намагалося розмежувати речі між собою та класифікувати їх за певними однорідними ознаками.
Класифікація речей
1. Речі в обігу та вилучені з обігу (res in commercio та res extra commercium). Річ могла знаходитися в обігу, якщо вона була об’єктом права приватної власності і предметом правочинів між особами і навпаки, якщо річ була позбавлена цих якостей, вона вважалася річчю поза обігом. Вилученими з обігу вважалися повітря, морська та проточна річкова вода. До цієї ж групи належали речі, що належали всьому римському народові і вважалися публічними: театри, арени, лазні, укріплення, громадські будинки, державна земля та раби.
Крім згаданих речей до вилучених з обігу належали кладовища та сімейні святині. Ці речі належали виключно певній сім’ї і тому мали назву familia. Всі інші речі, що належали сім’ї, також входили до комплексу familia, але могли бути в обігу. Крім комплексу, до якого входили як вилучені, так і не вилучені з обігу речі, існував також комплекс pecunia — це майно, що було втягнуто в систему вольових правовідносин з представниками інших сімей. До останнього комплексу могли входити тільки речі, що перебували в обігу.
2. Речі манципні та неманципні (res mancipi та res nec mancipi). Поділ речей на манципні та неманципні був центральним в Стародавньому Римі. Сам термін походить від стародавнього ритуалу передачі права власності від однієї особи до іншої, який носив назву «mancipatio». Цей ритуал відбувався у присутності свідків з використанням мідного бруска та вагів.
Цей поділ має таке значення, що при відчуженні манципних речей для переходу права власності обов’язково було дотримуватися процедури манципації або уступки речі перед магістратом (in iure cessio). Водночас власність на неманципні речі переходила разом з передачею володіння — traditio. Повний перелік манципних та неманципних речей складено у період монархії та приписується Ульпіану: «Всі речі є або манципними або неманципними. Манципні — це маєтки на італійській землі, як сільські, як поле, так і міські, як дім; а також права сільських маєтків, наприклад, право прогону худоби, прокладання водогону; а також раби та чотириногі, що приручені під сідлом або ярмом, наприклад, бики, мули, коні, віслюки. Інші речі є неманципними. Слони та верблюди, хоч і приручаються під ярмом або сідлом, є неманципними, позаяк належать до диких тварин».
У разі, якщо сторони при передачі манципної речі не дотримувалися спеціальних процедур, право власності від продавця до покупця не переходило і правочин вважався недійсним.
3. Речі родові та індивідуальні. В деяких аспектах товарообігу виникала необхідність індивідуалізації певних речей. При цьому стало помітно, що певні речі можна індивідуалізувати з огляду на цінність та особливість їх індивідуальності, а з іншими речами цього зробити не можливо і не потрібно, оскільки їхня цінність визначається масою, об’ємом тощо.
З огляду на зазначений поділ сучасна романістика вирізняє речі індивідуальні (species) і родові (genera). В римській науці зустрічається й інша систематика даних речей — замінні та незамінні. Але загальний смисл від цього не змінюється.
Такий поділ речей має велике значення при здійсненні товарообігу, оскільки у випадку укладення угоди щодо конкретного, індивідуально визначеного майна виконання треба провадити саме щодо нього (наприклад, продаж унікальної картини). І навпаки, родові речі можуть бути замінені одна одною, оскільки для сторін важлива не конкретна річ, а її вага, об’єм, якість тощо. Так покупцеві олії не важливо придбати саме ту пляшку, що стоїть на прилавку, йому достатньо, щоб якість проданої олії була не гіршою від запропонованої.
Але в деяких випадках родові речі можуть отримувати певний ступінь індивідуалізації. Скажімо, у разі позначення глечика з олією спеціальним маркуванням виробника — належність цієї олії визначена, — відрізняє його від іншого, а тому і є ознакою індивідуалізації. Хоча водночас вона є й родовою річчю щодо іншої олії цього ж виробника.
Індивідуально визначена річ інколи може також мати родові ознаки. Так, наприклад, у продавця немає певної речі, а тому покупець купує схожу, з огляду на те, що це для нього не принципово.
4. Споживчі та неспоживчі речі. Споживчими речами (res quae usu consumuntur) називалися речі, що в процесі їх використання фізично зникали. Таку назву вони отримали через те, що зникали саме в процесі споживання. До таких речей римляни відносили продукти харчування, воду, різні речовини, що застосовувалися у виробництві тощо.
Речі, що не зникали від використання (за винятком природного зношування), називали речами неспоживчими (res quae usu non consumuntur). Вони зношувалися поступово, а отже, користуватися ними можна було багато разів. До них належали тварини, будівлі, посуд тощо.
Властивості цих речей обумовлювали особливості правового режиму, оскільки, наприклад, споживчі речі не можна було давати у тимчасове користування.
5. Подільні та неподільні речі. В природі всі речі фізично є подільними до безкінечності. У праві ж їх вважають подільними тільки тоді, коли при такому поділі не втрачаються первісні функції речі. Для правової свідомості римлян також було характерно розуміння цього. Неподільними речами римляни вважали, наприклад, худобу, одяг, знаряддя праці. Подільними — продукти харчування, матеріали тощо.
Можливість юридичного поділу речі мала велике значення при розподілі спільного майна, надто ж тоді, коли кожна сторона претендувала на ту саму річ. Якщо її можна було поділити і юридично, і фізично, кожен отримував свою частку. Якщо цього зробити було не можна — у речі визначали ідеальну частку кожного, а сама вона залишалася в спільній власності, або ж у власності однієї особи за умови, що інша отримає вартість своєї частки грішми або майном.
Римляни позначають подільні речі описово: res quae divisionem recipit (D. 45.1.4.1). На неподільність речі може вказувати термін individuus. Інколи, щоб підкреслити юридичну природу неподільності речі, римляни називають їх речами, які не можна поділити не знищивши або не пошкодивши: «quae sine interitu (sine damno) dividi non possunt» (D. 6.1.35.3).
6. Речі прості, складні та складені. Прості — це ті речі, що являють собою органічне поєднання елементів, тобто створені за законами природи. Складні ж речі є результатом механічного поєднання декількох простих речей. Так, наприклад, камінь — прос-
та річ, а дім, частиною якого він є, буде річчю складною.
Крім простих та складних речей, наука римського права роз-
різняє також різновид складених речей. Складені речі (quae ex distantibus corporibus sunt) утворюються з предметів, що зберігають свою індивідуальність, але разом з тим є складовими одного цілого. Прикладом таких речей може бути отара тварин — попри смерть одних тварин та народження інших, отара залишається сама собою. Розмежування речей на прості, складні та складені мало значення для багатьох правових інститутів. Відчуження
частини складеної речі не означає відчуження всієї речі. І навпаки, поєднання чужої речі з річчю власника в одну просту річ переносить право на неї власнику цілого (D. 6.1.23.2—6.1.23.5). Якщо чужа річ стала частиною складеної, власник не може її витребувати назад, не вирішивши спершу питання про її відокремлення.
7. Плоди. Поняття «плоди» римляни пов’язували із природною здатністю деяких речей створювати нову річ. Спершу це стосувалося тварин та рослин. Права на плоди залежали від права на річ, що плодоносила. За загальним правилом володілець такої речі ставав їхнім власником, але це правило могло обговорюватися. Не вважалися плодами діти рабів, бо ж раби існували не для створення потомства, а для роботи.
Від природних плодів римляни відрізняли плоди цивільні. Сучасною мовою — це доходи. Їх створювали штучно залежно від волі власника, який міг, скажімо, здавати майно в оренду, отримуючи за це певні кошти. До цивільних плодів також належали послуги залежних осіб (mercedes), рента з земельних ділянок (pensiones), проценти з капіталу (usure).
8. Речі тілесні та безтілесні. Деякі вчені романісти вважають, що цей поділ речей йде від філософських уявлень Цицерона. Він розрізняв речі, що існують (res quae sunt), та речі, що мисляться (res quae intellegentur), тобто — матеріальні речі та абстрактні поняття. До тілесних речей належали такі, які можна було побачити та до яких можна було доторкнутися, а безтілесні існували в уяві людини, але настільки реально, що були об’єктами правовідносин. До безтілесних речей римляни відносили різні права, такі як узуфрукт, сервітути тощо.
Семінарське заняття
1. Поняття речей.
2. Класифікація речей: речі в обігу та вилучені з обігу; манципні та неманципні; родові та індивідуальні; речі споживчі та неспоживчі.
3. Класифікація речей: подільні та неподільні; речі прості, складні та складені; плоди; речі тілесні та безтілесні.
 Термінологічний словник
|
fructus — плоди
genera — речі родові
in iure cessio — уступка речі перед магістратом
pars rei — частина речі
pecunia — майно, що було втягнуто в систему вольових правовідносин з представниками інших сімей
res — річ
res corporales — тілесні речі
res extra commercium — речі, вилучені з обігу
res in commercio — речі в обігу
res incorporales — безтілесні речі
res mancipi — манципна річ
res nec mancipi — неманципна річ
res nullius — нічийні речі
res privatae — речі окремих осіб
res publicae — речі римського народу
res quae divisionem recipit — подільна річ
res quae ex distantibus corporibus sunt — складена річ
res quae intellegentur — річ, що мислиться
res quae sine interitu (sine damno) dividi non possunt — неподільна річ
res quae sunt — річ, що існує
res quae usu consumuntur — споживча річ
res quae usu non consumuntur — неспоживча річ
res sacrae — святі речі
res universitatis — муніципальні речі
species — речі індивідуальні
 Завдання для перевірки знань
|
1. Дайте визначення категорії «річ».
2. Які Ви знаєте види речей?
3. Особливості переходу права власності на маципні та неманципні речі.
4. Які відмінності між складними речами та складеними?
5. Відмінність юридичного поділу речей від фактичного.
 Рекомендована література
|
1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра. юрид. наук проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 334—360.
2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 102—114.
Тема 7. Володіння
Поняття та види володіння. Володіння (possessio) — це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо складним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі, забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах.
Однак не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням. Право цієї країни розмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні (possessio) — фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання (detentio) — фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio — в особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, в орендатора).
Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але цілком беззахисний перед власником.
Для наявності володіння необхідні були два елементи: corpus possessionis (предмет володіння) і animus possessionis (намір володіти). Тому, у разі тимчасової передачі власником речі іншій особі (наприклад, на зберігання чи в тимчасове користування) у неї право володіння не виникає, оскільки відсутня воля вважати цю річ своєю — володіння в даному разі здійснювалося від імені власника.
Володільцем речі у звичайній ситуації був її власник з огляду на те, що найчастіше речі знаходяться у того, кому вони належать. Право володіння (ius possidendi) було складовим елементом права власності, а тому власник завжди був законним володільцем, оскільки законною була підстава володіння та був намір ставитися до речі як до своєї. Особа ж, яка не мала законної підстави володіння (навіть якщо бажала ставитися до речі, як до своєї), а річ утримувала, наприклад злодій крадій, вважалася володільцем незаконним.
Незаконне володіння поділялося на два види: незаконне добросовісне володіння та незаконне недобросовісне володіння. Добросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець не знав і не повинен був знати про те, що річ йому не належить. Наприклад, покупець купує на ринку крадену річ, право власності на яку продавцю не належить, а отже, і до покупця не переходить. Але покупець володіє купленою річчю і ставиться до неї, як до своєї. Тому такі відносини також визнавалися володінням. Недобросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець знав або повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Так, злодій знає, що річ йому не належить, але поводить себе так, ніби ця річ є його власністю.
Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю. Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений. Крім того, недобросовісний володілець ніс жорсткішу цивільну відповідальність за збереження речей, отримання від них плодів та доходів в тих випадках, коли справжній власник подавав позов про витребування речі тощо.
У деяких випадках особи, що не були в повному розумінні володільцями, могли отримувати володільницький захист. Таке володіння отримало назву похідного. Особливістю похідного володіння є те, що особа хоч і володіє майном за волею і від імені власника, але отримати захист від нього в силу певних обставин не може. Тому такий захист надається похідному володільцю безпосередньо. Прикладом даної ситуації може бути договір застави. Заставоотримувач утримує заставу не як свою, а як чужу для того, щоб потім повернути її власнику, коли буде виконане забезпечене заставою зобов’язання. Але в разі порушення такого володіння, утримувач застави не може звернутися до власника по захисту, оскільки власник зацікавлений повернути цю річ собі. Тому як виняток, заставотримач отримує самостійний володільницький захист.
Встановлення і припинення володіння. Для встановлення володіння треба було мати corpore et animo. Римляни вважали, що тільки поєднання речі та волі володіти нею може встановити володіння. Встановити факт володіння певною річчю було не важко, оскільки володілець, зазвичай, її не приховував. Складніше було встановити намір особи. Ця особа може володіти річчю як з наміром вважати її своєю, так і виступати її утримувачем і просто користуватися нею. Тому важливо було встановити causa possessionis (правову підставу, на якій особа здійснює володіння). У разі отримання права володіння за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших договорів, що надавали підставу ставитися до речі, як до своєї, римляни говорили про виникнення володіння. В разі укладення інших договорів, які обумовлювали тимчасове утримання речі, йшлося про тримання. Згадані приклади найпоширеніші, однак були й інші випадки встановлення володіння і тримання. Так, злодій також визнавався володільцем, щоправда, незаконним, оскільки він фактично володів річчю, і в нього була воля вважати її своєю. Така річ підлягала поверненню власнику. Тримання, наприклад, могло виникнути внаслідок знахідки чужої речі, якщо особа, що її знайшла, не мала наміру вважати цю річ своєю.
Первісним способом встановлення володіння було захоплення нічийної речі (occupatio), похідним (найпоширенішим) способом вважалася передача речі (traditio). Для переходу права володіння, як і права власності, треба було дотриматися певної процедури, суть якої полягає в тому, що чинний володілець публічно передавав річ та відмовлявся від права на неї, а новий володілець отримував річ та набував на неї право. Таке становище було прийнятним для угод з рухомим майном, але щодо нерухомості викликало певні проблеми.
Тому передача речі відбувалася у два способи: фактично або абстрактно. Абстрактна передача не обумовлювала безпосереднього вручення речі одержувачу, а вимагала певних дій, які б символізували таку передачу. З огляду на це з’явилося кілька способів абстрактної передачі:
а) traditio longa manu — передача довгою рукою. Це передача, що відбувалася на високому місці, наприклад, на вежі, з якого видно об’єкт володіння. Чинний володілець показував майно майбутньому володільцю і передавав йому своє право;
б) traditio symbolica — символічна передача. Передавався не сам об’єкт, а його символ, наприклад ключі від будинку. Передача символу мала відбуватися безпосередньо біля об’єкту володіння;
в) traditio brevi manu — передача короткою рукою. Відбувалася у тих випадках, коли утримувач ставав володільцем. Тобто річ уже фактично знаходилася у нього, він лише набував право на володіння нею;
г) constitutum possessorium — мало місце тоді, коли колишній володілець передавав набувачу не річ, а animus possessionis. Річ же фактично залишалася в його володінні і він ставав її утримувачем. Така ситуація була можлива у разі найму речі колишнім володільцем у нового, встановлення на неї узуфрукту або з інших підстав.
Володіння припинялося втратою бодай одного з двох необхідних елементів — corpus possessionis або animus possessionis. Втрата corpus possessionis могла відбутися у разі загибелі речі поза волею володільця або знищення її свідомо. Animus possessionis втрачалося, наприклад, коли речі вилучали з цивільного обігу, або її конфіскували. Досить поширеними були випадки, коли володілець водночас втрачав і предмет володіння
і волю володіти. Прикладом таких відносин були укладення договорів, згідно з якими володілець свідомо відчужував річ як за платню, так і безкоштовно (договори дарування, купівлі-продажу, міни тощо).
Захист володіння. Специфікою володіння як правового інституту була його захищеність від абсолютно всіх, навіть від власника. Цей інститут, однак, не отримав судового захисту (за винятком публіціанського позову). Володіння захищалося за допомогою інтердиктів — спеціальних наказів претора, які започатковували спеціальне інтердиктне провадження. Гай розрізняє три типи володільницьких інтердиктів: interdicta adipiscendae, retinendae, recuperandae possessionis (Gai., 4.143) — інтердикти для отримання, збереження та поновлення володіння.
Перший не належить безпосередньо до захисту володіння, оскільки спрямований на призначення нового володільця поза волею попереднього. Так, до цього виду можна віднести інтердикт, що дозволяв власнику земельної ділянки у разі невчасної сплати орендної плати, захопити в заставу речі орендатора, що на ній знаходилися.
Interdicta retinendae possessionis римські юристи поділяли на два види: interdictum uti possidetis — для збереження володіння нерухомим майном та interdictum utrubi — для збереження володіння рухомими речами. Обидва інтердикти мали певні обмеження щодо захисту. В них зазначалося, що особа може отримати захист володіння тільки в тому разі, якщо володіння встановлене «nec vi nec clam nec precario» — ані силою, ані таємно, ані пре-
карно (користування до першої вимоги).
Розмежування інтердиктів на uti possidetis та utrubi існувало до Юстиніана. При цьому імператорі механізм збереження володіння рухомими речами був прирівняний до механізму збереження володіння нерухомими. Тому єдиним інтердиктом в цьому напрямі з 527 р. н. е. залишився uti possidetis.
Третім різновидом інтердиктів в Стародавньому Римі були interdicta recuperandae possessionis — інтердикти, що забезпечували повернення володіння у разі незаконної його втрати. Interdicta recuperandae possessionis поділялися на два види: unde vi та de precario. Interdictum unde vi надавався володільцю у разі насильницького (vi) заволодіння його майном. Завданням претора було припинити таке насилля, тож якщо при розгляді справи з’ясовувалось, що відповідач є власником або позивач сам отримав володіння у відповідача vi, clam або precario, претор все одно присуджував володіння тому, хто був насильно його позбавлений. Власник же, що був позбавлений володіння насильно, своєю чергою, не мав права на насильство, а повинен був звернутись до претора.
У разі потвердження факту насильницького вилучення речі, відповідач по інтердикту unde vi був зобов’язаний повернути річ з усіма плодами і прирощеннями та відшкодувати збитки (D. 43.16.6).
При Юстиніані інтердикт unde vi був поширений також і на випадок таємного самовільного захоплення чужого майна (С. 8.4.11).
Interdictum de precario надавався особі, що передала своє майно у прекарне користування (тимчасове, безоплатне користування до першої вимоги), якщо особа, яка взяла це майно у користування, вчасно його не повертає.
Крім інтердиктного захисту, добросовісний володілець міг захистити своє володіння за допомогою публіціанського позову — actio in rem publiciana. Цей позов надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам для набуття речі за давністю, однак строк якої не сплив. Для того щоб надати таким відносинам захисту, претор застосовував фікцію і включав у формулу положення, за яким вважалося, що позивач витримав строк володіння і відповідно отримав право власності на цю річ. Добросовісний володілець отримував захист за публіціанським позовом тільки від недобросовісного володільця, але не від власника.
Семінарське заняття
1. Поняття та види володіння.
2. Встановлення та припинення володіння.
3. Захист володіння.
| Термінологічний словник
|
actio in rem publiciana (публіцианський позов) — позов для захисту добросовісного володіння, що відповідало всім вимогам для набуття речі за давністю, строк якої не сплив
animus possessionis — намір володіти
causa possessionis — правова підстава володіння
constitutum possessorium — передача набувачу «наміру володіти»
corpus possessionis — предмет володіння
detentio — фактичне утримання речі без наміру вважати її своєю
interdicta adipiscendae possessionis — інтердикти для отримання володіння
interdicta recuperandae possessionis — інтердикти для поновлення володіння
interdicta retinendae possessionis — інтердикт для збереження володіння
interdictum — інтердикт
interdictum uti possidetis — інтердикт для збереження володіння нерухомим майном
interdictum utrubi — інтердикт для збереження володіння рухомими речами
ius possidendi — право володіння
nec vi nec clam nec precario — ні силою, ні таємно, ні прекарно (користування до першої вимоги)
occupatio — захоплення нічийної речі
possessio — володіння
possessio iniusta — неправомірне володіння
possessio iusta — правомірне володіння
traditio — передача речі
traditio brevi manu — передача короткою рукою
traditio longa manu — передача довгою рукою
traditio symbolica — символічна передача
іnterdictum de precario — інтердикт для повернення майна з прекарного володіння
іnterdictum unde vi — інтердикт, що надавався володільцю у разі насильницького (vi) заволодіння його майном
| Завдання для перевірки знань
|
1. Виникнення і припинення володіння.
2. Основні володільницькі інтердикти.
3. Як пояснити введення преторського захисту володіння?
4. Яким чином здійснювався захист володіння?
5. Чим відрізнялося законне володіння від незаконного?
| Рекомендована література
|
1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 360—377.
2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 114—129.
3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 91—105.
Тема 8. Право власності
Поняття та зміст права власності. Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з таких елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали, бо римляни помітили, що вони повторюють по-
передні. Наприклад, право отримувати доходи випливає з права користування, а право на захист може випливати з будь-якого права, тому що само собою право гарантує захист від протиправних посягань.
Тому залишилися лише три елементи, які сукупно створювали право власності.
Право володіння. Це право фактичного утримання речі. Воно могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад, власник міг передати річ у заставу. В такому разі право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.
Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов’язок не завдавати шкоди іншим особам. Право користування, як і володіння, могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за платню.
Право розпорядження — передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити у різний спосіб: заповісти, продати і просто викинути.
Види власності. Існували такі види власності:
Квіритська — власність римських громадян. Пізніше суб’єктами цієї власності стали і латини, оскільки вони отримали римську правоздатність.
Преторська — це власність, яка одержала захист від претора. Такий захист був необхідний, коли продавець і покупець не дотримувалися обряду манципації, і тому за римськими законами таке майно не переходило у власність до набувача. Тому претор своїми інтердиктами міг узаконити перехід права власності. Такий захист здійснювався також при переході права власності від римського громадянина до перегрина або навпаки. Зазначений перехід був за римськими правом незаконним, тому що перегрини не мали римської право- і дієздатності. У такому разі претор застосовував фікцію і припускав, що перегрин був римським громадянином, і тому перехід права власності відбувся відповідно до римських законів.
Власність перегринів. Відповідно до римського права перегрини не могли бути суб’єктами права власності, але згодом,
коли активізувалася торгівля між римськими громадянами та перегринами, останнім надавалося право — ius in commercio. Це право давало їм можливість брати участь у цивільному обороті. Внаслідок цього у перегринів виникала власність, яку вони отримували від римських громадян.
Провінційна власність. Провінційну власність складала земля, що перейшла до власності римського народу внаслідок загарб-
ницьких війн. Одна частина цієї землі переходила до власності держави і складала частину державного земельного фонду, інша частина також переходила до власності держави, але залишалася у користуванні підкорених народів.
З державного фонду земля видавалася у користування лише римським громадянам. Хоча вона передавалася на праві користування, фактично то було право власності — римські громадяни мали право розпоряджатися цією землею.
Спільна власність. Здійснюючи права власності, римляни помітили, що іноді трапляються такі випадки, що власниками на одну річ стають дві особи або й більше. Вважалося, що двох прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на кілька частин.
Такий підхід означав, що при зменшенні або зростанні вартості речі змінювалася й вартість частки кожного з співвласників.
Римляни також розрізняли ідеальну і реальну частки кожного. Ідеальна частка — це та, яка належала особі на праві власності,
а реальна — це та, якою він користувався фактично.
Всі співвласники були рівні у своїх правах, і якщо хтось хотів визначити подальшу долю речі, то це робилося лише за згодою інших співвласників. Якщо один із власників хотів продати свою частку, то пріоритетним правом придбання користувались інші власники.
Кожен власник мав права вимагати розподілу речі на частки у будь-який час, якщо це було можливо.
Вирізняли спільну сумісну та спільну дольову власність. За спільної сумісної власності розмір частки кожного не був визначений, а за дольової визначалися частки всіх співвласників.
Способи виникнення та припинення права власності. Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний — це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів належать: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з’єднання і змішування речей, конфіскація.
Загарбання нічийних речей мало місце, коли ще було багато нічийних земель, лісів тощо. Вважалося, хто першим почав об-
робляти нічийну землю, той і має право власності на неї. Це саме стосувалося знахідки викинутих речей.
Переробка речей — виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Переробкою вважалася така діяльність, за якої річ втрачала свої попередні властивості і набувала нових. Право власності на річ у такому разі виникало у майстра, якщо річ не можна було перетворити наново на матеріал, а якщо це можна було зробити, то власність на річ виникала у власника матеріалів.
З’єднання мало місце тоді, коли одну річ поглинала інша так, що їх не можна було розділити.
Змішування — це таке з’єднання, за яким неможливо встановити, яка річ яку поглинула.
Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися таких умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив установленого терміну (3 роки для рухомого майна, 10 — для нерухомого).
Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо вона зникала фізично (була зламана чи спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того, чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад, власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі чи отримання іншою особою права власності на річ за давністю володіння).
Способи захисту права власності. Наявність виключного права на річ в стародавньому Римі означала, що інші суб’єкти не мали можливості впливати на цю річ поза волею власника. Це стосувалося як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Власник мав абсолютне право на річ. Порушення цього права іншими особами було підставою для звернення власника до суду. Залежно від того, чи втратив власник володіння річчю, розрізнялися види позовів.
Віндикаційний позов (rei vindicatio) — позов про повернення речі з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов мав за мету доведення позивачем свого права власності на річ. Однак у цьому процесі обидві сторони виступають в ролі і позивача, і відповідача, оскільки однаковою мірою претендують отримати права власності на певну річ. У разі визнання права власності за позивачем, він зобов’язаний був відшкодувати відповідачеві відповідні затрати на утримання речі. Але це право стосувалося лише добросовісного володільця. Недобросовісному володільцю затрат не відшкодовували, за винятком необхідних для збереження речі. Злодієві не відшкодовували жодних затрат.
Негаторний позов (actio negatoria) — позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника законно володіти цією річчю. Підставою для подання позову є неможливість власнику володіти своєю річчю внаслідок створення іншою особою різноманітних перешкод, що за нормальних правовідносин не мусять виникати.
Семінарське заняття
1. Поняття та зміст права власності.
2. Види власності.
3. Спільна власність.
4. Способи виникнення та припинення права власності.
5. Способи захисту права власності.
| Термінологічний словник
|
accessio — приєднання речей
actio finium regundorum — спеціальний позов про встановлення кордонів маєтку
actio negatoria (негаторний позов) — позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника законно володіти цією річчю
actio rei vindicatio (віндикаційний позов) — позов про повернення речі з чужого незаконного володіння
ager populi Romani — провінційна власність
ager publicus — державна власність на землю
bona fides («добра совість») — впевненість про правомірність володіння
dominium ex iure Quiritium — власність за правом квиритів
dominium iuris gentium — власність перегринів
fundi — провінційні землі
iura vicinitatis — сусідське право
ius abutendi — право розпоряджатися
ius fruendi — право отримувати прибутки
ius possidendi — право володіти
ius utendi — право користуватися
ius vindicandi — право на захист
nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам
pars quanta — реальна частка
pars quota — ідеальна частка
res derelicta — покинута річ
specificatio — переробка речей
superficies solo cedit — те, що побудовано на поверхні, слідує за землею
totius corporis pro indiviso pro parte dominium habet — кожен із співвласників має часткове право на річ в цілому
usucapio — набуття права власності за давністю володіння
| Завдання для перевірки знань
|
1. Які елементи права власності Ви знаєте?
2. Що таке «Ius in commercio»?
3. Коли претор застосовував фікцію?
4. В чому відмінність між спільною сумісною та спільною
дольовою власністю?
5. Які існували способи набуття та припинення права власності в Стародавньому Римі?
| Рекомендована література
|
1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 377—444.
2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів.. — К.: Вентурі, 1997. — С. 129—153.
3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 105—124.
Тема 9. Права на чужі речі
Поняття та види прав на чужі речі. В Стародавньому Римі, крім права власності, до речових прав належали також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їхній загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей.
Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони уможливлювали користування чужою річчю). До прав на чужі речі належали також емфітевзис та суперфіцій (права успадковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу за яким-небудь зобов’язанням, і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, повернути стягнення на заставлену річ.
Сервітути, їх поняття та види. Сервітути виникли як результат існування права власності на землю. В Римі часто
траплялися випадки, коли земельна ділянка однієї особи не мала виходу до дороги через те, що її оточували ділянки інших власників. Тому власник не міг потрапити до своєї землі, не користуючись землею іншого. Схожа ситуація склалася і з прогоном худоби, з необхідністю доставляти воду тощо. Для врегулювання ситуації були введені сервітути. Предметом сервітутного права була сама земельна ділянка, а не дія відповідної особи з виконання обов’язку допускати сусіда на свою
землю. Тому сервітути діяли незалежно від зміни власників землі.
Пізніше разом із сервітутами, що виникали на ґрунті сусід-ських земельних відносин, з’явилася нова категорія сервітутних прав уже не обов’язково щодо сусіда і не обов’язково з приводу користування землею. Наприклад, спадкодавець заповідає одній особі своє майно і водночас іншій особі заповідає право користуватися цим майном. Ці права називалися узуфруктом. Узуфрукт з’явився пізніше за інші сервітути, але все одно належить саме до цієї категорії.
Звідси поділ сервітутів на земельні та особисті. Особистий сервітут належав окремій особі персонально, а земельний сервітут належав особі як власнику землі. Земельну ділянку, на користь якої встановлювали сервітут, називали панівною, а земельну ділянку, якою користувалися для забезпечення сервітуту, —обслуговуючою.
Встановлення на річ сервітутного права не означало обов’язково відсторонення власника від користування річчю. Він міг також користуватися землею або річчю разом з володільцем сервітуту, якщо таке було можливим. Якщо ж спільне користування було не можливе, виникав конфлікт між правом власності та
сервітутним правом. У такому разі сервітутне право переважало, адже вважалося, що при встановленні сервітуту власник сам себе обмежив у можливостях розпоряджатися об’єктом сервітуту.
Серед земельних сервітутів, залежно від характеру панівної ділянки, розрізнялися міські та сільські. Сервітути, що їх встановлювали на користь забудованих ділянок, називалися міськими, сервітути на користь ділянок польових, незабудованих, називалися сільськими.
До сільських належали: дорожні сервітути (право переходити та переїжджати через сусідський земельну ділянку, право перевозити вантаж, право проводити худобу), водні сервітути (право проводити воду з сусідньої ділянки, право черпати воду на сусідній ділянці), пасовищні (право випасати худобу на сусідній ділянці) тощо.
До міських належали: право спирати будівлю на стіну сусіда, право вбудувати балку в стіну сусіда, право світла, право вигляду тощо.
До особистих сервітутів належали: узуфрукт і узус. Узуфрукт — це право користування річчю та отримувати від неї плоди зі збереженням цілості речі. Узус — це право користування річчю, але без права користування її плодами.
Емфітевзис та суперфіцій. До числа прав на чужі речі належали також речові, відчужувані права довгострокового користування чужою землею, що передавалися в спадщину: сільськогосподарською — для її обробки (емфітевзис), міською — для будівництва (суперфіцій). Ці права досить схожі з сервітутами, оскільки їх предметом є можливість користуватися чужою річчю. Відрізнялися вони тим, що були довгострокові та передбачали більше можливостей. Встановлення одного з цих двох прав на земельну ділянку робить право власності майже номінальним.
У зміст емфітевзису входить право користування земельною ділянкою (з правом зміни характеру ділянки, але без права погіршення), збирати з неї врожай, право закладати емфітевзис, відчужувати, передавати в спадщину. Але право відчуження емфі-
тевзису обмежувалося обов’язком відчужувача повідомити власника про це, причому власник мав пріоритетне право протягом двох місяців придбати емфітевзис. При відчуженні власник отримував два відсотки від суми продажу. Суб’єкт емфітевзису зобов’язаний був сплачувати орендну плату за користування, а також земельний податок.
Суперфіцій являв собою подібне до емфітевзису речове, відчужуване, з можливістю передати в спадщину право будівлі на чужій міській ділянці та право користування цією ділянкою. Право власності на будівлю належало власнику земельної ділянки, оскільки в Римі існувало правило, що будівля пов’язана із-
землею, а тому й передається разом з нею.
Для захисту суперфіція та емфітевзису застосовували ті самі позови, що й до захисту права власності, але у формі позовів за аналогією.
Заставне право. Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що повернення стягнення на річ у разі невиконання зобов’язань було можливе незалежно від того, чи вона належить боржникові, чи ні, а також першочерговим перед іншими вимогами інших осіб до боржника.
Форми застави:
1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ на забезпечення виконання зобов’язань і обіцяв повернути річ після отримання виконання зобов’язань. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком і пізніше отримала позовний захист.
2. Ручний заклад (pignus). За цією формою застави річ передавали не у власність, а тільки у володіння. При цьому додавалася умова, що після виконання зобов’язання річ повертається власникові.
3. Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше за дві попередні. Тут майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати його для продажу. Особливістю іпотеки було й те, що одну і ту саму річ можна було закладати частинами вартості. Якщо після продажу речі вирученої суми не вистачало, щоб погасити борг, кредитор звертався до суду на загальних підставах.
Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом із заставою речей визнали можливою і заставу зобов’язань.
Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Крім того, заставне право інколи виникало в силу закону.
Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмета застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, забезпеченого заставою.
Семінарське заняття
1. Поняття та види прав на чужі речі.
2. Сервітути, їх поняття та види.
3. Емфітевзис та суперфіцій.
4. Заставне право.
| Термінологічний словник
|
actus — право прогону худоби
aquaeductus — право водогону
aquaehaustus — право брати воду
fiducia cum creditore (фідуціарна застава) — застава, за якої кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і обіцяв повернути річ після отримання виконання
hypotheca (іпотека) — застава, за якої річ залишалася у власника
iter — право проходу пішки
iura in re aliena — права на чужі речі
ius praedii — право ділянки
pignus (ручний заклад) — застава, за якої річ передавали не у власність, а тільки у володіння
praedium dominans — панівна (домінуюча) ділянка
praedium serviens — обслуговуюча ділянка
servitus — сервітут
servitus cloacae — сервітут про право відводити нечистоти
servitus fluminis — сервітут про право відводити воду
servitus ne luminibus officiatur — сервітут про право вимагати, щоб вікна не забудовувалися
servitus oneris ferendi — сервітут про право прибудови до чужої стіни
servitus praediorum rusticorum — сервітут сільських ділянок
servitus praediorum urbanorum — сервітут міських ділянок
servitus protegendi — сервітут про право робити дах або навіс
servitus stillicidii — сервітут про право стоку дощової води на чужу землю
servitus tigni immitendi — сервітут про право спирати балку на чужу стіну
usufructus — право користування чужою річчю, отримуючим з неї плоди та доходи
usus — право користування чужою річчю, не отримуючи з неї плодів та доходів
utilitas praedii — господарська вигода ділянки
via — право проїзду
| Завдання для перевірки знань
|
1. Дайте визначення поняттю «сервітут».
2. Яка відмінність між міськими та сільськими сервітутами?
3. Перелічіть види сільських сервітутів.
4. Перелічіть види міських сервітутів.
5. Що таке hypotheca?
| Рекомендована література
|
1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 444—470.
2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 153—171.
3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 124—140.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО
Тема 10. Поняття та види зобов’язань
Поняття зобов’язання. У джерелах римського права зобов’язання (obligatio) визначається так:
1) «Зобов’язання являє собою правові кайдани, в силу яких ми змушені що-небудь виконати згідно з законами нашої держави.» (І. 3. 13.);
2) «Сутність зобов’язання не в тому, щоб зробити нашою яку-небудь тілесну річ або який-небудь сервітут, а в тому, щоб зв’язати ним іншого, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав.» (D. 44.7.3).
З цих визначень випливає, що римляни вважали людину цілком вільною від інших доти, доки вона не вступить у зобов’язання. Після укладення останнього вона зв’язує себе правовими кайданами. Треба зазначити, що в стародавню епоху кайдани та зв’язування не були просто фігуральними визначеннями. Так, за законами ХІІ таблиць боржника зв’язували ланцюгами та кайданували. Кредитор міг особисто впіймати боржника, зв’язати його і без суду вбити або продати в рабство. В IV ст. до н. е. законом Петелія кредиторам заборонили вбивати боржників, хоча можливість затримання залишалася. Наприкінці республіканського періоду боржника могли позбавити особистої відповідальності шляхом передачі кредиторам його майна. Отже, стали вважати, що за борги особи відповідає її майно. Кайдани та ланцюги з тих, що були за законами ХІІ таблиць, перетворилися на юридичні. Вважалося, якщо людина комусь щось заборгувала, то вона зв’язана кредитором.
Як правовідношення, розраховане на майбутнє (коли виникає зобов’язання, зобов’язана особа ще нічого не вчинила), зобов’язання за своєю природою є відношенням, що ґрунтується на довірі. Тому сторону, що має право вимоги, називали кредитором (credo — вірю). Сторона, зобов’язана щось зробити, мала борг перед кредитором, поки не виконає зобов’язання. Тому її називали боржником.
Зобов’язальне правовідношення від початку розраховане на тимчасовий характер, тобто чинне до моменту виконання зобов’язання. Після того як воно припиняється, сторони вважаються вільними.
Зобов’язання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов’язки сторін. Кредитор у зобов’язанні має право вимагати від боржника певної юридичної дії. Із самого визначення зобов’язання видно, що такі дії римляни поділяли на три групи: дати (dare), зробити (facere), надати (praestare).
Натуральні зобов’язання. В тих випадках, коли боржник доб-ровільно не виконує своїх зобов’язань, кредитору надається засіб примусового здійснення свого права вимоги. Способи примусу боржника до виконання своїх обов’язків є позов (actio) та примусове стягнення. Юрист Модестін зазначав, що боржником вважається той, з кого можна стягнути поза його волею.
В республіканський період це правило не мало винятків, але в період принципату з’явилися зобов’язання, що не забезпечувалися захистом, з ними були пов’язані певні правові наслідки. Як зазначав Сенека, бувають такі суми, що «debentur non exiguntur» (хоч і належать кредитору, але примусово стягнені бути не можуть).
Таким чином, натуральними зобов’язаннями називаються ті, що хоч і не користуються захистом, все ж таки мають юридичне значення. Прикладом натуральних зобов’язань, як зазначає І. Б. Новицький, може бути грошова позика, до якої вдався підвладний син без згоди домовладики.
Правові наслідки натуральних зобов’язань були не для всіх їх видів однакові. Але завжди мав місце такий юридичний наслідок: платіж за натуральним зобов’язанням визнавали дійсним і назад не повертали.
Підстави виникнення зобов’язань. Види зобов’язань. Най-давнішим поділом правопорушень є поділ на delicta privata (при-
ватні правопорушення) та crimina (злочини). На початку існування римської держави зобов’язання могли виникати тільки внаслідок правопорушень. Але пізніше (ІІ ст. до н. е.) почали розрізняти зобов’язання, що виникали з договорів. Більш того, розподіл на договірні та позадоговірні зобов’язання, як зазначав Гай в своїх Інституціях, став найголовнішим поділом зобов’язань (summa divisio). Але, незважаючи на схожу цивільну природу, договірні та позадоговірні зобов’язання мали різні цілі. Позадоговірне зобов’язання виникало внаслідок правопорушення, і тому метою відповідальності було покарання правопорушника. Договірні зобов’язання мали позитивне значення, оскільки переважно йшлося про виконання обов’язків, що сторони взяли на себе добровільно. Хоча у разі невиконання або неналежного виконання умов договору, також виникало зобов’язання. Це було зобов’язання штрафного характеру. Санкції та міру відповідальності сторони встановлювали самостійно (в договорі) або діяли згідно із законом.
Однак договорами та правопорушеннями не вичерпувалися випадки, коли виникали зобов’язання. Зустрічалося чимало казусів, коли не було ні договору, ні правопорушення, але зобов’язання все ж таки виникало. Юрист Гай в дігестах (D. 44.7.5) визначив наступну систему підстав виникнення зобов’язань: 1) з договору; 2) з де-
лікту; 3) нібито з контракту (quasi ex contractu); 4) нібито з делікту (quasi ex delicto). Останні дві підстави означають, що зобов’язання могло виникати в ситуаціях, схожих на договірні або деліктні правовідносини, коли насправді їх не було. Наприклад, підставою для виникнення зобов’язань нібито з контракту можна було вважати випадок, коли одна особа починає щось робити в інтересах іншої особи без відповідного доручення. В такому разі за певних обставин між ними може виникнути зобов’язання, аналогічне тому, що випливає з договору доручення. До зобов’язань нібито з деліктів належали такі, що виникали з дій неправомірних, але таких, що їх не визначали жодним деліктом.
Семінарське заняття
1. Поняття зобов’язання.
2. Натуральні зобов’язання.
3. Підстави виникнення зобов’язань.
4. Види зобов’язань.
| Термінологічний словник
|
arra — завдаток
casus — випадок
casus minor — нещасний випадок
cessio — уступка
creditor — кредитор
credo — вірю
crimina — злочин
culpa lata — груба необережність
culpa levis — легка необережність
damnum emergens — явна шкода
dare, facere, praestare — дати, зробити, надати
debere — заборгувати
debitor — боржник
delicta privata — приватне правопорушення
dolus — умисел
ex contractu — з контракту
ex delicto — з делікту
genus nusquam perit — родова річ ніколи не гине
lucrum cessans — втрачена вигода
mora — прострочення
neglegentia — недбалість
obligatio — зобов’язання
quasi ex contractu — нібито з контракту
quasi ex delicto — нібито з делікту
vis maior — непереборна сила
| Завдання для перевірки знань |
1. Як називалися сторони зобов’язання?
2. Які підстави виникнення зобов’язань існують в римському праві?
3. В чому полягає відмінність між delicta privata та crimina?
4. Перелічіть види зобов’язань.
| Рекомендована література
|
1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 470—538.
2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 171—198.
4. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 140—169.
Тема 11. Сторони в зобов’язанні
Особистий характер зобов’язань. Зобов’язання, як його розуміли римські юристи, завжди мало особистий характер. Воно укладалося завжди між окремими чітко визначеними особами і характеризувалося юридичним зв’язком між ними. Незважаючи на майновий характер зобов’язання, його розглядали, як зв’язок між особою кредитора і особою боржника. Ніхто інший не мав права втручатися в зобов’язання зі своїми інтересами. Більш того, зобов’язання не могли укладати на користь третьої особи. Навіть якщо воно було укладено, кредитор не отримував права на позов, оскільки він діяв в інтересах третьої особи і безпосередньо не мав власних майнових інтересів в зобов’язанні.
Третя особа також не мала права на позов, бо не брала участі в укладенні договору, а тому її волю у відносинах між сторонами не враховували. Крім того, було неприпустимим покладення будь-якого обов’язку на третю сторону, що не брала участі в укладенні договору з огляду на те, що вона не виявила своєї волі та намірів щодо його виконання. Договір, укладений на користь третьої особи, міг отримати юридичної сили та захисту тільки тоді, коли разом з нею у виконанні не менше зацікавлений був кредитор і якщо ці інтереси збігалися з інтересами третьої особи.
З огляду на те, що юридичні наслідки поширювалися тільки на осіб, що уклали зобов’язання, його не можна було укладати через представника. Вважалося, що представник не уповноважений укладати зобов’язання, позаяк виконувати його не буде.
Ставлення до зобов’язання як лише до особистого юридичного акту призводило до того, що сторони, які його уклали, мусили його виконати. Таке ставлення виключало можливість заміни сторін як з боку кредитора, так і з боку боржника. Мається на увазі можливість уступки вимоги кредитором або переведення боргу на іншого боржника.
З розвитком економічних відносин, зростанням товарообігу та збільшенням кількості зобов’язань такий стан речей став істотно зменшувати можливості торговельних операцій. Тому досить жорсткі умови для укладення зобов’язань стали поступово пом’якшуватися — було дозволене, щоправда обмежене, представництво; на законодавчому рівні визнали можливість заміни сторін в зобов’язанні як з боку кредитора, так і з боку боржника.
Заміна осіб в зобов’язанні. Найстарішою формою переходу зобов’язання від однієї особи до іншої було успадкування обов’язків у зобов’язанні. Такий стан обумовлював сімейний характер власності. Вважалося, що власність належить не конкретному домовладиці, а всій сім’ї, а тому у разі укладення угоди щодо цього майна виконувати її повинна сім’я, яку уособлював домовладика. З огляду на це, всі підвладні після смерті домовладики успадковували його майно, в тому числі й обов’язки по зобов’язаннях, причому їхньої згоди на прийняття спадщини не вимагалося, адже всі вони були співвласниками однієї загальної власності, але не могли заявити про свої права, бо від їхнього імені виступав домовладика.
Римські юристи обґрунтовували положення щодо спадкового переходу зобов’язання тим, що спадкоємець є продовжувачем особистості спадкодавця (personam defuncti sustinet, D. 41.1.34).
Заміна кредитора або боржника в Стародавньому Римі в період республіки вважалася цілком неприпустимою, але з розвитком господарських правовідносин це стало гальмувати товарообмінні процеси. Тому для задоволення інтересів суспільства римляни стали застосовувати новацію. Новація — це заміна сторін через скасування старого зобов’язання і укладення нового. Для проведення новації необхідно було наново переукласти зобов’язання з дотриманням всіх вимог: присутності сторін, згоди боржника та кредитора, а в разі забезпечення зобов’язання заставою чи по-ручительством, треба було знову внести заставу або домовитися з поручителем. Звичайно, досить часто укласти нове зобов’язан-
ня на тих само умовах було важко з огляду на незацікавленість боржника, поручителя чи заставодавця.
Для врегулювання цієї складної ситуації римляни звернулися до процесуальних норм. У римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особли-
вістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені. Таким чином,
у разі задоволення позову представник позивача отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім звітуючи, представник в порядку передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у разі стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування цієї суми.
Цей механізм заклав основи для зародження нового інституту римського права — цесії. Цесією (cessio) називалася пряма уступка права вимоги. При цесії кредитор, що бажав передати свої права третій особі (цедент), призначав цю особу (цесіонарія) своїм представником у суді та зазначав, що цесіонарій має право залишити стягнуте за позовом собі. Таким чином, представник міг отримувати з відповідача-боржника весь борг, але кредиторові його не повертати. Так досягався той самий результат, що й за класичної уступки права вимоги.
Але, разом з тим, механізм цесії мав і певні вади, позаяк не був розроблений для певних правовідносин, а просто пристосований до них. Так, договір поруки, що його укладали цедент та цесіонарій (mandatum agendi), міг бути будь-коли скасований цедентом в односторонньому порядку. Тобто, якщо кредитор змінював своє рішення, цесію визнавали такою, що не відбулася. Крім того, цесія припинялася із смертю цедента, адже водночас зникало і представництво. Разом з тим, боржник міг сплатити борг не через представника, а безпосередньо кредитору, а той, своєю чергою, міг відмовити представнику. Безпосередній платіж вважався дійсним і припиняв зобов’язання.
Таким чином, цесіонарій міг бути цілком спокійним тільки тоді, коли отримував все від боржника і сума боргу перейшла до його власності.
Для врегулювання названої ситуації в період принципату поширилася практика повідомляти боржника про здійснення цесії (denuntiatio). За такого становища боржник уже захищався від можливого позову з боку кредитора і сплата боргу ним безпосередньо кредитору виключалася. Становлення інституту цесії завершилося при імператорі Олександрі Севері — виконання боргу на користь кредитора (цедента) не погашало зобов’язання боржника перед представником (цесіонарієм). Крім того, у разі смерті цедента або його відмови від представництва, цесіонарій отримував самостійний позов. Суть його така сама, що й у цедентаз тією особливістю, що до формули позову вводилася фікція (цесіонарія визнавали нібито спадкоємцем цедента).
Але, як у сучасному праві, правові норми стародавнього Риму містили певні обмеження щодо здійснення цесії. Так, не могли передаватися особисті права, також права, з приводу яких уже подано позов, тощо.
Разом з передачею права вимоги, римляни визнавали можливість переводу боргу на третю особу. Однак, важливою умовою переводу боргу була згода кредитора. До речі, такий само принцип закріплений в цивільному кодексі України. Що стосується механізму переводу боргу, то він розвитку не отримав, його реалізовували застарілим способом — за допомогою новації. Тобто розривався старий договір і укладався новий з іншим боржником. Причому досить часто з новими умовами.
Зобов’язання з множинністю сторін. Досить часто виникали зобов’язання, в яких на стороні кредитора або на стороні боржника могло виступати кілька осіб. Так, особи, що спільно здійснили крадіжку, одночасно ставали боржниками власника майна, або ж особи, що одночасно висунули однорідні вимоги до певної особи, були його кредиторами. Такі зобов’язання називалися зобов’язаннями з множинністю сторін.
Виконуючи таке зобов’язання, треба було визначитися з тим, хто і в яких частках повинен його виконувати. Тому римляни поділяли ці зобов’язання на подільні та неподільні. До подільних належали ті, в яких кожен і
