Стилістичне використання складних речень

Складне речення порівняно з простим реченням зде­більшого становить синтаксичне утворення дещо вищо­го рівня складності — змістової, граматичної і стиліс­тичної.

Складне речення — речення з різною кількістю найрізноманітні­ших предикативних частин, поєднаних сполучником, сполучним

словом чи тільки інтонаційно.

Майже кожну з частин складного речення можна пе­ретворити на окреме просте самостійне речення. Таке перетворення не буває стилістично нейтральним, бо найчастіше спричиняє певні зміни простого речення, особливо в ритмомелодиці, в інтонації синтаксичної конструкції. Воно завжди потребує для своєї появи та вияву деяких особливих розумово-мовленнєвих зусиль, творчості, пор.: Скоро вдарили перші морози, снігом за­віяло село (В. Кучер) і Скоро вдарили перші морози. Сні­гом завіяло село. Перше речення — складне безсполуч­никове, це окрема комунікативна одиниця. За граматич­ною будовою та інтонацією складне речення становитЕ» одне своєрідне ціле, окрему структурну єдність, яка постає дещо інтонаційно розірваною в двох простих ре­ченнях. Безсполучникове складне речення і сформовані на його основі обидва прості речення становлять синоні­мічні синтаксичні конструкції, які семантично тотож­ні, але розрізняються синтаксично і стилістично: вони мають не зовсім однакову тональність, що позначається й на сприйманні мовцем висловленого в складному ре­ченні і в двох простих реченнях.

Особливо виразним є стилістичне розмежування складнопідрядних речень і простих ускладнених речень з дієприкметниковим, прикметниковим чи дієприслів­никовим зворотами. Обидва різновиди речень — синоні­мічні конструкції,’пор.: Не робіть незвичних жестів, які притягують до себе надмірну увагу (І. Томан) і Не робіть незвичних жестів, притягуючих до себе над­мірну увагу; Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, яка була повна спокою надії і Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою надії (М. Коцюбин­ський); Чіпка поїхав після того, як упорався коло ха­зяйства і Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав (Панас Мирний).

Предикативні частини складного речення мають здебільшого будову простих речень, об’єднаних у склад­не речення — за змістом, структурно та інтонаційно, утворюючи окрему комунікативну одиницю. Тому час­тини складного, особливо складнопідрядного, речення лише умовно можна називати реченнями. Однак це до­пускається з методичних міркувань —- щоб полегшити вивчення синтаксису складного речення (переважно у шкільному курсі). Водночас очевидним є те, що «речен­ня» як предикативна частина складного речення саме собою не виражає відносно закінченої думки, не має ін­тонації окремо вживаного речення, не виконує функції речення — ці ознаки притаманні всьому складному ре­ченню, а не його предикативним частинам.

У складному реченні Реве Дніпро, й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять (А. Малишко) обидва прості сурядні речення можна було б оформити як окремі прості речення: Реве Дніпро. Й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять. Але тоді між обома простими самостійними реченнями послабиться смисловий зв’язок, зневираз- ниться з’єднувальна роль сполучника й, прості речення зримо роз’єднаються інтонаційно, що вплине на спри­ймання зображуваного, пор.: Хмара напливає на мі­сяць, і навколо все знову тоне в темряві (В. Козаченко) і Навколо все тоне в темряві тому, що хмара знову напливла на місяць. Ще слабше сприймається цей зв’язок у двох простих реченнях: Хмара напливає на місяць. І навколо все знову тоне в темряві. З вилучен­ням сполучника семантичний зв’язок між обома речен­нями послаблюється ще більше: Хмара напливає на мі­сяць. Навколо все знову тоне в темряві.

Прості речення, трансформовані (перетворені) в складні, змінюються стилістично, пор.: Гомонять то­полі. Шелестять осики (М. Терещенко) і Гомонять то­полі, шелестять осики. У першому прикладі обидва ре­чення інтонаційно завершені, через що роз’єднані трива­лішою паузою, містять повідомлення про менш щільно пов’язані між собою явища природи. У другому прикла­ді інтонація завершеності властива тільки останній лек­семі складного речення, тоді як перше сурядне речення вимовляється з інтонацією, яка спонукає до продовжен­ня розповіді. У ньому тісніше сприймається зв’язок між обома явищами природи. Отже, прості речення помітно втрачають у складному реченні свою значеннєву синтаксичну самостійність (навіть тоді, коли повністю збері- гають свою граматичну будову). Перетворення простих речень на складні зумовлює синоніміку і стйлістїїчну різ­номанітність різноструктурних складних конструкцій.

Синтаксичні паралелі на рівні складного речення простежуються не завжди. Часто певний різновид складного речення виступає лише в одному варіанті і з тільки йому властивою стилістичною сутністю: Лиш той не знає смерті, хто творить сам життя ( В. Сосюра) — друге просте речення відповідає на питання, яке зумовлене змістом першого (хто саме не знає смерті?), і пояснює підмет (той). Ці прості речення можна вжити й окремо, але при цьому частково зруйнується зміст, ви­ражений обома простими реченнями в складнопідряд­ному реченні. Перетворення обох предикативних частин цього речення на окремі прості самостійні речення потребувало б такої докорінної перебудови їх лексико- синтаксичної сутності, внаслідок якої складнопідрядне речення і обидва прості речення, сформовані на його ос­нові, опинилися б поза рамками синонімічності.

Отже, перетворення одного складного речення на два чи більше простих завжди стилістично вагоме, пор.: Важка дорога, що покрита твердим покровом сніго­вим, лягає коням під копита, гарячим коням вороним (Я. Шпорта) — Важка дорога лягає під копита гаря­чим коням. Дорога покрита твердим покровом сніго­вим; Сонце ллється, ніби дощ, крізь хмар жовтавий пух (М. Рильський) — Сонце ллється крізь хмар жов­тавий пух. Ніби дощ. Унаслідок синтаксичних перетво­рень складних речень на два прості змінилась інтонація простих речень (порівняно з інтонуванням їх у складно­му реченні), послабився або змінився (чи навіть частко­во деформувався) смисловий зв’язок між ними. Речен­ня Дорога покрита твердим покровом сніговим стало семантично відірваним від першого речення, виникла стилістична незграбність — зайве повторення слова до­рога, а звідси й одноманітність вислову. Змінилась інто­нація простого речення Ніби дощ, яке внаслідок цього набуло додаткової приєднувальної функції — через значну відірваність від дієслова-присудка ллється це речення здається не зовсім вмотивованим стилістично.

Чимало різновидів складних речень специфічні за своєю граматичною (синтаксичною) будовою і не мо­жуть бути перетворені на окремі прості речення: Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано (М. Бажан); Хто любить людей, того й люди люблять (І. Томан); Під вечір по селу розійшлося, що йдуть коза­ки (М. Коцюбинський); Щоб урожаї добрі мати, треба землю глибше орати (Нар. творчість); Ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться (Марко Вовчок).

Прості речення сприймаються несамостійно, неза­вершено в багатьох різновидах складнопідрядного ре­чення і в складному безсполучниковому реченні з його неоднорідними предикативними частинами. Всі частини будь-якого складного речення завжди утворюють одну-єдину інтонаційну цілість, отже, й одне речення — як одиницю синтаксичну і стилістичну.

Семантика, весь зміст і стилістика складного речен­ня залежать від семантики (лексичного значення) слів, що входять до його складу, і службових слів (слова), якими виражаються певні логічні (смислові) відношен­ня між простими реченнями — частинами складного ре­чення. Ці відношення називають синтаксичними відношеннями. Вони бувають єднальними, зіставними, розділовими, часовими, просторовими, умовни­ми, цільовими, причиновими, наслідковими, причино­во-наслідковими, допустовими тощо.

Прості речення в складному реченні реалізують своє смислове (змістове, логічне, поняттєве) значення тільки сукупно. Окрема предикативна частина складного речен­ня нерідко несамостійна і формально, структурно, син­таксично, і в смисловому відношенні, напр.: Скінчився денний труд, і з брами заводської ідуть робітники (В. Сосюра) — друге речення без першого помітно несамостійне і граматично, і своїм змістом. Воно виражає наслідок то­го, про що йдеться в першому реченні. На граматичний зв’язок між цими реченнями вказує сполучник і.

Якщо простим реченням (навіть багатослівним) ви­ражається одна відносно закінчена думка, то складне речення виражає щонайменше дві думки в їх різних взаємовідношеннях. Об’єктом цих думок є різні явища в природі, суспільстві, в особистому житті тощо. Маючи (порівняно з простими реченнями) більші можливості для вираження різних синтаксичних відношень, які відо­бражають реальні відношення між предметами, явища­ми дійсності, складні речення внаслідок цього широко використовуються в науковому й офіційно-діловому мовленні.

Особливим різновидом складного речення є пері­од — семантично, структурно і стилістично вагома й оригінальна синтаксична конструкція, напр.:

Коли весна рожева прилетить І землю всю вбере і заквітчає,

Коли зелений гай ласкаво зашумить І стоголосо заспіває,

Коли весні зрадіє світ увесь І заблищить в щасливій долі,

І ти одна, в квітках і травах, в полі десь,

Серед весни, краси і волі Не зможеш більше серця зупинить,

Що в грудях буде битись, мов шалене,

І скрикнеш, — знай, не долетить Уже твій скрик тоді до мене… (О. Олесь).

Розгорнуте складне речення, яке логічно, за змістом та інтонацією членується на дві частини: першу (попе­редню) — багатослівну, яка вимовляється з поступовим нарощуванням голосу до кульмінації після слів І скрик­неш, і другу (заключну) — завжди вкрай стислу, яка відмежовується від попередньої частини тривалою пау­зою (між обома частинами) і зниженням голосу, тобто інтонацією.

Така ж загалом побудова та інтонація періодів про­стежується і в недіалогічному, прозовому мовленні, напр.: Що земля поділяється на шматочки, що людей усе більшає, а землі не прибуває, що вже й тепер чима­ло бурлаків, а далі й більше буде — це кожний бачить і знає (М. Коцюбинський).

Цілком очевидною є чітка двочастинна будова цього періоду, його оригінальна ритмомелодика, не дуже роз­горнутий зміст, обсяг і, як наслідок цього, неповтор­ність усієї синтаксичної будови періодичної структури вислову, його виразно індивідуалізована стилістична своєрідність, яка найчастіше притаманна мовленню ху­дожньо-літературному.