Стилістичне використання синтаксичних засобів мови

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

ДОПОВІДЬ

 

«СТИЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ СИНТАКСИСУ»

 

 

студентки 6 курсу

факультету української філології

та історії

Салі О.В.

 

Ізмаїл - 2015

 

 

Стилістичний синтаксис

Синтаксис виконує важливу роль у спілкуванні людей у повсякденному житті. Лексика перебуває у безпосередньому зв’язку з предметно-понятійною сферою, в ній виділяються одиниці з постійними стилістичними ознаками, що суттєво впливають на створення стилістичного фону офіційності, урочистості, інтимності, іронічності, фамільярності тощо. Граматичним одиницям (якщо їх відокремити від лексичної семантики) стилістичне значення як постійна і невід’ємна ознака не властиве. Синтаксис вивчає у різних аспектах синтаксичні одиниці, їх смисл, синтаксичну семантику і формально-граматичну структуру. Стилістичні можливості синтаксичних структур виявляються у їх протиставленій за одним типом ознак. Так, при зіставленні односкладних речень з двоскладними, неповних із повними, простих зі складними виявляються їх стилістичні функції. Наприклад: … Свято Петра і Павла — ленива. А там і Маковія: святили квіти та мак. Мельна, мамине село. Хата дідова па горбі, білим піском висипані доріжки. Пахнуть печені паляниці. Катруся вносить велику чорну макітру. Ломить паляниці. У малій макітрі терти мак. Медом пахне. А ми випрошуємо кусочки ламанців. Катруся свариться: «Завтра Маковія. Потерпіть. Нині не молена їсти — на те лиш час завтра.»… Як перебути ту ніч? Красне свято Маковія, як Святий вечір! (Р. Кобальчинська).

Номінативні речення використовуються як зачини або
кінцівки експресивних зв’язних текстів, що передають спогади, роздуми, схвильовану розповідь і подібне: На майдані пил спадає, замовкає річ. Вечір. Ніч (П. Тичина); Зима. На фронт … А на пероні люди (В. Сосюра).

Інфінітивні речення використовуються здебільшого для вираження напруженої, емоціогенної ситуації, безособові — у пейзажних описах тощо. Мовна система має здатність до передачі одного змісту
співвідносними, але протиставними за певною ознакою (протилежними) синтаксичними структурами: Дощ. Дощ іде. Іде дощ. Задощило; Настав вечір. На землю тихо спустився вечір. Повечоріло. Вечір. М. Рильський у поезії так художньо зобразив вечір цілим реченням: У яблуневому саду зоря вечірня грала,
мережку яснозолоту на землю закидала, лягали смуги голубі на пагорби рожеві, у тихій радості-журбі вклонявся вечір дневі. Наявність різних синтаксичних структур з різною синтаксичною семантикою для передачі однієї логеми (судження, пропозиції) створює передумови для вибору потрібних одиниць і подальшої їх стилістичної спеціалізації, тобто закріплення за певним типом мовлення, з певним стилістичним значенням.

У синтаксичному матеріалі стилістика живиться двома основними джерелами: синтаксичною синонімією, наявністю співвідносних варіативних рядів та лексичним наповненням синтаксичних компонентів (способи вираження членів речення). Синтаксис через свій конструктивний характер (здатність до
побудови нових структур з нового матеріалу) повинен би мати більші, ніж лексикологія, стилістичні потужності, бо включає в себе і стилістичні можливості лексики та морфології. О. Потебня зазначав:«… елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів і постійних сполучень, хоч би яка була вона
помітна, незначна порівняно із здатністю мов створювати образи із сполучення слів…». Номінація і метафоризація, інтелектуально- та емоційно-експресивне, офіційно-ділове і інтимно-ліричне забарвлення слів, закріплені в суспільній
мовній практиці, специфічні фігури вислову, мовно-образна символіка, різноманітні лексико-фразеологічні новотвори, нарешті, індивідуальна мовотворчість мовців — все це проходить через горнило синтаксису, переплавляється в комунікативну одиницю і лише тут завершує своє суспільно-лінгвістичне призначення.

Отже, стилістичні засоби національної мови формуються на
її фонетичному, лексико-граматичному матеріалі, стилістична система спирається на лексико-граматичну. Цей чинник зумовлює тісний зв’язок стилістики з усіма лінгвістичними дисциплінами, які вивчають структуру і систему мови. Щоб оволодіти стилістикою української літературної мови, відчувати її у всіх
підсистемах, треба ґрунтовно опанувати звуковим ладом, збагатитись словниковим і фразеологічним матеріалом, знати граматичну будову цієї мови.

 

 

1. Потебня О. О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 15.

 

Стилістичне використання синтаксичних засобів мови

Стилістика як окрема й особлива галузь знань про мову, про найдоцільніше використання всіх мовних одиниць з властивою їм функцією (функціями) найповніше виявляється на синтаксичному рівні, в елементах синтаксичної будови кожної мови, котра сформувалась із таких складових мовних одиниць, як словосполучен­ня, члени речення, речення і слова-речення, тобто своє­рідні функціонально-стилістичні замінники речень (Так; Ні; Хіба!; Геть!, Ой!).

Отже, в стилістичному синтаксисі роз­глядаються функції мовних структур. їх прийнято на­зивати синтаксемами. Будь-яка синтаксична конструкція, навіть однослів­на, — це завжди певне впорядковане ціле: Сонце. Надве­чір’я — граматична, передовсім синтаксична організо­ваність обох односкладних номінативних речень поля­гає в обов’язковій для них формі називного відмінка. З весною! — еліптична структура, але: 3 весною вітаю вас; Я вітаю вас з весною — обидва речення повні, пер­ше з них односкладне, друге — двоскладне; 3 весною! — речення неповне (еліптичне); повнозначне слово в оруд­ному відмінку з прийменником з створює морфолого- синтаксичну облаштованість речення, яка своєрідна також і стилістично, бо слугує максимально стислою й узвичаєною формою вираження вітань, побажань. Син­таксична конструкція - Чудовий ранок — речення (од­носкладне, поширене), але не будучи інтонаційно оформ­леною як речення, вона є підрядним словосполученням з узгоджувальним зв’язком, тобто потенційною, тільки можливою стилістичною одиницею, не зорієнтованою комунікативно: чудовий ранок.

На відміну від окремих слів і фразеологізмів, речен­ня не поділяють на стилістично марковані (які закріп­лені тільки чи переважно за якимсь окремим стилем мови) і стилістично немарковані (які нейтрально чи за певною емоційною ознакою вживаються в усіх мовних стилях) і не класифікують за стилями мови, тобто на ре­чення офіційно-ділові (офіційно-ділового мовлення), розмовно-побутові, наукові, художньо-літературні чи публіцистичні. Водночас певний сенс у такому поділі незаперечний, якщо зважити на найтиповіші ознаки синтаксису кожного із стилів, жанрів мови, на оформ­лення структури речень у кожному з них. Наприклад, заява має, як правило, усталені початкову і завершаль­ну форми. Однак немає речень загальновживаних і та­ких, які використовуються тільки в якомусь одному стилі. Навіть початкове речення заяви, будучи типовою структурною ознакою офіційно-ділового стилю, може без синтаксичної зміни вживатися в інших стилях. Ре­чення не поділяються також на речення із зменшуваль­ним значенням, речення із значенням пестливості чи згрубілості або зневажливості, непошанованості. Цих та інших значень, функцій може набувати речення будь- якої структури — двоскладне речення й односкладне, повне й неповне, поширене й непоширене, а також речен­ня різної комунікативної сутності, зорієнтованості — розповідне, питальне чи спонукальне. За словами О. Пономарева, «можна говорити лише про певні обмеження у вживанні окремих конструкцій чи зворотів у якомусь різновиді мовлення, а не про пов’язаність цих конструк­цій з одним функціональним стилем».

Синтаксична будова мови, будучи безмежно розга­луженою як структурно, так і функціонально, пере­важно виявляється у порівняно нечисленних структурних типах синтаксичних конструкцій — однослів­них, дво-, кілька- і багатослівних речень. Саме в структурі всіх різновидів речення найбільше зреалізо- вується те, що прийнято називати стилістичним син­таксисом. Його мета полягає в тому, щоб виявити сти­лістичну спроможність кожного із структурних типів синтаксичних одиниць — словосполучень, членів ре­чення, речень, функціональних за­мінників речення.

 

http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/MOVA/STILISTIKA/stilistichne_vikoristanna_sintaxichnih_zasobiv_movi.txt

 

Стилістика членів речення

Важливу стилістичну функцію виконує член ре­чення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, називає особу (особи), предмет, дію, стан людини або яви­ща, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли трансформується, перетворюється на окреме речення.

Члени речення, будучи структурно-синтаксични­ми одиницями, поділяються на головні і другорядні, їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функцією і морфологічними показниками, а також стиліс­тично.

До головних членів речення належать:

ü підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ — безсмертний;

ü присудок двоскладного речення: Настало літо; Киів — столиця України; Я хочу відпочивати;

ü головний член односкладного речення: Працюю; «Заповіт» Т. Шевченка знають і поза межами Украї­ни; Смеркає; Ніч.

Другорядними членами речення є:

ü означення (з прикладкою): Настало тепле літо; моя Батьківщина — це поле без меж (М. Рильський); гомонить Дніпро ріка;

ü додаток: Ми мостимо дороги людям грядущих золотих століть (Д. Павличко);

ü обставина: Вдалину лине пісня дзвінка (П. Ти­чина); 3 самого ранку в лісі точився бій (О. Гончар); Кайдаш спересердя грюкнув дверима (І. Нечуй-Левицький).

Член речення, як і окреме словосполучення чи спо­лучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно- синтаксичною абстракцією, поняттям-уявленням, лек­сико-граматичною моделлю слова чи сполучення слге. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає час­тинку тієї комунікативної функції, яка в повному обся­зі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них ство­рює тільки певне знання-уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досві­ду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієн­тована на комунікативність, на передавання інформа­ції. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку-судження, яку розчленовано й синонімічно мож­на було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), — зима. Або: Зима — це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова-речення (Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой!) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов’я­заний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезен­тує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (най­частіше) або ірреальне (нереальне). Саме предикатив­ністю й модальністю (сприйманням висловленого в ре­ченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення озна­ками (відносною закінченістю змісту речення, його ло­гічною сутністю, граматичною організованістю, інтона­ційною завершеністю і внаслідок цього — комунікативністю) формується речення.

Тільки в реченні слово (змінюване чи незмінюване), кожна із форм повнозначного слова стає членом речен­ня або ж і окремим реченням — повним чи неповним, отже, й виконує внаслідок цього конкретну стилістичну функцію. З погляду стилістичного немає речень функ­ціонально досконаліших і менш досконалих (певна річ, за умови дотримання їх нормативності в межах літературної мови). Усе визначається конкретною ситуа­цією мовлення, задля досягнення якої й утворюється речення.

Структурна різноманітність речень породжує без­межну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька чи багато сти­лістичних функцій, стаючи внаслідок цього щоразу і витвором людського розуму, етичності й естетичності, а не тільки суто комунікативною одиницею. Кожен з мов­ців певною мірою інтуїтивно прагне до найбільшої доско­налості свого мовлення, але, звісно, не розмірковує про те, якою структурою речення скористатись у конкрет­ному випадку. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятись одне від одного більшою чи мен­шою «стилістичністю», зокрема образністю, емоційніс­тю, — залежно від конкретно-неповторної, індивідуаль­ної ситуації мовлення.

Двоскладне речення, як відомо, формується двома головними членами — підметом і присудком, навколо яких найчастіше групуються другорядні члени речення. Найбільш формально й стилістично розлогим головним членом двоскладного речення є присудок. Він повніше, ніж підмет, поширюється другорядними чле­нами, кожен з яких також завжди стилістично ваго­мий. Підметом виражається предмет думки, присуд­ком — його ознака, тому за змістом обидва члени речен­ня здебільшого становлять не тільки синтаксичний, а й логіко-семантичний центр висловлювання або ж усе висловлювання, якщо двоскладне речення синтаксично непоширене, тобто в ньому немає жодного другорядного члена речення.

Стилістична індивідуальність підмета й присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у ре­ченні. Функції члена речення зрідка набуває і службове слово, напр.: Тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» ма­ло сьогодні сенс (П. Загребельний). Своєрідні однорідні підмети в цьому реченні виражені службовими словами, що зумовило стилістичну незвичність сказаного.

Від синтаксичної будови висловлюваного залежить його стилістична сутність, пор.: Минуло шість років (саме шість) і Минуло років шість (приблизна кіль­кість); 3 десять скирт хліба палало заразом (І. Нечуй- Левицький) і Десять скирт хліба палало заразом (у другому варіанті речення кількість скирт визначається точно); Інженер — мій друг (підмет — означення — при­судок, тобто Інженер є моїм другом). Мій друг — інже­нер (означення — підмет — присудок, Мій друг є інже­нером). Це паралельні двоскладні конструкції, які ма­ють відтінки в значенні.

Отже, неоднакова стилістика речень також суттєво визначається таким синтаксичним засобом, як поря­док слів. Його зміна в реченні нерідко неможлива, бо призводить до зміни семантики висловлюваного: Трак­тор тягне плуг (а не навпаки).

Стилістично, певною мірою й семантично, інколи й синтаксично можуть розрізнятись двоскладні речення за способом вираження в них певного члена речення, зокрема підмета: Вчителі зі своїми учнями прийшли на вечір і Вчителі та учні прийшли на вечір. З першо­го речення випливає, що ініціаторами були вчителі (підмет), учнями (додаток), у другому реченні два одно­рідні підмети, більша чи менша активність їх у тій са­мій дії синтаксично не позначена (обидва двоскладні ре­чення синонімічні, але стилістично не адекватні); Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допи­тував перших полонених (О. Гончар). З речення зрозу­міло, що допит вів офіцер, друга особа тільки перекла­дала. Це передано формою присудка допитував (а не допитували), отже, участь двох осіб в реалізації дії (в допиті) неоднакова, через що з перекладачем — дода­ток, а молдаванином — прикладка до нього; Мати з ди­тинкою ішла вулицею: підмет — мати, з дитинкою — додаток (дитинка самостійно не пересувалась), але: Ма­ти з дитинкою йшли вулицею (дитинка також ішла), мати з дитинкою — складений підмет, пор.: Мати і ди­тинка йшли вулицею — два однорідні прості підмети. Усі три конструкції синонімічні, стилістично неадек­ватні. А в реченні Своїми ногами Микола Миколайович разом з дружиною сходив увесь Київ (М. Рильський) більш стилістично виправданою була б множинна фор­ма присудка — сходили.

Особливо розгалужені стилістично форми присудка двоскладного речення: Книги, як і взагалі всі твори людського духу, неоднакову мають долю (П. Тичина). Простий присудок у цьому реченні виражено фразеоло­гізмом, який становить одне образне поняття. Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись (Марко Вов­чок) — присудком передано збільшену тривалість дії; До кімнати увійшла жінка офіцера (йдеться про дру­жину певної особи), офіцера — неузгоджене означення (чия жінка?), пор.: До кімнати увійшла офіцерська жінка, означення офіцерська є узгодженим, а все сло­восполучення напівнормативне, нешанобливе.

Другорядні члени у реченнях Пташка підлетіла (до чого? куди?) до дерева і Пташка сидить (на чому? де?) на дереві є обставинами місця, це підтверджується можливістю вставлення в речення очевидної обставини: Пташка сидить угорі, на дереві і Пташка сидить на дереві, вгорі — в обох реченнях по дві обставини місця; На полонині багато гірських квітів і На яблуні з’явиться перший цвіт — до члена речення на полони­ні цілком природним є питання де? і майже не допуска­ється питання на чому?, це пояснюється значно шир­шим лексично-просторовим значенням іменника поло­нина порівняно з іменником яблуня; Ваза з квітами стоїть на вікні: ваза (яка?) з квітами — неузгодже­не означення, стоїть (де? на чому?) на вікні — обстави­на місця.

Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кож­ним членом речення завжди пов’язана певна семанти­ка, а з нею і якийсь стилістичний відтінок, емоційність висловлюваного або її відсутність.