Розглядаючи поняття доказу, ми бачили, що воно складно й багатопланово. Докази розрізняються за формою, змістом, джерелами, способом одержання, переконливості і т. п. У зв'язку з цим виникає необхідність їх наукової класифікації, тобто угруповання за суттєвими загальними ознаками, що дозволяє виявити об'єктивні відмінності в класифікуються явищах. Такі об'єктивні відмінності називають підставами класифікації.
Складність класифікації доказів пов'язана з багатозначністю історично сформованої термінології. Доказами називають, як ми бачили, і відомості про встановлюваних обставин справи і факти, які встановлені на основі цих відомостей, і види доказів, що характеризують це поняття з боку його процесуальної форми. Така багатозначність, якщо не мати на увазі контексту, в якому згадується розглянуте поняття, може стати перешкодою у засвоєнні класифікації доказів.
Багатоплановість поняття докази не дозволяє класифікувати їх по якомусь одному універсальному ознакою. Тому класифікація доказів проводиться одночасно за кількома підставами. Відповідно кожне доказ відноситься до декількох класифікаційних групувань, кількість яких залежить від кількості об'єктивно існуючих підстав класифікації.
У науці не вироблено єдиного підходу до кількості та видів підстав класифікації доказів. Однак практично всі автори визнають поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні, первісні та похідні, прямі та непрямі. Представляється, що є об'єктивні відмінності між особистими і речовими доказами. У той же час слід пам'ятати, що поява у кримінальному процесі по мірі його розвитку нових видів доказательств1 може викликати потребу в додаткових підстав їх класифікації.
Класифікуючи докази, необхідно мати на увазі, що класифікаційні групи не ізольовані один від одного. Будь-який доказ може бути класифіковане по всіх чотирьох підставах і бути одночасно, наприклад, особистим, первісним, прямим і обвинувальним або речовим, похідним, непрямим і виправдувальним. Тримаючи в голові всі підстави класифікації, ми не повинні допускати їх підміни. Зокрема, первинні докази не завжди є прямими, а похідні - непрямими.
Поділ доказів на групи не має на меті обґрунтувати переваги одних доказів перед іншими. Теорія формальної оцінки доказів, що мала місце до судової реформи 1864 р., виходила з того, що підстави оцінки доказів дає законодавець, визначаючи кращі (вчинені) докази і ставлячи в певну залежність від них докази недосконалі. Докази вчинені виключали можливість визнання особи невинною. Одного досконалого доказів було достатньо для засудження, але воно могло бути замінено на кілька недосконалих доказів. Вчинені докази - це власне зізнання підсудного, особистий огляд, думка експертів, показання двох достовірних свідків і очисна присяга. Як бачимо, вчинені докази - це докази, які ми сьогодні назвали б прямими і початковими. Принцип вільної оцінки доказів судом за своїм внутрішнім переконанням виключає таку заданість критеріїв оцінки, однак наукова класифікація доказів на підставі об'єктивно існуючих ознак не має нічого спільного з теорій формальної оцінки.
Класифікація доказів, тобто поділ їх на класи (групи, види)має значення як для теорії, так і для практики. Кожна класифікаційна група доказів володіє якими-небудь тільки їй притаманними властивостями. Ці властивості обумовлюють загальні для всіх вхідних в групу явищ особливості збирання, перевірки та оцінки доказів. Тому віднесення доказів до певної класифікаційної групи дозволяє зрозуміти його природу з урахуванням характеристики, властивої всій групі, правильно оцінити і використовувати цей доказ. Класифікація дозволяє систематизувати виробляються наукою і практикою знання про докази, що в свою чергу забезпечує зручність їх вивчення.
Прямі і непрямі докази
Поділ доказів на прямі і непрямі має своїм підставою їх ставлення до встановлюваному обставині. Пряме доказ вказує на доказуване обставина прямо, безпосередньо, одноступенчато. Зміст прямого доказу і є доказываемый факт. Наприклад, свідок-очевидець розповідає про обставини спостерігався ним злочину. Його свідчення прямо вказують на ті події, які він описує. Прямий доказ - це пряме розсуд факту (або, як раніше говорили, пряме розсуд істини). Непрямий доказ вказує на доказуване обставина не прямо, не безпосередньо, а опосередковано. Воно вказує на якийсь інший факт, який сам по собі не має юридичного значення, але за допомогою певного ряду випливають із нього висновків непрямий доказ дозволяє підтвердити шуканий факт. Якщо свідок описує не саму вчинення злочину, а його наслідки, наприклад, він бачив, як підозрюваний йшов (або тікав з місця скоєння злочину, з цього може бути зроблений висновок про можливість здійснення ним злочину.
У той же час даний свідок прямо вказує на факт видалення підозрюваного з місця вчинення злочину, отже, по відношенню до цього факту його свідчення є прямим доказом. Таким чином, будь-який доказ одночасно є і прямим, і непрямим. Прямо вказуючи на який-небудь проміжний факт, доказ в той же час є непрямим по відношенню до того головному фактом, який може бути встановлений за допомогою цього проміжного факту шляхом ряду послідовних висновків.
Наприклад, показаннями свідків встановлюється сварка на ґрунті ревнощів між подружжям. Показання свідка - прямий доказ факту сварки, з якого може бути зроблений висновок про наявність мотиву до скоєння вбивства. Наявність сварки - непрямий доказ ревнощів, ревнощі - непрямий доказ скоєння ревнивцем вбивства.
Класифікація кримінально-процесуальних доказів на прямі і непрямі, таким чином, залежить від того, що ми приймаємо за точку відліку, тобто за основу класифікації. Однак з питання про підстави цієї класифікації в теорії кримінального судочинства єдиної думки так і не вироблено. Частина вчених вважає, що підставою класифікації є відношення доказів до предмету доказування, інші ж вважають, що до головного факту. Відштовхуючись від поняття обов'язок доказування, сформульованого ст. 14 КПК, можна вважати, що предметом доказування по кримінальній справі є винність особи у вчиненні злочину. Винність особи може бути встановлена різними способами в залежності від змісту підтверджують її доказів. Пряме доказ пов'язує певну особу з фактом вчинення злочину. Непрямий доказ особа пов'язує не з фактом вчинення злочину, а з яким-небудь іншим (проміжним) фактом, з якого можна зробити висновок про вчинення обвинуваченим преступления1. Якщо за основу класифікації ми беремо головний факт, що розуміється лише як факт вчинення особою злочину, слід визнати, що значна частина доказів носить характер непрямих або взагалі не піддається такій класифікації, яка знаходиться за межами поділу доказів на прямі і непрямі.
Навряд чи такий підхід до класифікації доказів може вважатися обґрунтованим. Оскільки головний факт - це не вся сукупність підлягають доведенню обставин, а лише частина їх, то розглянуте основа класифікації не відповідає одній з умов будь-якої наукової класифікації, так як не охоплює всіх класифікуються явищ.
З іншого боку, головний факт полягає не з якогось одного факту, він включає в себе, як ми бачили, безліч фактів, що утворюють у своїй сукупності складу злочину. Яким вважати доказ, який прямо встановлює місце або час скоєння злочину?1 чи Може існувати такий доказ, яке здатне прямо і безпосередньо встановлювати весь склад злочину? Роздуми над цими питаннями приводять до висновку, що за основу поділу доказів на прямі і непрямі не може бути прийнятий жоден предмет доказування, ні його головний факт. Такою підставою є ставлення докази до кожного конкретного, одиничного доказываемому обставині або, кажучи мовою логіки, до доказываемому тези.
Поділ доказів на прямі і непрямі обумовлено існуванням різних шляхів встановлення тих чи інших обставин. В цілому можна стверджувати, що шлях прямого доказування простіше і коротше, ніж шлях непрямого доказування. Зв'язок прямого доказу з предметом доказування очевидна, вона проста і не потребує додаткового обґрунтування. "Об'єктивна зв'язок таких фактів з предметом доказування - це зв'язок частини й цілого... Тут завдання зводиться лише до встановлення достовірності відомостей про цей факт", - пише один з основних дослідників непрямих доказів А. А. Хмиря. Вміст прямого докази - відомості про обставини, що підлягають доказуванню.
Шлях непрямого доказування більш складний. Змістом непрямого докази є відомості про факт, що не входить в предмет доказування, тобто про проміжному факт, тому зв'язок непрямого доказу з предметом доказування не проста, не очевидна, опосередкована. Виявивши непрямий доказ і встановивши достовірність його змісту, слідчий може ні на крок наблизитися до мети доказування. Зв'язок непрямого докази зі справою може виявитися випадковою, видимої, малоймовірною. Тому доведення на основі непрямих доказів вимагає не тільки встановлення опосередкованого зв'язку їх змісту з предметом доказування та достовірності цього змісту, але і наявності об'єктивної зв'язку між самими непрямими доказами.
Отже, підставою для поділу доказів на прямі і непрямі служить наявність або відсутність безпосереднього зв'язку між змістом докази і підлягає доказуванню обставиною. Прямі докази - це докази, які прямо, безпосередньо, одноступенчато встановлюють обставини, що підлягають доказуванню. Змістом прямого доказу є відомості про обставини предмета доказування. Непрямі докази - це докази, які встановлюють проміжні факти, за допомогою яких шляхом умовиводів можна прийти до висновку про існування головного факту.
Розглянемо характерні особливості непрямих доказів.
1. Зв'язок змісту непрямого докази з обставинами справи завжди многозначна. Непрямий доказ не дозволяє зробити однозначний, тобто категоричний висновок про існування доказуваного обставини; яке випливає з нього вивід завжди має характер припущення. Так, наявність слідів крові на одязі підозрюваного у вбивстві ще не означає його винності у вчиненні злочину, але правдоподібно пояснює походження цих слідів.
2. З урахуванням сказаного один непрямий доказ не може слугувати надійним засобом встановлення будь-якої обставини. Доведення на основі непрямих доказів вимагає, щоб кожен проміжний факт був встановлений кількома доказами.
3. Доведення на основі непрямих доказів у силу багатозначності їх зв'язку з доказываемым фактом потребує набагато більшої сукупності доказів, ніж при використанні прямих доказів. Це обумовлено тим, що кожний непрямий доказ має бути, по-перше, перевірено з точки зору достовірності його змісту, по-друге, порівнювати з іншими доказами, зміст яких спрямовано на встановлення того ж факту.
4. Непрямий доказ здатне служити надійним засобом доказування лише в тому випадку, якщо воно знаходиться у певному взаємозв'язку з іншими доказами. Наявність такого взаємозв'язку проявляється в збігу висновків, що випливають з непрямих доказів, отриманих з різних джерел, і у відсутності можливості зробити інший висновок з наявної сукупності доказів.
5. Належність непрямого доказу на початковому етапі доказування завжди лише вірогідна, оскільки його зв'язок з обставинами справи може бути виявлена лише через зіставлення з іншими такими ж доказами. Існуюча небезпека втрати цієї інформації внаслідок неправильної оцінки її відносності вимагає уважного ставлення до відбору вступників органу розслідування відомостей.
Хоча, як було сказано, прямим або непрямим шляхом можуть встановлюватися будь-які елементи предмета доказування, слід визнати, що поділ доказів на прямі і непрямі має значення виключно для доведення винуватості. Тому навіть ті вчені, які називають головний факт в якості підстави класифікації доказів, змушені звужувати це поняття стосовно до розглянутого аспекту до факту вчинення особою преступления1. Для доказування саме вини органи розслідування приваблюють величезну кількість непрямих доказів. В цілях вирішення саме цієї проблеми наукою була створена спеціальна теорія доказів - сукупність науково-обґрунтованих рекомендацій використання непрямих доказів для обґрунтування вины2. Тому думка про те, що підставою класифікації доказів є характер зв'язку доказу з фактом вчинення злочину (головним фактом), можна з певними застереженнями вважати вірним.
Розглянемо використання непрямих доказів на прикладі кримінальної справи про вбивство літньої жінки з корисливою метою.
Первісне підозра впала на К. у зв'язку з тим, що він мав судимість, і на рукаві його куртки було виявлено сліди крові.
Для викриття обвинуваченого використовувалися наступні докази:
- показання листоношу, який розносив пенсію, про те, що напередодні вбивства потерпіла отримала пенсію, в тому числі одну велику купюру, що було досить рідкісним для невеликого села;
- показання свідка, згідно з якими напередодні вбивства підозрюваний просив у нього гроші в борг для покупки дерев'яного зрубу в сусідньому селі;
- свідчення іншого свідка про те, що на наступний день після скоєння злочину у підозрюваного він бачив зазначену велику купюру.
Взяті ізольовано один від одного, ці докази могли і не мати зв'язку зі злочином, але у своїй сукупності вони дозволяли сформулювати припущення про вчинення підозрюваним цього злочину.
Це припущення підтверджувала інша група отриманих доказів:
- в ході огляду з місця події вилучено стілець з м'якою поверхнею;
- згідно з висновком експерта, на м'якій поверхні стільця є мікрочастинки слідів накладання сторонніх тканин;
- у підозрюваного вилучено штани, в які він був одягнений у день події;
- порівняльне дослідження штанів підозрюваного і мікрочастинок слідів накладання сторонніх предметів на стільці, вилученому у будинку потерпілої, показало їх повну ідентичність;
- в будинку потерпілої (зокрема, на ковші для води) виявлені відбитки пальців рук підозрюваного.
Ще одна група доказів була спрямована на спростування свідчень матері підозрюваного про те, що її син прийшов додому з пасовища в 19.00 і більше не відлучався. Вбивство ж скоєно близько 21.00:
- співмешканка підозрюваного показала, що у вечір вбивства він приходив до неї і пішов близько 20 годин 30 хвилин;
- виготовлена при огляді місця події схема свідчила, що шлях від будинку співмешканки до будинку матері підозрюваного міг пролягати повз будинку вбитої;
- у ході слідчого експерименту встановлено, що час руху від будинку співмешканки до місця скоєння злочину займає від 20 до 25 хвилин.
Точно так само послідовно спростовувалися пояснення самого підозрюваного про те, що він залишив сліди в будинку потерпілої за два дні до вбивства, оскільки заходив до неї поговорити про її сина. Зокрема, в будинку не було виявлено альбом з фотографіями, що підозрюваний нібито розглядав разом з потерпілою.
Сукупність взаємопов'язаних непрямих доказів вела до одного висновку і не залишила в кінцевому підсумку місця для сумнівів. К. визнано винним і засуджено. Що ж стосується початкової підозрілої докази - слідів крові на рукаві куртки, то вона, як з'ясувалося, не належала людині.
Поділ доказів на прямі і непрямі не є свідченням переваги одних перед іншими. Прямі докази не краще непрямих, вони так само, як і непрямі, підлягають перевірці і оцінці з точки зору відносилось™, допустимості, достовірності та достатності. Переоцінка значення прямих доказів найчастіше і призводить до недостатності сукупності доказів. Як вірно помітив А. А. Хмиря, "значення прямого доказу настільки ж очевидно, як очевидні і наслідки його недостовірності"1. Недостовірність непрямого докази не має таких згубних наслідків. Упередження частини практичних працівників проти непрямих доказів як доказів не цілком надійних, можуть призвести до достовірного висновку, засноване на незнанні правил поводження з непрямими доказами, невмінні групувати докази і робити логічні висновки з комплексів доказів, бажання спростити процес доказування шляхом отримання прямого доказу. Бажання мати прямі докази, краще всього - визнання обвинуваченим своєї вини - відлуння тієї самої теорії формальних доказів, про яку йшлося вище. Намагаючись протистояти продовження практики пошуку лише досконалих доказів, І. Я. Фойницький писав, що "поділ доказів на такі, якими прямо і безпосередньо засвідчується шукане обставина (прямі докази), і такі, з яких лише за допомогою умовиводів можна зробити висновок про шуканому зв'язку їх з останнім (непрямі докази), не може бути визнано правильним"1. Вчений звертав увагу на те, що умовивід від доказу до доказываемому обставині не властиво одним тільки непрямим доказам. Прямі докази також потребують логічної діяльності суду, тобто вільної оцінки доказів. Повністю поділяючи цю думку, ми не можемо погодитися з відмовою від поділу доказів на прямі і непрямі у зв'язку з наявністю об'єктивних відмінностей у характері їх зв'язку з доказываемым обставиною.
Оцінка доказів як прямого або непрямого може змінюватися залежно від змісту предмета доказування. Наприклад, погроза вбивством є непрямим доказом у справі про вбивство і прямим по справі про вимагання, вчинене з погрозою застосування насильства. Виявлення у обвинуваченого пістолета - непрямий доказ у справі про вбивство, але пряме по справі про зберіганні вогнепальної зброї.
У літературі обговорюється питання про доказательственном значенні так званих доказів поведінки і подібних фактів.
Докази (докази) поведінки - це такі дії обвинуваченого, які свідчать про знання ним обставин злочину або про прагнення ухилитися від слідства і суду, а також ввести слідство або суд в оману. Наприклад, обвинувачений знищує сліди злочину - протирає місця можливого знаходження відбитків своїх пальців, пере закривавлений одяг, коротко стриже або обгризає нігті, інструктує свідка або потерпілого перед допитом і т. д. Такі особливості поведінки обвинуваченого в цілому дозволяють висунути припущення про його причетність до злочину, тобто вважати їх непрямим доказом. Однак не можна забувати, що психологічним детермінантом такої поведінки є прагнення уникнути не тільки відповідальності за злочин, але і самого звинувачення у злочині. Така поведінка в рівній мірі характерно для особи як вчинила, так і не вчинила злочин. Тому доказова цінність доказів поведінки вкрай низька і певною мірою залежить від часу їх прояву-до початку кримінального переслідування особи чи після. Але в будь-якому випадку вони не можуть підмінити собою об'єктивних доказів вчинення злочину.
Тим більше, не є доказом (нехай навіть непрямим) і не може бути прийнята до уваги при оцінці доказів манера поведінки обвинуваченого на допиті, а також його відмова від дачі показань. Зустрічається в слідчій і судовій практиці прагнення тлумачити поведінку обвинуваченого у зв'язку з провадженням у кримінальній справі як бажання піти від кримінальної відповідальності слід розглядати як пережиток минулого досвіду, що має явно виражений обвинувальний ухил. Поведінку обвинуваченого може лише служити підставою для постановки перед ним додаткових або перевірочних питань, орієнтує на більш ретельний пошук доказів. Запобігаючи можливу помилку, п. 6 ч. 3 ст. 340 КПК зобов'язує головуючого звернути увагу колегії присяжних на те, що відмова підсудного від дачі показань або його мовчання в суді не мають юридичного значення і не можуть бути витлумачені як свідчення винності підсудного.
Подібні факти - це встановлена подібність способу вчинення декількох злочинів, використання аналогічних прийомів нападу або проникнення в сховище, вибір місця, часу, жертви злочину, дозволяють зробити попередній висновок про скоєнні серії злочинів однією особою. Подібні факти, які є наслідком сформованого динамічного стереотипу, відіграють неоціненну роль у розкритті злочинів, дозволяють передбачити і запобігти наступний злочин. Але чи можуть вони використовуватися в якості доказів? На думку Р. М. Маньківського, збіг способу вчинення злочину може розглядатися в якості непрямого докази, оскільки і всі інші непрямі докази дозволяють висловити лише припущення. Однак автор підкреслює, що тільки на "факти", як і "докази поведінки", засновувати висновок про винність недопустимо1. Наприклад, довівши вчинення обвинуваченим одного злочину, не можна засудити його ще за ряд злочинів, учинених аналогічним способом.
У теорії було запропоновано вважати різновидом непрямих доказів так звані допоміжні докази (оціночні та орієнтуючі). З цим важко погодитися. Ні ті, ні інші не є ні прямим, ні непрямим підтвердженням факту вчинення злочину, але з їх допомогою прямо або побічно можуть бути встановлені інші факти, що мають значення для справи. Наприклад, факт родинних стосунків свідка і обвинуваченого або факт знаходження свідка на місці злочину.
Поділ доказів на прямі і непрямі стосується не лише обвинувальних, а й виправдувальних доказів. Непрямі обвинувальні докази називаються уликами1, непрямі виправдувальні докази називають іноді противоуликами2. Найбільш значущим прямим виправдувальним доказом є алібі (лат. alibi), тобто знаходження обвинуваченого в момент скоєння злочину в іншому місці. У той же час саме алібі може бути встановлено не тільки шляхом прямих доказів (очевидці свідчать про присутність обвинуваченого в певний час у певному місці), але і непрямим шляхом (свідки бачили не самого обвинуваченого, а наприклад, його машину). Тому поки алібі не спростовано, обвинувачення не може вважатися доведеним. Коло непрямих виправдувальних доказів може бути широким. Наприклад, у справі М., обвинуваченого в умисному вбивстві двох і більше осіб способом, небезпечним для життя багатьох людей, виправдувальними доказами є:
- факт отримання його братом тілесних ушкоджень, які заподіяли шкоду здоров'ю середньої тяжкості, від дій потерпілих;
- факт надходження на телефонний номер обвинуваченого дзвінків з телефонного номера брата в момент його побиття;
- відсутність будь-якого іншого мотиву вчинення обвинуваченим інкримінованих йому дій;
- безладний і неприцільний характер стрільби;
- добровільна явка обвинуваченого з повинною.
Будучи встановленими, ці факти у своїй сукупності свідчили про наявність в діях обвинуваченого ознак необхідної оборони.
Докази особисті і речові
В основі поділу доказів на особисті і речові лежать особливості інформаційних процесів при утворенні доказів (механізм їх утворення) та пов'язані з цим особливості їх збирання і використання в процесі доказування. В самому загальному вигляді особисті докази - це інформація (повідомлення), що виходить від осіб, речові докази - матеріальні предмети і документи. Однак з питання про підстави цієї класифікації в науці також немає єдиної думки. Деякі автори, вважаючи, що особисті докази - це повідомлення, що виходять від особи, відносять до них показання, висновок експерта, протоколи слідчих дій та інші документи, тобто всі види доказів, крім речових. Інші не погоджуються з такою думкою, вважаючи, що речові докази - один з компонентів, що виходять від громадян доказів, і що не всі протоколи слідчих дій та інші документи, що мають характер особистих доказательств1. М. С. Строгович взагалі не визнавав поділу доказів на особисті і речові, вважаючи, що це веде до їх противопоставлению2. Так чи є об'єктивні відмінності між двома групами доказів і у чому вони полягають? Розглянемо поставлене запитання шляхом аналізу та порівняння окремих видів доказів.
До особистим доказам, безперечно, слід віднести всі види передбачених КПК показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта і спеціаліста. Свою назву ця група доказів отримала у зв'язку зі своїм походженням - відомості про цікавлять слідство і суд обставинах виходять від осіб, які мають цю інформацію. Але яким чином ці особи стають володарями дані? Відповідаючи на це питання, учені прийшли до висновку про наявність об'єктивних відмінностей в самому характері інформації, особливості її утворення, а відповідно, збереження і передачі. Доказ утворюється в результаті взаємодії двох систем - події злочину і навколишнього його середовища - ідеальною і материальной1. Прийнято вважати, що інформація, вміщена в пам'яті людей (свідків, потерпілих), носить знаковий характер; вона виражена (закодована) в системі умовних знаків-слів, за допомогою яких ця інформація передається від одного суб'єкта іншому. Повідомлення, що виходять від людей - продукт їхнього складної психічної діяльності. Подібна картина спостерігається людиною (отпечатавшегося в його пам'яті) події не може бути збережена, відтворена і передана в незмінному вигляді. Вона перетворюється свідомістю людини в систему знаків, символів, що дозволяють це подія описати. З урахуванням сказаного особисті докази найчастіше визначають, як сформульовані людьми повідомлення про сприйнятих ними подіях, що представляють собою словесно оформлений психічний образ цих подій.
Речовий ж доказ виникає в результаті взаємодії злочину з матеріальним світом: подія залишає свої сліди на його об'єктах, наприклад, на проїжджій частині дороги, її огорожі, транспортному засобі, предметах одягу потерпілого і т. п. Інформація, укладена в матеріальній обстановці, існує у вигляді фізичних ознак і властивостей і переноситься в матеріали кримінальної справи в своєму первісному не перетвореному (не перекодированном) вигляді. Виготовлені зі слідів злочину зліпки і відбитки є продуктами елементарного, як кажуть деякі автори, відображення.
Відмінності в характері ідеальних і матеріальних слідів злочину обумовлюють прийоми витяги з цих слідів інформації, способи її закріплення, збереження і перевірки. Істотні відмінності є в оцінці особистих і речових доказів. Докладно ці особливості буде розглянуто пізніше на прикладі окремих видів доказів.
До особистих доказів, окрім свідчень, прийнято відносити також складені людьми документи. Документ теж являє собою результат психічної діяльності людини, вираженої і зафіксованої у знаковій формі. Наприклад, такий документ, як характеристика особистості обвинувачуваного, є складний результат психічної діяльності автора характеристики, що відображає суб'єктивне сприйняття вчинків особистості обвинуваченого як самим автором, так і іншими особами. Ознаками особистих доказів, безумовно, мають і протоколи слідчих дій (обшуку, огляду, слідчого експерименту, пред'явлення для впізнання тощо), в яких у знаковій формі зафіксовані результати безпосереднього сприйняття слідчим, дізнавачем, прокурором наочно-образної і предметно-просторової інформації. У знаковій же формі виражена інформація, виявлена, досліджена і витлумачена експертом. У цьому сенсі висновок експерта теж особисте доказ.
Заперечення проти поділу особистих і речових доказів засновані на тому, що розглянуті види інформації не існують ізольовано один від одного. В процесі доказування інформація постійно піддається перетворенню з одного виду в інший.
Розглянемо з цих позицій речові докази. Речовий доказ являє собою матеріальний об'єкт (предмет або документ), що зберігає в собі сліди злочину у вигляді певних фізичних ознак, властивостей, характеристик. Наприклад, знаряддя злочину - пістолет зі слідами недавнього пострілу в його стовбурової частини або відбитками пальців рук на поверхні, виявлений в машині підозрюваного. Його доказове значення, що полягає у названих фізичних ознаках (сліди пострілу, відбитки пальців, місце виявлення), може бути виявлено лише шляхом виявлення і закріплення цієї інформації експертом і слідчим у протоколі обшуку, в ході якого виявлено пістолет, в протоколі його огляду, висновку експерта. Однак і протоколи слідчих дій, висновок експерта зберігають інформацію шляхом її опису в знаковій формі, у зв'язку з чим вони віднесені до особистим доказам.
У свою чергу, особисті докази мають ознаки, що зближують їх з речовими доказами. Висновок експерта часто грунтується на сприйнятті ним предметної інформації - того ж знаряддя злочину, предметів, що зберігають на собі сліди злочину. Шляхом опису у знаковій формі експерт лише забезпечує можливість отримання суб'єктами кримінального процесу тієї інформації, яка не може бути сприйнята ними безпосередньо без перетворення її з допомогою застосування спеціальних знань, методів та інструментів. Первинна інформація, відображена у висновку експерта, таким чином, не має знаковий, а фізичний, матеріальний характер. Те ж саме можна сказати про протоколі слідчої дії. У протоколі огляду місця події у знаковій формі зафіксована предметно-просторова інформація. Показання потерпілого можуть супроводжуватися малюнками, виготовлення планів, схем, креслень. Такий спосіб передачі сприйнятої інформації відрізняється від її словесного опису.
Таким чином, між особистими і речовими доказами немає чіткої непрохідною кордону. Міститься в слідах злочину інформація передається до органу розслідування і суду багаторазово перетвореної за формою, що не може не впливати на її зміст і повинно враховуватися при оцінці доказів. Однак поділ доказів на особисті і речові все ж має об'єктивні підстави у вигляді механізму первинного впливу злочини на ідеальну та матеріальну відображають середовища. З урахуванням відмінностей цього механізму практикою вироблені, наукою витлумачені й обґрунтовані, а законодавцем закріплено різні способи виявлення, вилучення, закріплення, збереження, перевірки і оцінки різних видів доказів. В цьому і проявляється значення розглянутої класифікації.
При бажанні класифікація доказів може бути продовжена. Особисті докази істотно відрізняються один від одного механізмом їх утворення. Серед них можуть бути виділені такі групи доказів, як: а) показання учасників процесу; б) висновок експерта та спеціаліста; в) протоколи слідчих дій; г) інші документи. У свою чергу, свідчення поділяються на види з урахуванням відмінностей у статусі та особливостей сприйняття інформації обвинуваченим, підозрюваним, потерпілим, свідком. Не однакова природа доказів, заснованих на використанні спеціальних знань (висновок експерта та висновок спеціаліста) і спосіб передачі ними інформації (укладання та показання). Є об'єктивні відмінності між протоколами слідчих дій як докази (протокол огляду), способами відображення факту отримання доказів (протокол виїмки) і способами збереження інформації (протоколи допиту).
Мають поділ на більш дрібні групи і речові докази, серед яких виділяють наступні: а) знаряддя злочину; б) предмети, які зберегли на собі сліди злочину; в) об'єкти, на які були спрямовані злочинні дії; г) гроші, цінності та інше майно, одержані внаслідок вчинення злочину; д) інші предмети, на які були спрямовані злочинні дії. Розглянемо кожен з названих видів доказів більш докладно.
