Докази, обвинувальні і виправдувальні

В основі поділу доказів на обвинувальні і виправдувальні лежить їх ставлення до обвинувачення. Обвинувальні докази - це докази, які викривають, викривають обвинуваченого у вчиненні злочину, встановлюють його провину або посилюють відповідальність. Виправдувальні докази - це докази, які спростовують обвинувачення, встановлюють невинність або меншу винність обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують його відповідальність.

Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні, раніше розглядається як прояв принципу повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин справи, сьогодні правомірно вважати вираженням принципу змагальності кримінального судочинства, у силу якого кожна із сторін має право представляти суду докази, що підтверджують її позицію і спростовують позицію протилежної сторони. Це не означає, що виправдувальні докази з'являються в кримінальній справі тільки в результаті дій з боку захисту, а органи попереднього розслідування, які виконують функцію кримінального переслідування, складають і подають до суду лише обвинувальні докази. Стаття 73 КПК зобов'язує їх встановлювати обставини, що виключають злочинність і караність діяння, обставини, що пом'якшують покарання, а також обставини, які можуть спричинити звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Доведення обвинувачення неможливо без висунення, перевірки та спростування суперечать звинуваченням версій. Слідчий зобов'язаний задовольнити клопотання сторони захисту про проведення слідчих дій, здатних привести до виявлення обставин, що мають значення для справи (ст. 119 КПК), і вказати в обвинувальному висновку, на які докази посилаються обвинувачений і його захисник. Змагальність кримінального судочинства, таким чином, не скасовує вимоги всебічного дослідження обставин справи, навпаки, вона служить способом його забезпечення.

Назвавши підставою класифікації відношення доказів до звинувачення, ми зовсім не маємо на увазі, що докази, які безпосередньо не пов'язані з обвинуваченням, не піддаються цій класифікації. Обвинувальними є докази, що підтверджують сама подія злочину чи окремі ознаки його об'єктивної сторони, встановлюють розмір шкоди, заподіяної злочином, що дозволяє кваліфікувати діяння як більш тяжкий. Виправдувальними ж є докази, які свідчать не тільки про непричетність обвинуваченого до вчинення злочину, але і про відсутність суспільної небезпеки вчиненого нею діяння, про відсутність необхідних для матеріального складу злочинів наслідків, що настали наслідки не охоплювалися умислом обвинуваченого, про нездатність особи нести відповідальність за вчинене у вигляді неосудності, про закінчення строку давності кримінального переслідування і т. д. Іншими словами, виправдувальними є всі ті докази, які виключають можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Відношення доказів до обвинуваченням може не мати очевидного характеру, лише прямі докази в силу своєї зв'язку з головним фактом можуть бути відразу віднесені до обвинувальним або виправдувальним. Значення непрямих доказів проявляється лише у взаємозв'язку з іншими доказами і по мірі їх накопичення може змінюватися. Згадаймо, у наведеному вище прикладі виявлення слідів крові на рукаві куртки К. послужило обвинувальним доказом і зумовило виникнення підозри щодо цієї особи. Згодом з'ясувалося, що кров не має людського походження, і доказ, таким чином, втратила свій обвинувальний характер. Відсутність на одязі підозрюваного слідів крові при певних обставинах може розглядатися як виправдувальне доказ. Такий характер мала ця обставина у справі, оскільки його версія про причетність Л. до вбивства його дружини спростовувалася відсутністю слідів крові на одязі і в сумочці Л., хоча за обставинами справи можливість їх виявлення при вчиненні Л. цього злочину була більш ніж імовірна.

Не завжди відразу можна визначити обвинувальний або виправдувальний характер допоміжних доказів. Наприклад, показання свідка про наявність на місці вчинення злочину інших очевидців або про обставини виробництва слідчої дії. На перший погляд, такі докази нейтральні, вони не викривають, але і не виправдовують. Однак при оцінці цих доказів у сукупності з іншими їх об'єктивний характер стає зрозумілий. Якщо з допомогою показань свідка ми виявляємо обвинувальний доказ, то і допомагає його знайти доказ представляється орієнтованим на звинувачення. Докази, що свідчать про порушення вимог КПК при проведенні, наприклад, обшуку, об'єктивно є виправдувальними, оскільки зменшують обсяг обвинувальних доказів.

Оцінюючи докази, необхідно також мати на увазі, що одне і те ж доказ може мати різний характер. Наприклад, місце і час вчинення злочину за загальним правилом относимы до обвинувальним, оскільки встановлюють об'єктивну сторону складу злочину. Однак при заяві про алібі підозрюваного точні місце і час вчинення злочину можуть грати роль виправдувальних доказів. Мотив злочину - ревнощі - є не тільки непрямим обвинувальним доказом скоєння злочину, але й виправдувальним, оскільки пом'якшує відповідальність обвинуваченого, що виключає можливість кваліфікації вбивства як вчиненого при обтяжуючих обставинах.

Беручи до уваги, що виправдувальні докази використовуються для захисту обвинуваченого, правомірно називати їх також защитительными доказами або доказами захисту.

Докази захисту мають у кримінальному процесі особливий статус, обумовлений загальним благоприятствованием стороні захисту як менш сильною у порівнянні зі стороною обвинувачення. Слідчий зобов'язаний з'ясувати у обвинуваченого, чи має він клопотання про доповнення попереднього слідства, а також про те, які свідки, експерти, фахівці підлягають виклику в судове засідання для підтвердження позиції сторони захисту (ч. 4 ст. 217 КПК), перерахувати ці докази в обвинувальному висновку (п. 6 ч. 1 ст. 220). Прокурор не вправі виключити цих осіб зі списку осіб, що підлягають виклику в судове засідання, а суд не вправі відмовити в допиті свідків і фахівців, що з'явилися за ініціативою сторони захисту (ч. 4 ст. 271). Обов'язок доказування неприпустимість виправдувальних доказів також лежить на стороні обвинувачення (ч. 4 ст. 235).

Обвинувальні докази є єдиним засобом встановлення винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину. Відповідно до них пред'являються жорсткі вимоги відповідності із законом процедури їх отримання і закріплення, тобто допустимості. Обвинувальний вирок може бути заснований лише на достатньою для обґрунтування висновків сукупності достовірних обвинувальних доказів, які отримані законним способом.

у ст. 225 КПК України, установлено порядок допиту слідчим суддею свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні за клопотанням сторони обвинувачення (з наданням стороні захисту права бути присутнім на такому допиті) в ситуаціях існування небезпеки для життя і здоров'я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, які можуть унеможливлювати їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань.

У новому КПК України законодавцем послідовно проведено лінію на диференціацію таких джерел доказів, як показання, на досудові та судові. І то показання, отриманні під час досудового провадження, не мають значення для суду: у ч. 4 ст. 95 КПК України стверджено, що «суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них». Підставно вважати, що подібний наголос спеціально зроблено на показаннях з тим, щоб, зокрема, запобігти застосуванню незаконних методів допиту на досудовому провадженні.

Аналіз наведених норм доказового права нового українського КПК дає змогу стверджувати, що вимоги до процесуальної форми їх отримання не є однакові. Так, на досудовому розслідуванні певна частина доказів може бути сформована за результатами проведення гласних (слідчих) розшукових дій, а інші - негласних (слідчих) розшукових дій, а закон ставить між ними знак рівності. Наприклад, у ч. 1 ст. 256 КПК України вказано: «.протоколи щодо проведення негласних (слідчих) розшукових дій, аудіо - або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих розшукових дій під час досудового розслідування».

Далі треба звернути увагу на той факт, що в КПК України передбачено спеціальну процесуальну форма отримання доказів в умовах судового розгляду. Наприклад, у ст. 352 КПК України встановлює процедуру допиту свідка в суді (зокрема, приведення його до присяги, черговість допиту свідків обвинувачення і свідків захисту, правила проведення прямого та перехресного допиту, участь в допиті потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників та законних представників та ін.). У згаданому плані може йтися й про наявність відмінностей у процесуальній формі проведення таких слідчих і судових дій, як допит потерпілого (ст. 353 КПК України), експерта (ст. 356 КПК України), дослідження речових доказів (ст. 357 КПК України), документів (ст. 358 КПК України), звуко-, відеозаписів (ст. 359 КПК України).

Одночасно треба здавати собі справу з того, що не всі докази, зібрані стороною обвинувачення під час досудового провадження, можуть бути визнані судовими за результатами їх дослідження в суді судового дослідження. Цей висновок слідує зі змісту п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України, в якій вказано, що у мотивувальній частині вироку зазначають докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів. Зрозуміло, що докази отримані на досудовому розслідуванні можна використовувати лише для прийняття рішень на досудовому провадженні. Вони будуть достовірними лише для слідчого та прокурора, але ймовірними для захисту і суду. Тому є підстави стверджувати, що за новим КПК України діяльність доказування складається з двох етапів - здійснюваного на досудовому і судовому провадженнях.

Вони відрізняються тим, що в першому разі можуть доказування здійснюється в процесуальній формі, сконструйованій для потреб досудового розслідування, а в судовому засіданні вже відбувається «гостре» процесуальне доказування. Тому судові рішення обґрунтовуються лише доказами, дослідженими і визнаними судом. Підтвердженням цієї тези є факт, що законодавець кваліфікує слідчі докази як матеріали. Приміром, з позицій законодавця (ст. 317 КПК України) логічно слідує, що залучені учасниками підготовчого провадження до обвинувального акту докази він розглядає як такі собі документи або інші матеріали, але не як докази sensustricto.

Отже, законодавець поділяє докази у кримінальному провадженні на досудові та судові. їх формування відбувається в різних процесуальних умовах (режимах). Процесуальна форма досудових доказів дає змогу використовувати їх лише для потреб досудового розслідування, проте для суду вони є лише вихідним матеріалом, що підлягає дослідженню судовим методом. Зібрані сторонами докази на досудовому розслідуванні можуть визнаватись судовими доказами лише за результатами їх інтерпретації сторонами у судовому засіданні.