Лекція 2.
План
1. Витворення символізму як специфічного мистецького напряму в Європі
а) загальна харакетристика напряму
б) Поль Верлен
в) Артур Рембо
2. Символізм в російській культурі «Срібного віку»
1. Символізм (франц. symbolisme) – напрям в європейській художній культурі кінця XIX – початку XX ст., що виник як реакція на панування в гуманітарній сфері норм «розсудливості» та раціоналізму (у філософії, естетиці – позитивізму, в мистецтві – натуралізму), символізм передусім оформився у французькій літературі кінця 1860-70-і рр.., пізніше набув поширення в Бельгії, Німеччині, Австрії, Норвегії, Росії.
Виникнення терміну пов'язано з суперечкою. Співробітник "Temps" П. Бурді в 1885 р. звинуватив французького поета-символіста Поля Верлена (1844 - 1896), лідера французьких символістів Стефана Малларме (1842 - 1898) та їх послідовників в "декадентстві". Жан Мореас не погодився з таким звинуваченням і назвав їх поетами "символічними" (symboliques) (див. Іванов. 1995. С. 145). Стаття Жана Мореаса "Маніфест символізму", надрукована в літературному додатку до "Фігаро" (18 вересня 1886 р.), багато що визначила в історії становлення і розвитку символізму. Навіть сам термін (назва цього напряму) був вперше запропонований у цій статті.
Назва "символізм" прищепилася. Теоретик символізму Гюстав Кан формулює творчий принцип цього напрямку: пропускати природу крізь призму темпераменту.
Шарль Бодлер запропонував формулу символізму: жах і екстаз. Поль Верлен дав своє дещо іронічне визначення нового художнього напряму: символізм – це сукупність людей, які повірили, що в слові "символ" є сенс.
Символісти гостро відчували ворожість навколишнього середовища, боялися соціальної і духовної кризи, відчували безсилля перед грубим, жорстоким світом і його законами і тому прагнули втекти від дійсності в інший, потойбічний світ або в глибини душевного, внутрішнього життя. Для символістів закономірності суспільного життя залишаються незбагненними, тому вони говорили про непізнаваність світу, отже, суть творчості для них – у не висловлюваному, надчуттєвому. Символісти виходили з того, що справжня реальність недоступна розуму і осягається лише інтуїтивно-екстатичним засобом, який вбачається в містиці. Звертаючись насамперед не до розуму, а до почуттів, до емоцій, до інтуїції, вони бажали проникнути у сферу підсвідомого, осягнути таємниці світобудови. Для символістів інтуїція, підсвідомість були важливіші за розум та логіку. Цю сферу підсвідомого, таємницю світу, тобто містичний зміст, вони оголошували головним предметом нового мистецтва.
Основним засобом вираження містичного змісту стає символ. Інакше кажучи, художній образ в мистецтві став моделлю, знаком нової дійсності. Символ був покликаний допомогти проникнути в суть прихованих явищ. Символ пов'язував земне буття зі світом трансцендентним (недоступним свідомості), з глибинами духу і душі, з вічним, був формою залучення до Таємниці. На відміну від реалістів, що оперували типовими образами, в яких узагальнення носить об'єктивний характер, символ фіксував вкрай суб'єктивне ставлення художника до світу. Символ розширював зміст, значення звичайного слова, логічного визначення та поняття, і це вело до розширення художньої вразливості – наявності у працях швидкоплинних, важковловимих деталей, вражень, натяків.
Філософсько-естетичні принципи символізму мають за джерела творчість Шопенгауера з його вселенським песимізмом, відчаєм, безсиллям розуму, поглядом на «світ як обитель страждання», Гартмана, який вважав основою сущого абсолютно несвідоме духовне начало – світову волю. Ніцше, який бачив причину занепаду культури у духовній та фізичній деградації сучасної людини, яка перетворилася на посередність, стадо.
У середовищі символістів склався неписаний "кодекс творчості", що з'єднав релігійно-філософське і художнє мислення, який спонукав художників звертатися до вічних, надтимчасових проблем. Тому частими темами їхніх картин були теми життя і смерті, гріха, любові і страждання, очікування, хаосу і космосу, добра і зла, прекрасного і потворного.
Загалом символізм був дуже неоднорідним і суперечливим явищем. Не володіючи власною яскраво вираженою стилістикою, він був швидше "ідейним" рухом, що вабив різних за манерою майстрів.
Французький символізм
Символізм народився у Франції. Його соціальним грунтом були розчарування ходом світового та національного історичного розвитку, що позначилося на прагненні поетів-символістів зануритися в метафізичні проблеми буття.
Фундамент французького символізму заклали своєю творчістю П. Верлен, С. Малларме, Лотреамон, А. Рембо. Критики символізму стверджували його чужість духу французької національної культури, завжди орієнтувалася на ясність, визначеність, логічність, розумність. Символізм ж за їх спостереженнями тяжів до непевних, хитких образів, до містики і алогізму. Ці критичні нападки не завадили бурхливому розвитку нового художнього напрямку.
При своєму зародженні французький символізм був сповнений соціального протесту. Оскільки соціальна напруженість в суспільстві, що проявилася в революції 1848 р. і подіях 1871 р. (Паризька комуна), не знаходила виходу, у французькому символізмі стали проявлятися декадентські риси та песимістичні настрої.
Естетика французького символізму вважає, що в глибині звичайних речей криється таємниця. Її розгадка дана тільки мистецтву, особливо музиці і поезії. С. Малларме в статті "Таємниця у поезії" (1896) писав, що поезії властиве відчуття таємниці; поезія – найвища форма осягнення світу. В. Е. Мішле у роботі "Про езотеризм в мистецтві" (1891) стверджував, що поезія близька релігії, а поет наділений божественною всемогутністю.
Можливо, виникнення символізму було пов'язане із суспільними змінами. Можливо, це вияв «спіралевидного» чи «маятникоподібного» розвитку мистецтва (адже протистояння «розуму» і «почуттів» у літературі були й раніше). Виникнення символізму деякою мірою було обумовлене і прагненням до оновлення естетики літературної творчості.
Символізм базувався на теорії «відповідностей», сформульованій Шарлем Бодлером, якого вважали засновником теорії символізму.
Із книги «Квіти зла»
Зречення святого Петра
А з хором цих проклять що Бог робити буде? -
Анафеми течуть рікою в Божий стан!
Він м'яса та вина обжершись, як тиран,
Сном праведника спить під музику огуди,
Страшні ридання жертв, засуджених до страти,
Для ніжних Божих вух - симфонія п'янка.
Купається в крові їх Величі рука -
Жаги господніх рук і кров'ю не здолати!
- Ісусе, пригадай - благав ти на колінах
По щирості своїй в Маслиновім Гаю
Того, хто розважавсь у тихому раю,
Як цвяхи забивав злий кат у тіло сина.
Коли ти відчував гидкі плювки паскудства,
I варти, й натовпу, і не підняв руки;
Коли безжалісно ввіткнулися голки
В той череп, у якім жило велике Людство;
Коли страшний тягар напівживого тіла
Рвав м'язи рук твоїх, прибитих до хреста;
Коли свій піт і кров у спразі ти ковтав;
Коли мішенню був для звірів розлютілих,
Чи ти згадав ті дні, і радісні, і світлі,
Коли, щоб сповнити пророцтво Божих слів,
Ти на покірливій ослиці із полів
Приїхав повідать про небеса розквітлі,
I в серці сповнений відваги та надії,
Із храму батогом прогнав ти гендлярів?
Чи сумнів злий твого сумління не роз'їв,
Перш ніж ввійшов у плоть спис гострий лиходія?
- Я чесно відійду у світі цім жахливім,
Де дія – мрії тінь, хто й як би не почав,
Мерзенний, сам помру од власного меча!
Петро відрікся від Христа... і справедливо!
Термін запропонував Жан Мореас у статті «Символізм» (1886). Він підкреслював, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, переробити первинні емоції в лінії, кольорові плями, звуки, надати їм символічного значення. На його думку, поет мав описувати не об'єкт, а враження й почуття, що виникали у митця.
Утвердження символізму в літературі пов'язували із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо і Стефана Малларме (хоч вони і не вважали себе символістами). Попри всю несхожість між собою, в основному їх погляди збігалися: прагнення інтуїтивного пізнання світу через символ, відсунення на другий план конкретного змісту художнього твору, абсолютизація музичності й поетичного слова.
Як літературний напрям символізм зароджувався в опозиції до реалізму.Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, що розкривається через натяк, осяяння. В основу естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу — краси. Символ не був винаходом символістів, але такої вирішальної ролі у художній творчості він не відігравав ще ніколи. Слово у символізмі — натяк, образ — загадка.
Символісти розуміли поета як божество, оскільки він інтуїтивно відчував шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнавав правду. Заглиблюючись у світ духовних переживань особистості й шукаючи «вічну істину», символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, музикальність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо.
Між символістами і романтиками першої пол. XIX ст. існувала певна естетична спадкоємність. Однак символізм не був простим продовженням романтичних традицій. Розчарування в ідеалах у символістів було значно глибшим. Щоб його виразити, вони, на відміну від романтиків, зверталися до буденних, звичних явищ життя, але наділили їх потаємним змістом, вважаючи, що в основі буття крилася неосяжна, містична таємниця, намагалися висловити у своїй творчості те, що не піддавалося вираженню.
У Франції найвідомішими представниками символізму були П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії — М. Метерлінк, Е. Верхарн, у Німеччині — С. Георге; в Австрії — М. Р. Рільке; у Росії — В. Брюсов, А. Бєлий, О. Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам «Молодої музи», «Української хати».
ПОЛЬ ВЕРЛЕН (1844 – 1896).Найбільший поет – символіст 1870-1880-х років, П. Верлен – вождь поезії символізму, хоча сам поет відхрещувався від своєї причетності до символізму, а тим більше лідерства у ньому. Якщо під символістичною розуміти поезію, яка обов'язково зверталася до символів, то справді у ліриці Верлена символів майже не було. Справді близьким до символістів його зробило те, що він уперше звертає увагу не на художньо-виражальні можливості ліричного слова, а на його сугестивну, навивальну силу, тобто на смисловий ореол, який підказував ті чи інші настрої, образи. Це одна з головних особливостей лірики Верлена.
У лютому 1871 р. Поль Верлен одержав листа із маленького провінційного містечка Шарлевіль від тоді ще незнаного 18-річного А.Рембо з кількома його віршами. Сила, з якою вони були написані, викликала захоплення, і в листі-відповіді він запросив юнака до Парижа. І Рембо приїхав, не чоловік, як думали Верлен і його друзі, а молодий хлопець з вражаючим демонізмом фізичної сили і сили волі. Познайомившись, вони заприятелювали, і П. Верлен, незважаючи на перевагу у віці, підпав під вплив сильної натури А. Рембо. В ньому він побачив товариша, який наділений духовними перевагами і чоловічою силою, товариша, який окрилив його і відлучив від самого себе: Рембо, велика аморальна особистість, вчив Верлена анархії, вчив ненавидіти літературу, закони, християнське вчення... «Постепенно Рембо приобретает над старшим другом магическую, демоническую силу, он становится... сатанинским супругом, порабощает Верлена, словно женщину, и однажды в 1872 году они вместе уезжают». Дослідники творчості П. Верлена довели, що поета з А. Рембо поєднувало більше почуття, ніж просто чоловіча дружба, – вони були коханцями, «внешне же деспотическая власть гневного юноши над мягким человеком становится все сильнее». Блукаючи по Європі, обидва поети шукали своє місце в мистецтві.
Приятельські стосунки поетів ледве не обірвав постріл з револьвера, яким під час сварки у липні 1873 р. П. Верлен поранив А.Рембо. «Едва только Рембо объявляет, что едет обратно, но требует сначала денег, колотит по столу кулаком и требует денег, денег, денег, Верлен внезапно в пьяном угаре выхватывает из ящика стола револьвер и, дважды выстрелив в Рембо, слегка ранит его», за що був засуджений брюссельським судом до 2-річного ув'язнення. До того ж суд дізнався про комунарське минуле поета.
У в'язниці відбулася та глибока метаморфоза Верлена, яка свідчила про те, що він позбавився від внутрішнього неспокою. Перш за все на допомогу прийшла заборона пити. Єдина людина, з ким було дозволено бачитися поету, це священик. «Испорченный парижанин Верлен впервые за многие годы исповедуется, принимает причастие и вновь становится верующим». Тут він продовжував писати вірші, які увійшли до збірки «Романси без слів» (1874). Це вершина музичності П.Верлена. Кожна поезія — справжня пісня душі, сумна і весела, загадкова і мрійлива. У в'язниці поет дізнався, що дружина подала на розлучення. Коли 16 січня 1875 р. він вийшов з тюрми, ніхто не зустрічав його біля воріт, окрім старенької матері.
Відчуваючи самотність, не знаючи, що робити, він знову шукав підтримки з боку А.Рембо, з яким листувався, не дивлячись на все, що трапилося. Старі друзі зустрічалися в Штутгарті. Та їхня зустріч виявилася останньою: повертаючись додому в нетверезому стані, вони посварились і вчинили бійку. Два найвидатніших поета Франції билися палицями. «Драка была недолгой. Рембо, сильный юноша атлетического сложения, легко справился с нервным, едва державшимся на ногах от выпитого алкоголя Верленом. Удар по голове, Верлен, окровавленный, падает и остается лежать на берегу без сознания». Більше вони не бачились. Повернувшись до Парижа, а пізніше до Лондона, Верлен намагався облаштувати своє життя: викладав мови, займався сільським господарством, купив собі невеличку ділянку землі та повністю віддався літературній праці.
У 70-80-ті роки поет усе більше звертався до Бога. Релігійні настрої позначилися на збірці «Мудрість» (1881). Вихід цієї книги майже не зацікавив ні читачів, ні літераторів, ні віруючих, і поступово алкоголь знову вимив з творів Верлена всю набожність. Стара мати знову спробувала врятувати його: у 1885 р. вона купила ділянку землі, щоб розпочати там із сином усамітнене життя, однак Верлен, людина безвольна, продовжував пити в сільських кабачках і напідпитку вчинив свій останній ганебний вчинок – нагрубіянив 75-літній матері, погрожував їй побоями. Суд Вузьє засудив його до місяця ув'язнення «за грубость и опасные угрозы». Коли цього разу він вийшов із в'язниці, то мати вже його не чекала, вона просто втомилася від свого неспокійного сина. Через рік вона померла.
Після смерті матері життя поета пішло шкереберть, він втратив останню підтримку. Єдине, що у нього залишилося, це література.
У 1884 р. вийшла збірка «Колись і недавно» і книга критично-літературних статей «Прокляті поети», куди увійшли нариси про шістьох поетів, у тому числі про А. Рембо, С. Малларме та самого себе. Естетичні принципи П. Верлена отримали довершену форму в його збірках останнього періоду: «Любов» (1888), «Щастя» і «Пісні для неї» (1891).
«Найперше музика у слові» — під таким гаслом проходила еволюція поета, котрий утвердив імпресіонізм і водночас був майстром символізму.
На традиційній церемонії обрання «короля поетів» (1891), по смерті Леонта де Ліля, найбільше голосів було подано за П. Верлена. Проте визнання прийшло надто пізно: здоров'я письменника похитнулося. Талановитий поет злидарював і майже постійно змушений був перебувати в лікарнях. 8 січня 1896 р. він помер від кровотечі легенів.
«Поетичне мистецтво» — віршований маніфест символізму. Картини сутінок буття, настрій задумливого суму — провідні мотиви верленської поезії («Осіння пісня», «В серці і сльози і біль»)
Попри всі прикрості долі, митець завжди ніс музику у своїй душі, чув голоси, яких ніхто ніколи до нього не чув, бачив дивовижні образи, що створювала його душа, огортаючи їх серпанком найтонших почуттів. Верленівський світ надзвичайно мінливий і суперечливий у своїх настроях і враженнях, але він завжди гармонійний і вишуканий.
Лірика П. Верлена відтворила складні й суперечливі переживання душі, яка прагнула кохання і не знаходила його, хотіла вирватися до світла й чистоти і змушена була жити в сутінках буденності, шукала віри й приречена була на вічну зневіру. Головні події, які відбувалися у творах Верлена, — це події особистого значення: любов і розлучення, радість і сум, надія і самотність.
Тихі ридання. Сумно ридає.
Осінь вогкая, Серце дрож обіймає,
Дика ж розлука, Що на нім грає.
Блуджу зболений Світом зболеним,
Увесь змарнілий, Як вітром битий,
По пустих нивах Листок зів'ялий. (Переклад В. Стефаника)
Багато я страждав, повір...
Тепер зацькований, мов звір,
У різні боки я мечуся:
Нема рятунку, хоч умри,
Ніде ні схрону, ні нори,
Я від хортів не відкручуся.
(Переклад М.Лукаша)
Теми його віршів — глибоко особисті. Про щоб він не писав, усе забарвлене його меланхолією, неясною тугою. Поет також любив зображувати дощ, тумани, сутінки, коли випадковий спалах світла висвічував частину нечіткої картини. Його вірші — це фіксація безпосередніх миттєвих вражень. Тому імпресіоністичність — це одна з найважливіших рис верленівської поезії. І його часто називали поетом-імпресіоністом.
