Флорентійська унія та її значення і доля

Проблема церковної унії у працях Б. Гудзяка

 

 

Реферат підготував

студент ІІ курсу ІСТ-24с

історичного факультету

Панчишин С.П

 

Перевірив:

Субботін В.В

 

Львів.2016

 

План

I. Вступ………………………………………………………………… ст. 3 - 4

II. Історія відокремлення. Ґенеза Берестейської унії:……………… ст. 5 - 18

1.Середньовічне підґрунтя………………………………………….. ст. 5 - 6

2.Флорентійська унія та її значення і доля ………………………… ст. 7 - 8

3.Занепад Царгородської та Київської церкви…………………… ст. 9 - 11

4. «Ренесанс» церкви наприкінці ХVI столітті……………………… ст. 12 - 15

5. Унія з Римом ……………………………………………………… ст. 16 - 18

ІІІ. Висновок…………………………………………………………. ст. 19

IV. Список використаної літератури ……………………………… ст. 20

 

Вступ

Актуальність теми. Представники старої історіографії історії церкви та Берестейської унії, як правило, спочатку неохоче говорили про кризу православ’я в контексті ґенези унії. Пізніші історики були більш відвертими, але, зрозуміло, концепція кризи була більш вигідною для католицько-уніатської конфесійної літератури. Проте не тільки конфесійні історики долучилися до розвитку інтерпретацій проблеми.

Акцентування внутрішніх передумов Берестейської унії в найновішій літературі (ідеться, передовсім, про праці Б. Гудзяка) є домінуючим. Відтак, дослідники зосереджують свою увагу на пошуках тих внутрішніх першопричин, які підштовхнули єпископат до унії з Римом, піддаючи прискіпливому аналізу внутрішнє життя Київської митрополії до Берестейської доби.

Так, Б. Гудзяк не розглядаючи окремо інституційні засади Київської церкви, відразу розглядає процес занепаду православ’я. Дотримуючись проголошеній в назві книги тези, дослідник інтерпретує становище Київської церкви як "занепад", "кризу" і, як наслідок, – це вже межа "інституційного, морального й культурного краху". Ось ще одна вельми характерна цитата: "богословська, інтелектуальна, культурна, ідеологічна слабкість, а також адміністративна й політична немічність Київської Церкви". Якщо, стосовно Царгородського центру православ'я, авторське трактування кризи ще є до певної міри зрозумілим, то поняття кризи руської церкви, на жаль, витлумачується не надто прозоро. Так, автор обмежується здебільшого акцентуацією уваги на моральній та інтелектуальній деградації духовенства, що було спричинено так званим "правом подавання".

Об’єкт дослідження. Визначити проблему церковної унії у працях Б. Гудзяка.

Предмет дослідження. Безпосередньо праці Б.Гудзяка, де автор дослідив проблему Берестейського з’єднання.

Мета роботи. Загальне визначення процесів та,безумовно, причин церковної кризи та дослідити проблематику і наслідки унії у дослідженнях Б. Гудзяка.

 

Середньовічне підґрунтя

Берестейська унія позначає переломний момент в історії Київської Церкви. З часів Володимира і запровадження християнства на Русі наприкінці Х століття Київська митрополія була дочірньою Церквою Царгородського патріархату. Утворення митрополії під опікою Візантії - найважливіша інституційна ознака офіційного входження Київської Русі у християнський світ. Протягом ХІ-ХІІ століття Київська митрополія поступово обійняла всі східнослов'янські землі, вводячи їх у церковне управління Візантії. Ієрархічно підпорядкована і духовно зобов'язана, залежна в культурному й об'єднана в обрядовому планах, Київська митрополія стала цілісною частиною візантійського православного світу.

Будучи спадкоємцем передусім Візантії, Київська Русь залишалася відкритою і для інших впливів. Географічне положення Русі зумовило її контакти - через торгівлю, військові дії та дипломатію - з євразійським степом, балтійською північчю, західнослов'янським католицьким світом. Ці контакти, як і наростаюче усвідомлення своєї політичної могутності, викликало в руському суспільстві появу власних державних і церковних інтересів. Це не могло не позначитися на його взаєминах з Візантією. Напруга в ієрархічних відносинах між Києвом і Царгородом стала помітною вже в XI та XII ст., коли Русь знехтувала прерогативу Царгороду у виборі київських митрополитів і без його попередньої санкції призначила митрополитами Іларіона (1051-1054). Проте такий приклад, коли Русь не зважала на своє церковне підпорядкування Царгородові, були радше винятком, ніж правилом. Незважаючи на спорадичні контакти з Апостольським Престолом, Київська митрополія, керована призначеними Візантією ієрархами, що зважали на інтереси візантійської імперської політики, як і раніше, озиралася на Царгородський патріархат.

Пізньосередньовічні політичні зміни на пограниччі між Європою і Азією, викликані навалою Монгольської імперії, вплинули на уклад Київської митрополії та витворили новий контекст її взаємин з Царгородом. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства руські землі у XIV - на початку XV ст. поступово потрапили в залежність від могутніших сусідніх держав. Велике Князівство Литовське отримало за цих обставин найбільше, поглинувши спершу білоруські землі, потім Волинь і центральні українські території по обох берегах Дніпра. Втративши свою династію, Галичина у 1349 p. перейшла під владу Польського Королівства. Протягом останніх десятиліть XIV і впродовж усього XV ст. північно-східні землі Русі підпадали під дедалі більший контроль Московського Князівства. Таким чином територія Київської митрополії в пізньому середньовіччі була розділена між Литвою, Московщиною та Польщею. В інтересах кожної з цих трьох держав було наполягати перед Царгородським патріархатом на своєму розв'язанні питання щодо сфери повноважень Київської митрополії.

У 1299 p. митрополит Максим (1283-1305) покинув Київ і осів у Володимирі-на-Клязьмі. Давнє осереддя Київської Русі разом з Києвом — осідком руських митрополитів, що лежало якраз на північ від кордону між лісовою і степовою зонами Східноєвропейської рівнини, наражалося на часті напади кочовиків з безкраїх південних просторів. Хоча вже попередник Максима, Кирило ІІ (1242-1281), час від часу проживав у північних містах, переселення Максима в російські землі створило прецедент для його наступника - митрополита Петра (1308-1326), який у 1326 p. переніс митрополичу резиденцію до Москви і в духівниці заповів своїм наступникам на престолі осісти там. Надалі, аж до поділу митрополії у середині XV ст., київські митрополити здебільшого перебували в Московщині. Пізніше, зокрема в XVI ст., у міру розростання Московського Князівства, численні руські боярські роди з українсько-білоруських земель перейшли на службу до Москви. Переорієнтація еліти та переїзд митрополитів до Північно-Східної Русі були водночас як наслідком занепаду Руської держави й суспільно-економічних інституцій в Україні та Білорусії, так і причиною подальшого політичного та культурного знесилення руських (українсько-білоруських) земель.

Упродовж XIV ст., особливо перед прийняттям римо-католицизму (1386), литовські князі намагалися вплинути на патріархів Царгороду, щоб ті призначали митрополитів з осідком у Великому Князівстві Литовському. Але, незважаючи на тимчасовий успіх, князі були неспроможні забезпечити контроль над київськими митрополитами у межах своїх володінь. Москва користувалася прихильністю Царгороду, і патріархат загалом підтримував політику єдиної митрополії для всіх православних східних слов'ян. Як наслідок, майже все XIV і першу половину XV ст. Православна Церква на території Великого Князівства Литовського номінально підпорядковувалася митрополитові в Московщині. Цей стан справ завдав удару по литовських політичних амбіціях і породив пізніше обурення серед державно-церковної еліти Великого Князівства.

 

 

Флорентійська унія та її значення і доля

Київська митрополія залишалася неподільною і підвладною Царгородові до середини XV ст. Тодішнє небезпечне і скрутне становище Візантійської імперії, заляканої загрозою турецького поневолення, стимулювало нові спроби досягти примирення між східним і західним християнством. Флорентійська унія 1439 p., схвалена візантійським імператором, царгородським патріархом і всіма делегатами (крім двох, що представляли Православні Церкви християнського Сходу), здавалося, на короткий час розв'язала основні догматичні та обрядові відмінності між Сходом і Заходом. Ніколи не будучи популярною у грецьких чернечих колах і серед православного загалу, Флорентійська унія стала неактуальною для греків після падіння Царгороду (1453 року). Але не можна сказати, що унію не підтримували провідні кола грецького духовенства.

В особі Ізидора, митрополита Київського, грека з походження, Флорентійська унія мала одного з найпалкіших прихильників. Ізидор ревно намагався вплинути на грецьку делегацію у Флоренції, щоб та прийняла унію. Вертаючись із собору, він скрізь сповіщав новину про відновлення дружніх відносин між Сходом і Заходом. Проте після повернення Ізидора на київський престол, а особливо — до московського осідку в березні 1441 p., його єднальне послання було відкинуте місцевою державною і церковною владою. Митрополита ув'язнили і після втечі (чи, власне, після звільнення, яке він сам правдоподібно зумів улаштувати) Ізидор покинув східнослов'янські землі й оселився у Римі. По дорозі до та з Москви Ізидор провів близько двох років в українсько-білоруських землях. Його прийняли і визнали митрополитом, незважаючи на той факт, що він мав тісні зв'язки з папою Євгеном IV, тоді як польська політична верхівка і латинська ієрархія були прихильні до таких людей, які об'єднали свої сили на соборі в Базилеї (1431-1437).

На прийняття Флорентійської унії греками та митрополитом Ізидором Москва відреагувала обранням нового митрополита без санкції Царгородського патріарха-уніоніста. Висвячення Йони, московіта за походження, на митрополита у 1448 p. було фактичним переходом до автокефалії Московської Церкви. Щоб замінити Ізидора, який згодом мав стати царгородським патріархом, папа Пій ІІ у 1458 p. призначив Григорія, грецького соратника Ізидора, архієпископом «Києва, Литви і всієї Малої Русі». Папська булла засвідчила, що Рим не має ніяких ілюзій щодо перспектив Флорентійської унії у Великій Русі під "схизматичним" правлінням, де "син зла та загибелі" Йона Московський присвоїв собі митрополичий титул. На основі цього документа можна припустити, що унія залишалася чинною в єпархіях Київської митрополії у межах литовських і польських кордонів. Номінаційна булла визначала межі Григорієвої митрополичої юрисдикції перечисленням шести єпархій у Великому Князівстві (Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська) і трьох єпархій у Польському Королівстві (Перемиська, Холмська, Галицька).

Отож, невдовзі після Флорентійської унії давня Руська митрополія поділилася па окремі — Київську та Московську — юрисдикції. З 1458 p. до Берестейського собору землі Київської митрополії фактично збігалися з кордонами династично об'єднаних держав — Литви і Польщі.

У середньовіччі київські митрополити і князі Русі контактували спорадично з Римською Церквою. Наприклад, київські митрополити були присутні на соборах у Ліоні 1245 p. та Констанці 1418 p. А проте для східнослов'янської християнської спільноти Царгород залишався найвищим духовним і культурним авторитетом. Після Флорентійської унії і падіння Візантійської імперії, коли папа міг висувати київського митрополита, а патріарх-уніоніст поселитися у Римі, підпорядкування Київської митрополії залишилося невизначеним на кількадесят років. У другій половині XV ст. київські митрополити, здається, не добачали чітких конфесійних відмінностей, хоча навіть в очах Риму і Царгороду досягнуте на Флорентійському соборі церковне примирення між східним і західним християнством втратило чинність. На початку XVI ст. київські митрополити, не пориваючи зв'язків з Царгородом, намагалися підтримати або відновити відносини зі Апостольським Престолом. Цей ряд руських ініціатив припинився на початку XVI ст., коли для українців і білорусів стало очевидним, що папство, більше того, провідні католицькі верстви Польщі вважають Флорентійську унію не чинною.