Наукові картини світу як складова засад науки.
Використана літ-ра: Добронравова, Сидоренко – Філософія науки(стр. 59)
Наукова картина світу – це вища форма систематизації наукового знання, в якій формується систематичне світоуявлення як основа світогляду шляхом спирання на результати теоретичної науки й певні філософські й культурологічні засади, науковим товариством здійснюється універсалізація та онтологізація наукового знання. Теоретичні твердження переформулюються в твердження наукової картини світу. В процесі пере формулювання вихідні твердження зазнають спрощення, огрублення, ідеалізацій. Має місце процес побудови наукових моделей, які пояснювали б те, чи інше явище. Наприклад, у класичній механіці є ідеалізація безрозмірною точкової частинки, використання якої дозволяє застосовувати апарат диференційного числення до розв’язку задач в класичній механіці й електродинаміці. В механістичній картині світу ця ідеалізація замінюється на уявлення про маленьку корпускулу, молекулу, атом. Механістична картина світу вже давно змінилася постнекласичною, хоча класична механіка і досі існує в межах її застосовності.
Створення наукової картини світу – це необхідний момент в усвідомленні результатів наукового пізнання. Адже лише усвідомлена істинність результатів робить їх власне знанням. Разом з створенням наукової картини світу виробляється відповідний їй стиль наукового мислення.
Стиль наукового мислення як конкретно-історичной спосіб існування ідеалів і норм наукового дослідження, що відповідає науковій картині світу свого часу.
Використана літ-ра: Добронравова, Сидоренко – Філософія науки(стр. 60)
Стиль наукового мислення функціонує в науці як динамічна система методологічних принципів і нормативів, що детермінують конкретно-історичну форму наукового знання й забезпечують спосіб застосування наукових методів, занурення їх в конкретний матеріал. При цьому реалізується евристичність (евристика – наука, що вивчає творчість і методи, що використовуються у відкритті нового і навчанні) певної групи філософських категорій, забезпечується розуміння науковим співтовариством відповідної наукової картини світу. Наукові революції відбуваються як глобальні, оскільки на відміну від локальних наукових революцій ці революції передбачають виникнення нового типу раціональності. Класичний, некласичний та постнекласичний типи наукової раціональності відрізняються системою засад наукового дослідження.
Ідеали і норми наукового дослідження як складова засад науки. 7. Філософські засади науки як складова підвалин наукового дослідження.
Використана літ-ра: Добронравова, Сидоренко – Філософія науки(стр. 60)
Ідеали і норми наукового дослідження узгоджуються і дуже тісно пов’язані з типом наукової раціональності, що в свою чергу визначаються зміною наукових революцій. Наприклад, в некласичній і постнекласичній науці класичний ідеал раціональності не є застосовним, як і його гносеологічні засади. Класичному, некласичному і постнекласичному типам наукової раціональності відповідають певні системи засад класичної, некласичної і постнекласичної науки. Кожен тип наукової раціональності забезпечує об’єктивність пізнання для відповідного типу об’єктів, шо потрапляють у предметне поле дослідника, на основі використовуваних ним методів.
Ідеали й норми пізнання, що утворюють стиль наукового мислення, відповідна йому картина світу, а також філософські ідеї та категорії на яких вони ґрунтуються, разом складають систему засад науки певного історичного періоду, зміна навіть частини з яких сприймається науковцями як наукова революція. Повна перебудова цієї системи означує глобальні наукові революції.
Під час першої глобальної наукової революції Нового часу в умовах становлення класичної науки до дисциплінарного (17-18ст) і дисциплінарного (19ст) етапів її розвитку склалась система засад класичної науки. Революція початку 20ст привела до появи некласичної науки (спеціальної й загальної теорії відносності й квантової механіки у фізиці, генетики в біології, кібернетики як основи створення обчислюваної техніки і тд). Нинішня наукова революція пов’язана зі становленням нелінійного природознавства й загалом постнекласичної науки, розгорталась впродовж трьох останніх десятиліть і досі не завершилася.
Онтологічна підсистема системи філософських засад науки ґрунтується на підвалинах відповідної картини світу, визначаючи типове для конкретного історичного періоду розуміння світу як єдності багатоманітності речей, властивостей і відношень на підґрунті відповідного філософського трактування матерії, руху простору й часу. До таких категорій можна віднести і необхідне, і випадкове, і можливе і дійсне і причину, і дію, а також інші категорії, взяті з філософського спадку, або такі, що належать до нового філософського та наукового доробку. При цьому гносеологічна підсистема включає філософські поняття, що визначають процес пізнання: істина, факт, теорія, пояснення, передбачення і тд. Категорії цієї підсистеми слугують засадами ідеалів і норм наукового дослідження, серед яких ідеали і норми опису, пояснення, передбачення наукових фактів, а також організації наукового знання.
Системи засад науки та історичні типи науковох раціональності. 9 - Глобальні наукові революції як зміна історичних типів наукової раціональності. 10 - Сучасна глобальна революція як становлення нелінійної науки та постнекласичного типу наукової раціональності. 11 – Постнекласична наука як трансдисциплінарне дослідження складних самоорганізованих людиновимірних систем. 12 – Трансдисципліарність постнекласичних методологій як запорука успішної комунікації представників різних дисциплін при комплексному дослідженні складних систем. Синергетична методологія як найбільш розроблена з трансдисциплінарних методологій.
Використана літ-ра: Добронравова, Сидоренко – «Філософія науки», Степин «Теоретическое знание, глава 6, глобальные научные революции»
//ці всі питання споріднені і 5 і 9 – це більшою частиною текст:) 10-12 розкриті в описі 4ї наукової революції. //
Історичний тип наукової раціональності – система норм і стандартів наукового дослідження з його онтологічними і гносеологічними засадами. На данний момент розрізняють класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності. Наука сьогодення належить до постнекласичного типу наукової раціональності. Ідеали і норми пізнання, що утворюють стиль наукового мислення, відповідна йому наукова картина світу, а також філософські ідеї та категорії на яких вони ґрунтуються, разом складають систему засад науки певного історичного періоду, зміна навіть частини з яких сприймається науковцями як наукова революція. Повна перебудова цієї системи означує глобальні наукові революції.
Класичний тип наукової раціональності відповідає 17 століттю, коли панувала гіпотеза редукціонізму, що все складне можна звести до простого, що в свою чергу підпорядковується законам класичної механіки. Початкові і граничні умови руху цілком і повністю визначали стан системи в будь-який момент часу, а також спираючись на ці дані можна було повністю передбачити поведінку системи. Інструментом для цього слугувало диференіально-інтегральне числення, що дозволяло робити нескінчену кількість ітерацій. Ідеалом була побудова абсолютно істинної картини природи. Головна увага приділялась пошуку очевидних, наочних, «слідуючих з досліду» онтологічних принципів, на базі яких можна будувати теорії, що пояснюють і передбачають дослідні факти. Одною з головних ідей була ідея про те, що об’єктивність і предметність наукового знання досягається лише тоді, коли з опису і пояснення повністю виключається те, що відноситься до суб’єкта і його пізнавальної діяльності. Пояснення повністю визначалось як пошук механічних причин і субстанцій – сил, що детермінують спостережувані явища. Ідеали, норми і онтологічні принципи природознавства 17-18ст спирались на специфічну систему філософських засад, де домінуючу роль грали ідеї механіцізму. В якості епістемологічної складової цієї системи виступали уявлення про пізнання як спостереження і експериментування з об’єктами природи, які розкривають свої таємниці розуму, що їх пізнає. При цьому розум отримував статус суверенності. В ідеалі він трактувався як такий, що відсторонений від речей, ніби зі сторони спостерігаючий і досліджуючий їх, не детермінований жодними передумовами, окрім властивостей і характеристик досліджуваного об’єкта.
В кінці 18-першій половині 19ст відбулась друга глобальна наукова революція, коли відбувся перехід до дисциплінарно організованої науки. Механістична картина світу втрачає статус загальнонаукової. В біології, хімії, фізиці і інших областях знання формуються специфічні картини реальності, що неможливо звести до механічної. Одночасно відбувається диференціація ідеалів і норм дослідження. Наприклад, в біології і геології виникають ідеали еволюційного пояснення, в той час як фізика продовжує будувати свої пояснення, абстрагуючись від ідеї розвитку(еволюції). В епістемології центральним питанням стає проблема співвідношення різноманітних методів науки, синтезу знань і класифікації наук. Це пов’язано з втратою попередньої цілісності наукової картини світу, а також з появою специфіки нормативних структур в різних областях наукового дослідження. Пошук шляхів єдності науки, проблема диференціації і інтеграції знань стають одною з основних фундаментальних філософських проблем.
Перша і друга глобальні революції в природознавстві протікали як формування і розвиток класичної науки і її стилю мислення.
Третя глобальна наукова революція була пов’язана з трансформацією цього стилю і становленням нового, некласичного природознавства. Історично це кінець 19-середина 20ст. В цей період відбувається низка революційних змін в різних областях знання: в фізиці (відкриття подільності атома, становлення релятивіської і квантової теорії) космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), хімії (квантова хімія), біологія(становлення генетики). Виникає кібернетика і теорія систем, що відіграли ключову роль в становленні сучасної наукової картини світу.
В процесі цих революційних перетворень формулювались ідеали і норми нової, некласичної науки. Вони характеризувались відмовою від прямолінійного онтологізму і розумінням відносності істинності теорій і картин світу, що формувалась на тому чи іншому етапі розвитку природознавства. На противагу ідеалу єдиної вірної теорії допускається істинність декількох конкретних теоретичних описів однієї тієж реальності, оскільки в кожному з них допускається наявність моменту об’єктивно-істинного знання. Осмислюються кореляції між онтологічними постулатами науки і характеристиками метода, за допомогою якого досліджувався об’єкт. Якщо в класичній фізиці ідеал пояснення передбачав характеристику об’єкта «самого по собі», без вказівок на засоби його дослідження, то в квантово-релятивістській фізиці в якості необхідної умови об’єктивності пояснення і опису висувається вимога чіткої фіксації особливостей засобів спостереження, які взаємодіють з об’єктом. Змінюються ідеали і норми обґрунтування знання. На відміну від класичної фізики, обґрунтування теорії в квантово-релятивістській фізиці передбачало узгодження нової теорії з попередніми теоріями(принцип відповідності). Природа в цей період розглядається як складна динамічна система, закладаються основи для подальшої побудови цілістної картини світу, хоча картини світу, що існували в рамках окремих галузей науки на цьому етапі ще зберігали свою самостійність, але кожна з них брала участь у формуванні представлень, що потім включались в загальнонаукову картину світу. Остання, в свою чергу розглядалась не як остаточний портрет природи, а як система, що постійно уточнюється і розвивається відносно істинного знання о світі. Змінюються не лише ідеали і норми наукового пізнання, а й відношення до суб’єкта. Суб’єкт тепер розглядається не дистанційовано (відокремлено) від досліджуваного світу, а як той, що знаходиться всередині нього. Важливу роль при описі динаміки системи починають грати категорії випадковості, потенційно можливого і дійсного. Причинність вже не може бути зведена виключно до її лапласівського формулювання – виникає поняття «ймовірної причинності». Новим змістом наповнюється поняття об’єкта – він розглядається вже не як тіло, а як процес, що відтворює певні стійкі стани і деякі його характеристики можуть змінюватись.
Світ в якому ми зараз живемо постійно змінюється і ці зміни можно охарактеризувати як четверту глобальну революцію, в ході якої народжується постнекласична наука. (вона бере початок орієнтовно з третини 20ст). Наряду з дисциплінарними дослідженнями на передній план все більше висуваються міждисциплінарні і проблемно-орієнтовані форми наукової діяльності. Змінюється сам процес наукового пізнання. На нього все більше впливають економічні, політичні, соціальні чинники. Реалізація комплексних програм в єдиній системі діяльності породжує особливу ситуацію з’єднання в єдиній системі діяльності теоретичних і експериментальних досліджень, прикладних і фундаментальних знань, прямих і зворотних зв’язків між ними. В результаті цього посилюються процеси взаємодії принципів і представлень картин реальності, що формуються в різних науках. Ці зміні все частіше виникають внаслідок «парадигмального» переносу ідей однієї гілки науки в іншу. В цьому процесі поступово стираються жорсткі лінії, що розділяють картини реальності, що визначають бачення предмета в тій чи іншій науці. Наприклад ідеї синергетики, що здійснили переворот в системі наших уявлень о природі виникали і розроблювались в ході багаточисельних прикладних досліджень, що виявили ефекти фазових переходів і виникнення дисипативних структур (структури в рідинах, хімічні хвилі, лазерні пучки, явища вихлопу і флатера). В міждисциплінарних дослідженнях наука, як правило, зіштовхується з такими складними системними об’єктами, які в окремих дисциплінах вивчаються лише фрагментарно, тому ефекти їх системності можуть бути взагалі не виявлені при вузько-дисциплінарному підході, а виявляються лише при синтезі фундаментальних і прикладних задач в проблемно-орієнтованому пошуці. Об’єктами сучасних міждисциплінарних досліджень все частіше стають унікальні системи, що характеризуються відкритістю та саморозвитком. Такого типу об’єкти поступово починають визначати і характер предметних областей основних фундаментальних наук, визначаючи вигляд сучасної, постнекласичної науки. Системи, що розвиваються являють собою ще складніший тип об’єкту в порівнянні з системами, що саморегулюються. Еволюція(розвиток) системи визначається переходом від однієї відносно стійкої стадії системи до іншої. Формулювання кожного нового рівня системи супроводжується її проходженням крізь стани нестійкості (точки біфуркації), і в ці моменти система стає дуже чутливою, навіть незначні впливи можуть призвести до виникнення нової структури. Вибір системи визначається не початковими умовами стану системи, а найближчим атрактором, в поле «дії» якого потрапить система. Системи, що саморозвиваються, характеризуються кооперативними ефектами і принциповою незворотністю процесів. Взаємодія з ними людини протікає таким чином, що людська дія не є чимсь зовнішнім, а ніби включається в систему, видозмінюючи кожен раз поле її можливих станів. Включаючись в взаємодію, людина вже має справу не з чіткими предметами і властивостями, а з «сузір’ями можливостей». Перед ним в процесі діяльності кожен раз постає проблема вибору деякої лінії розвитку з багатоманітності можливих шляхів еволюції системи. Причому сам вибір є незворотнім і в більшості випадків його неможливо однозначно передбачити (прорахувати). Орієнтація сучасної науки на дослідження складних систем, що розвиваються вимагає суттєвої перебудови ідеалів і норм дослідницької діяльності. Варіабельність поведінки досліджуваного об’єкта і його історична еволюція диктують широке застосування особливих способів опису і передбачення його станів – побудову сценаріїв можливих ліній розвитку системи в точках біфуркації. З ідеалом побудови теорії як аксіоматично-дедуктивної системи все більше конкурують теоретичні описи, засновані на застосуванні метода апроксимації, теоретичні схеми, що застосовують комп’ютерні програми і т.д. В природознавство все ширше впроваджується ідеал історичної реконструкції, яка виступає особливим типом теоретичного знання, що раніше застосовувався переважно в гуманітарних науках.
Серед історичних систем, що розвиваються сучасної науки особливе місце посідають природні комплекси, в які включений в якості компоненти сама людина. Прикладами таких людиновимірних систем є медично-біологічні об’єкти, об’єкти екології, включаючи біосферу в цілому (глобальна екологія), об’єкти біотехнології (в першу чергу генної інженерії), системи «людина-машина» (включаючи складні інформаційні комплекси і системи штучного інтелекту) і тд. При дослідженні «людиновимірних» об’єктів пошук істини виявляється пов’язаним з визначенням стратегії і можливих напрямків перетворення самого об’єкта, що безпосередньо зачіпає гуманістичні і етичні цінності дослідника. З системами такого типу не можна вільно експериментувати. В процесі їх дослідження починають грати важливу роль заборони на деякі стратегії взаємодії, що можуть потенційно призвести до катастрофи. Наукове пізнання починає розглядатись в контексті соціальних умов як особлива частина життя суспільства, що детермінується на кожному етапі свого розвитку загальним станом культури данної історичної епохи, її цінністними і світоглядними настановами.
