Історія української культури

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

МІНІСТЕРСТВа ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

О.І. Савченко

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Навчально-методичний посібник до семінарських занять

для студентів освітньо-кваліфакаційного рівня «бакалавр»

усіх напрямів підготовки

заочного відділення

 

 

Затверджено

Вченою радою ЗНУ

Протокол № 7 від 27. 03. 2012 р.

Запоріжжя

 

 

УДК: 920.85 (075.8)

ББК: 111 (0) я 73

С 137

 

Савченко О.І. Історія української культури: навчально-методичний посібник до семінарських занять для студентів освітньо-кваліфакаційного рівня «бакалавр» усіх напрямів підготовки заочного відділення. - Запоріжжя, ЗНУ, 2012. - 64 с.

 

Навчально-методичний посібник містить рекомендації щодо підготовки студентів до семінарських занять з «Історії української культури». У посібнику наводиться фактичний матеріал, який може бути використаний студентами під час відповіді на заняттях, а також містяться питання для самоконтрю та наводиться словник основних термінів з даної дисципліни. Навчально-методичний посібник призначений для студентів освітньо-кваліфакаційного рівня «бакалавр» усіх напрямів підготовки заочного відділення відділення ЗНУ.

 

Рецензент: О.П.Сарнацький

Відповідальний за випуск: О.І.Савченко

Коректор А.І. Юрченко

ЗМІСТ

І.Вступ………………………………………………………………………………..4

ІІ.Тематика семінарських занять……………………………………………………6

Семінар1. Культура Київської Русі…………………………………………………6

Семінар 2. Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.)………………………...…………………………………17

Семінар 3. Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.……………………………………………………………………...32

Семінар 4.Українська культура ХХ ст……………………………………………47

ІІІ.Питання для самоконтролю……………………………………………………59

ІV.Словник основних термінів……………………………………………………61

І. Вступ

Вивчення історії української культури – важлива складова гуманітарної підготовки фахівців, що дає можливість прилучитися до духовної спадщини, створеної нашим народом упродовж всієї історії його існування. Від рівня засвоєння цих надбань суттєво залежить розвиток почуттєво-образного сприйняття природи, суспільних явищ та художніх цінностей, світоглядні позиції фахівця, в цілому його загальна культура, здатність використовувати ці надбання у вирішенні актуальних проблем сучасності.

Національна культура – це осмислення місця нації у загальному процесі розвитку людства, для українського народу – історичне відкриття, яке утверджує його як самодостатню структуру в співдружності етнічних спільностей і визначає належне місце, роль і значення в історичному контексті, без міфологізації, на діалектичних засадах. Демократизація суспільства, його трансформація гостро поставили проблему вивчення та осягнення своєї історичної спадщини, якій культури не тільки культурологічне, а й політичне, адже це один із вагомих чинників утвердження державності й відповідно визнання світовою спільнотою молодої держави – України.

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства і формування національної свідомості, оскільки економічний та соціальний поступ неможливий без духовного прогресу, який спирається на культурну самобутність народу. Вивчення сутності, ролі та визначальних етапів еволюції національної культури в Україні в Україні лише розпочато. Недостатня кількість узагальню вальних праць з історії української культури ускладнює процеси формування незалежної держави. Тому виникає потреба у викладенні головних питань історії української культури, які допоможуть студенту розібратися у цій проблематиці. Тому автор вважає за необхідне висвітлити головні періоди розвитку вітчизняної культури від найдавніших часів до сьогодення.

Українська національна культура це загальнолюдське надбання. Це неповторний феномен у гамі таких же феноменів у яких проявляється національний характер, національна індивідуальність, без яких світ народів був би дуже нудним і сірим. Це система національних символів, в яких у концентрованому вигляді виражені гасла, етносоціальні сподівання та національні інтереси. Вона пов’язана з певним станом національного розвитку – загальним національним піднесенням та спалахом національної самосвідомості. Саме у такі історичні моменти і формується національна культура – свого роду вибух духовності нації. Він не тільки концентрує сплеск національного життя, а й тривалий час слугує джерелом, яке живить культуру у більш спокійні періоди, включаючи певні спади національного розвою. Яскраво виражену національну здатний мати не кожний етнос. Спади у розвитку культури не є трагедією для нації, а становить обов’язковий компонент механізму її розвиток, період накопичення духовно-національного потенціалу народу.

Вивчаючи курс «Історія української культури» студенти ознайомляться з основними етапами духовного життя нашого народу – від первісного суспільства до сьогодення. Розглядаючи вітчизняну культуру, вони зможуть переконатися, що вона представляє собою цілісне унікальне явище в царині європейсько-азіатського культурного простору. Засвоєння даного курсу дасть студентам уявлення про стилі, форми та типи національної культури, специфіку духовного життя українського народу, сприяє розумінню йми ролі мистецтва у суспільстві. Засвоївши вітчизняну культурну спадщину, студент повинен знати культурну спадщину українського народу та шляхи її використання, а також накопичувати досвід для її захист в практичній діяльності. Посібник містить методичні вказівки до усіх семінарських занять, передбачених за робочою програмою курсу. До кожної теми подано відповідний список літератури, перелік питань до самоконтролю знань, а в кінці посібника є тестові завдання до курсу «Історії української культури», а також словник культурологічних термінів.

Курс «Історія української культури» читається на всіх факультетах Запорізького національного університету і складається із лекцій, практичних занять, самостійної та індивідуальної робіт і модульного контролю. Підсумковою формою контролю з даної дисципліни – є іспит.

 

 

ІІ. Тематика семінарських занять

 

 

Семінар 1

Тема. Культура Київської Русі

План

1. Культура дохристиянської Русі.

2. Архітектура Київської Русі після прийняття християнства..

3. Розвиток образотворчого мистецтва у Х-ХІІІ ст.

4. Вплив християнства на духовну культуру Русі-України.

 

1. Розгляд першого питання доречно розпочати з вказівки на те, що слов’ян на території України знали вже задовго до нової ери. Гесіод, Геродот, Софокл, Пліній, Тацит, Птолемей згадують про них у своїх творах. Грецький історик Прокопій Кесарійський написав твір «Готика». Слов’ян він і всі інші вважали місцевим населенням з найдавніших часів. Прокопій Кесарійський ділив їх на венедів, склавинів і антів. Період культурного розвитку стародавніх слов’ян, що тривав від ІІ до V ст. н. е., сучасні археологи називають черняхівською культурою (за назвою міста Черняхів на Київщині). Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з’явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 р.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її ет­нографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хлібо­робством. Вони жили окремими родами, які утворювали «город» для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо них виростали «остроги» як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень. Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших народів.

Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців. Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. За­рубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироб­лялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір. Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм старо­давніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візан­тійських християн. У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох го­родищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших го­родищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень вій­ськової культури антів. У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, за­свідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались само­цвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень куль­тури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом тра­дицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької куль­тури Причорномор’я. Вона мала самобутній характер і стала осно­вою формування культури Київської Русі.

Далі доречно зазначити, що згідно з «Повістю минулих літ» Нестора Літописця слов’янські племена проживали: поляни на території нинішньої Київщини, древляни — у північних районах Житомирщини, Київщини, дуліби — на річці Буг, сіверці, в’ятичі, радимичі — у північних районах України, Білорусії, Росії. На сході України проживали половецькі племена. Саме половці залишили в східних степах численні антропоморфні скульптури — кам’яних баб (бовванів). Цікавою є їх колекція в Дніпропетровському історичному музеї. Іоан Марінголь у Богемській хроніці писав: «Славони суть от Геліса» (бога Сонця, Геліоса). У «Слові о полку Ігоревім» їх звуть «Дажбожими» внуками, внуками бога Сонця. Жили слов’яни великими групами (родами) у хатах, часто заглиблених у землю, обмащених глиною, побілених. Хата мала сіни, дві кімнати. По суті вони нагадують сьогоднішнє житло селян в Україні. По Дніпру, річках Рось, Сейм, Десна, Сула знайдено багато таких городів-укріплень. На Київщині їх виявлено близько 400, на Волині — 350, Поділлі — 250, Галичині — 100. Городища мали своє військо, охороняли жителів від набігів. Це були адміністративні одиниці. Такою одиницею довгий час був саме рід. Спочатку на чолі роду стояла жінка. Потім ролі помінялись. Родоначальником став чоловік. Це диктувалось економічними, оборонними, побутовими інтересами. Звичаї стародавніх слов’ян-українців дуже цікаві. У книзі О. Воропая «Звичаї українського народу» згадується один зі звичаїв — таємне викрадання нареченої у древлян, в’ятичів, сіверців. У полян дівчат не викрадали, тут існувало купно. Були різні ігри, танці, забави, свята. Серед музичних інструментів відомі бубон, труба, сопілка, пищаль та ін.

У цей чассеред слов’ян значного поширення набула язичницька політеїстична релігія. Богом над богами в давні часи був Род. За міфологією він живе на небі, дарує життя людям, звірам, птахам. Цей бог зберігався в народній пам’яті дуже довго. Його вшановували ще й у XIX ст. Уважалося, що він є покровителем роду, предків і нащадків, які ще не народжені. Жіночі божества Рожаниці були покровительками народження і мали таємний зв’язок з космосом, з зірками. Душа людини в уяві наших пращурів — це зірка, яка з’являлась і гасла одночасно з народженням і смертю людини. Рожаниця згодом поділилась на образи Лади і її доньки Лелі. Їх ототожнювали із сузір’ями Великої і Малої Ведмедиці. Владикою світу був Сварог, бог вогню і світла. Від нього походять інші боги — Сварожичі. У трипільський період молилися до домашнього вогню (Овина), Даждь Бог — бог сонця — дослівний переклад сучасною мовою. Даждь — дай і Бог (добро, багатство), тобто давач добра. Тому і тепер ще кажуть: «Дай, Боже, здоров’я», або «Дай Боже». Це колись звучало «Даждь Боже». Останній сніп жита — Дідух — дух Даждь Бога, завжди зберігався в хаті на покуті. Хорсу поклонялись роксолани, йому жертвували хліб, медяники, коржі. Слово «корж» співзвучне зі словом «Хорс», воно означає «коло» по-індоєвропейськи. Стрибог — бог — родоначальник вітрів. Велес (Волос) — бог достатку, торгівлі, «скотний бог». Мокоша — жіноче божество — покровителька жінок. Її сфера — рукоділля, прядіння, ткання. Однак поклонялись їй усі. До нас дійшли вишиті на рушниках зображення цієї богині. Культ Мокоші походить від ще давнішого культу Дани — богині води. Богиня Дана присутня в назвах слов’янських рік. Да (вода), на (нене) — мати води. Слово «Дон» — вода, Данепр, Даністр, або Дунай. Слово «данина» походить від назви жертв богині Дані. Купайло — бог літнього сонця. Ярило — бог, близький до Купайла, але діє тільки навесні. Троян — триєдине божество. Деякі дослідники вважають, що це Ярило, Купайло і Даждь Бог. Інша назва Триглав. Сімаргл — недосліджене божество. Уважають, що це охоронець рослин. У численних зображеннях він сприймається як сторожа дерева життя. В іранців Саенмаргл — крилатий собака. Білі кам’яні плити з його зображенням були, наприклад, у Борисоглібському соборі (XII ст.) у Чернігові. Після пожежі 1611 р. вони були зняті. Зображення часто практикуються ювелірами.

Завершуючи розгляд першого питання доречно вказати на те, що наші предки вірили в існування духів, демонів — лісовик, водяник, русалка, польовик, перелесник, болотяник. Вірили у перевертнів, вовкулак. Міфів є дуже багато. Вони стали основою переказів, фольклору: міф про живу воду, про створення світу з яйця. Існувало багато свят і обрядів. Були святилища, жертовники, де стояли боги і їм приносили жертви. З прийняттям християнства їх потопили в річках, знищили. Одну з таких пам’яток знайдено в р. Збруч. Чотириликий, всевидящий (Світовид) під одним головним убором бог. Зберігається у Вавельському замку в Кракові. Копії є в Києві і Москві. Крім культових відправ була своя народна творчість, обрядові поезії, пісні календарні (календа — повідомлення, вість про початок зими, весни, Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, казки, загадки, легенди, заклинання тощо. До нашого часу збереглися народні стародавні обряди, пов’язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов’ян у давні часи були різноманітні музичні інструменти – свірелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Отже, духовна культура дохристиянської Русі вбирала специфічні риси своєї епохи, а деякі її досягнення були запозичені християнством.

2. Переходячи до висвітлення другого питання, варто підкреслити, що культура Київської Русі розвивалася в річищі загальносвітового культурного процесу, як і культура інших народів Заходу і Сходу тих часів, мала тільки їй притаманні особливості, обумовлені місцевими традиціями та конкретними історичними обставинами. Важливою віхою в історії давньоруської культури стало запровадження князем Володимиром християнства у 988 р. Це було історично обумовлено потребами держави, розвитком феодальних відносин та міжнародним становищем Київської Русі, яка в той час була, за висловом відомого діяча ХІ ст. Іларіона, «знана і відома у всіх частинах світу». Прийняття християнства поставило її на один рівень з передовими державами того часу. Закономірним було й те, що християнство було прийнято з Візантії, з якою вже давно було встановлено державні, культурні й торговельні зв’язки і котра у той час була найрозвиненішою в культурному і художньому відношенні державою в світі, спадкоємницею великих традицій античного мистецтва.

Споконвіку на Русі існувала дерев’яна архітектура, а кам’яні споруди були поодинокими в міській забудові. Перші відомості про кам’яне будівництво літопис дає під 975 р.: «… над горою двор теремний, бе бо ту терем камен». Проте велике кам’яне будівництво розпочалося лише після прийняття християнства, коли Володимир запросив з Візантії майстрів для будівництва Десятинної церкви. Загальноприйнятою для культових споруд була розроблена візантійськими зодчими хрествокупільна система, що лежить в основі майже всіх давньоруських церков. За цією системою прямокутне в плані приміщення членувалося стовпами на подовжені нефи. Перекривалася церква куполами і склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах. Перекриття над центральними частинами церкви утворювали рамена просторового хреста, звідки проходить і назва системи.

Будівельним матеріалом була тонка, схожа на плитки цегла – плінфа. У Х-ХІ ст. стіни зводили з каміння та прошарків цегли на вапняному розчині з домішками товченої цегли (цементівки). Вона надавала розчину гідравлічних особливостей, що дуже зміцнювало мурування. Покрівлю клали безпосередньо на склепіння. Здебільшого вона була з великих листів свинцю. Рідше вживали для покрівлі черепицю. У вікна встановлювали віконниці – дошки з прорізаними отворами або дерев’яні рами, куди вставлялися круглі скельця. Велику увагу приділяли підлозі, яку в Х-ХІ ст. робили з мозаїки, а в ХІІ – здебільшого з різнокольорових полив’яних плиток.

Слід зауважити, що у 989 р. візантійські майстри почали будувати церкву Богородиці, що звалася Десятинною, оскільки, за феодальним звичаєм, на церкву виділялася десята частина державних доходів. Церкву збудували й оздобили за п’ять років. Одночасно з церквою зводились кам’яні князівські палаци та розбудовувався і укріплювався київський дитинець – «місто Володимира» Сьогодні, від Десятинної церкви збереглися лише фрагменти. Вона було зруйнована ордами Батия у 1240 р., але археологічні дослідження дають змогу визначити особливості її архітектури. Церква займала площу 35х73 м. і з усіх давньоруських споруд поступалася лише київському Софійському собору. За типом це був хрестовокупільний храм з трьома нефами, оточений галереями. Винятково цікавим було декоративне оздоблення Десятинної церкви. Давні мандрівники і письменники відзначали, що в церкві було багато мармурових деталей, і називали споруду «марморяною».

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести ще дві пам’ятки – церкву Богородиці у Тмуторокані, збудовану у 1021 р., та Спаський собор у Чернігові (1036 р.), зведені князем Мстиславом Володимировичем. Після смерті Мстислава у 1036 р. Ярослав Мудрий став одноособовим правителем держави. У наступному році за його наказом почалось спорудження Софійського собору – головного храму давньоруської держави. Його функції не обмежувалися суто церковним призначенням: тут відбувалися урочисті державні церемонії – «сідали на столи» князі. При соборі було засновано бібліотеку та цент книгописання. За типом це п’ятинефний хрестовокупільний храм з хрещатим підкупільним простором та анфіладами бокових нефів. З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня й одноповерхова зовнішня. Головний художній ефект споруди полягає в її складній і водночас гармонійній композиції. Собор завершується тринадцятьма главами, з них центральна, найбільш прикрашена, є завершенням усього художнього задуму споруди. Дванадцять бічних глав приміщення другого поверху. Композиція Київської Софії має динамічний характер не тільки зовні, де її гармонія підкреслюється ритмом різномасштабних елементів, а й усередині. В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїки і фрески вкривають стіни, стовпи склепіння, арки й куполи собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові прикраси вівтарної перегорожі, мармурові пороги та одвірки отворів, різьблені шиферні плити, що прикрашають парапети другого поверху.

В архітектурі Софійського собору треба відзначити новаторство зодчих, котрі на основі здобутків візантійської майстерності і при безперечному знайомстві з архітектурою інших країн створили власний образ храму з яскраво виявленими неповторними рисами.

Далі необхідно зауважити, що нова сторінка давньоруської архітектури відкривається спорудженням Успенського собору Печерського монастиря. Його почали будувати у 1072 р. і закінчили після перерви у 1078 р. Протягом сторіч собор багаторазово зазнавав руйнувань і численних перебудов. У 1941 р. він був зруйнований під час окупації Києва і відбудований вже в наш час. Художній образ собору відрізняється від споруд часів Ярослава Мудрого. Композиція його більш статична, за типом це класичний хрестовокупольний храм, поширений у візантійській архітектурі. У соборі відсутні деякі риси архітектури ХІ ст. – багатоповерхів’я, башти. Для керівництва будівництвом монастир запросив візантійських майстрів. Собор завершувався однією главою. За типом Успенського собору протягом багатьох років будуються численні храми.

Наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. на Русі, крім київської, утворюється переяславська архітектурна школа. Від переяславської архітектури до наших днів дійшла лише одна пам’ятка – Михайлівська церква (1097 р.) в Острі, що був форпостом переяславського князівства. Виникають місцеві архітектурні школи, своєрідність яких виявилася у спорудах Новгорода, Чернігова, Галича. Так, Софія Новгородська (1045—1050) характеризується чітким силуетом, стри­маністю, суворістю форм порівняно з Софією Київською. З часів Ярослава збереглися згадки про вітчизняних будівничих. Миронєг у Вишгороді збудував п'ятидільну з п'ятьма верхами церкву Бориса і Гліба (1026), Ждан-Микола також там спорудив одноверху дерев'яну церкву (1072).

3. Відповідь на третє питання доцільно розпочати з констатації того, що мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розвитку набуває монументально-декоративний живопис. Вирішальну роль відіграли історичні й соціальні потреби Київської Русі, глибокі традиції народної культури. Загальнодоступна мова живопису сприяла утвердженню серед народу християнської релігії, пануючих та нових морально-естетичних цінностей. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знає грамоти (Григорій Великий). Храмові розписи розкривали основні положення христи­янського вчення в узагальнених, доступних для сприйняття образах, які у поєднанні з архітектурними формами мали глибокий емоційний вплив на людей.

Візан­тійський живопис поширився у Київській Русі у формі монументальних стінних розписів - фресок (від грец. –«свіжа») і мозаїк (грец. – «муза»). Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започатковує київську архітектурно-будівничу й мистецьку школу. Інтер’єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, а також враховували місцеві традиції й смаки. Новим у художній діяльності майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зобра­жень, що не практикувалось у Візантії. Майстри, які розписували Десятинну церкву, ймовірно, засвоїли константинопольську систему декорування храму, за якою в апсиді здебільшого зображали постать Богоматері-Оранти (благаюча), а в куполі — півпостать Пантократора (Христа Вседержителя), як єдиного Бога християнської церкви. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися. Висновки про стиль фресок ґрунтуються на аналізі одного уламка розпису з зображенням верхньої частини обличчя молодого «святого».

Мозаїки і фрески Софійського собору у Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва. Збереглася третина всього живопису (260 квадратних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок), який прикрашав храм у XI столітті. Головний зміст малярського оздоблення храму — утвердження християнства, духовна перемога над язичництвом. В розписах панує ідея милосердя, миру та подвижництва. Філософсько-догматична основа розпису, - це услав­лення Софії, тобто премудрості християнського вчення. Розписи виконують і політичну функцію — уславлення в асоціативних образах влади князя, що поширював це вчення. У ранньому середньовіччі премудрість ототожнювалась суттєво й іконографічне з Ісусом Христом.

Яскраві мозаїки (їхня палітра нараховує 177 відтінків) прикрашають головну баню і центральну апсиду, привертають увагу людини до вівтарної частини храму. На мозаїках зображено основних персонажів християнського віровчення. Існувала певна система розташування зображень. У зеніті бані в медальйоні (діаметром 4,10 м) — Пантократор, «володар світу» і «глава церкви небесної». Вседержи­тель. При вході до храму привертає увагу розміщене в головній апсиді, на чистому золотому тлі, зображення Марії-Оранти (заввишки 5,45 м). Оранту вважали посередницею між Богом і людьми, заступницею роду людського. Образ Оранти став найпопулярнішим у розпису давньоруських храмів. Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, у середньому регістрі апсиди, роз­ташована багатофігурна композиція «Причастя» (символічна сцена причащання апостолів) — «Євхаристія» по-грецькому. За Євангелієм, під час причащання, після того як Христос виголосив значення своєї "земної місії", він давав хліба й вина апостолам, які підходили до нього з правого й лівого боків. «Євхаристія» найвиразніше репрезентує монументальний стиль софійських мозаїк, його архаїчний характер. Основні риси цього стилю: розмірений, ритмічний рух постатей, площинне трактування форм, підкреслена лінійність, суцільне золоте тло, лаконізм колориту, присадкуваті пропорції людських постатей.

Програму розписів Софії Київської корегував митрополит Іларіон. Розпис головного храму держави повинен був показати міжнародне визнання Київської Русі, її роль у політичному житті Європи. Тому поряд з релігійними сюжетами значне місце посідають фрески світського змісту. На трьох стінах центрального нефу, навпроти головного вівтаря, було написано сімейний портрет Ярослава Муд­рого, який від князівської родини підносить Христу модель софій­ського собору. На одній з фресок зображено урочистий прийом княгині Ольги візантійським імператором Константином VII (Багрянородним). За етикетом у присутності імператора (на знак покірності) належало триматися зі схрещеними на грудях руками. Руки Ольги долонями звернені до глядача: так звичайно зображалися блаженні -— святі нижчого рангу. У такому вигляді княгиня Ольга представлялася незалежною від імператора правителькою. Так своє­рідно розкривалася ідея споконвічної рівності Русі з Візантією.

Великого значення в розписах собору надавалося орнаменту як композиційному елементові. Мозаїчні та фрескові орнаменти, відпо­відно до їхніх мотивів і тональності, можна в основному звести до трьох типів: рослинного, вплетеного в коло, ромб чи овал, геомет­ричного і звіриного.

У другій половині XI ст. провідну роль у Київській Русі відігравав Печерський монастир, що став видатним мистецьким центром. Тут сформувалась так звана «друга київська художня школа». Подібно до Софії Київської оздоблювались Успенський собор Печорського монастиря (XI ст.) та Михайлівський Золотоверхий собор (початок XII ст.). У Печерському патерику містяться відомості про те, що для оздоблення Успенського собору Києво-Печерського монастиря майстрів запрошували із Константинополя. Патерик знайомить з життям Аліпія (Алімпія), талановитого давньоруського художника, що перевершив своїх учителів-греків.

Мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору належать до видатних зразків монументального мистецтва Київської Русі. Окремі фрагменти розпису, що збереглися, знаходяться тепер у заповіднику «Софійський музей», Третьяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. Більшість дослідників при­писує створення михайлівських фресок давньоруським майстрам. Порівняно з розписами Софії Київської у михайлівському живопису більше динаміки, різно­манітніші пози, пропорції постатей витягнуті.

Завершуючи розгляд цього питання варто зауважити, що з середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються самобутні місцеві художні школи. Істотно змінюється характер розписів храмів. Фресковий розпис повністю, замінює настінні мозаїки. На Русі поряд з монументальним живописом розвивається іко­нопис — вид культового станкового живопису (ікона). Культ ікон офіційно був прийнятий на сьомому вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікона (грец.- зображення, образ) – у християнстві (православ'я, католицизм) — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення «святих», якому надають священного характеру. За християнською легендою, першим іконописцем вважається євангеліст Лука. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. В інтер’єрі храму іконам відводилось особливе місце: вони були настінними або настовпними, вміщувались у кіотах або на передвівтарній огорожі. На Русі на передвівтарній огорожі встановлювали щит («тябло») із зображенням Христа та Богоматері з Іоанном Предтечею, що стоїть перед ним (так званий «Деісус»). а також намісні ікони Богоматері та Христа. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський.

Найпопулярнішою була ікона «Богородиця-Елеуса», привезена наприкінці XI — початку XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу Києва, яка дістала назву «Владимирської Бого­матері». Ікону відзначає прониклива людяність, глибоке вираження теми материнства. Сучасники у материнських почуттях вбачали втілення ідеї самопожертви, загаль­нолюдського начала. Серед ікон початку XII ст. привертає увагу ікона «Ярославська Оранта» — одна із найдавніших ікон, присвячених Марії. Дослідники відносять ікону до творів київської школи, яка сформувалась у монастирі Києво-Печерської лаври.

4. Починаючи розгляд четвертого питання небідно вказати, що запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних ікон», культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов’ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

В процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам’ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. До літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоіхи, Требники тощо; житія святих – агіографи, патерики – збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права, церковні статути. Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку ХІІІ ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Заповіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол, Псалтир, П’ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Слід сказати, що айдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 р. та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патріотичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз’яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборнику» 1076 р. згадувався автор – «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Він творив у ХІ ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам’ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання – довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення давньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться у всіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну і культурну незалежність від Візантії.

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури – літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні у Болгарії. Літописи – це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов’янських народів. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі, найвідомішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській культурах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої літератури русичів. «Слово…» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р.

Потрібно наголосити на тому, що розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському. Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, що “прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.

Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов’я, філософія, історія. Відомості з природознавства й космології черпалися з перекладених книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувалися «Статус Володимира Мономаха» та збірка норм давнього права – «Руська правда».

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. У міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Високого рівня у ХІ-ХІІІ ст. сягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, колтів з різноманітними емалями, намист та інших прикрас.

Київська Русь славилася мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великою майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в «Остромировому Євангелії». Це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу та оформив «Остромирове Євангеліє» диякон Григорій.

Завершуючи розгляд цього питання варто зауважити, що із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію. Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов’язаної у слов’ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо. Однак, монголо-татарська навала ХІІІ ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності - палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва – «матері руських міст» через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятина церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Розкрийте особливості язичницьких вірувань давніх слов’ян.

2. За яких умов культура Київської Русі досягла світового рівня?

3. Як і коли на Русі виникла кирилиця?

4. Назвіть архітектурні пам’ятки Київської Русі, що дійшли до нашого часу.

5. Чи можна вважати літописи історичними творами?

6. Яким чином антична культура проникла на Русь?

7. Як види декоративно-монументального живопису розвивались в Київської Русі?

Література:

Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий. – К.: МАУП., 2002. – 249 с.

Гречанівська П.Е. Культурологія: навч. посіб. для вузів / П. Е. Гречанівська. – К.: Ун-т «Україна», - 2006. – 328 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібн. / За ред. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Логвин Г. Софія Київська / Г. Логвин. – К.: Мистецтво, 1971. – 272 с.

Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980.- 87 с.

Історія української культури. /За ред. І.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1999. – 651 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. - К.: АртЕК 1998. – 383 с.

Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

 

 

Семінар 2.

 

Тема: Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.).

План

1. Культура українського козацтва.

2. Нові процеси в духовному житті України. Реформування церкви та освіти, розвиток науки.

3. Особливості українського варіанту бароко в літературі, музиці та театральному мистецтві.

4. Барокова архітектура та образотворче мистецтво

 

1. Розгляд цього питання доречно розпочати з констатації того, що на межі XVI-XVII ст. у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'я­зок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — віднов­лювала свою державність, школу, мову, храми, її художній геній по­роджував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Укра­їна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею на­шесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небез­пек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем.

Далі слід зазначити, що історики часом порівнюють Запорозьку Січ з лицарським чер­нечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, наро­дився неповторний для всього слов'янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття «козак» стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов'язково військова людина. Це передусім «справжній чоловік» — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний — як у Котляревського: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!». Недарма історики називали Запорозьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала націо­нальне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про «дер­жаву в державі». Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня «Руська Річ Посполита», адже вона «призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала». Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ'я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

Слід підкреслити, що доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорозької Січі допомагало польсько­му урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духо­венство. Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, «натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу». Тим чоловіком став сотник козацький — чигиринець Зиновій-Богдан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить сві­док тих часів про початок Великої Визвольної війни 1648—1654 років. Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й геть­мана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утиска­лися, аж доки не були скасовані зовсім.

Студент повинен зазначити, що протягом півтора століть козацтво відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав україн­ського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна вер­ства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особли­во Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та ре­конструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях, їх добробут швид­ко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. По­чалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-Братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначаль­ник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Серед них гетьман України кінця ХVІІ початку ХVІІІ ст. Іван Мазепа, який здобув освіту спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Протягом 21-річного гетьманування він багато зробив для розвитку культури України. Більшу частину своїх особистих прибутків гетьман віддавав на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у силі козацького, або, як його часом називають, «мазепинського» бароко. Багато сил, часу коштів він віддавав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч. І.Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти». Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей.

Саме козацькі часи в історії України називають «добою бароко» (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко вияви­лося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори. Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці. Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623— 1627 рр., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Вважають, що душею цієї праці був Захарій Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письмен­ником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі по­водирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За літописом Самовидця можна та­кож вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи інші події. Вони написані не відсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татар­ськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татара­ми, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутріш­німи і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, авто­ром цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський.

Далі варто зазначити, що через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб’янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних «Сказаній», які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорієм Граб’янкою, починаючи з 1690 р., пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 р.) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах за­порожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюєть­ся припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до ньо­го особа, пробув кілька років у в’язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, при­слів’я та приказки.

Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний «процес забу­вання» воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов’яза­но з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 р. з’являється пер­ший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775-й — зруйнування Січі, 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини. Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибоко­го розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 р.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю прина­лежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та «зраджують» очі — в них глибокий сум і задума.

Таким чином, з огляду на історію і культуру XVII—XVIII ст. є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнюва­лися з ворожими) силам пов’язаний весь процес перегляду духов­них цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.

2. Розгляд другого питання доречно розпочати з констатації того, що на цей час припадає початок реформування всіх сфер духовного життя в Україні, а почалося воно з церкви. Українське православ’я запровадило обов'язкові літургійні пра­вила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналі­зувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого христи­янського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну сві­домість українця. Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити, а найталановитіших направляли на навчання за кордон в різні університети Європи. Темами теологічних дискусій продовжили залишатись небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив «латинської злоковарної мудрості» в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідно­шення матеріальних («земних») і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Православні мислителі цього часу вважали, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошу­ють душу. Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і кри­тичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників пев­них поглядів та моральних установок.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополи­та Петра Могили. Після десятиліть гонінь і ледве не перебування в підпіллі православної церкви на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець, їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церк­ву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково в цей же час фіксується старе повір’я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.

Оновлення торкнулося й освітянської справи. Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов'янської мови, латини, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Українське шкільництво прилучилося таким чином до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у ренесансній Європі.

Києво-Могилянська колегія могла б вже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма (за винятком курсу богослов’я, який забороняла Польща) збігалася з програ­мою університетів Європи. Однак тільки 1701 р. вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов’я й мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи. Звичайно, це не єдиний вищий навчальний заклад на той час в Україні. Велику роль у поширенні освіти на західноукраїнських землях продовжує відігравати Львівський університет. Однак саме Києво-Могилянська академія стала найвпливовішим закладом схід­нослов’янського православного світу. З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і медики, полководці і юристи — багато ґрунтовно освічених і талано­витих людей. Серед них історик І. Гізель, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, її вихо­ванців бачимо згодом серед викладачів Московської Слов’яно-греко-латинської академії (більш як 15 викладачів були українцями), у Московському університеті, серед організаторів книжкової справи в різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії, по багатьох семінаріях, кадетських корпусах і гімназіях (часто на посадах рек­торів).

Приймали до академії молодь всіх станів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали грама­тику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови — слов’янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволо­дівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково — середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, францу­зької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру). Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу зберег­лися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком. Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу в цілому. З академією, зокрема, пов'язана діяльність Й. Кононовича-Горбацько го, М. Козачинського, вже згадуваних І. Гізеля, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Ломоносова, Я. Ковельського. В академії відбувалося становлення української літературної мови, складалася літературна і поетична школа. Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський був центром освіти Слобідської Укра­їни. А 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. На кінець XVII століття Україна мала розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу висо­кого класу.

Варто зазначити, що наприкінці XVIII ст. спостерігалася вже інша карти­на. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Зго­дом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, вини­кають малі народні училища (дворічні) — у повітових містах і головні народні училища (п'ятирічні) в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі. На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські шко­ли. Після шкільної реформи у 1776—1783 рр. на західноукраїнських землях організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (голов­ні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою. Із втратою державності першою загинула добре постав­лена освітня справа в Україні.

Отже, духовні процеси в Україні — оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування — набувають в цей період значної інтенсивності.

3. Відповідь на третє питання доречно почати з вказівки на те, що література означеного періоду була різножанровою і різноманіт­ною тематично. Протягом всього XVII ст. велася релігійна поле­міка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори, їх виховний християнський па­фос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, «слова», «казання», «поучення» Л. Барановича («Меч духовний», «Тру­би словес проповідних»), І. Галятовського («Ключ разуменія»), А. Радивиловського («Венец Христов»), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна «Книга житій свя­тих» Д. Туптала. Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина поро­дили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотич