Представництво, засноване на законі.

Представницькі відносини, які виникають за прямою вказівкою закону, прийнято називати законним, або обов'язковим, представництвом. Так, законними представниками малолітніх дітей є їхні батьки, повноваження яких засновуються на факті батьківства. Особливість цього виду представництва полягає в тому, що воно виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Крім того, повноваження законного представника безпосередньо визначені законом.

Представництво за законом

Є різновидом представництва, що виникає і припиняється лише з настанням юридичних фактів, указаних у законі (незалежно від волевиявлення особи, яку представляють), і має на меті забезпечення не тільки інтересів фізичних осіб, яких представляють, а й інтересів осіб, пов'язаних із ними цивільними правовідносинами, а також суспільного інтересу в цілому. Зміст останнього полягає в тому, щоб усунути недоліки в дієздатності окремих категорій суб'єктів цивільних правовідносин.

До числа законних представників українське цивільне законодавство відносить: (1) батьків; (2) усиновлювачів; (3) опікунів і (4) піклувальників. Здійснення законними представниками своїх повноважень становить їх публічно-правовий обов'язок.

Правове становище батьків і усиновлювачів як законних представників своїх (усиновлених) дітей визначається статтями 41-42 ЦК і нормами Сімейного кодексу. Права й обов'язки усиновлювачів як законних представників тотожні правам і обов'язкам батьків.

Відповідно до ч. 2 ст. 242 ЦК опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Опіка встановлюється судом над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, визнаними недієздатними. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун вчиняє правочини з майном підопічного, в тому числі управління майном останнього, з урахуванням обмежень, встановлених ЦК (статті 58, 60, 67-72).

Під батьками розуміються тільки батько й мати дитини, але ніяк не інші родичі по висхідній лінії; під усиновителями - особи, зареєстровані як такі. Основні права батьків - це: (1) право на захист прав та інтересів дітей і (2) право на виховання дітей. Разом із тим, наведені права виступають також обов'язками батьків як щодо самих дітей, так і щодо суспільства. Крім того, батьки несуть також обов'язок утримання своїх дітей.

Права батьків на майно, яке перебуває у власності дітей, визначаються ЦК. На майно дітей, які не досягли чотирнадцяти років, батьки мають права, установлені ст. 41 ЦК. Згідно зі ст. 42 ЦК, батьки не мають будь-яких прав на майно дітей віком від 14 до 18 років, за винятком права давати згоду на укладення правочину з цим майном. Правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі), дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У випадку, якщо вчинена угода не отримала схвалення, батьки мають право пред'явити позов до суду про визнання такого правочину недійсним (ч. 2 ст. 222 ЦК). На майно повністю дієздатних неповнолітніх дітей батьки не мають жодних прав.

Цивільно-правовий статус законних представників, які іменуються батьками, може бути втрачений за наявності хоча б однієї з таких обставин: (1) дитина досягла цивільного повноліття; (2) дитина набула повної дієздатності до досягнення нею повноліття; (3) батьки позбавлені батьківських прав; (4) батьки обмежені в батьківських правах; (5) дитина відібрана в батьків; (6) дитина усиновлена. Позбавлення та обмеження батьківських прав можливі тільки в судовому порядку, а відібрання дитини може бути здійснене тільки органом опіки та піклування. При цьому батьки не звільняються від обов'язку утримання дитини - це все. що зберігається від їхнього батьківського статусу.

Відповідно до ч. З ст. 242 ЦК законним представником може бути інша особа у випадках, встановлених законом. У цьому контексті законними представниками в певному відношенні виступають керуючий санацією і ліквідатор у процедурі банкрутства. В наведених випадках представницькі відносини виникають на підставі акта адміністративного органу у вигляді ухвали господарського суду. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з дня винесення ухвали господарського суду про санацію припиняються повноваження керівника боржника, управління боржником переходить до керуючого санацією, припиняються повноваження органів управління боржника-юридичної особи. Керуючий санацією має право укладати від імені боржника мирову угоду та інші цивільно-правові угоди, самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених згаданим Законом. Відповідно до ст. 25 наведеного Закону ліквідатор із дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута. При здійсненні повноважень з управління справами боржника-юридичної особи та виконанні функцій органу управління юридичної особи арбітражні керуючі вчиняють правочини, інші юридичні та фактичні дії (відмова від невигідних договорів; скликання зборів кредиторів, ведення реєстру їх вимог; складання плану зовнішнього управління (план санації); реалізація майна боржника тощо). Керуючий санацією і ліквідатор здійснюють правомочності органу управління боржника-юридичної особи в інтересах неспроможного боржника та його кредиторів у рамках неспроможності боржника (банкрутства) як самостійного інституту, що обумовлює припустимість поширення положень про представництво на діяльність наведених арбітражних керуючих у частині, що не суперечить процедурам банкрутства, передбаченим відповідним законодавством.

Добровільне представництво

Є представництвом, заснованим на договорі. Такий вид представництва виникає за волею особи, яку представляють. Довіритель визначає не лише особу представника, а й його повноваження. Добровільне представництво характерне тим, що на вчинення юридичних дій від імені особи, яку представляють, вимагається згода самого представника. Між особою, яку представляють, та представником укладається договір, який визначає їх внутрішні взаємовідносини (договір доручення, інші договори, визначені законом).

 

Якщо стороною такого договору є особа, яка постійно і самостійно здійснює діяльність з представництва від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, виникає так зване комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. Положення про комерційне представництво є новими для українського цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Наведене в ч. 1 ст. 243 ЦК поняття комерційного представника містить його юридичну ознаку, яка полягає у здійсненні таким представником самостійної підприємницької діяльності шляхом вільного здійснення своєї діяльності як самостійного промислу. Не перебуваючи у трудових відносинах з особою, яку представляє, свої обов'язки він має виконувати з турботливістю звичайного підприємця, якщо із сутності відносин не випливає обов'язок піклуватися про інтереси і справи довірителя більше, ніж про власні.

Комерційний представник діє від імені та в інтересах осіб, яких представляє, і якими виступають підприємці. Виступ комерційного представника в чужих інтересах зобов'язує надавати перевагу інтересам особи, яку він представляє, а у випадку виникнення ситуацій конфлікту із власними інтересами - забезпечувати баланс інтересів осіб, яких він одночасно представляє. Зокрема представник не має права використовувати у своїй підприємницькій діяльності конфіденційну інформацію, отриману в результаті здійснення представницьких повноважень, якщо це може заподіяти шкоду особі, яку він представляє.

Повноваження комерційного представника виражаються в укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційний представник може представляти декількох підприємців. Повноваження комерційного представника можуть обмежуватися власне укладенням договорів, тобто вчиненням дій, достатнім для набрання ними чинності, а також передбачати вчинення дій щодо забезпечення виконання укладених договорів на умовах, визначених представницькими повноваженнями.

Комерційний представник може одночасно представляти обидві сторони договору, а якщо договір багатосторонній, то й більше двох за згодою цих сторін, а також в інших випадках, передбачених законом. При цьому комерційний представник має діяти в інтересах різних сторін, бути неупередженим і виконувати надані йому доручення з турботливістю звичайного підприємця. Комерційний представник зобов'язаний зберігати в таємниці відомості про вчинені ним торговельні правочини. Наведений обов'язок зберігається і після того, як представник виконає доручення.

Комерційний представник повинен мати прямо визначені повноваження, що передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження можуть міститися в письмових договорах, які обидві сторони майбутнього правочину уклали з комерційним представником, або у виданій кожною з них довіреності.

Якщо комерційний представник одночасно представляє різні сторони, вони мають виплатити йому погоджену винагороду й відшкодувати понесені при виконанні витрати в рівних частках. Інший порядок виплати винагороди й відшкодування витрат може бути визначений угодою сторін.

Комерційне представництво є добровільним і виникає в силу договору, який укладається представником і підприємцем у простій письмовій формі. В ньому вказуються повноваження представника. Якщо в договорах повноваження не вказані, то поряд з укладеним договором підставою виникнення комерційного представництва є довіреність.

ЦК допускає встановлення законом або іншим нормативним актом спеціальних правил про комерційне представництво, що діють у визначеній сфері підприємницької діяльності. Особливості окремих видів комерційного представництва, про які йдеться в ч. 4 ст. 243 ЦК, поки що не встановлені.

Можна виділити чотири групи осіб, права свободи та інтереси яких в суді захищають їх законні представники:

1) малолітні особи віком до чотирнадцяти років, а також недієздатні фізичні особи, представниками яких виступають відповідно їх батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом;

2) неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена. Їх представниками можуть бути відповідно їх батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. При цьому суд може залучити до участі в справі саму неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена;

3) особи, які визнані безвісно відсутніми, представниками яких у суді є опікуни, призначені для опіки над їх майном;

4) спадкоємці особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, яких захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам [ч. 5 ст. 39, 2].

При розгляді цивільної справи може виникнути ситуація, коли у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, не буде представника або законний представник є, однак він не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом. В таких випадках суд має зупинити провадження у справі і запропонувати органу опіки і піклування чи іншому органу, визначеному законом, призначити або замінити законного представника [ст. 43, 2]

…………………………………………………….

Правова природа та зміст повноважень представника

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, який представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє.

Повноваження - це міра можливого поводження представника стосовно третіх осіб. Саме в силу наданих йому повноважень представник укладає з третіми особами угоди і чинить інші юридичні дії від імені і в інтересах особи, яку представляють.

Дії представника створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки особи, яку представляють лише тоді, коли вони відбуваються в межах наданих представнику повноважень. Якщо ж представник перевищує свої повноваження, особа, яку представляють, звільнена від будь-яких зобов'язань перед третьою особою, з котрим представник вступив у правові відношення від його імені.

За характером походження та своїм змістом повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небудь особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов'язки особи, яку представляють. Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Проте, зустрічаються і такі випадки, коли угоди та інші юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб відбуваються іншими особами, які не мають на це необхідних повноважень. Частіше, у реальному житті має місце так зване мниме представництво, коли учасники цивільного обороту думають, що діють відповідно до

правил про представництво, але в дійсності представник відповідним повноваженням не володіє. Прикладами такого мнимого представництва можуть служити випадки невірного оформлення довіреності, припинення її дії в зв'язку з закінченням терміну дії, скасуванням її особою, яку представляють тощо.

В усіх випадках неправомірного оформлення угод або інших юридичних дій, які були зроблені однією особою від імені і в інтересах іншої, не породжують для останньої відповідних прав і обов'язків, але вона може вважатися правомірною тільки в тому випадку коли особа, яку представляють в подальшому, схвалить цю угоду. По своїй юридичній природі наступне схвалення угоди є односторонньою угодою, яке було зроблено на власний розсуд особою, яку представляють. Схвалення угоди може бути виражено як у письмовій формі, наприклад у вигляді листа, телеграми, факсу тощо, так і шляхом конклюдентних дій (тобто дії, які виражають волевиявлення особи на укладання угоди), наприклад прийняттям виконання, виробництвом розрахунків тощо. Важливо лише, щоб із дій особи, яку представляють, однозначно випливало пряме схвалення угоди. Схвалення угоди особою, яку представляють, діє з оберненою силою, тобто робить угоду дійсною з моменту її вчинення.

Як свідчить судова та господарська практика, непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. В таких випадках неуповноважений представник, якщо його дії носили свідомий протиправний і винний характер, може бути притягнутий третьою особою до відповідальності за заподіяння шкоди. У роз'ясненні Вищого Господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зазначається, що у разі, коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, вона має бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, арбітражні суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

Як уже зазначалось, повноваження - це певні юридичні дії, які представник здійснює від імені особи, яку він представляє. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

1) волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, найчастіше, у вигляді довіреності;

2) призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

а) призначення або обрання керівником підприємства;

б) призначення опікуном;

в) призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання угод (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. У той же час, коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю:

3) наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії як представникові іншої особи;

4) відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені тощо.

………………………………………………………………………………………….

Представник діє в рамках наданих йому повноважень. Тому обов'язковою умовою будь-якого представництва є наявність у представника повноважень.

За характером походження повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговане представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок будь-якої особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Повноваження реалізується представником у відносинах з третіми особами.

За змістом повноваження складаються з двох суб'єктивних прав представника, одне з яких є абсолютним, інше - відносним, спрямованим проти особи, яку представляють. Абсолютне право представника включає в себе: (1) можливість вчинення певних юридичних дій від імені, в інтересах і за рахунок особи, яку представляють і (2) можливість вимагати від особи, яку представляють, своїх контрагентів і будь-яких інших осіб не змішувати його юридичну сферу (представника) з юридичною сферою особи, яку представляють. Центром ваги відносного права представника є: (1) можливість розраховувати на те, що всі юридичні наслідки, створені його діями, настають для особи, яку представляють; (2) можливість вимагати від особи, яку представляють, відшкодування всіх необхідних витрат, понесених ним у процесі здійснення представництва.

Повноваження представника виражаються безпосередньо в праві особи, яку представляють, виступати від чужого імені. Це означає, що обсяг прав на виступ від імені іншої особи визначається отриманими представником повноваженнями. Повноваження представника можуть бути визначені конкретно, шляхом перелічення довірених йому дій, або в загальному вигляді, з передачею представнику загальних повноважень на вчинення правочинів від імені особи, яку представляють. У цьому випадку представник може вчиняти будь-які дії, які могла би вчинити сама особа, яку представляють, якщо їх вчинення не суперечить сутності представництва та підставам його виникнення.

Вчинення правочинів з перевищенням повноважень

Відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

 

Важливе юридичне значення має питання відмежування термінів "перевищення повноважень" і "відсутність повноважень". Особа діє з перевищенням повноважень, якщо представник має повноваження на вчинення правочину, але вчиняє правочин з відхиленням від змісту та обсягу повноважень. Повноваження представника відсутні, коли особа не має будь-яких повноважень, а тому не набуває статусу представника в цілому.

У цьому зв'язку актуальною є проблема припустимості застосування положень ч. 2 ст. 241 ЦК у випадках вчинення правочинів за відсутності повноважень. Ця норма не є новелою вітчизняного цивільного законодавства. Таке саме правило, як і в ст. 241 ЦК, містилося в ст. 63 ЦК УРСР 1963 р. Його вважали за можливе застосовувати у випадках вчинення правочинів не тільки з перевищенням повноважень, а й при вчиненні правочинів за відсутності повноважень. Коментатори чинного ЦК України небезпідставно вважають, що таке тлумачення ст. 63 раніше чинного ЦК було б поширювальним, а тому неправильним. З огляду на відсутність усталених традицій тлумачення та судової практики застосування ст. 241 ЦК заслуговує на підтримку обґрунтована в літературі теза про доцільність звужувального тлумачення цієї норми ЦК. Тому ця стаття має застосовуватись у випадках перевищення своїх повноважень органом юридичної особи, представником, що діє на підставі довіреності, договору тощо. У випадках, коли особа взагалі не мала статусу представника, наступне схвалення вчинених нею правочинів є неможливим. У таких випадках підлягають застосуванню статті 1158-1160 ЦК.

Іншими словами, за відсутності повноважень у представника вчинений ним правочин для особи, яку представляють, є неукладеним. Інший наслідок настає у випадках, коли правочин, вчинений особою, яку представляють, вкладається в рамки її повноважень, зокрема визначених у її довіреності, але суперечить попередній домовленості особи, яку представляють, із третьою особою. Наприклад, договором господарського товариства з третьою особою передбачено, що керівник його філії матиме право купувати від імені юридичної особи лише інструменти для ремонту транспорту. Тому правочин, за яким філією куплено вантажний автомобіль, буде визнаний відповідно до ст. 232 ЦК недійсним, оскільки третя особа знала про відповідні обмеження.

Отже, правочин вважається укладеним представником із перевищенням повноважень, якщо на момент вчинення правочину наявних у представника повноважень недостатньо для його вчинення. Такий правочин має бути визнаний недійсним як такий, що не відповідає вимогам закону відповідно до ч. 2 ст. 203 і ст. 215 ЦК. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено правочин, знала або мала знати про відсутність у представника повноважень на укладення правочину, грунтується на обов'язку сторони перевіряти такі повноваження.

При вирішенні спору з приводу укладеного представником правочину, в якому не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли правочин укладає керівник філії банку від свого імені), необхідно визнавати такий правочин укладеним від імені юридичної особи з огляду на те, що представник має відповідні повноваження, але в тексті правочину помилково відсутні вказівки на те, що його укладено від імені юридичної особи.

Правові наслідки недійсності такого правочину визначаються відповідно до положень ст. 216 ЦК.

Відповідно до ч. 2 ст. 241 ЦК вчинення представником правочину із перевищенням повноважень створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі подальшого схвалення правочину цією особою. Схвалення може бути здійснене як у письмовій формі (наприклад у вигляді листа), так і шляхом вчинення конклюдентних дій. Таке схвалення має бути здійснене в межах нормального необхідного строку при вчиненні правочину.

Діями, що свідчать про наступне схвалення правочину, можуть бути будь-які дії фізичної особи, від імені якої виступає представник, або органу юридичної особи, від імені якої виступав представник.

Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо позичальник за договором, укладеним від його імені представником, сплачує проценти за користування позикою або вчинив інші дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Це може бути також лист, в якому прямо зазначається на схвалення правочину. Сплата грошової суми за правочином, передання товарів на виконання правочину, інший спосіб виконання правочину також можуть бути кваліфіковані як схвалення правочину за умови, якщо дії щодо схвалення правочину здійснюються фізичною особою, від імені якої представник здійснив правочин з перевищенням повноважень, або органом юридичної особи. Тому прийняття виконання саме по собі не завжди означає схвалення правочину, що виконується. Завідувач комори чи комірник зазвичай має право прийняти товар, що доставлений поставщиком, без вказівки керівника (органу юридичної особи). Такий спосіб прийняття виконання не може кваліфікуватись як наступне схвалення правочину, що вчинений з перевищенням повноважень, бо дії на виконання правочину здійснила особа, що не має права на його вчинення. Не може оцінюватись як наступне схвалення правочину і видача довіреності на одержання цінностей, якщо вона відповідно до п. 4 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей і на одержання цінностей (затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16 травня 1996 р. № 99) підписана не керівником (органом юридичної особи), а іншою посадовою особою, що не має статусу органу юридичної особи. З іншого боку, підписання такої довіреності органом юридичної особи повинне кваліфікуватись як наступне схвалення правочину.

……………………………………………………………………………………..

Повноваження представника в суді

1. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. 2. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності. 3. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначаються статтями 248 - 250 Цивільного кодексу України. 4. Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю мас бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні. 5. У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.

………………………………………………………..

 

ДОВІРЕНІСТЬ

 

Найпоширенішим випадком представництва є представництво за довіреністю. Відповідно до ч. 1 ст. 244 ЦК представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Договорами, на яких грунтується представництво, виступають договори, предмет яких полягає у вчиненні представником правочину від імені та в інтересах довірителя - сторони договору. До таких договорів належать договори доручення, про спільну діяльність, агентська угода, в яких має міститися вказівка на обов'язок довірителя видати довіреність представнику. Правочини, передбачені договором, вчинені представником без довіреності, виданої довірителем, мають визнаватися вчиненими неуповноваженою особою. В довіреності, поряд із загальними вимогами щодо її змісту, має міститися посилання на договір, на якому грунтується така довіреність.

 

Відповідно до ч. 2 ст. 244 ЦК представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання виконавчим або компетентним органом юридичної особи акта (наказу, розпорядження) про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладення угод.

 

Відповідно до ч. З ст. 244 ЦК довіреність є письмовим документом, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність - це односторонній правочин і, відповідно, він має відповідати вимогам, установленим для всіх такого роду правочинів у ч. З ст. 202 ЦК. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована третім особам і засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Довіреність може бути видана на ім'я однієї особи або декількох осіб. Як особа, яку представляють, може виступати одна або декілька осіб. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. Зазвичай довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно. Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення правочинів, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організацію даного виду.

Довіреність пред'являється третій особі самим представником або направляється особою, яку представляють, безпосередньо третій особі. В останньому випадку довіреність направляється третій особі без надання представнику і в її змісті може бути вказано конкретну третю особу, з якою представник має вчинити правочин.

Форма довіреності

 

Зазвичай довіреність має бути вчинена в простій письмовій формі, що випливає з визначення довіреності, закріпленого в ч. З ст. 244 ЦК. Довіреність на укладення правочинів, що потребують нотаріальної форми (наприклад довіреність на купівлю-продаж будинку), має бути нотаріально посвідчена, оскільки форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ч. 1 ст. 245 ЦК).

 

Довіреність, що видається в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, незалежно від того, в якій формі вчинялася довіреність. Це правило не застосовується до передоручення повноважень, що ґрунтуються на довіреностях, наведених у ч. 4 ст. 245 ЦК (в редакції ЗУ від 3 березня 2009 р.).

 

ЦК України (ч. З ст. 245) передбачений вичерпний перелік випадків, коли довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених. Такими є, наприклад, довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем, довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), посвідчена начальником місця позбавлення волі.

 

Частина 4 ст. 245 ЦК містить перелік випадків, коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (видача довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції). Нарешті довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством (ч. 5 ст. 245 ЦК в редакції ЗУ від 17 вересня 2008 р.).

………………………………………………………………………………..

Довіреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.

 

Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.

 

Оскільки довіреність є односторонньою цивільно-правовою угодою, вона має відповідати загальним умовам дійсності, яким повинні задовольняти цивільно-правові угоди. Разом з тим закон встановлює ряд особливих вимог щодо довіреності. Довіреність має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності обов'язково має бути зазначена особа, якій вона видана.

 

За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові.

Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи).

 

Спеціальна довіреність видасться представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці.

 

Разова довіреність видасться для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).

 

Довіреність має бути складена у письмовій формі, про це свідчить саме визначення довіреності, яке міститься в ст. 64 ЦК України. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою нотаріусом. Довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку), а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених законодавством ч. 1 ст. 65 ЦК України.

 

Довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена.

 

Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦК України до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів; довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

 

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, у тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, організацією за місцем його проживання, також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

 

Довіреності організацій, крім тих, що видаються у порядку передоручення, нотаріального посвідчення не вимагають. Вони видаються за підписом її керівника (в кооперативних і в громадських організаціях - за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладенням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей підписуються також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.

 

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов'язкових реквізитів. Таким обов'язковим реквізитом є дата її вчинення. Відсутність у довіреності дати вчинення робить її недійсною. Іншим обов'язковим реквізитом є підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи - прикладення печатки цієї юридичної особи.

 

Посвідчення довіреності. Нотаріус засвідчує довіреність від імені одної або декількох осіб, на ім'я одної або декількох осіб.

 

Довіреність, що видається в порядку передовіреності, підлягає нотаріальному посвідченню при представленні основної довіреності, в якої обговорене право передовіреністі, або при представленні доказів того, що представник по основному дорученню змушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Довіреність, видана в порядку передовіреності, не повинна містити в собі більше прав ніж надано по основному дорученню. Термін дії довіреність, виданої в порядку передовіреності, не може перевищувати терміна дії довіреність, на підставі якої вона видана.

 

Строк довіреності. Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

 

Передоручення. Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю. Строк дії такої довіреності не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано. Особа, яка передала повноваження іншій особі, має сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передано повноваження. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, що передала повноваження, відповідальність за дії особи, якій вона передала повноваження, як за свої власні (ст. 68 ЦК України).

 

Припинення довіреності. Чинність довіреності припиняється внаслідок:

закінчення її строку;

скасування довіреності особою, яка її видала;

відмови особи, якій видано довіреність;

припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність;

припинення юридичної особи, на ім'я якої видано довіреність;

смерті громадянина, який видав овіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім;

смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

 

Особа, яка видала довіреність, має право в будь-який час її скасувати, а особа, якій довіреність видано, може відмовитися від неї, що теж призводить до припинення дії довіреності. Угода про відмову від цього права недійсна. З припиненням довіреності втрачає силу передоручення.

 

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність, а у разі визнання особи, яка видала довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною такий обов'язок покладається на опікуна або піклувальника.

 

Права та обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видано довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилася. При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність.