Великі соціальні групи як суб'єкти політики

З точки зору визначення суб'єктів політичного процесу, формування політичних сил можливі різні підходи до соці­альної структури на рівні великих груп. Так, відповідно до одного із них (у західній політології він визначається як марксистський), вирішальне значення має склад суспільства з огляду його поділу насамперед на економічні класи. Маються на увазі великі групи людей, їх спільності, насамперед за економічними ознаками — формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації господар­ської діяльності, формами одержання доходів тощо. Саме така концепція була покладена в основу марксистської політичної ідеології, згідно з якою суспільство поділяється на два класи. Невеликий вищий клас тих, хто володіє засобами виробництва, і великий клас тих, хто працює на власників засобів виробництва. В інтересах вищого класу здійснюється управління суспільством, приймаються відпо­відні закони. Класи тлумачилися як антагоністичні, а бо­ротьба між ними як основа розвитку суспільства. Згідно з такою, по суті,, конфронтаційною концепцією була вироблена універсальна вимога "класового", "партійного" підходу до аналізу соціальних явищ. На такому гіпертрофованому, а отже, неадекватному дійсності класовому підході грунтува­лися всі політичні погляди марксизму.

Концепція соціальних класів не втрачає свого значення для сучасної політології. Більше того, деякі західні політологи (Е.Гідденс) вбачають своє завдання в подальшому розвитку теорії класів. Проте дедалі більше виявляється недостатність тільки такої теорії для вивчення політичних процесів через те, що в реальній дійсності ніяких видимих границь, які можна було б прийняти за класові обриси, не існує. Контури класів відрізняються від окреслень спільностей, які мають чітке вираження,— статево-вікових, професійних, етнічних, релігійних, інших. По суті, класові границі — це межі, в яких соціально-економічні характеристики одних груп мо­жуть відрізнятися від інших, зберігаючи корінні ознаки даного класу. Внутрішньокласові відмінності залишаються такими до тієї пори, поки не переростуть у докорінно якісні. І це відчутно особливо нині, коли основоположні — з марксистських позицій — критерії класової диференціації виявляють себе не так виразно, як у минулому. Наприклад, раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія становила клас, що складався майже повністю з індивідуальних власників. Сьогодні в постіндустріальному суспільстві поряд з індиві­дуальною існують інші форми власності — корпоративна, кооперативна на умовах партнерства, державна та ін. Дуже неоднорідною стала дрібна буржуазія. Важко визначити межі робітничого класу. Нині більшість найманих робітників зайнята не фізичною працею, здобутком широких мас є висока освіченість, робітничий клас став більш різноманітним за формою найму. Ці відмінності знаходять відображення в диференціації інтересів різних його груп. Істотно змінюється місце інтелігенції в суспільному житті, а отже, в соціальній структурі.

Розвиток суспільства в зв'язку з переходом від тра­диційного до індустріального, а згодом постіндустріального переконливо засвідчує, що економічні класи — тільки одна із форм суспільної організації. Її роль у житті не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соці­альні утворення, що формують соціальну структуру.

Віддзеркаленням цього є поширення концепції соціальної стратифікації. На відміну від концепції соціальних класів, що наголошує на антагоністичності (classis — розряд), ця теорія не розглядає макросоціальні спільності як первісне непримиренні (stratum — верстви), хоча визнає можливість розходження їхніх соціальних, у тому числі політичних інтересів, а отже, конфліктів. Соціальні класи розглядаються як один із видів стратів. У подальшому викладі саме в такому розумінні використовується цей термін.

Початок концепції страт поклав М. Вебер. Класове становище індивідів — їхню класову позицію він виводив із положення стосовно ринку, який розглядався як форма боротьби інтересів. Саме ринок формує особливі життєві шанси, схожість яких об'єднує індивідів у рамках їхньої "класової ситуації". М. Вебер вважав, що клас є відоб­раженням у суспільстві кількісної раціональності ринку. Завдяки цьому стає зрозуміло, хто чого вартий, і хто що робить. При цьому те, що люди одержують, і те, що вони роблять, залежить від їхніх життєвих шансів. Соціальну структуру М. Вебер розглядав як багатомірну систему, в якій поряд з класами і відносинами власності, що їх породжували, важливе місце посідають статус і влада.

Існує кілька підходів до визначення соціальної структури з позицій соціальної стратифікації. При цьому не відки­дається поняття "соціальний клас" як елемент структури. Використовуються просто інші критерії диференціації.

Відповідно до поширеного в західній політології "об'єк­тивного підходу" критеріями соціальної диференціації вва­жають престиж професії, рівень освіти і рівень доходів. Часто використовується семикласова вертикальна стратифі­кація: вищий клас професіоналів-адміністраторів, технічні спеціалісти середнього рівня, комерційний клас, дрібна бур­жуазія, техніки та робітники, що виконують керівні функції, кваліфіковані робітники, некваліфіковані робітники.

Значного поширення набула теорія "середнього, або нового, класу". Цей термін уперше використав М. Джілас щодо нового соціального класу, який складався з бюрократії і представників партійних функціонерів. Нині мається на увазі група високоосвічених спеціалістів, що не володіє приватною власністю і дохід якої залежить від використання одержаних знань, професійної майстерності і творчих здіб­ностей. Концепція такої спільності була викликана намаган­ням пов'язати зміни в економіці зі змінами в професійній структурі і загальними політичними, соціальними і культур­ними напрямами розвитку суспільства під впливом науко­во-технічної революції. Д.Мойніхен вважав, що виділення інтелігенції в новий клас грунтується на спільності свідо­мості, ідеологічних настанов, системи цінностей. А.-Е.Гоулднер запровадив два нових параметри: володіння культур­ним капіталом і культурою критичного дискурсу. Важливою характеристикою нового класу є також його культурна позиція.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітності ознак, на яких грунтується соціальний статус індивідів. Вона дає змогу побачити вер­тикальне розташування соціальних груп. Проте і ця концепція не універсальна, вже тому, що недостатньо враховує дуже істотні критерії соціально-класового поділу суспільства. Йдеться насамперед про економічні фактори. Як зазначають західні політологи, вона непридатна для європейських країн, яким властиві більш жорсткі міжкласові бар'єри порівняно з американським суспільством.

Загалом реаліями є як соціальні класи — макросоціальні групи на грунті економічних відмінностей (на думку політологів-немарксистів, зокрема Р. Мілібенда, двома основними компонентами соціальної структури сучасного капіталіс­тичного суспільства виступають буржуазія і робітничий клас), так і спільності, які розрізняються за критеріями соціальної стратифікації. І ті, і другі — базові, первинні соціальні групи. На грунті їхньої взаємодії і переплетення відповідних інтересів виникають похідні, вторинні соціальні утворення, різного роду соціальні сили як учасники полі­тичного діяння з притаманними їм інтересами і спрямуван­ням політичної поведінки. Це один із напрямів соціальної стратифікації в сучасних умовах.

Зазначені утворення щодо первинних соціальних груп мають "наскрізний" характер. Значну роль у їх виникненні грає неоднозначне уявлення індивідів, членів первинних груп щодо шляхів задоволення своїх соціальних інтересів. Велике значення має і те, що дедалі більший пріоритет щодо групових інтересів здобувають загальнолюдські інтереси, пов'язані з піклуванням про усунення ядерної війни, збе­реження екологічного середовища, подолання моральної кри­зи тощо.

Суб'єктами політичного процесу виступають первинні соціальні групи та окремі їх фракції. Але в міру розвитку й ускладнення соціальної структури зростає значення різно­манітних вторинним утворень. Серед соціально-політичних сил такими є, наприклад, неоконсерватизм і сучасний лібералізм, соціал-демократизм і соціалістичний рух, робіт­ничий і профспілковий рух, масові демократичні та інші рухи. Підтвердженням цього є те, що в останні півтора-два десятиріччя порушується існуюча до того кореляція між голосуванням виборців за ту чи іншу партію і їхньою належністю до певної первинної соціальної групи. Змен­шується частка робітників у соціал-демократії. Зростає кіль­кість низькооплачуваних верств населення, які віддають голоси неоконсерваторам і лібералам, а представники се­редніх верств — соціал-демократії та іншим лівим силам.

У цілому спектр групових інтересів широкий. Деякі з них виходять за межі базових первинних соціальних груп або можуть бути диференційно-інтегровані в середині цих спільностей. А поряд з цим система інтересів динамічна.

Відбувається зміна ієрархії їх пріоритетів. Саме взаємодією, поєднанням, сплетінням різноманітних інтересів, їх комбі­нацією зумовлене формування похідних груп як суб'єктів політики, зокрема не тільки горизонтального, а й верти­кального, корпоративного характеру.

З огляду на це розрізняються стадії формування груп як суб'єктів політичного процесу. Першою можна вважати спонтанну (наприклад, "клас в собі"). Друга — організована ("клас для себе"). На цій стадії індивіди усвідомлюють належність до даної групи, консолідуються для задоволення своїх інтересів. Па третій стадії члени соціальної групи доходять розуміння того, що реалізація їхніх інтересів можлива тільки на грунті політичної боротьби — боротьби за владу.

Взаємодії, що виникають на цій стадії між соціальними групами,— це первинні політичні відносини. Вони поза політичною системою. На цьому рівні соціальні групи виступають як латентні політичні сили. Вони можуть бути і кон'юнктурними, наприклад, як групи тиску. Мається на увазі об'єднання індивідів для впливу на політичні інститути з метою задоволення своїх інтересів.

Наступна, четверта стадія становить систему вторинних політичних відносин, які вже стали органічною складовою політичної системи. На цій стадії члени суспільної групи, часто-густо і кількох, згуртовуються в громадсько-політичні організації як знаряддя боротьби за владу. Для розуміння її мети і спрямування треба мати на увазі, що вторинні політичні відносини, політичні сили, які беруть участь у них, не є цілком адекватним зліпком з первинних відносин. Отже, статус первинних, основних груп у соціальній струк­турі виявляється в боротьбі за владу трансформовано, через утворення політичних сил, до складу яких можуть входити представники різних соціальних груп.

Ця боротьба може здійснюватися легітимними засобами, що найбільш притаманно соціальним силам, які не ставлять мстою заміну існуючого політичного режиму. Політичні сили, спрямовані проти існуючого режиму, вдаються, як правило, до позапарламентських засобів політичної боротьби, в тому числі насильницької. Хоча не виключена можливість одер­жання ними влади формально в конституційних формах. Це можливо при переході від демократичного до авторитарного режиму і в процесі редемократизації.

Утворення соціальних груп в умовах тоталітарного ре­жиму, спрямованого на "утвердження" соціалізму, спотво­рюється. Соціальна структура формується через взаємодію суспільного поділу праці і відносин власності на основі тотального одержавлення. Це зводить до мінімуму дію нормальних, економічних та інших чинників соціальної диференціації. Переважаючого значення набувають адміні­стративні, вольові механізми. Вони спрямовуються на вилу­чення центральною владою додаткового продукту з його наступним перерозподілом і формування на цій основі особливих груп населення. В результаті відбувається його диференціація на дві великі групи: рядових виробників у сфері матеріального і духовного виробництва, які створюють додатковий продукт, і розподільників, що вилучають і включають його в систему перерозподілу. Ці останні мають певну вертикальну структуру, нижчі верстви якої підпо­рядковані, повністю залежать від вищих. Зазначені групи посідають функціональне місце в економічній системі. Звідси і відмінності в правах та обов'язках.

Поділ на зазначені групи домінує над усіма іншими. В умовах ідейного і політичного монізму виключається утво­рення нормальних базових і похідних соціальних груп. Відбувається тотальна маргіналізація суспільства. Статус соціальної групи як суб'єкта політики забезпечується тільки для бюрократії. Народні маси позбавлені механізму вияв­лення і політичної реалізації своїх специфічних соціальних інтересів.