Поняття представництва у цивільному процесі

Відповідно до ст. 38 ЦПК сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

ЦК дав таке визначення представництва: це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК). Таким чином, вперше на законодавчому рівні визнано, що представництво — це правовідношення. А вже в межах цього правовідношення представником здійснюється певна діяльність, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представляють.

З легального визначення цивільного представництва можна зробити важливий висновок для цивільного процесу: оскільки відносини між представником і судом (третьою особою у цивільному праві) не включаються до складу представницьких правовідносин, ці відносини не є представницькими. Йдеться лише про участь представника як суб'єкта представницьких відносин (які вичерпуються лише внутрішніми відносинами) у інших відносинах. Так, відносини представника і суду — це не продовження представницьких відносин, а самостійні відносини, які не можна розглядати у контексті представницьких. Невипадково ЦПК не вживає у назвах статей, що стосуються представника, терміна "представництво". Наприклад, ст. 38 ЦПК називається "Участь у справі представника", а не "Представництво У суді

Усі питання взаємовідносин між представником та особою, яку він представляє, регулюються нормами матеріального права. У ЦП К містяться лише вимоги щодо виду та порядку оформлення документів, якими представник перед судом має підтвердити свої повноваження, чи способу надання представникові певних повноважень.

Однак для того, щоб представник зміг взяти участь у процесі, він повинен вступити у правовідносини з судом. Участь у справі представника реалізується саме через правовідносини представника і суду.

Таким чином, вступаючи у процес, представник вступає у процесуальні відносини з судом, однак ці відносини є не представницькими, а засобом реалізації повноважень представника. Тому неможливо говорити про представницькі відносини у процесі, оскільки вони взагалі в ньому не виникають, а можна говорити лише про участь у справі представника, який вступає у відносини з судом з метою реалізації своїх повноважень. І з цього боку участь у справі представника — це, звісно, діяльність з метою реалізації повноважень представника, що відбувається в межах правовідносин представника і суду.

Таким чином, між судовим представником та особою, яку представляють, процесуальних відносин не виникає. Вони мають іншу галузеву належність, а відтак —- не можуть бути складовою цивільних процесуальних відносин за участю представника.

Правовідносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником, є лише передумовою для участі представника у цивільному процесі. Вони разом з юридичними процесуальними діями, які здійснюються представником, що спрямовані на легітимацію його як суб'єкта правовідносин із судом, є передумовою процесуального правовідношення, суб'єктами якого є представник і суд. Відносини за участю представника у цивільному процесі — це відносини між представником і судом.

Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність, яка відбувається у межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), що здійснюється з метою захисту та охорони прав, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі.

Словосполучення "від імені особи, яку представляють", що застосоване у визначенні цивільного процесуального представництва, певним чином відрізняється від розуміння аналогічного терміна у цивільному праві. У цивільному праві дії від імені іншої особи, разом з іншим означають дії, що породжують безпосередній правовий результат для особи, яку представляють. У цивільному процесі дії представника безпосереднього результату для особи, яку представляють, не мають. Представник у цивільному процесі вступає у відносини із судом, а тому його дії для суду мають безпосередній результат. І тільки за допомогою суду особа, яку представляють, отримує ті чи інші права чи обов'язки.

Основною метою процесуального представництва є захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі. А надання правової допомоги (ця мета часто зазначається у процесуальній літературі) є самостійною процесуальною діяльністю, що здійснюється особою, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК).

До цілей процесуального представництва належать також реалізація представником процесуальних прав та обов'язків особи, яку представляють, та надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі. Остання мета стосується представництва адвокатами (ще римське право вбачало в адвокаті особу, що має при здійсненні своїх функцій певні суспільні обов'язки). Держава не має законодавчої можливості вимагати надання допомоги суду іншими представниками, але ч. З ст. 27 ЦПК передбачає, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, що опосередковано спрямовано на досягнення зазначеної мети.

Об'єктом правовідносин між представником і судом треба вважати захист, охорону (в окремому провадженні) порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави у цивільному процесі.

Змістом процесуальних відносин між судом і представником є права та обов'язки представників і суду та їхні дії. Обсяг прав, якими наділяється добровільний представник, визначається повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель. За ЦПК представник має право на здійснення всіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а довіритель має право лише обмежити повноваження представника.

Інститут представництва застосовується не до всіх процесуальних відносин. Він має суворо визначені, установлені законом межі. З огляду на це, процесуальне законодавство:

— обмежує коло суб'єктів представництва. Не всі учасники цивільного судочинства можуть мати представника у справі, та не будь-яка особа може бути представником у цивільній справі в суді;

— процесуальне представництво можливе при розгляді не всіх цивільних справ.

Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК представництво неможливе у справах про усиновлення. Особи, які є заявниками у справах про усиновлення, у разі винесення рішення про усиновлення заявниками дитини юридично стають її батьками. Це накладає на них великий моральний та правовий обов'язок з виховання усиновленої дитини. Тому обмеження процесуального представництва, що запроваджене законодавцем, для цієї категорії справ здається цілком виправданим. Крім того, особиста участь у справі усиновлювачів дає змогу суду певною мірою упевнитися в особі усиновлювача, її надійності, особливо якщо це стосується іноземних громадян.

Участь у справі разом із представником особи, яку представляють.

Наявність представника у справі в принципі повинно надавати можливість стороні особисто не брати участь у процесі. Однак у деяких категоріях цивільних справ для їхнього правильного вирішення дуже важливими є особисті пояснення сторін і третіх осіб по суті спору, що не можуть бути замінені поясненнями представників, тому суд згідно з п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК може викликати позивача або відповідача для особистих пояснень і тоді, коли у справі беруть участь їхні представники.

Виходячи з усталеної практики, суд викликає сторони для надання особистих пояснень у справах про розірвання шлюбу, встановлення батьківства, позбавлення батьківських прав, поновлення на роботі, про захист чести та гідності. У цьому випадку представник надає юридичну допомогу особі, яку представляє, при розгляді справи.

Представництво від імені юридичних осіб необхідно відрізняти від ведення справ юридичних осіб їх органами. У доктрині цивільного та цивільного процесуального права переважає думка, що дії органу юридичної особи — це суть дії самої юридичної особи. Однак існує й інша позиція, згідно з якою органи юридичних осіб належать до представників у власному розумінні цього слова, яка має тепер певне нормативне підґрунтя у положеннях ЦК та ЦПК. Згідно зі ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Стаття 92 ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону або установчих документів, а ч. З ст. 92 ЦК при цьому встановлює: орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати повноважень. Таке формулювання підкреслювало представницький характер дій, який можна вивести з тлумачення зазначених норм, адже діяльність органів юридичної особи розглядається так само, як і діяльність представника.

На представницький характер дій органів юридичних осіб вказує також п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК, який передбачає, що повноваження представників мають бути посвідчені довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Тобто керівник юридичної особи вважається, разом із представником за довіреністю, представником юридичної особи.

Однак визнання органу юридичної особи її представником теоретично невірне, оскільки неминуче призводить до висновку про відсутність повної процесуальної дієздатності у юридичних осіб. Органи юридичної особи є його частиною і не є самостійним суб'єктом права. Саме тому для участі органу юридичної особи у процесі довіреність не вимагається. Без своїх органів юридична особа не здатна була б діяти як суб'єкт права.

Крім того. ч. 1 ст. 29 ЦПК указує, то юридична особа наділяється повною дієздатністю, тобто здатністю своїми діями здійснювати права і виконувати обов'язки. Звідси випливає, що компетентний орган юридичної особи, яка бере участь у справі, не має самостійного процесуального становища, тому що його процесуальні дії — це дії самої юридичної особи.

Вважається, що деякі юридичні особи через свою організаційну структуру також не можуть безпосередньо вести свої справи в цивільному процесі, хоча і не позбавлені дієздатності — юридичні особи, очолювані колегіальними органами управління (правліннями, загальними збори членів, зборами уповноважених). Хоча сучасне процесуальне законодавство прямо не забороняє участь у процесі від імені юридичної особи його колегіального виконавчого органу, але зі змісту п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК випливає, що від імені юридичної особи можуть виступати особи за довіреністю та її керівник (одноособовий орган). Про колегіальний орган юридичної особи не йдеться, а ч. З ст. 38 ЦПК передбачає, що юридичних осіб представляють їхні органи без вказівки на одноособові органи.

Участь у справі одного із членів колегіального органу варто розглядати як участь не юридичної особи, а його представника. Член колегіального органу юридичної особи сам по собі не може замінити цей орган у суді. Повноваження на ведення справи в суді він має не за посадою, а здобуває їх не інакше, як за рішенням колегіального органу.

Що стосується участі у процесі організацій, що не мають статусу юридичної особи, наприклад, органу опіки і піклування, то вони завжди виступають у процесі через представників.

Представництво від імені держави у цивільному процесі.

Держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства. Держава не може безпосередньо здійснювати в суді свої права, її інтереси потребують захисту представниками. Це можуть бути прокурор або інші органи державної влади та управління. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції. Так, у митних відносинах державу представляє представник митних органів, у податкових — податкових органів.

Іноді важко виявити відповідача у спорах про відшкодування шкоди, що виникла в результаті незаконних дій посадових осіб державних органів. Особливістю зобов'язання відшкодування за шкоду, заподіяну службовими особами державних органів, є те, що шкода відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим, а не особою, дії чи бездіяльність якої призвели до настання шкоди у юридичної чи фізичної особи.

Коли держава виявляється на місці особи, що має відшкодовувати шкоду, вона вимушена виступати "проти себе". Заходи примусу повинні бути застосовані не щодо держави, а спрямовані на конкретний державний орган або іншу особу, уповноважену виступати від її імені, що випливає з особливої форми представництва держави в цивільному обороті, множинності осіб, які виступають від її імені.

Тому питання про визначення особи, яка має право представляти інтереси держави в цивільному обороті і здатна фактично виконати те, що зазначене в судовому рішенні, має велике значення. У цьому випадку особа, чиї права порушені, не може безпосередньо звернутися до держави і вимушена шукати уповноваженого представника (відповідний орган або особу), щоб пред'явити відповідні вимоги.

Слід відзначити, що при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків органи держави повинні діяти виключно в межах компетенції. Компетенцією є коло повноважень, а також напрями діяльності та функції конкретного органу державної влади які визначаються нормативно-правовим актом. Так, безпосередньо обслуговування державного бюджету здійснюється державним казначейством (ст. 48 Бюджетного кодексу України (БК), а загальна організація виконання державного бюджету покладається на Міністерство фінансів України.

Тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати представники відповідних фінансових органів, тобто державне казначейство, фінансові управління, районні фінансові відділи тощо, однак законодавство чітких орієнтирів з цього питання не дає.

Допуск до процесу представника осіб, зазначених у ст. 38 ЦПК, це обов'язок, а не право суду в разі наявності належним чином оформлених повноважень, оскільки особи, яких представляють, мають конституційне право на правову допомогу та цивільне процесуальне право брати участь у процесі через представника.

Види представництва

Обсяг і характер повноважень представника, а також умови їх здійснення залежать від покладених в основу представництва юридичних фактів. Відповідно, розрізняють і самі види представництва: а) представництво, засноване на адміністративному акті; б) представництво, засноване на законі (представництво за законом); в) представництво, засноване на договорі (добровільне або договірне представництво); г) комерційне представництво.

Представництво, засноване на адміністративному акті

Є таким представництвом, при якому представник зобов'язується діяти від імені особи, яку представляють у силу адміністративного розпорядження останнього. Частіше за все таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає наказ про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням певних представницьких функцій, наприклад, укладенням договорів, вчиненням інших правочинів. Повноваження представника в цьому випадку визначаються виданим адміністративним актом, або випливають з посадових інструкцій працівника, або слідують з обстановки, в якій діє представник (касир, приймальник замовлень тощо). До даного представництва слід віднести і таке представництво, що засноване на членстві в громадській організації. При цьому слід враховувати, що юридичні особи мають право приймати на себе обов'язки представляти в цивільному обороті інших осіб тільки у випадках, коли це не суперечить їх цивільній правоздатності.

Представництво, засноване на законі.

Представницькі відносини, які виникають за прямою вказівкою закону, прийнято називати законним, або обов'язковим, представництвом. Так, законними представниками малолітніх дітей є їхні батьки, повноваження яких засновуються на факті батьківства. Особливість цього виду представництва полягає в тому, що воно виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Крім того, повноваження законного представника безпосередньо визначені законом.

Представництво за законом

Є різновидом представництва, що виникає і припиняється лише з настанням юридичних фактів, указаних у законі (незалежно від волевиявлення особи, яку представляють), і має на меті забезпечення не тільки інтересів фізичних осіб, яких представляють, а й інтересів осіб, пов'язаних із ними цивільними правовідносинами, а також суспільного інтересу в цілому. Зміст останнього полягає в тому, щоб усунути недоліки в дієздатності окремих категорій суб'єктів цивільних правовідносин.

До числа законних представників українське цивільне законодавство відносить: (1) батьків; (2) усиновлювачів; (3) опікунів і (4) піклувальників. Здійснення законними представниками своїх повноважень становить їх публічно-правовий обов'язок.

Правове становище батьків і усиновлювачів як законних представників своїх (усиновлених) дітей визначається статтями 41-42 ЦК і нормами Сімейного кодексу. Права й обов'язки усиновлювачів як законних представників тотожні правам і обов'язкам батьків.

Відповідно до ч. 2 ст. 242 ЦК опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Опіка встановлюється судом над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, визнаними недієздатними. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун вчиняє правочини з майном підопічного, в тому числі управління майном останнього, з урахуванням обмежень, встановлених ЦК (статті 58, 60, 67-72).

Під батьками розуміються тільки батько й мати дитини, але ніяк не інші родичі по висхідній лінії; під усиновителями - особи, зареєстровані як такі. Основні права батьків - це: (1) право на захист прав та інтересів дітей і (2) право на виховання дітей. Разом із тим, наведені права виступають також обов'язками батьків як щодо самих дітей, так і щодо суспільства. Крім того, батьки несуть також обов'язок утримання своїх дітей.

Права батьків на майно, яке перебуває у власності дітей, визначаються ЦК. На майно дітей, які не досягли чотирнадцяти років, батьки мають права, установлені ст. 41 ЦК. Згідно зі ст. 42 ЦК, батьки не мають будь-яких прав на майно дітей віком від 14 до 18 років, за винятком права давати згоду на укладення правочину з цим майном. Правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі), дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У випадку, якщо вчинена угода не отримала схвалення, батьки мають право пред'явити позов до суду про визнання такого правочину недійсним (ч. 2 ст. 222 ЦК). На майно повністю дієздатних неповнолітніх дітей батьки не мають жодних прав.

Цивільно-правовий статус законних представників, які іменуються батьками, може бути втрачений за наявності хоча б однієї з таких обставин: (1) дитина досягла цивільного повноліття; (2) дитина набула повної дієздатності до досягнення нею повноліття; (3) батьки позбавлені батьківських прав; (4) батьки обмежені в батьківських правах; (5) дитина відібрана в батьків; (6) дитина усиновлена. Позбавлення та обмеження батьківських прав можливі тільки в судовому порядку, а відібрання дитини може бути здійснене тільки органом опіки та піклування. При цьому батьки не звільняються від обов'язку утримання дитини - це все. що зберігається від їхнього батьківського статусу.

Відповідно до ч. З ст. 242 ЦК законним представником може бути інша особа у випадках, встановлених законом. У цьому контексті законними представниками в певному відношенні виступають керуючий санацією і ліквідатор у процедурі банкрутства. В наведених випадках представницькі відносини виникають на підставі акта адміністративного органу у вигляді ухвали господарського суду. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з дня винесення ухвали господарського суду про санацію припиняються повноваження керівника боржника, управління боржником переходить до керуючого санацією, припиняються повноваження органів управління боржника-юридичної особи. Керуючий санацією має право укладати від імені боржника мирову угоду та інші цивільно-правові угоди, самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених згаданим Законом. Відповідно до ст. 25 наведеного Закону ліквідатор із дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута. При здійсненні повноважень з управління справами боржника-юридичної особи та виконанні функцій органу управління юридичної особи арбітражні керуючі вчиняють правочини, інші юридичні та фактичні дії (відмова від невигідних договорів; скликання зборів кредиторів, ведення реєстру їх вимог; складання плану зовнішнього управління (план санації); реалізація майна боржника тощо). Керуючий санацією і ліквідатор здійснюють правомочності органу управління боржника-юридичної особи в інтересах неспроможного боржника та його кредиторів у рамках неспроможності боржника (банкрутства) як самостійного інституту, що обумовлює припустимість поширення положень про представництво на діяльність наведених арбітражних керуючих у частині, що не суперечить процедурам банкрутства, передбаченим відповідним законодавством.

Добровільне представництво

Є представництвом, заснованим на договорі. Такий вид представництва виникає за волею особи, яку представляють. Довіритель визначає не лише особу представника, а й його повноваження. Добровільне представництво характерне тим, що на вчинення юридичних дій від імені особи, яку представляють, вимагається згода самого представника. Між особою, яку представляють, та представником укладається договір, який визначає їх внутрішні взаємовідносини (договір доручення, інші договори, визначені законом).

Якщо стороною такого договору є особа, яка постійно і самостійно здійснює діяльність з представництва від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, виникає так зване комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. Положення про комерційне представництво є новими для українського цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Наведене в ч. 1 ст. 243 ЦК поняття комерційного представника містить його юридичну ознаку, яка полягає у здійсненні таким представником самостійної підприємницької діяльності шляхом вільного здійснення своєї діяльності як самостійного промислу. Не перебуваючи у трудових відносинах з особою, яку представляє, свої обов'язки він має виконувати з турботливістю звичайного підприємця, якщо із сутності відносин не випливає обов'язок піклуватися про інтереси і справи довірителя більше, ніж про власні.

Комерційний представник діє від імені та в інтересах осіб, яких представляє, і якими виступають підприємці. Виступ комерційного представника в чужих інтересах зобов'язує надавати перевагу інтересам особи, яку він представляє, а у випадку виникнення ситуацій конфлікту із власними інтересами - забезпечувати баланс інтересів осіб, яких він одночасно представляє. Зокрема представник не має права використовувати у своїй підприємницькій діяльності конфіденційну інформацію, отриману в результаті здійснення представницьких повноважень, якщо це може заподіяти шкоду особі, яку він представляє.

Повноваження комерційного представника виражаються в укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційний представник може представляти декількох підприємців. Повноваження комерційного представника можуть обмежуватися власне укладенням договорів, тобто вчиненням дій, достатнім для набрання ними чинності, а також передбачати вчинення дій щодо забезпечення виконання укладених договорів на умовах, визначених представницькими повноваженнями.

Комерційний представник може одночасно представляти обидві сторони договору, а якщо договір багатосторонній, то й більше двох за згодою цих сторін, а також в інших випадках, передбачених законом. При цьому комерційний представник має діяти в інтересах різних сторін, бути неупередженим і виконувати надані йому доручення з турботливістю звичайного підприємця. Комерційний представник зобов'язаний зберігати в таємниці відомості про вчинені ним торговельні правочини. Наведений обов'язок зберігається і після того, як представник виконає доручення.

Комерційний представник повинен мати прямо визначені повноваження, що передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження можуть міститися в письмових договорах, які обидві сторони майбутнього правочину уклали з комерційним представником, або у виданій кожною з них довіреності.

Якщо комерційний представник одночасно представляє різні сторони, вони мають виплатити йому погоджену винагороду й відшкодувати понесені при виконанні витрати в рівних частках. Інший порядок виплати винагороди й відшкодування витрат може бути визначений угодою сторін.

Комерційне представництво є добровільним і виникає в силу договору, який укладається представником і підприємцем у простій письмовій формі. В ньому вказуються повноваження представника. Якщо в договорах повноваження не вказані, то поряд з укладеним договором підставою виникнення комерційного представництва є довіреність.

ЦК допускає встановлення законом або іншим нормативним актом спеціальних правил про комерційне представництво, що діють у визначеній сфері підприємницької діяльності. Особливості окремих видів комерційного представництва, про які йдеться в ч. 4 ст. 243 ЦК, поки що не встановлені.