Поділ і кооперування праці

Тема 8: Аналіз трудового процесу і затрат робочого часу

(самостійне опрацювання)

ПЛАН

1. Поділ і кооперування праці

2. Робочий час

3. Виробнича операція

4. Технологічна структура операції

5. Трудовий мікроелемент

6. Обсяг роботи

7. Зона обслуговування

8. Чисельність персоналу

9. Трудовий процес і його раціоналізація

10. Організація робочих місць

11. Умови праці і фактори їх формування

Основна література:

І.Данюк В.М. Нормування праці. 36. Завдань і вправ: Навч. посіб. - К.КНЕУ, 2006,

с. 12-18.

2. Абрамов В.М., Данюк В.М. Нормування праці: Підручник - К., 1995, с. 12-19.

Додаткова література:

1. Дарченко Н.Д. Економіка праці та соціально трудові відносини. Збірник завдань і вправ. - К., 2007.

 

 

Поділ і кооперування праці

Поділ праці як спеціалізація трудової діяльності, що призводить до виділення і співіснування різноманітних її видів, з доісторичних часів був основним фактором зростання продуктивності праці. В певній формі поділ праці існує на всіх рівнях людської діяльності: від світового господарства до сім'ї і робочого місця.

Суспільний поділ праці — це диференціація в суспільстві як цілому соціальних функцій, що виконуються певними групами людей, і виділення в зв'язку з цим різних сфер суспільства (промисловість, сільське господарство, місто і село, наука, мистецтво, армія і т.д.), які, в свою чергу, поділяються на дрібніші галузі й підгалузі.

Технічний поділ праці — це диференціація видів трудової діяльності між підрозділами та працівниками підприємства, поділ трудового процесу на підприємстві на ряд часткових функцій і операцій, це спеціалізація працівників у процесі економічної діяльності.

Технічний поділ праці — це вихідний пункт організації праці, що, враховуючи цілі виробництва, полягає у закріпленні за кожним працівником і за кожним підрозділом їхніх обов'язків, функцій, видів робіт, технологічних операцій. Вирішення цього питання повинно передбачати не лише вимоги раціонального використання робочого часу і кваліфікації працівників, але і збереження змістовності праці, попередження її монотонності, гармонізацію фізичних та психічних навантажень на працівників тощо.

Розрізняють такі основні види поділу праці всередині підприємства:
1)функціональний — поділ праці між різними категоріями працівників підприємства залежно від характеру виконуваних ними функцій і участі у виробничому процесі. Вінпроявляється у двох напрямках: а) виділення в складі персоналу підприємства такиосновних категорій: робітники і службовці (до службовців відносяться технічнвиконавці, спеціалісти, керівники); б) поділ працівників на основних (що безпосереднюзмінюють форму і стан предметів праці, виробляючи продукцію) і допоміжних (що створюють необхідні умови для ефективної роботи основних працівників).

технологічний — поділ праці за технологічними операціями і процесами, за фазамі видами робіт, виробами, деталями. Він визначає розстановку працівників у відповіднос з технологією виробництва і значно впливає на рівень змістовності праці. Важливи завданням організації праці є пошук оптимального рівня технологічного поділу праї Дуже вузька спеціалізація спричиняє монотонність, що викликає надмірну втому зменшення продуктивності праці. Надто широка спеціалізація може стати причинс неякісного виконання робіт. Різновидами цієї форми поділу праці є предметна подетальний та поопераційний поділ;

2) професійний — поділ праці між групами працівників за ознакою технологічі однорідності виконуваних ними робіт. У цьому напрямку зміни характеризуюті зростанням частки професій інтелектуальної праці, механізованої праці, профе широкого профілю;

кваліфікаційний — поділ праці між групами працівників у залежності від складне виконуваних ними робіт. Працівники однієї і тієї ж професії можуть мати різні знан вміння і досвід роботи, що відображається у кваліфікації — якості роботи (праи лежить в основі розподілу працівників за групами кваліфікації — розряда категоріями, класами тощо. Зміни тут відбуваються в напрямку підвищення культур технічного і кваліфікаційного рівня працівників і, відповідно, частки висококваліфікованих працівників.

Поділ праці як одночасне співіснування різних виді трудової діяльності відіграє важливу роль у розвитку організації виробництва і праці. Він є необхідною передумовою організації виробництва та підвищення продуктивності праці. Поділ праці дозволяє організувати послідовну та одночасну обробку багатьох предметів праці на всіх фазах виробництва та стадіях технологічного циклу. Спеціалізація виробничих процесів сприяє вдосконаленню трудових навичок працівників.

Однак існують межі економічної та соціальної доцільності в процесі поділу праці, які часто не збігаються. З економічної точки зору поглиблювати поділ праці доцільно доти, доки це поглиблення супроводжується підвищенням ефективності використання робочої сили і обладнання, враховуючи також витрати на проектування та організацію виробничих процесів і нормування праці. З соціальної точки зору межею доцільності подальшого поглиблення поділу праці є збереження широкої кваліфікації працівників та змістовності їх роботи, попередження монотонності та надмірної втоми.

З поділом праці нерозривно пов'язане її кооперування, що означає досягнення раціональних пропорцій в затратах праці різних видів і передбачає встановлення раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками трудового процесу, узгодження інтересів людей і цілей виробництва.

Кооперування праці на підприємстві здійснюється в різних формах, наприклад при індивідуальному виконанні роботи на окремих робочих місцях, при багатоверстатній роботі або поєднанні трудових функцій і спеціальностей, при колективній роботі.

Провідне місце серед колективних форм організації сучасної праці належить бригадній. Бригада — це група працівників, що разом здійснюють виробничий процес або його частину і колективно відповідають за результати своєї роботи. Основними видами бригадної організації праці є спеціалізовані бригади (складаються із працівників однієї професії, що виконують однорідні технологічні процеси) і комплексні бригади (складаються із працівників різних професій, що виконують комплекс взаємопов'язаних технологічно різнорідних робіт).

Робочий час

Праця людини завжди відбувається в часі й просторі. Але, якщо простір є фактором нейтральним щодо кількості праці, то час, витрачений на виконання певної роботи, безпосередньо характеризує кількість праці незалежно від її змісту, складності, та умов середовища. Отже, робочий час є загальною мірою кількості праці.

За досягнутого рівня розвитку продуктивних сил суспільства його економічний розвиток, добробут людей значною мірою залежать від кількості праці кожного і загальної маси праці економічно активного населення в цілому. Тому суспільство змушене певним чином нормувати кількість робочого часу. Нижня межа кількості ро­бочого часу визначається рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, досягнутим рівнем суспільної продуктивності праці. Загальна норма робочого часу не повинна бути меншою за ту, яку дозволяє досягнутий рівень продуктивності праці, у противному разі можуть істотно уповільнитись темпи соціально-економічного розвитку суспільства. Небажаним є й збільшення тривалості робочого часу понад встановлену норму, оскільки це призводить до перевтоми працюючих, скорочує їх вільний час, негативно вшиває на продуктивність праці та якість продукції, загрожує зростанням травматизму. Отже, це невигідно державі в цілому, підприємству, працівникові та його родині. Тому суспільство зацікавлене у суворому додержанні встановленої норми робочого часу. Особливо ретельно за цим мають наглядати профспілки та їх органи на всіх рівнях.

В Україні норма робочого часу встановлюється відносно робочого тижня. За нормальних умов праці вона становить 40 годин на тиждень. За наявності шкідливих факторів трудове законодавство залежно від їх рівня передбачає відповідне зменшення загально» норми робочого часу.

Робочий час у законодавчому порядку скорочується також для окремих категорій громадян: підлітків, інвалідів, матерів, що мають малолітніх дітей, вагітних жінок.

Виробнича операція

Жодне виробництво не можливе без точного знання затрат праці на виготовлення будь-якого виробу, виконання допоміжних робіт, різноманітних послуг тощо. Тому поряд із тривалістю робочого часу до основних об'єктів нормування праці належать також затрати робочого часу на виконання конкретних робіт у конкретних виробничих умовах.

Залежно від специфічних умов прикладання праці цей об'єкт нормування може трансформуватись, набувати деяких модифікацій. Так, на роботах, що повторюються і піддаються точному кількісному обчисленню у натуральних показниках (штуках, тоннах, кубометрах тощо), об'єктом нормування праці виступає робочий час, необхідний для виготовлення одиниці продукції.

Розширення масштабів виробництва, зростання його масовості, розвиток технології, поглиблення поділу праці привели до того, що тепер будь-яка більш-менш складна продукція виробляється не одним, а багатьма робітниками, як правило, послідовно, коли кожен з учасників виробництва виконує якусь дрібну частину технологічного процесу, що дістала назву технологічної або виробничої операції.

За таких умов об'єктом нормування праці стає час, необхідний на виконання операції, або спрощено — сама виробнича операція.

Під виробничою операцією розуміють частину виробничого (трудового) процесу, спрямовану на зміну форми або структури предмета праці (технологічна операція); перевірку результатів процесу (контрольна операція); зміну місцеперебування предмета праці у просторі (транспортна операція).

Характерними ознаками виробничої операції є сталість трьох основних елементів праці: робочої сили, предмета праці і засобів праці. Тобто за операцію вважається така частина виробничого процесу, яка відбувається на одному робочому місці, над одним і тим самим предметом праці силами одного або групи працюючих. Зміна хоча б одного з цих трьох елементів означає появу інших операцій. Так, послідовна обробка однієї деталі на кількох робочих місцях означає, що ця деталь піддається кільком технологічним операціям. Між технологічними можуть бути також контрольні і транспортні операції. Виробнича операція має здебільшого складну структуру. Залежно від потреб виробництва операції можна подрібнювати, або, навпаки, укрупнювати. Загальна тенденція гака: чим масовішим є виробництво, тим економічно вигідніше дробити операції, спеціалізувати на них робітників, устаткування, інструмент. Така спеціалізація веде до швидкого зростання продуктивності праці. Але на перешкоді стає монотонія. Занадто дрібні багаторазово повторювані за зміну операції збіднюють змістовність трудового процесу, прискорюють фізичне й психологічне стомлювання людини.

Найефективнішим засобом запобігання монотонності праці в масовому виробництві є створення таких машин, які поєднують у собі кілька простих верстатів, отже сприяють значному укрупненню операцій, збагаченню трудового процесу. До такого устаткування

належать прямоточні й роторні автоматичні лінії, агрегатні верстати, обробні центри з числовим програмним управлінням тощо.

За цільовим призначенням операції поділяють на основні або технологічні та допоміжні.

Під час основних операцій здійснюється поступове цільове перетворення предмета праці на готовий продукт праці.

Головне призначення допоміжних операцій полягає у створенні необхідних умов для швидкого і якісного виконання основних операцій.

Крім контрольних і транспортних операцій, про які вже йшлося вище, до складу допоміжних відносять велику групу обслуговуючих операцій: ремонт, налагоджування, змащування устаткування, заточування інструменту, його комплектування, доставка на робочі місця тощо.

Залежно від специфічних умов виробництва, форм організації праці всі види виробничих операцій можуть як дробитися, так і об'єднуватися у різноманітні комплекси. Критеріями при цьому виступають економічна й соціальна доцільність конкретного рішення.

На будь-якому промисловому підприємстві операція є основною одиницею поділу і нормування праці, планування та обліку виробництва.