Про правові наслідки мовних непорозумінь

Василь Німчук («Літературна Україна» 11 січня 2001 року)

У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції “Українського правопису”. І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури — велетенське, адже вона забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.

Орфографія є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом, тому царський уряд забороняв український національний правопис, а радянські функціонери прямо втручалися в справи орфографії.

Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос. Розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всієї норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу в словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система.

Державна мова (а такою вже десять років тому знову стала українська) повинна мати єдиний правописний кодекс, якого повинні дотримуватися всі громадяни й друковані органи. Послідовні правописні варіанти, а тим паче — різні правописні системи не практикуються, як правило, навіть у найдемокрай-тичніших країнах світу.

У нашій державі, цю недавно. повернула собі незалежність після тоталітарної доби, демократію не всі усвідомлюють як засіб для вільного організованого життя. Дехто демократію трактує як уседозволеність.

Нині офіційні видання, більшість друкованих органів масової інформації, книгодрук, освіта використовують чинний “Український правопис” у його редакції 1960 p. з невеликими змінами 1990 р. і 1993 р.

Частина нашого громадянства відкидає все в орфографії, що напрацьоване в ній після брутальної заборони 1933 p. правил “Українського правопису” 1927р. (1928 p.). He обізнані з історією української орфографії люди гадають, що ті, хто вживає норми 1927 р. (1928 p.). користуються діаспорними правилами. І зловмисники іменують прийнятий демократичним шляхом “Український правопис” 1927 p. (1928 p.) діаспорним.

Декотрі видання користуються саморобним “гібридним” правописом. У чинний орфографічний кодекс уносять елемента правопису 1927р. (1928 p.).

До цього треба додати, що через факсимільні перевидання до широкого читача доходять книги, надруковані правописними системами XIX—XX століть.

У складній ситуації, що утворилася в нашій орфографічній практиці, відбивається вся складність долі української писемно-літературної мови в ХХ ст.

Як українська літературна мова взагалі, так і її правопис були і є предметом уваги політиків, суспільства. За ним пильно стежать патріоти, він є предметом зацікавлення “інтернаціоналістів” (згадаймо резолюцію конференції “Діалог культур...”). З обох боків у пресі з’являються нефахові, некомпетентні міркування й оцінки. А правопис має ґрунтуватися на лінгвістичній, науковій основі.

Вік нашого правопису налічує понад тисячу років, через те в ньому співіснують елементи, усталені ще в сиву давнину, з елементами, що стали нормою кілька десятків років тому. В історії української орфографії виділяємо кілька умовних, але важливих етапів:

Перший етап — давній україноруський період: X — третя чверть XIV ст.

Другий етап — староукраїнський: остання чверть XIV —XVI — час так званого другого південнослов’янського впливу.

Третій етап — XVII —XVIII ст., коли діяли норми “Граматики” 1619 року М.Смотрицького.

Четвертий етап — новоукраїнський: XIX — XX ст.

За всю тисячолітню історію український правопис не зазнав такого інтенсивного спеціального колективного опрацювання, як за останні 80 років.

Варто згадати, що створена в квітні 1918 p. при Міністерстві народної освіти Центральної Ради невелика Правописна комісія на чолі з І.Огієнком через місяць подала до затвердження “Найголовніші правила українського правопису” (25 правил про орфографію українських та 13 — про написання запозичених слів). У 1919 p. вийшли друком “Головніші правила українського правопису”, ухвалені MHO (у них 28 пунктів щодо правопису питомих українських і 12 про орфографію “чужих” слів). Уже 5 травня та 12 липня 1919 р. спільне зібрання Академії наук схвалює “Найголовніші правила українського правопису”, складені Правописною комісією на чолі з академіком А.Кримським, Це — доповнені “Головніші правила”.(кодекс правил написання питомих лексем охоплює 32 пункти, запозичених—14 пунктів). Вони—основа нашої орфографічної системи донині.

23 липня 1925 року при НКО створено Правописну комісію під головуванням наркома освіти О.Шумського. 11—21 листопада цього ж року на першому пленумі Комісії розглянуто проекти окремих розділів, створено редакційну колегію. У складанні проекту взяли участь найвідоміші українські лінгвісти того часу. Вже 5—8 квітня 1926 р. на другому пленумі Комісії розглянуто проект. Цього ж року його опубліковано для обговорення. 26 травня — 6 червня 1927 р. відбулася Всеукраїнська правописна конференція. Вона затвердила основну частину орфографічного кодексу. Остаточно мала оформити “Український правопис” президія Правописної комісії. 6 вересня 1928 p. нарком освіти М.Скрипник затвердив “Український правопис”. Зовсім новий детальний кодекс — книгу з цілковито новим текстом. набором правил було створено за три роки.

Без жодного обговорення “переробила” “Український правопис” у 1933 р. правописна комісія НКО на чолі з А.Хвилею, яка затаврувала норми 1927 р. (1928 р.) як націоналістичні.

Навіть під час Вітчизняної війни, коли Академія наук була евакуйована до Уфи, не припиняли праці над орфографією: у 1942 р. Уряд УРСР звернувся до Академії наук із пропозицією продовжити роботу над урегулюванням і вдосконаленням правопису. За дорученням Президії АН цю працю очолив академік Л.А.Булаховський. Враховуючи попередні проекти, за участю співробітників Інституту мови і літератури АН Л.А.Булаховський підготував новий проект, із яким 2.10.1942 р. ознайомив членів Президії АН, шо схвалила принципи нової редакції і передала проект Урядові. Окремі члени комісії даремно намагалися відновити дещо з правил 1927р. (1928 p.), зокрема букву ґ. Згодом проект ще раз розглянуто в Уфі, 28 серпня 1943 р. Правописна комісія в повному складі зібралася під Харковом, за який точилися бої, де було в основному схвалено проект. Після того, як НКО П.Тичина затвердив його проект, Рада Народних Комісарів 8 травня 1945 р. схвалила цю редакцію “Українського правопису”.

Проте 1956 р. з’явилися “Правила русской орфографии й пунктуации”, і начальство веліло зробити відповідні зміни в правописі великої і малої букви, в написаннях разом та окремо, в пунктуації української мови. Восени 1959 р. була готова нова редакція “Українського правопису”, що вийшла друком у I960 р. Цією редакцією в нас послуговувалися 30 років.

У 1988 році, у період так заної перебудови, чергове редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при Відділенні ЛММ АН УРСР. Проект обговорювався і в новоствореному Товаристві української мови ім.Т.Шевченка, голова якого Д.Павличко запропонував розширити склад Комісії і змінити її юридичний статус: за ухвалою Президії АН вона стала її тимчасовим органом. 14.11.1989 p. Орфографічна комісія АН затвердила чергову редакцію, яка вийшла у світ 1990 р. Найпомітнішою рисою редакції 1990 р. є повернення до абетки літери ґ (проти цього виступав тодішній голова Комісії академік В.Русанівський) і номінації кличний відмінок замість клична форма. Деякі елементи цієї редакції викликали жваву дискусію в пресі.

На хвилі національно-державницького руху науковці на І Міжнародному конгресі україністів (27 серпня — 3 вересня 1991 р.) заявили про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Ідучи назустріч бажанням громадськості, Уряд України 8 червня 1994 р. своєю постановою затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів на чолі з віце-поем’єр-міністром академіком М.Г.Жулинським. Заступники — А.Погрібний та О.Тараненко. Комісія мала підготувати нову редакцію “Українського правопису” до кінця 1996 p., тобто за два з половиною роки. Йшлося про нову редакцію, а не якийсь новий правописний кодекс. Відповідальність за виконання цієї праці покладено на новостворений 1991 р. Інститут української мови (власне; відновлений в іншій формі й з іншими завданнями Інститут української наукової мови, ліквідований у 1930 p.).

Та минуло шість років, а нову редакцію “Українського правопису” досі не затверджено.

Таке становище складалося не з об’єктивних причин. Поважна правописна комісія при Кабінеті Міністрів України, сформована загалом із знаних учених-фахівців, завершила обговорення підготовлених робочою групою Комісії пропозицій у кінці 1996 р. Здавалося б, через якісь півроку громадськість обговорить проект і буде прийнято новий текст “Українського правопису”. Але цього не сталося. Переважна більшість членів Комісії не-знала, що з ним діється. І тільки коли на засіданні бюро ЛММ НАНУ в середині листопада 1998 р: було заслухано звіт заступника голови Комісії О.О.Тараненка — колишнього директора ІУМ НАНУ, з’ясувалося, що нова редакція не готова. О.О.Тараненко вперто не хотів давати в розпорядження нової дирекції Інституту української мови матеріали Української національної правописної комісії. Лише після втручання вищих інстанцій, з труднощами, в кінці грудня 1998 року нова дирекція Інституту української мови одержала більшість напрацьованих матеріалів Комісії, а решту — в середині січня 1999 р.

Після цього було скликано засідання членів робочої групи Комісії, обговорено справи, затверджено склад членів вужчої групи, які мали все переглянути з тим, щоб підготувати до друку проект найновішої редакції “Українського правопис”. До групи ввійшли: чл.-кор. НАНУ І.Р. Вихованець (зав. відділу історії й граматики української мови Інституту української мови НАНУ), д.ф.н. К.Г.Городенська (заступник директора Інституту української мови НАНУ), академік АПН А.П.Грищенко (зав. кафедри української мови Київського Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова), д.ф.н. В.В.Жайворонок (провідний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.Потебні НАНУ), д.ф.н. М.Ф.Клименко (зав. відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства НДНУ), чл.-кор. НАНУ В.В.Німчук (директор Інституту української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ Г.П.Півторак (зав. відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.Потебні НAHУ), д.ф.н. О.Д.Пономарів (зав. кафедри української мови і стилістики Інституту журналістики Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка), д.ф.н. Н.І.Тоцька (викладач Національного університету “Києво-Могилянська академія”). Вони знову опрацювали за розділами весь текст правописного кодексу. У роботі групи брав участь к.ф.н. С.І.Головащук (провідний науковий співробітник Інституту української мови НАНУ), але він із багатьма запропонованими змінами не погодився.

Члени робочої групи вважають слушною думку академіка Ю.Шевельова (її він не раз висловлював), що “не мета правопису воювати з мовою і накидати їй те, що їй уже чуже”, а “формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису”{ Літературна Україна. — 1999— № 13 (4829-4830) — 1 квітня.- С. 10.} Однак цей принцип треба застосовувати помірковано, бо інакше можна узаконити все, що з’явилося через “суржикизацію” мовлення значної частини населення або нав’язане чиновниками в часи тоталітаризму. Корисні елементи варто підживити. А це буде не війна з мовою, її системою, а підтримка неповторності мови наших батьків, дідів і пращурів.

У попереднього керівництва Інституту була настанова нічого не міняти в правописі, лише вдосконалювати текст. Було взято як засаду, зміна в правило (правила) вноситься тільки тоді, коли на засіданні Комісії відповідна пропозиція набирає 3/4 голосів! У зв’язку з цим було відкинуто переконливі пропозиції змін, бо вони не набирали 1—2 голоси придуманої норми.

Теперішня робоча група вважає, що не можна задовольнитися косметичними корекціями в правописі, а треба зробити зміни, які б враховували столітні традиції української орфографії, відбивали б живе, неспотворене українське слово, наскільки це доцільно на письмі, враховували б тенденції в сучасній українській літературній мові, що відбуваються в ній без тиску влади.

Викладемо дещо із суттєво нового, що запропоновано в новій редакції правописного кодексу. Обґрунтуванню пропозицій ми присвятили окрему працю “Проблеми українського правопису в XX ст.”.

У написанні питомих українських та засвоєних слів запропоновано такі уточнення або модифікації:

1. У правилі про букву ґ чітко сказано, що її пишемо в українських питомих і засвоєних загальних та власних назвах — прізвищах і топонімах — згідно з вимовою, отже, не тільки в словах дзиґа, ґава, ґуля, ремиґати і т.д., похідних від них прізвищах: Ґудзь, Ґалаґан, Ґонта тощо, а й в інших антропонімах:. Ґалан, Ґеник, Ґжицький, Ґиґа, Ґрещук, Ґриґ, Ґутковський, у географі них назвах: Ґорґани “центральна частина Бескидів, найменше заселена частина Українських Карпат”, Ґоронда, Ґаничі — назви сіл на Закарпатті і т.ін.

2. Під впливом галицької традиції в правописі 1928 р. сформульовано правило, за яким на початку слова пишемо тільки і. Але по всій Україні в багатьох лексемах функціонує початковий и. Під впливом написаного зазнає деструкції ця риса живої мови. Функціонування зазначеної голосної на початку слова підтверджує статус и як окрем фонеми української мови, а не позиційного варіанта фонеми і. З огляду на це запропоновано чітке правило: писати и на початку незапозичених та давнозасвоєних слів перед приголосними н та р: инший і т.д., иній, ирій (пор. вирій), иржа, иржати (пор. діал. гинший, гиржа і под.), индик тощо, а також у відзвуконаслідувальному дієслові икати (пор. гикати) і похідних вигуку ич!

3. В українській мові функціонує невідмінюване слово пів “половина”: пів на шосту, о пів на другу. Здавалося б. що його завжди треба писати окремо від інших. Проте за зразком російської мови, в якій лексеми пол із цим значенням немає, в нас також завели писати слово пів разом із наступним (піваркуша, пів’яблука) і через дефіс (пів-Києва). У зв’язку з такою орфографією в лексиконах, зокрема в “Словнику української мови”, натрапляємо в реєстрі на фіктивні слова півгодини “половина години”, півдня “половина дня”, півкілограма “половина кілограма”, півлітра “половина літра” і т.д., що трактуються як невідмінювані іменники! Пропонуємо писати слово пів завжди окремо від сусідніх, якщо воно означає “половина”, напр.,: пів години, пів гривні, пів літра, пів яблука, пів Києва і т.д. Якщо з наступним словом елемент пів не виражає цього значення, а є префіксом, то його пишемо з ним разом: півколо, південь, північ, піваркуш, півлітра (розм.) “пляшка в пів літра з горілкою або випивка взагалі” і под.

4. Пропонуємо писати апостроф після губних, перед якими стоїть не тільки р, але й л: полб’яний, а не полбяний (полба — різновид пшениці).

5. З огляду на живе мовлення більшості українців, засвідчене діалектологічним “Атласом української мови” (том І, карта 190, том II, карти 174-175). історичну практику, в тому числі й основоположників сучасної літературної мови І.Котляревського (И солы крымкы и бахмуткы; роздуть вь ныхъ храбросты огонь), Т.Шевченка (Пошли тоби матер-божа Тіи благодати Всего того, чого маты Не зуміє даты) та сучасне вживання в багатьох органах масової інформації, практику (зокрема в постійному титулі патріарха Київського і всієї України-Руси), пропонуємо реабілітувати як нормативну флексію -и в родовом) відмінку однини іменників третьої відміни з основою на групу приголосних –ст- (вісти, злости, радости і т.д.), слів Русь Білорусь, осінь, сіль, кров, любов (осени, соли, крови, любови).

6. У 1945 р. незакономірно нав’язано літературній мові флексію -і замість -и (цього не зроблено навіть 1933 р.) в родовом відмінку однини іменників четвертої відміни з суф. -ен-. Тут рекомендовано відновити закінчення -и-: імени, племени, сімени згідно з живою мовою і традицією. До того ж стане монолітною парадигма. Пор.: дитяти, козеняти, курчати і т.д.

7. Зроблено пропозицію узаконити звертання тільки у формі кличного відмінка: Іване! Іване Івановичу! Пане Іванe, пане професоре, пане генерале, пане Президенте, пане професоре Пилипчуку!

8. Дозволено відмінювання запозичених слів на -о, коли перед закінченням не стоїть інший голосний: радіо, Маріо, але пальта, ситра, кіна тощо.

9. В опублікованому проекті найновішої редакції “Українського правопису” через недогляд не зазначено, як транскрибувати старослов’янські (церковнослов’янські) тексти української редакції, давньо- і староукраїнські оригінальні та перекладні пам’ятки, новоукраїнські твори, писані етимологічним правописом. В орфографічному кодексі необхідно сказати принаймні про те, що, цитуючи названі вище тексти, на місці букви ы пишемо сучасну и (сын — син, мыло — мило); на місці букви и між приголосними і після приголосної в кінці слова — нинішню и (присно — присно, мило — мило, прииди — прийди), на початку слова і перед йотованими голосними — і (им— ім’я, євангєлиє — євангеліє), на місці букви е (є) між приголосними і після приголосної в кінці слова (нєбєса — небеса, братє — брате), на початку слова та після голосної — є (єго — єго, житиє — житіє), на місці букви усередині і кінці слова — і (лто — літо), на початку слова й після голосної — ї (сти — їсти, є — єї, наш — наші).

Запропоновано внести деякі зміни в правопис іншомовних слів.

10. До “ляльолюкання” не може бути вороття, отже, далі треба писати м’яку або тверду л залежно від того, як узвичаєне слово в нашій мові: бал, молекула, клас, план, колонія, флот, блуза, апелятив, вакуоля, шлягер, гольф, кльош, блюмінг т.д. У нових запозиченнях л тверду чи м’яку варто писати в згоді з характером приголосного в мові-донорі.

11. Щодо передавання чужомовних g та h, то варто повернутися до академічних правил 1919—1921 pp. та проекту 1926 p. “Українського правопису”: у загальних назвах пишемо тільки г, незалежно від того h (гербарій, гіпотеза та ін.) чи g (газ, газета, гараж, гол, голкіпер, грог) вимовляють у мові-джерелі. В окремих словах, переважно запозичених через російську мову з англійської, відповідно до h передбачено писати х: хавбек, хокей, ноу-хау.

12. Відповідно до традицій не пишемо г на початку слів, давно запозичених із грецької мови: арфа, історія, омонім, осанна та ін., проте в нових словах, запозичених через західноєвропейські мови, наявний початковий г: гемоглобін, голографія, гомогенний тощо.

13. Але власні назви мусимо писати з максимальним наближенням до звучання їх у чужих мовах, щоб уникнути можливих непорозумінь (пор. вимову прізвища віце-президента Gor як Гор, тоді як англ. Whore вимовляється ho:r “повія”), тобто відповідно до g та h мови-джерела писати ґ або г.

У проекті сказано, що відповідно до g та h вживаємо ґ або г лише в антропонімах (Ґете, Гюґо, Гейне, Ґеґель тощо) та похідних від них лексемах. Особисто вважаємо, що відповідно до g та h мови-джерела треба вживати г чи ґ також у топонімах (Копенгаґен, Ґватемала, Гамбурґ, Гаваї) та похідних від них слів: геґелівський, ґватемальський і т.ін., бо коли заводити нове правило, то воно має охоплювати весь клас власних назв. Тут можливі лише винятки для давніх запозичень: Англія, Греція, Грузія, Рига та деякі інші.

14. На місці грецької θ (передається латинською графікою через th) в більшості слів у нас усталилася вимова і написання т: астма, бібліотека, етика, метод, патетика, ритм, театр, трон і т.д., в меншій кількості — ф: анафема, дифірамб, ефір, міф та ін. В західноукраїнській традиції вимовляють анатема, етер, міт тощо (до речі в усіх європейських мовах на місці грецького θ вимовляють t. В іменах людей відповідно до th у нас закріпилося паралельно: Агафангел — Агатангел, Афіна — Атена, Марфа — Марта, Фекла (Векла) — Текля, Феодосій — Теодосій, Тодось і т.д. У зв’язку з цим запропоновано як нормативні паралельні форми: ефір — етер, кафедра — катедра, марафон — маратон, Гефсиманський — Гетсиманський та ін.

15. До мінімуму зведено випадки подвоєння приголосних в іншомовних словах: тона (замість тонна), мира (замість мірра), але ванна, булла та ін.

16. Зазначено, що слова з церковно-релігійної сфери (головно — давні запозичення з грецької мови) з правилом “дев’ятки” не пов’язуються, і в них між усіма приголосними пишемо и: євангелист, єпископ, митрополит, архимандрит, єпитрахиль, кивот, прокимен, алилуя та ін.

17. Рекомендовано правило “дев’ятки” застосовувати і в іншомовних власних назвах: Аристотель, Едип, Цецилія, Кордильєри, Занзибар, Сиракузи, Тимор і т.д. Універсалізація цього правила спростить орфографію, усуне суперечності типу Дізель і дизель.

Особисто думаємо, шо біблійні власні назви з и потрібно виділити окремо, адже в конфесійній літературі, як правило, пишуть топоніми: Вавилон, Вифанія, Вифлеєм, Галилея, Генисарет, Єрихон, Ливан, гора Оливна, Тир, Сидон і ін. Багато біблійних антропонімів стали в українців хресними іменами, тому і в церковно-релігійних текстах треба узаконити вживання їх: Іван, Матвій,, Пилип та под. (див. ще нижче про назви з початковим іа, іо, іу). Отже, в правописі треба узаконити орфографічну практику християнських конфесій, у храмах яких Божа Служба та інші відправи здійснюються українською мовою (УАПЦ, УПЦ Київського патріархату, УГКЦ, УКЦ, різні протестантські конфесії).

18. У чинному орфографічному кодексі є правило, згідно з яким в іншомовних словах після відповідних приголосних перед я, ю, є, ї треба писати апостроф (б’єф, комп’ютер, інтерв’ю тощо) з застереженням, що “апостроф не пишеться..., коли я, ю позначають м’якшення. приголосних перед я, ю (бюджет, бюро, пюпітр і т.д.)”. Але в цих словах вимовляють м’які приголосні переважно активні українсько-російські (російсько-українські) білінгви або особи, що навчилися української мови не від батьків, дідів, бо звичайно всі, хто засвоїв природну українську мову, губні приголосні та йотовані голосні вимовляють окремо, незалежно від того, чи слово своє, чи іншомовне. Принаймні в загальних назвах після губних перед йотованими варто писати апостроф: б’юджет, б’юро, n’юпітр. Таким чином спростимо правопис лексем і не будемо руйнувати природну фонологічну систему української мови.

Досить своєрідна ситуація склалася в нас із передаванням в іншомовних словах j або і у сполуках із голосними. Споконвіку у слов’янських мовах для уникнення зіяння (гіатусу) в цих випадках розвивалися вставні звуки, переважно відбувалася йотація; це відривають писемні тексти вже з X ст.: июдеи, иєреи, дияконъ, дияволъ і т.д. Давні зміни відбиває живе українське мовлення, що яскраво видно в загальних назвах та антропонімах: дяк, Дем’ян, диякон, Касян, Касіян, Лук’ян, Тетяна тощо. На початку слова часто початковий и (й) зникав, тому вже в найдавніших пам’ятках писали: Юда, Юдея, Яковъ

19. У церковно-релігійній літературі практикуються написання Яків, Юда (переважно УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ) Іаков, Іуда (переважно УПЦ). Намічено узаконити написання Яков, Юда і под., які більше відповідають українській історичній традиції та духові нашої мови.

20. За чинним правописом іншомовні io, jo нині передаються то через іо (іон, іонійським, Іонічне море) то через йо (йод, йота, Йордан, Йорданія та ін.). У церковно-релігійних текстах зустрічаємо написання Йов, Йона, Йоан та Іов, Іона, Іоан (у правописній практиці відповідних Церков). Тут запропоновано спростити правило й писати всі слова з початковим й: йоаніти, йон, йонічний, Йоан, Йона, Йов (пор. прізвище Йовенко).

21. За чинною орфографією в іншомовних лексемах після голосних пишемо йотовані є, ї, незалежно від того, чи в мові-джерелі наявна йотація: дієта, руїна, теїн. Правопис 1933 p. у таких випадках заборонив йотацію: теін, діета, руіна. Вживання йотованих голосних е, і — є, ї — після голосних в іншомовних запозиченнях відновлено в 1945 p. Рудиментом орфографії 1933 p. нині є написання проект і под., незважаючи на те, що в латинській мові, з якого запозичено лексему, в її звуковому складі є й: projectus (пор. цього ж кореня об’єкт, суб’єкт, рос. проект, англ. project і т.д.). Не виключено, що в написанні проект відбивається російська орфоепія (літературна російська вимова орфографеми проект — проэкт).

З огляду на викладене, запропоновано відновити написання є в слові проект і споріднених.

Наші опоненти, виправдовуючи недоладне введення 1933 p., покликаються на ніби аналогічний випадок у назві поет. Їм варто нагадати, що це слово й деякі інші з його коренем увійшли в європейські мови з грецької через латинську, в якій воно вживалося без j: poeta, (ars) poetica і т.д. (прямим запозиченням із грецької були терміни піїт “поет” піїтика “поетика”).

22. Йотація голосних (а, у, о) нині заборонена. Чудом збереглися написання з ия, ія тільки в словах із церковно-релігійної сфери: василіянин, диякон, парафіянин, християнство (та похідних них від них), які перебували на периферії радянського слововжитку. Принаймні написання ія всередині слів іншомовного походження варто реабілітувати. Між іншим, й тут має опору в основах багатьох лексем: артеріяльний (пор. артерія), геніяльний (пор. геній), матеріял (пор. матерія).

23. Запропоновано усунути незакономірний зайвий й у словах параноя, секвоя, феєрверк, фоє тощо.

24. За сучасною орфографією на місці звукосполуки аи у словах (часто — одного кореня) грецького та латинського походження пишемо то ав-: автор, лавр, фавн, авгур та ін., то ау-: аутекологія, лауреат, фауна, інаугурація тощо. Запропоновано уніфікувати корені таких слів у бік живого мовлення і писати лавреат, фавна, інавгурація. Українці на місці іншомовного au у запозиченнях звичайно вимовляють ав із так званим нескладовим.ў—звуком середнім між в та у. Згідно з практикою усного мовлення запропоновано писати ав замість ау у словах із латинським коренем aud-io “чути, слухати”: авдит, авдиторія і под. (пор. авдиєнція — починаючи з XVII ст., авдитор — починаючи з XVIII ст.) та павза, яке в цій формі засвідчується з XVII ст.

25. У проекті залишено нинішнє правило передавання німецького дифтонга еі. Проте ми вважаємо, шо у власних найменуваннях потрібно б писати, згідно з німецькою літературною орфоепією, ай (Айзенштайн, Ліхтенштайн, Гайне).

Отже, зміни в орфографічному кодексі запропоновано не кардинальні. В основному — це уточнення правил, зменшення кількості винятків. Повернення до норм 1928 року власне в орфографії немає: пропозиції торкаються двох флексій — у родовому відмінку однини іменників третьої і четвертої відмін, причому в останній вирівнюється парадигма, усувається виняток. Лише одиничні елементи правопису іншомовних слів повертають нас до орфографії, що її прийняла Всеукраїнська правописна конференція. Щодо правопису літер ґ і г в іншомовних словах можливе повернення до норм 1919 p. (1921 p.) як чітких і прийнятних для всіх українців. Більшість із нововведень, запропонованих у проекті “Українського правопису”, вже нині практикуються в періодиці й книжковій продукції України. Гадаємо, наші пропозиції виважені, і сподіваємося, що громадськість України та українці, які живуть поза її межами, з розумінням поставляться до запропонованих змін у орфографії, які можуть знову згуртувати всіх, хто прагне до того, щоб наша багатостраждальна писемно-літературна мова мала обличчя, що відповідає її духові, природі, історії, і припинять правописні суперечки.

Настала пора рішуче зробити вже нині належні зміни в нашій орфографії, а не чергові косметичні виправлення і додатки, не відкладаючи справи на невизначений час. Опоненти змін у правописі поширюють розраховану на наївних, недосвідчених у лінгвістичних проблемах громадян думку, ніби модифікації в орфографії уповільнять повернення до материнської мови людей, що її призабули, та створять труднощі для осіб, які бажають засвоїти українську мову. У сьогодні вживаний правопис лінгвісти вклали чимало труду, але вони змушені були опрацювати орфографію в рамках, дозволених радянською владою. Цей кодекс є чинним ось уже майже сорок років, із яких тридцять — до проголошення України самостійною державою, проте саме протягом 1960-1990 років катастрофічно зменшувалося число носіїв української мови. Старий правопис віджив своє.

Противники змін в орфографії, особливо — упорядники нинішнього (“радянського”) правопису, лякають громадськість тим, що запропоновані нововведення вимагатимуть великих коштів на перевидання підручників, словників тощо. Насправді ніяких витрат не буде, бо запропоновані зміни обмежені і не кардинальні; вони не змінюють до невпізнання слів. До того ж нові елементи передбачено вводити впродовж тривалого часу. Варто при цьому зауважити, що в деяких країнах — колишніх республіках СРСР — уряди не побоялися навіть повної зміни основ писемності — переходу на латинську графіку.

Хто любить нашу мову, активно й охоче нею користується чи бажає її навчитися, легко засвоїть нові елементи в українському правописі, бо вони чіткі, стрункі, їх неважко запам’ятати.

Наші опоненти при будь-якій нагоді підкреслюють консервативізм, незмінність правописів протягом дуже тривалого часу в деяких народів Європи. Однак вони чогось забувають про те, що, наприклад, англійцям і французам чужі правителі не нав’язували орфографічних норм.

Постараймося, щоб у друге тисячоліття своєї писемної форми і втретє тисячоліття по Різдві Христовому наша мова попрямувала з удосконаленою системою орфографії.

Нині члени робочої групи працюють над остаточним текстом проекту нової редакції “Українського правопису”. Опрацьований проект надруковано в 150 примірниках, розіслано для обговорення до наукових установ НАН України та Академії педагогічних наук, Міністерства освіти, Спілки письменників України, Спілки журналістів, до вузів, редакцій видавництв, газет, журналів, надіслано окремим знаним діячам науки, освіти, письменникам, журналістам. До Інституту української мови НАНУ надійшло близько 40 письмових відгуків. Після опрацювання зауважень до проекту в нього буде внесено відповідні корективи. Кінцевий текст проекту має обговорити й затвердити Українська національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, яку передбачається скликати в повному складі. І вже після цього нову редакцію “Українського правопису” буде подано на розгляд Кабінетові Міністрів України. На жаль. Кабінет Міністрів України досі не виділив коштів на проведення сесії Комісії.

У кінці серпня 1999 р. проект обговорювано і загалом прихильно сприйнято на IV Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Одесі. На початку грудня 1999 р. Наукове товариство ім. Т.Шевчснка в Нью-Йорку з ініціативи виконавчого президента його Л.Онишкевич організувало обговорення проекту в Нью-Йорку та Філадельфії (США) за участю членів Української національної комісії з питань правопису акад. Ю.Шевельова (США) і проф. А.Горняткевича (Канада), директора Інституту української мови НАНУ, а також акад. НАНУ, президента УВАН О.-М.Біланюка. Проект загалом схвалено, але висловлено низку зауважень. Дуже високо оцінив проект добре знаний у середовищі лінгвістів світу академік Ю.Шевельов.

З ініціативи академіка НАНУ В.Русанівського, який виступає проти змін у чинній орфографії, стеорено Комісію НАН України для вивчення проекту нової редакції “Українського правопису”. Вже ходить по руках копія доповідної записки академіка В.М.Русанівського, переповненої різними домислами, на основі якої некомпетентні в лінгвістиці люди почали паплюжити сумлінну працю знаних україністів (див. “Голос України” — 30.05.2000, с.7).

Мова — живий організм, система якого перебуває в постійному русі, тому ніякий правописний кодекс не може охопити всього того, що в ній існує. Весь час потрібно враховувати нове в нашій мові, уточнювати поодинокі елементи орфографії. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне утворення в системі Національної Академії наук України, на базі Інституту української мови, постійної Правописної комісії. Як відомо, така комісія існувала на початковому етапі функціонування НАН України.