У системі координат ціннісно-смислового світу культури цілком певне місце посідає величезний комплекс знань про світ, суспільство й людину. Призначення цього комплексу — пізнання істини - факту, тобто тієї грані істинного, яка відкривається нам у процесі матеріально-перетворюючої діяльності, у безпосередньому контакті зі світом, який нас оточує. Цю грань істини можна дослідно перевірити і "виміряти» як певну одиницю. Цей комплекс знань якраз і дістав назву «наука».
Отже, наука —це, насамперед, системи тань про світ, суспільство, людину або, інакше кажучи, про об'єктивну дійсність, людину та її свідомість.
Особливості й методи наукового пізнання. Наукове знання є знанням особливого виду- Воно здобуте не просто чуттєвим — зоровим, слуховим тощо — сприйняттям світу, а й з допомогою досить непростих наукових методів, які формувалися століттями й тисячоліттями. Як і всі інші форми духовної діяльності людини, наука, наукове пізнання необхідні для того, щоб скеровувати й регулювати практику. Різні види пізнавальної діяльності по-різному виконують цю функцію. Аналіз иих відмінностей с необхідною умовою визначення особливостей наукового пізнання.
Від інших форм пізнання науку відрізняє її зорієнтованість на вивчення об'єктів, які прилучені або можуть бути пршіучені до діяльності, а також їх вивчення як таких, що функціонують і розвиваються за об 'єктивними законами. Так. наприклад, на відміну від наукового дослідження, у мистецтві об'єкти реального світу не відділяються від суб'єктивних факторів, а навіть навпаки, беруться в єдності з суб'єктом. Причому для більшості художніх напрямів, особливо XX століття, пріоритетним є саме суб'єктивне сприйняття світу, ті емоиії, переживання, почуття, шо їх викликає в людині той чи той предмет, явише. Деякі ж напрями сучасного мистецтва взагалі можна розглядати як «безпредметні», суто «суб'єктивні». Наука ж орієнтується безпосередньо на предметне, об'єктивне дослідження дійсності. Однак це не означає, звичайно, шо певні особливості характеру, ціннісні орієнтації вченою не відіграють жодної ролі в науковій творчості й не можуть впливати на її кінцевий резудьіат. Крім того. наукове пізнання відображає об 'єкти не у формі споглядання, а у формі практики. Наука завжди прагне створити комплекс знань для майбутніх форм практичної зміни світу. Суспільство ж завжди потребує прогнозування таких майбутніх способів і форм освоєння та перетворення дійсності. Критерієм істинності в науці с практика, яка постійно розвивається і впливає на сам процес пізнання, визначаючи його предмети й напрями. Практика постає й основою для розмежування істинності на «абсолютну» і «відносну». Під відносною істиною розуміють істинні знання, які досягнуті на певному рівні пізнання й практики, а під абсолютною — ті, які є всебічними, досконало повними і вичерпними, точними знаннями про будь-які явища.
Однак у науковому дослідженні напевне важливим є не дише сам результат, якою ми досягаємо, а й ті шляхи, які ведуть до істини. Такими шляхами постають методи наукового пізнання.
Специфіка наукового пізнання характеризується такимискладовими: об'єктивність;
системність; обґрунтованість; емпіри-чна доведеність; певна соціальна спрямованість; тісний зв'язок зпрактикою.
Від усіх способів освоєння світу наука відрізняється наявніс-тю спеціальної мови для опису об'єктів дослідження і процеду-рою доведенням істинності результатів наукового пошуку.
Наукове пізнання є різновидом суб'єктно-об'єктних відно-син, головна сутнісна риса яких - наукова раціональність.
Як складова частина духовного виробництва, наука пов'язаназ цілевизначенням. Вона здатна перетворитися в безпосереднюпродуктивну силу у формі знань і нових технологій, принципіворганізації праці, нових матеріалів, устаткування.
Мистецтво як форма духовно-практичного відтворення та освоєння світу. Особливе місце в суспільстві належить естетичній свідомості. На відміну від інших форм суспільної свідомості, вона відображає буття в наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що впливають на органи чуття й викликають емоційні відчуття. Вона існує й розвивається в органічному зв´язку з суспільством, відображаючи його сторони і зміни.
В її основі лежить художня культура з своїм художнім виробництвом, які включають в себе естетичну активність особистості, естетичне виховання, естетичні потреби, почуття, смаки, що реалізуються в художній діяльності. В основі останньої лежить культурно-творча діяльність (ставлення людини до світу), яка поширюється на всі сторони її життя.
Подібно до інших форм духовного освоєння світу — таким само багатогранним, із різноманітними властивостями, рисами, особливостями, функціями та зв'язками зі світом — постає мистецтво як втілення художньої культури. Воно водночас є і формою суспільної свідомості, і засобом пізнання, і галуззю духовного самовираження особистості. Як опредметнена культура воно постає способом духовного освоєння світу и самореалізації особистості з точки зору ідеалів Краси й Гармонії. Художня культура несе в собі весь багатовіковий досвід чуттєвого образного пізнання.
У загальному розумінні поняття художнього образу передбачає характеристику творчого мислення митця, створений результат цього мислення, втілений у конкретному художньому творі, а також сприйняття цього твору глядачем, слухачем, читачем тошо. У чому ж відмінності цього поняття від понять наукових?
У наукових поняттях передусім визначається загальне, закономірне в абстрактному вигляді. Натомість художній образ розкриває реальне явище не через загальне, а через конкретне, особливе, індивідуально-неповторне. Для митця практично не існує «явища взагал і». У своїй творчості він вибудовує конкретно-чуттєвий образ, який безпосередньо впливає на людські почуття і є результатом так само чуттєвого відображення дійсності (об'єктивної чи суб'єктивної) різними засобами мистецтва.
Природі мистецтв, як і природі художнього образу, притаманні такі риси: подібність, умовність, уява і фантазія. У процесі творення бере участь і асоціативна здатність людського мислення, коли на підставі однич уявлень виникають інші, що породжує неоднозначність різних художніх образів.
Ще однією особливістю художнього образу с його індивідуальна визначеність і неповторність. Глибина й багатство художнього образу значною мірою залежні від об'єктивних умов творчості митця, тобто і від ступеня історичного розвитку, і від соціальних умов та іншого. Не меншою мірою важливі і його суб'єктивні якості (розумові здібності, талант, розвиненість чуттєво-образного бачення світу). Порівняно з наукою, де основний акцент робиться на розумові, інтелектуальні дані, емоційність с специфічною особливістю мистецтва. Адже сприйняття художнього твору — це процес усві-домлення-переживанля, співпереживання, коли слухач, глядач, читач гоню стає на рівень творця-художника, «розшифровуючи», «домислюючи», «дописуючи» той чи інший твір. Цей процес образного спївтворення складає необхідну умову існування змісту, сенсу образного пізнання світу.
Отже, образне пізнання світу с синтетичною єдністю думок і емоцій, раціонального й чуттєвого, загального й окремого, об'єктивного і суб'єктивного, образного і виразного. Специфічність цього синтезу зумовлена особистістю автора, жанром і видом мистецтва, соціальним середовищем, культурним досвідом народу, соціальною традицією тощо.
Таким чином, як бачите, наука і мистецтво, постаючи двома формами вираження творчого ставлення людини до світу, водночас, цілковито відрізняються одна від одної. Вища мета науки — дата людям знання про світ; техніка, спираючись на здобуті наукою знання, має на меті задовольнити матеріальні та частину духовних потреб людини. Мста ж миапецпню — всебічний розвиток особи.
Дехто вважає, що між художньою і науковою діяльністю немає принципової різниці, вона полягає лише в оформленні її результатів; мистецтво їх закріпляю в образній формі, а наука — в поняттях. І вчений, і художник у рівній мірі користуються одними й тими самими методами і прийомами: абстрагування, узагальнення, аналіз, спостереження тощо. Наукова теорія Всесвіту, твердить Наум Габо, збігається з концепцією Рафаеля в мистецтві, а вся таємниця "Сікстинської мадонни" — в пафосі відмови від геоцентричного світогляду церковників і в утвердженні людини як вершини творчості Всесвіту.
Належачи до системи засобів освоєння дійсності, мистецтво має змогу вибирати саме ті явища, риси, сторони, які відповідають його власному призначенню, і відображає дійсність в тих аспектах, які сприяють виконанню його власної функції. Воно створює свою "художню реальність", яка набагато відрізняється від дійсності і реальності, створюваної за допомогою наукової діяльності і наукових знань. Як щось протилежне утилітарному і раціональному, мистецтво має в собі власну логіку, що є не стільки логікою знань і об'єктивності середовища, скільки логікою людського духовного і душевного життя, його порухів і динаміки, логікою незавершеності і плинності. У мистецтві важлива не експериментально перевірна на істинність висвітлюваних наукою знань, а перевірка їх на духовний, естетичний, політичний, ідейно-виховний вплив. Але мистецтво — не анархічний розрив із дійсністю, зі знанням, мораллю, раціонально-нормативним; і не винахідництво заради "форм", не "ребуси", від яких немає справжньої людської радості.
Філософське знання вже Сократ і Платон протиставляли знанню, обмеженому тільки пізнанням дійсності. Якщо наукове знання описує і пояснює галузь того, що є, то філософське знання охоплює галузь того, що повинно бути, - сферу цінностей, сенсу і мети людського існування. Більше за все філософія цікавиться тим, що найменше за все приваблює науку, - зв'язком даних явищ дійсності із загальним і цілим, розумінням життєвого смислу і значення явищ, котрі окремо вивчаються різними науками. Філософське мислення вирішує проблеми помежових основ буття і пізнання. В чому ж особливість філософського підходу до дійсності? Чи можемо ми говорити про філософське мислення як особливий склад розуму, а не тільки про філософію як певну професійну діяльність? Вже в античності філософію розуміли як особливого роду духовну діяльність, яка прояснює багатоскладність світу. Заняття нею передбачають наявність певних моральних якостей і розумових доброчинностей. Філософське мислення насамперед виділяє найбільш важливе, істотне із нескінченної багатоманітності навколишніх явищ. Воно виражається у трьох основних рисах: рефлексивність, цілісність і критичність.
Рефлексивність - це прагнення до остаточного усвідомлення своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їх зв'язку між собою.
Цілісність філософського мислення означає спрямованість на об'єднання багатоманітності людського життя - особистого, соціального, пізнавального, політичного - через виявлення їх зв'язків.
Критичність означає передусім здатність оцінювати й оновлювати основи своєї власної діяльності в динамічному світі. Сила філософського мислення - у вмінні задавати все нові й нові питання світу й самому собі. У філософії немає заборони на критику і сумній
Специфіка філософії виявляється в особливій настанові, напрямі мислення, який починається із сумніву, тобто переосмислення звичних поглядів, традицій, концепцій.
Для філософії особливими проблемами є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, — відношення “людина — світ”.
Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Існує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сферами знання. При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням.
Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук; по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження; по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям.
Отже, специфіка філософського знання полягає в тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від наукового, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дійсності.
У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому — принижується або навіть зовсім заперечується.
Історія пізнання в самій філософії вказує, що філософія впливає на наукове пізнання певною мірою на всіх його етапах, але найбільше — при побудові теорій, особливо фундаментальних. Найактивніше це відбувається під час стрімкого ломання понять та принципів у процесі наукових революцій. Але такий вплив може бути як позитивним, так і негативним. Це залежить від того, якою саме філософією керується вчений. «Погана філософія, — казав В. Гайзенберг, — потайки винищує хорошу фізику». Суттєвий вплив на розвиток наукового пізнання філософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою функцією: в її надрах відтворюються ідеї, наукова значущість яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт про атоми; Ленін про невичерпність електрона). Крім того, принципи філософії при переході від умоспоглядання до теоретичного дослідження виконують селективну функцію. Йдеться про відбір вченим раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософським уявленням.
Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів. Філософські методи не завжди наявно сповіщають про себе в процесі дослідження, вони можуть застосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, категорії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функціонують щодо науки у формі загальних регулятивів, універсальних норм, що створюють у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня. Ця програма повинна бути гнучким і динамічним загальним керівництвом дослідження. Філософія створює певні універсальні моделі реальності, які формують погляд вченого на предмет дослідження, скеровують його вибір загальних пізнавальних засобів (категорій, принципів), а також певних світоглядних та ціннісних орієнтирів. Особливо це стосується гуманітарних наук.
Сучасний, постнекласичний етап розвитку науки характеризують такі методологічні новації: зміна специфіки дослідження та зростання ролі міждисциплінарних, комплексних програм у дослідженні відкритих складних людиновимірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв´язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення до неї, тобто усвідомлення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигм мислення, раціональності та ірраціональності, методологічний плюралізм); впровадження ідей та методів синергетики — теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих несталих природних, соціальних чи когнітивних систем (для останніх є кілька альтернативних шляхів розвитку, а хаос може бути креативною засадою і навіть конструктивним механізмом еволюції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на перший план понять невизначеності, вірогідності, хаосу, нелінійності, біфуркації та флуктуації, які відображають характеристики сучасного несталого світу (актуалізація категорій випадковості, можливості, причинності, розвитку та суперечності).
Зростає роль і значення в сучасній науці діалектичного філософського методу, намагання вченими поєднати (за допомогою часу) буття та становлення. Відбувається поєднання макро- та мікросвітів; руйнується жорстка дихотомія природничих та соціальних наук, зближуються та взаємодіють їхні методи; підсилюється значення «антропного принципу», який передбачає встановлення зв´язку між Всесвітом та життям людини на Землі. У цьому контексті Всесвіт розглядають як складну самоорганізовану систему, найважливішим елементом якої є людина. Отже, згідно з антропним принципом, формуються погляди на Всесвіт як на людиновимірний об´єкт, завдяки чому долається відокремлення об´єкта від суб´єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної системи, що розвивається.
Зростаюча математизація наукових теорій, їх рівень абстрактності й складності тісно пов´язані з підсиленням значення й ролі філософських методів, без яких не може обійтися жодна наука. Йдеться також про все більшу значущість апарату герменевтики, «особистісних методів» (біографічного), ціннісного та інформаційного підходів, методу соціально-гуманітарних експертиз, семіотичних методів, кількісних та статистично-ймовірнісних засобів пізнання. А філософський гносеологічний аналіз і аргументація дедалі ширше залучають опрацьовані й усвідомлені результати і методи спеціальних наук, культурологічних набутків.
