Зарубіжна література 2 половини ХХ століття

основні поняття

Антиутопія – літературний жанр, моделювання майбутнього, в якому доводяться до межі негативні наслідки соціальних експериментів сучасності. Оскільки антиутопії спрямовані на критику сучасного стану речей, їх також називають попередженнями людству. Представники: Г.Уеллс („Машина часу”), Є.Замятін („Ми”), Р.Бредбері („451^о за Фаренгейтом”), Дж.Оруелл („1984”) та ін. В центрі антиутопії певна модель суспільства, в якому ознаки сучасного ладу доведені до гротеску, до абсурду. Людина, що опирається системі, в антиутопії звичайно терпить поразку, що, власне, і наголошує на небезпеці такого соціального устрою.

 

 

Роман-притча – жанровийрізновид роману, який має ознаки притчі, насамперед, інакомовність та повчальність. Герой притчі стоїть перед моральним вибором. Так у романі В.Голдінга „Володар мух” йдеться по те, як хлопчики опинилися на безлюдному острові, але це вважається не дитячою пригодницькою літературою, а

дослідженням людської натури:як будуть поводитись люди в умовах, коли їх не стримує цивілізація. Роману-притчі властива символічність, зокрема, в цьому романі

„володар мух” – це натяк на диявола: одне з його імен (Вельзевул) перекладається з давньоєврейської саме так.

 

 

Група 47 – літературне угруповання у Німеччині (ФРН), назва якого пояснюється роком заснування. До складу входили: Генріх Белль, Гюнтер Грасс, Мартін Вальзер та ін. За переконаннями були антифашистами, за літературним стилем – реалістами, турбувалися насамперед проблемами моральності.

 

 

Сердиті молоді люди (Angry Уoung Men) – суспільно-літературне угруповання, що виникло в Англії у 1950-х роках. Серед представників – Джон Осборн. Виступали проти соціальної нерівності, ханжества, при цьому були нігілістами та відчували безперспективність своїх амбіцій

 

 

Бітники – суспільне та літературне угруповання в США у 1940-60 рр. Назва – сполучення англійського кореня beat та російського суфіксу - ник. Це слово трактували амбівалентно: з одного боку, „розбите покоління” (аналогічно до „втраченого”), з іншого, beat – це і музичний ритм, і биття серця. Бітники протестували проти

конформізму без якихось політичних цілей та ідеології, це був суто індивідуальний бунт, мета якого – саме життя, свобода. Спосіб життя бітників зображено у творах Джека Керуака, Вільяма Берроуза, Алена Гінзбурга та ін. Серед основних інтересів були джаз (а саме бі-боп), наркотики та буддизм. Дін Моріарті, герой роману Керуака „На дорозі”, третину життя провів, граючи на тоталізаторі, третину у тюрмі і ще третину в бібліотеці. Бітники свідомо обирали люмпенство, поривали соціальні зв’язки, оскільки хотіли бути свободними від тиску суспільства.

 

 

Драма абсурду (театр абсурду, антидрама) – авангардна школа пізнього модернізму, що виникла у Франції у 50-х рр. ХХ ст. Основні представники: Ежен Йонеско, Семюел Беккет, Жан Жене. Також драма абсурду була поширена і в інших країнах: США (Едвард Олбі), Британії (Гарольд Пінтер), Польщі (Славомір Мрожек), Чехії (Вацлав Гавел) та ін. Філософська основа драми абсурду – екзистенціалізм, філософське вчення, згідно з яким людина переходить від існування до сутності. Драма абсурду досліджує одновимірну людину (поняття Герберта Маркузе), яка лише існує, життя якої не має сенсу. У таких творах існування пересічної людини за допомогою гротеску доводиться до абсурду. Сюжет відсутній, події не вишиковуються в чітку лінію (їх може й узагалі не бути). Персонажі цілком не мають психології, вони мислять стереотипами („Голомоза співачка” Йонеско починається й закінчується однаковими сценами: чоловік та дружина ввечері біля каміну, різні люди говорять одні й ті самі слова), вони багато говорять, але при цьому не спілкуються (в тій же п’єсі пан та пані Патрік зі здивуванням узнають, що вони знайомі і навіть живуть разом та мають спільну дитину), вони цілком дезорієнтовані (у п’єсі Беккета „Чекаючи на Годо” герої не можуть з’ясувати, чи сходить сонце, чи заходить, а може, взагалі стоїть на місці) та пасивні (у тій же п’єсі Беккета герої весь час чекають на якогось Годо, який щодня передає обіцянку прийти завтра і знов не приходить). Час іде по колу, певні події повторюються, що свідчить про монотонність та безперспективність існування. Драму абсурду визнають філософською драмою, оскільки вона піднімає проблеми людського існування, відчуження людини від суспільства та від самої себе, хоча й робить це в авангардній гротесковій формі. Е.Йонеско: „Ми почали показувати життя в його реальній парадоксальності, вірніше, трагічності”

 

 

Французький новий роман (антироман) – авангардна школа пізнього модернізму. Основні представники – Ален Роб-Грійє́́, Наталі Сарро́́т, Мішель Бюто́р та ін. Попри різноманіття індивідуальних стилів, письменників об’єднувала спільна мета звільнити літературу від старих форм: „література змінилася, бо змінився світ” (Роб-Грійє), і лише масова література по інерції експлуатує реалізм. Світоглядні та художні принципи викладено в есе Саррот „Ера підозр” та Роб-Грійє „Про декілька застарілих понять”. „Новий роман” порушує „правила” класичної оповіді, відмовляючись від

авторського всезнання, сюжету та характерів, аби вивести літературу з-під влади конвенцій (стереотипів). Якщо читач захоплюється сюжетом та героями, він ігнорує очевидне: що перед ним не життя, а фікція, вимисел. Ілюзія життєподібності відволікає від факту, що роман – не реальність, а текст.

 

Тропізм – принцип зображення у текстах Саррот: найдрібніші порухи несвідомого, реакції на нібито незначні подразники. Увага не на вчинках, не на характері, а на „магмі несвідомого”. Звичайна розмова для неї може „осяяти мутні глибини чужої душі, і кожний відчує хиткі трясовини власної”, це нібито погляд через мікроскоп: змінюється масштаб, ми бачимо дрібне великим, а велике не можемо охопити.

Шозизм ( від франц. chose – річ) – принцип зображення у текстах Роб-Грійє: перевага віддається описам речей, які пересилюють персонажів. Роб-Грійє мало цікавиться людиною та зосереджується на об’єктивному світі, який не багатозначущий, не абсурдний, він просто є: „людина дивиться на світ, але світ не відповідає їй поглядом”.