Культура. Цивілізація. Культурно-цивілізаційні грані глобалізації
Погоджуючись у цілому з позицією дослідників проблем глобалізації, що даний процес значною мірою охоплює нині фінанси і економіку, меншою мірою, хоча й досить активно, – політику, а ще меншою мірою – духовне життя суспільства, традиції і національну культуру, відзначимо також і те, що процес глобалізації поки що перебуває в стадії становлення і розвитку. Неоднозначність у визначенні підходів до дослідження сутності глобалізації, присутність ідеологічної складової в поглядах окремих дослідників і експертів на даний феномен призводить до упередженої і не завжди об’єктивної оцінки об’єктивного, закономірного процесу розвитку світової спільноти, оптимістичного та песимістичного його сприйняття, недооцінки значення окремих сфер суспільного життя, в тому числі культури.
Ідеї співіснування і взаємодії світів економіки, політики і культури сформовані й обговорюються досить давно. Можна перебільшувати чи недооцінювати якусь із цих трьох сфер, але в реальному історичному бутті вони так чи інакше були взаємопов’язані і діяли спільно. Інша справа, що на перший план могла вийти економіка, як, скажімо, в епоху класичного капіталізму, або політика, що спостерігалося в останні десятиліття ХХ ст. Без сумніву, нинішній проект глобалізації є економічним. Але не було в історії Нового часу прецедента, щоб саме культура (в широкому розумінні цього поняття, тобто така, що включала б як підсистему господарську, економічну діяльність), була визначальним фактором суспільного розвитку. Між тим у зазначеній тріаді культура посідає особливе місце і виступає фактором ціннісного, цільового, сенсоутворюючого забезпечення і легітимації всієї людської життєдіяльності. До того ж, як підтверджує практика, сучасний тип науково-технічного розвитку повністю узгоджується з альтернативними, на перший погляд, чужими західним (техногенним) цінностям і світоглядним ідеям незахідних культур.
Аналіз трансформацій в „успішних” і „неуспішних” державах доводить, що механічне перенесення західних принципів організації економічного, як і будь-якого іншого, життя в незахідні цивілізаційні умови, дає виключно негативні результати. Прикладом цього є більшість африканських, латиноамериканських і пострадянських країн. Успіхів досягають лише ті держави, уряди яких свідомо, послідовно і цілеспрямовано адаптують елементи західних інституцій (а не західну інституційну систему як таку) до власних умов, синтезують і модернізують свої установи в ході адаптації певних, визнаних не лише корисними, а й такими, які можна адаптувати до конкретного середовища, досягнень західної цивілізації.З огляду на це, глобалізація постає як системна, багатоаспектна і різнорівнева інтеграція різноманітних державно-правових, економіко-фінансових і суспільно-політичних інститутів, ідей, принципів, зв’язків, морально-політичних, матеріальних та інших цінностей, різноманітних відносин.
При дослідженні глобалізаційного процесу не слід переоцінювати одні (економічні, інформаційні, техногенні) сфери трансформаційного розвитку і недооцінювати інші (культурні, цивілізаційні, моральні, правові).
Нові глобальні реалії радикально змінюють навіть найбільш консервативні й сталі структури соціальної та політичної свідомості та поведінки. При цьому процес відмови від „старого” відбувається швидко, й наочно, а глобальне набуває статусу вищої нормативної цінності. Воно дедалі більше домінує над локальним. Сім'я, окремі суспільні групи, місцеві організації, локальні рухи та інститути глобалізуються безпосередньо на власному рівні, демонструючи нові форми участі у глобальних процесах. При цьому радикально змінюється наше уявлення про культуру, яка раніше розглядалася як щось успадковане і надане „зверху ”, що має властивості постійно розширюватися без тенденції суттєвих змін. У нових умовах вона набуває ознак глобальної і локальної конфліктності, локалізація яких виходить за межі можливостей сучасних урядів. Це призводить до виникнення різноманітних глобальних і локальних соціокультурних гібридів, з притаманними їм нестабільністю, невідповідністю традиційному контексту, нових політичних і соціальних гравців. Важливою особливістю глобалізації є те, що вона проникає в глибини соціальних і політичних структур, перетворюючи їх на носіїв з новим змістовним наповненням. Це стосується таких локальних цінностей, як традиції, звичаї, звички, практики місцевих спільнот тощо. Недооцінка впливу глобальних реалій на такі сегменти соціальної і політичної свідомості та поведінки не лише гальмує розвиток суспільств і процесів, які в них відбуваються, а й ставить під загрозу сам проект дослідження глобалізації.
При дослідженні теоретичних і методологічних проблем глобалізації, на нашу думку, слід особливу увагу звертати на його неекономічну, нематеріальну складову. Різні темпи участі країн у процесі глобалізації значною мірою зумовлені специфікою їх культурно-цивілізаційного розвитку. Моральні норми, принципи, ідеали, поняття добра і зла, справедливості, щастя є ціннісними складовими духу і моральної свідомості будь-якого соціуму. В умовах глобальних змін досить помітний взаємозв'язок і взаємозалежність науково-технічних досягнень і трансформації ціннісно-змістовних кодів, що засвідчує становлення нової культурно-цивілізаційної парадигми. З огляду на це особливої актуальності набувають альтернативні моделі глобалізації, культурологічний та цивілізаційний підходи до дослідження глобалізаційного процесу.
Очевидно, глобалізація має бути спрямована за своїм змістом на консолідацію, поєднання потенціалів, зусиль народів і держав, що забезпечують успіх подальшого розвитку людської цивілізації. Натомість відзначаємо, що це суперечливий і неоднозначний процес, який породив низку глобальних проблем, що потребують обов’язкового вирішення. Однією з них є низький рівень культури та духовності як на глобальному рівні, так і окремих спільнот та індивідів. Проблема відсутності необхідних культурних, духовних засад для успішного суспільного розвитку, проявляється як на загальносвітовому, так і на регіональному та національному рівнях Саме суттєві відмінності в системі культур, гуманітарних підходів до розуміння світу, до вирішення глобальних проблем привели певні сили з мусульманських країн до агресивних, варварських дій, пов’язаних з терористичними актами проти США, взагалі до тероризму в світ. Не є винятком із цього і заходи політиків щодо розв’язання грузино-осетинського конфлікту (вересень 2008 р.), факти амбіційних, неузгоджених і безрезультативних дій гілок влади в Україні в період світової фінансової кризи (починаючи з жовтня 2008 р.) та ін.
Частина науковців усвідомлює глобалізацію як єдино можливий і рятівний для людства процес, інша - як загрозу і небезпеку для людства. Але достатньо помітним для кожного, у розрізі оцінки світових процесів, є відхід у минуле стану замкненості на власних цивілізаційних засадах, що веде до нескінчених конфліктів „усіх проти всіх” Очевидно, генезис глобального суспільства створює нову ситуацію, за якої має обиратися не та чи інша цивілізаційна парадигма, а режим співіснування з іншими. Як процес утворення всепланетного людства, глобалізація має відповісти на головне питання і розв’язати найголовніше завдання: чи зможуть у майбутньому люди різних культур і рас мирно і продуктивно співпрацювати? Ми перебуваємо нині в такому стані й часі, для якого це головне питання залишається відкритим. Тому заслуговує підтримки, позиція дослідників, які відзначають, що на межі тисячоліть сформована нова, глобальна людська спільнота (всепланетне людство), модерна культура, а різні цивілізаційні культури, залишаючись собою, обирають в контексті процесу утворення всепланетного людства інтерсуб’єктну єдність світової спільноти. Сучасний цивілізаційний вибір ХХІ століття – це вибір на користь глобального суспільства, що є соціальною формою існування всепланетного людства. Такий вибір ще не здійснено, скоріше розпочато, а значення культурних чинників при цьому ще не дістало належної оцінки й усвідомлення. Культура зближує людей у розв’язанні проблем, а її відсутність, навпаки, – роз’єднує.
Існує три головні напрями виходу людства з кризи: сталий розвиток; золотий мільярд; цивілізаційна криза і пошук нових способів пристосування людства до світу. До того ж протягом останніх десятиліть, відбувся об’єктивний процес інституціоналізації джерел глобалізації: технологічний прогрес; лібералізація торгівлі та інші форми економічної лібералізації; значне розширення сфери діяльності організацій, які створені в результаті технологічного прогресу та більш широких горизонтів управління на основі нових засобів комунікації; досягнення глобального „однодумства” в оцінці ринкової економіки і системи вільної торгівлі. Одна з причин глобалізації - особливості культурного розвитку. Йдеться про тенденції формування глобалізованих „однорідних” засобів масової інформації, мистецтва, культури, повсюдного використання англійської мови в якості загального засобу спілкування. Саме тому окремі держави, особливо Франція та деякі інші європейські країни, розглядають глобалізацію як спробу США добитися культурної, економічної і політичної гегемонії.
Нині, як ніколи світ поділений на національні культури. Не викликає сумніву і те, що ми живемо в епоху масового суспільства, масового виробництва і стрімкого поширення масової культури, яка присутня у засобах масової інформації, побуті, бізнесі, Інтернеті тощо. Глобалізація помітно універсалізує, нівелює культурні відмінності між народами. Відчуження народу від влади і власної культури дедалі більше виступає ознакою глобалізації. Конвенгерція підходів до прав людини, а також культур, під впливом засобів масової інформації, є однією з характеристик світової універсалізації. Чи можливий світ з єдиною універсальною культурою? Навряд чи, як і людство з єдиним способом життя, навіть у далекому майбутньому. Населення окремих держав і культур, мігруючи до інших держав і культур, залишається з елементами власної культури, чим створює проблеми в іншому соціальному і етнічному середовищі. За соціальним протестом антиглобалістів певних верств, наприклад французького фермерства, яке вийшло на рівень створення організацій, очевидно, стоять не тільки економічні й технологічні виміри. Це боротьба не тільки і не стільки проти прогресу (проти утвердження нових, прогресивніших технологій) - це боротьба за збереження культури в її базисному вимірі, яка відтворює традиційні форми життя нації на її чуттєво-предметному рівні, формує притаманний культурі смак до життя. За різними проявами і рівнями протистояння - від вуличних погромів магдональдсів до спроб протистояння на політичному і державному рівні, проникненню геннозмінної продукції та біотехнологій на внутрішні ринки деяких розвинених європейських країн - відчувається стурбованість станом національного генофонду, генною структурою природного середовища. Це породжує широке коло проблем культурного характеру, починаючи від самозбереження і самототожності культури і закінчуючи метафізичними, релігійними і моральними питаннями.
Насправді глобалізацію культури неможливо оцінити однозначно, вона породжує не лише відмінності, а й взаємовиключні уявлення про культурні зміни, даючи можливість людині одночасно усвідомлювати єдність світу і його культури, відчувати специфіку окремих культурних світів. Очевидно, з цим пов’язується існування двох підходів до розуміння процесів глобалізації культури. З одного боку, усвідомлення глобалізації як природного процесу нівелювання відмінностей і створення єдиного універсального, гомогенного культурного простору, а з іншого – як процесу драматичного, суперечливого, такого, що несе в собі загрозу культурної експансії, руйнує все особливе і самобутнє.
Важливо відзначити, що у глобальному масштабі розвивається нова політична архітектура, заснована на межах не національних, а етнічних культур. Відродження етнічних культур починає домінувати над національними культурами, вступаючи з ними в складні й суперечливі відносини. При цьому національна належність людини також втрачає свою значимість, а більш суттєвою починає усвідомлюватися її етнічна належність. І якщо збереження, консервація чи відродження таких ознак етносу, як мова, релігія, народне мистецтво, усна творчість, обряди і звичаї, звички і норми поведінки мають переважно формальний характер і не впливають істотно на розвиток культури, відповідно до сучасних тенденцій, то відродження тих принципів, на яких ця культура тримається, несе в собі загрозу, перш за все її цілісності.
Для того, щоб чіткіше усвідомити специфіку глобалізаційних процесів у сфері культури, необхідно визначити які елементи підлягають суміщенню і переносу, позаяк є універсальними, а які існують як форми, що мають специфічний зміст, який не піддається трансформації. Практика підтверджує, і позиція більшості дослідників зводиться до того, що абсолютно безболісним для культур є процесс обміну поверховими елементами – одягом, способом приготування їжі, традиціями лікування, мистецтвом і ремеслами, формами розваг, іграми, стандартами споживання. Більш глибинні установки, які відображаються в картині світу, ціннісній системі, уявленнях про світоустрій, в характері символічного оречевлення світу, не піддаються уніфікації, генералізації і механічному суміщенню. Тому слід говорити не про глобалізацію, скажімо, цінностей, а про заміну одних цінностей і відповідних їм культурних світів іншими, про поглинання однієї картини світу, однієї символічної системи іншою.
У науковій літературі існують різні точки зору на можливі результати культурної глобалізації:
1. Світ рухається до гомогенізації ( однорідності) під прикриттям американської масової культури або західної споживницької культури;
2. Зростання культурних відмінностей призводить до конфліктів на геополітичних кордонах великих цивілізацій світу;
3. У результаті змішування культур і народів виникають культурні гібриди і нові глобальні культурні мережі.
Всі ці підходи мають власне обґрунтування, водночас ми маємо певний набір субкульту р як електронно-компютерна культура, масова культура, контркультура, традиційна культура та ін. Це потребує певних стратегій їх розвитку, конкретної політики забезпечення їх співіснування кореляції відносин по зниженню конфліктності тощо.
На початку ХХІ століття Україна стала частиною світу, який стрімко уніфікується. Але уніфікація культурних зразків, які принесла з собою глобалізація, зовсім не означає того, що сформований в результаті її впливу простір досяг економічної, правової чи культурної однорідності. Безпека сучасного світу настільки не надійна, а світ настільки тендітний, що політики і міжнародні організації дуже часто даремно намагаються знайти консенсус на основі політичного позитивізму, чистої прагматики. Дуже часто причиною досягнення консенсусу у вирішенні глобальних проблем є відсутність у діалозі ціннісно-нормативного змісту партнерських принципів спілкування, заснованих на відмові від права втручатися і трактувати чужі життєві світи і культури, перекроювати чужі простори, примушувати когось жити за чужими зразками. Світ уніфікується, підлаштовуючись під певні зразки, котрі створюються передовими країнами, в першу чергу Західної Європи і Північної Америки. Саме вони проектують і втілюють у життя „майбутнє” для решти світу, створюючи технології, запроваджуючи стандарти політичного життя, культури, розвиваючи науку. Взяти хоча б експеримент на батьківщині глобалізації з великим адронним колайдером, завдяки якому науковці з усього світу сподіваються розкрити таємницю виникнення Всесвіту. Зняті існуючі раніше між державами правові фільтри, які існували у вигляді торгових обмежень, спеціального міграційного законодавства, визнання лише власних освітніх і професійних стандартів, сприяли останніми десятиліттями уніфікації культури. Західні держави першими розпочали уніфікацію права, що забезпечує свободу переміщення робочої сили і капіталу, культурних досягнень, товарів тощо. Постсоціалістичні країни лише розпочали цей процес та відчули його наслідки. Прогнозувати, яким буде зразок майбутньої „глобальної” культури, нескладно, подивившись на телеекрани. За таких умов збереження національної культури є питанням не лише національної, а й загальнопланетарної безпеки.
Свого часу професор Гарвардського університету С. Хантінгтон зазначав у відомій праці „Зіткнення цивілізацій”, що майбутнє людства надалі буде визначатися не конфронтацією між соціальними теоріями і політичними системами, як у часи „холодної війни”, а конфліктами між цивілізаціями на релігійному і культурному підґрунті. Вже пізніше, чудово розуміючи негативні наслідки таких зіткнень цивілізацій і усвідомивши перспективність діалогу культур, інші дослідники, щодо проблем економічної співпраці між Сходом і Заходом зазначають, що глобалізація зводить разом гравців з усіх фірм і країн, як на чемпіонаті світу з футболу, при цьому в світі масштабних економічних рішень досі немає загальних правил гри, не говорячи вже про загальновизнаних суддів. Головна проблема полягає в тому, що культурні системи різних регіонів світу дуже відрізняються. Те, що одні називають чесною грою і чесною поведінкою, в інших культурах є неприйнятним. Наприклад, корейці дотримуються певного протекціонізму, вважаючи це звичайною поведінкою і стверджуючи, що це є чесною грою; ми ж не можемо цього зрозуміти. Неможливо зрозуміти і саудівців, які недавно перебувають у СОТ, користуються підтримкою американців, але у них абсолютно інші цінності. Вестернізовані цінності, які вважаються універсальними і придатними для будь-якої культури (демократія, ринкова економіка, громадянські свободи, індивідуалізм, рівність, права людини, відокремлення держави від церкви тощо) не знаходять підтримки в ісламській, конфуціанській, буддистській, індуїстській культурах. Чи є це звичайним передбачуваним явищем, добре чи погано?.
Під поняттям „культура” зазвичай розуміють все, що пов’язане з розвитком інтелектуальних, моральних здібностей людини, прогрес науки і мистецтва, те, що привносить нову, вищу якість у політичні відносини і стосунки між людьми, пов’язуючи з культурою все позатехнологічне. Порівняно недавно у соціально-політичній літературі відокремлено використовується термін „цивілізація”. Вони є різними, водночас, коли у 1952 р. американські культурологи А. Кребер і К. Клаксон опублікували список з 164 визначень слова „культура”, виявилося, що у більшості випадків воно вживається поряд з поняттям „цивілізація”. На думку окремих дослідників, цивілізація - це тріумф розуму не лише в політичній, а й моральній та релігійній сферах; освічене суспільство на противагу дикості й варварству; прогрес науки, мистецтва, свободи і справедливості; усунення війни, рабства і злиденності. Цивілізація означає насамперед ідеал і значною мірою ідеал моральний. У ХХ столітті поступово формується теорія цивілізацій, два головних напрями якої - матеріалістичний і культурно - історичний - отримують широке визнання в суспільних науках.
Окрім держав, сучасний світ утворюють сталі культурні системи. На полі глобальних політичних досліджень культурні системи викликають дедалі більший інтерес. Вони перетинають кордони соціальних утворень, не співпадаючи з національними чи державними межами. Відзначаючи існування „тонких елементів” суспільних структур націй і народів, М. Данилевський визначає їх як „ культурно-історичні типи ”, А. Тойнбі - як „ локальні цивілізації ”, О. Шпелнглер – як „ високі культури ”, П. Сорокін - як великі „ культурні суперсистеми ”, А. Кребер - як „ моделі культури ”, засновані на вищих цінностях.
З огляду на недостатню оцінку фактора культури та феномена цивілізації, слід підтримати позицію науковців, які розглядають глобалізацію як результат творчого діалогу світових цивілізацій, відстоюють ідею формування нового глобального консенсусу в діалозі цивілізацій, аргументовано протиставляючи її модним концепціям „зіткнення цивілізацій”. Навряд чи цивілізаційна парадигма повністю може витіснити в модельованому форматі майбутнього національно-державну парадигму, але саме цивілізації, а не національні держави, як вважалося попередньо, можуть стати відправним пунктом політологічних досліджень.
За різними оцінками, у світі існувало близько 30 цивілізацій. Їх основу визначали різні складові прогресу: матеріальні, духовні, культурні. Звичайно, кожна з них є унікальним внеском у розвиток єдиної земної цивілізації, пройшла певні фази власної еволюції. Серед загальновизнаних у наш час - християнська, індуська, китайсько-конфуціанська, буддистська, ісламська, західно-європейська, греко-словяно-православна та інші цивілізації. Традиційно незалежно від географічного розташування їх поділяють на західні й східні, але жодна з них не створила універсальної форми суспільного устрою. І в наш час питання про міжцивілізаційні універсалії поки що не може бути вирішене однозначно. На світовому полі кожна цивілізація претендує на першість і пропонує свої правила гри.
Відомо, що для західних цивілізацій характерний індивідуалізм. Людина, її розум, раціональність вважається великою цінністю. Лише те, що створено людиною, має цінність у житті. Для західного суспільства завжди були важливими поняття матеріального прогресу, принцип особистої відповідальності за благополуччя в суспільстві. В свою чергу, матеріальний прогрес заохочується суспільством, передбачає певні блага для творця добробуту як власного, так і суспільного. Людина західної культури живе, щоб працювати, і примножуючи особистий добробут, створювати добробут суспільства. Високий рівень науково-технічного, інформаційного розвитку, лібералізація економіки, примат захисту прав людини є невід’ємними складовими характеристики західних цивілізацій.
Зовсім інші змістовні чинники характеризують східні цивілізації. Вони майже протилежні західним. Людина тут ніколи не вважалася головною цінністю, а захист її прав не набував першочергового значення. При відсутності індивідуалізму сім’я розглядається як головний елемент суспільства. Людина живе і працює разом із сім’єю і заради сім’ї. Вона є основою соціального захисту людини. Чіткий кастовий поділ, солідарність у суспільстві забезпечують спеціалізацію, спадковість і накопичення досвіду. В незахідних культурах релігія – центральна сила, яка мотивує вчинки і мобілізує людей. Варто відзначити, що іслам – єдина релігія, яка постійно заохочує заняття наукою. Держава глибоко вшановується кожним, вона не втрачає важелів впливу на економіку, формування підприємництва, залучення та розвитку іноземних інвестицій.
Очевидно, що у глобалізаційному протистоянні західна цивілізація не враховує етичних і духовних цінностей інших цивілізацій, а також такі ключові для незахідних народів поняття, як колективізм, сім’я, клановість, соціальна безпека, справедливість і співчуття. Не береться до уваги і той факт, що таке важливе для всіх народів землі поняття, як „ благополуччя” має в різних країнах безліч відтінків і аспектів. Тому культурна агресія Заходу спричинила потужний процес девестернізації інших цивілізацій, де сьогодні відбувається повернення до власного коріння. Таким прикладом є азійська чудо-модель, сама назва якої символізує альтернативний спосіб соціально-економічного розвитку і конфронтацію із Заходом. Ідеологічна модель успіху азійських країн базується на запереченні західних норм, на ствердженні власних ціннісних орієнтирів і намірі розробити новий підхід до індустріалізації і соціального розвитку. Основа – співробітництво держави і ринку, намагання встановити зв'язок між культурними цінностями, властивими конфуціанству (трудова дисципліна, цінність освіти, бережливість, сімейні цінності вірності, довіри і взаємодопомоги на основі визнання авторитету), і соціальними трансформаціями. Філософські принципи співіснування і процвітання, загальної радості зростання і здатність уряду сприяти інституціоналізації цих принципів на рівні окремої організації становлять, на думку азійських учених, основу успіху.
У рамках азійської моделі виділяються Японія, „азійські тигри ” та Індія. В 1960-1970 роках епіцентром індустріального розвитку була Японія. Загальновизнано, що в основі „ японського чуда” було закладено особливий стиль управління, заснований на корпоративній культурі, багаторівневій системі субконтрактів, організованої за принципом ієрархічної піраміди. В основу цього стилю управління було покладено три традиційні японські цінності: подяка, відповідальність, гармонія. Подяка і відповідальність виражають взаємну зацікавленість вищого і нижчого рівнів управління: начальник забезпечує безпеку підлеглому в обмін на його зобов’язання підкорятися. Гармонія ж - якість такого союзу, коли кожний знає свій статус і поводить себе відповідно до мети своєї групи. У такий спосіб західний критерій оцінки соціального прогресу ставиться під сумнів. Водночас значні витрати на наукові дослідження та високий пріоритет техніки і технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку країн, розширення ринку комп’ютеризації, використання напівпровідників і телекомунікацій, розробки в галузі космічної техніки – це далеко не повний перелік факторів, які попри все є спільними як для східних, так і для західних цивілізацій.
Сучасні компаративні дослідження підтвердили, що культурні цінності однієї цивілізації не можуть претендувати на універсальність. Західна цивілізація не є універсальною для всіх народів. Кожну культуру слід розглядати як унікальну цінність, а всі форми культурної організації слід визнати рівноправними. Ігнорування принципу культурного плюралізму неприпустиме. Навіть найбільш поширені етичні норми, політичні й соціальні структури не є загальними. Проблеми, які актуальні у Франції, Німеччині чи Україні, шокують арабський світ та австралійців, не можуть бути значними в Японії. Культурні бар’єри є підставою для серйозних роздумів над глобальними проблемами і сприяють зміні парадигм в сучасній глобалістиці.
Досвід Японії, Китаю, Південної Кореї, Гонконгу та інших країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону засвідчив, що форми західної соціально-політичної організації не є в глобальному масштабі єдино можливим наслідком зміни традиціоналізму і аграрної системи господарства новими промисловими технологіями. Навпаки, західний індивідуалізм, світська освіта, визнання особливої ролі середнього класу, розвиток лібералізму, захист прав людини та інші цінності країн Західної Європи і США слід розглядати як одну з можливих альтернатив переходу до постіндустріального суспільства, але не обов’язково як найдосконалішу, найкращу чи тим більше єдино можливу.
Країни світу завжди розвиватимуться відповідно до своїх власних моделей, окремою складовою конструкту яких буде тонкий і вразливий фактор культури.
Багатовимірність нового світового порядку полягає в тому, що він не зводиться лише до співвідношення багатих і бідних, розвинених країн і країн, що розвиваються. Новий світовий порядок ґрунтується й на нових відносинах, що виникають між країнами-виробниками нового наукового знання і країнами з дефіцитом знання, між країнами з багатим людським капіталом і країнами з недостатнім розвитком людського капіталу. Це означає, що нова наднаціональна цивілізаційна сила, що прискорює процеси глобалізації, є культурною силою в тому розумінні, що її природа визначається факторами культурного порядку в сучасному розумінні культури, яка відповідає за розвиток інтелекту, навичок, умінь, якостей людини. Водночас це означає, що за традиційним економічним протистоянням знаходиться опозиція, яка має культурний підтекст і культурне значення у заміні технологіями більш високого рівня технологій нижчого рівня - криється протистояння культурне. Це протистояння універсальної, глобальної, цивілізаційної - нової культурної сили, яка пов’язана з просуванням на внутрішні ринки країн нових технологій транснаціональних корпорацій, і національних культурних форм виробництва і споживання.
Проблема інтерпретації у діалозі цивілізацій може бути сформульована у вигляді соціокультурного парадоксу: для людини політичної розуміти партнера іншої культури означає переміститися в інший соціокультурний вимір. Водночас навряд чи вдасться уникнути наслідків і середовища „мозаїчної культури” як результату тотальної дії на людей засобів масової телекомунікації. У дослідженнях сучасних вчених така культура має мало яскравих кольорів. Вона набуває масового характеру в період, коли система освіти припиняє виконувати свої функції. Це культура, яка сприяє антиморальності, розладу, є сприятливим середовищем для маніпуляцій, примітивізму і розпаду національної культури. Протилежним їй типом культури, на думку дослідників, є системна, гуманістична культура. Це культура освіченої людини, що розуміє процеси. Така нова „мозаїчна” культура ще не стала основою цінностей нового світового порядку, що народжується в процесі глобалізації, але вона дедалі помітніше вступає у протиріччя з культурами, які існують у межах національно-державних кордонів і які засновані на глибинних релігійних та світоглядних цінностях.
Важливою ознакою сучасного глобалізованого світу є перетворення наукового знання на головний стратегічний і комерційний продукт, умови отримання і використання якого визначають лідерство і відносини між країнами в новій світовій спільноті. В умовах, коли людством сформовано низку положень нового розуміння світу, необхідно вибудувати струнку систему цих знань, дати наукову картину світу. Це здатна зробити лише наука. Вирішення глобальних проблем значною мірою залежить від рівня розвитку освіти та науки. Остання набуває характеру основної, рушійної сили, здатної вивести людство на шлях ефективного вирішення глобальних проблем. Освіта, як процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок, набуває й інших важливих ознак. Це механізм передачі знань, які безперервно виробляються наукою і культурою для народів планети. Вона має стати відображенням загальнонаукової картини сучасного світу, представлених у глобалістиці і таких, що історично склалися та безперервно розвиваються, культур народів. Безперечно, важливим при цьому є не лише рівень освіти, а й характер освіти, її спрямованість у конкретних умовах на вирішення проблем розвитку культури, духовності людини і врешті розв’язання суперечностей процесу глобалізації. В період зміни системи вітчизняної освіти, який триває в Україні вже декілька років, існує гостра необхідність закласти в нову її модель принцип, який би передбачав не лише накопичення знань особою, а й уміння їх застосовувати. У сучасних умовах могутні „гравці” ринку не поспішають витрачати кошти на розвиток науки, освіти, культури, а тим більше на просвіту мас. Зменшення в десятки разів а то й повне зникнення науково-просвітницьких видань – результат „панування” комерційної масової культури. Характерним показником духовного занепаду суспільства є масове захоплення населення різноманітними формами чаклунства, магії, астрологічними прогнозами тощо. Це є проблемою не лише українського суспільства.
У глобальному діалозі цивілізацій політичне партнерство ускладнене соціокультурною проблематикою із самого початку. Тому мистецтво політики в діалозі цивілізацій - це мистецтво прориву у ціннісні виміри іншої культури, де політику необхідна особлива методологія розуміння - методологія інтерпретації. Головним у цій методології є постулат первинності політичної культури щодо всіх детермінацій світу політики: інститутів, систем і процесів. Саме політична культура як сукупність норм, традицій, переконань та ідеалів визначає певну ціннісну програму розвитку політичних процесів та інститутів, їх головні вектори розвитку.
Отже, зробимо декілька узагальнень. По-перше, глобалізація – це не лише економічне, технологічне, екологічне, а й культурне явище. Досі культурний фактор недостатньо враховувався при оцінці розвитку глобалізаційних процесів, опрацюванні перспектив єдиного світу. Сучасний світ становить розмаїття культур народів. Суперечності між об’єктивними процесами глобалізації і культурами з їх глибинними функціями є неминучими. Глобалізація помітно універсалізує культурні відмінності між народами, але цей процес відбувається надзвичайно повільно і з великим протистоянням. Сучасна ера – ера культурних потрясінь, і їх ослаблення чи нейтралізація можливі лише за політики діалогу культур. Саме діалог культур, а не їх протистояння породжує віру в прогресивний розвиток, а віра в прогресивний розвиток є важливою стабілізаційною основою політичного і соціального процесу в сучасному світі, без якої позитивний діалог культур неможливий.
По-друге, незважаючи на те, що нині помітні є у світі сегменти культури, сформованої для всепланетного людства, світ з єдиною універсальною культурою навряд чи можливий. Культурні цінності однієї цивілізації не можуть претендувати на універсальність. Лише культурний плюралізм може мати перспективу формування власних моделей розвитку країн, заснованих на власних культурних традиціях, розвивати політику культури глобалізації.
