Особливості глобальних трансформаційних змін постсоціалістичних країн

 

Наприкінці ХХ століття у світі відбулися події, які практично ніхто не передбачав і наслідки яких майже на десятиліття цілком поглинули увагу і теоретиків, і практиків. З неймовірною швидкістю припинила своє існування соціалістична система, що фактично стало завершальним акордом першої глобальної революції. Розпад СРСР і всієї соціалістичної системи не був неочікуваним як для науки в цілому, так і для глобалістики частково, відзначає О. Чумаков. Настала принципово нова, посткомуністична епоха і нова розстановка сил на міжнародній арені. Тоді ж, у 1991 році була опублікована чергова доповідь Римського клубу „Перша глобальна революція”. Серед багатьох глобальних проблем, які залишилися незмінними з 1972 року, автори доповіді виокремлювали три, які потребували термінового вирішення: конверсія військової економіки і переведення її на мирні рейки; реорганізація енергопостачання з метою попередження потепління клімату; вплив на процеси світового розвитку і подолання відсталості слаборозвинених держав. Велика увага в доповіді приділялася ролі особистості в історії, етичним питанням і проблемам управління соціальними процесами.

Певні зміни у 1990-х роках відбулися і в західній науковій думці, яка менше потерпала від перетворень на терені країн колишнього соцтабору, але не могла залишатися осторонь проблем формування нового світового порядку. Яскравим підтвердженням трансформації наукових досліджень у цьому напрямі ідеї Ф. Фукуями про кінець історії, С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, роздуми З. Бжезинського про „велику шахматну дошку” тощо. Водночас не можемо обійти увагою вислів Іоана Павла ІІ, який у ті ж роки досить симптоматично висловив позицію церкви щодо процесу глобалізації, що на довгий час відобразила зовнішньополітичну спрямованість діяльності провідних держав світу: „У наші дні відбувається так звана „глобалізація” і нею не варто нехтувати, оскільки вона може створити вражаючі можливості для підвищення благополуччя. Однак ми дедалі більше відчуваємо, наскільки необхідно, щоб особливі міжнародні органи сприяли цьому процесу і спрямовували його на загальне благо; адже окремій державі, навіть наймогутнішій на Землі, це вже не під силу…Не варто вважати, що з провалом так званого „реального соціалізму” капіталізм залишається єдиною моделлю економічної організації суспільного розвитку і сильні країни дадуть слабшим можливість зайняти своє місце в житті світу, створять і забезпечать умови, які б дали їм можливість брати участь у розвитку”.

Безперечно, сутність такого складного процесу інтеграції людства, як глобалізація, має оцінюватися, досліджуватися в глобалістиці комплексно, з урахуванням інших ознак, які досі сприймаються широкими масами, науковцями і політиками неоднозначно: пропаганда американського способу життя (поширення вестернізації); пропаганда концепцій Римського клубу; експорт ідеології „відкритого суспільства” Поппера-Сороса та створення мережі забезпечення фондів Сороса; пропаганда і відстоювання ліберально-демократичної політичної моделі держави як світового стандарту; запровадження концепцій „обмеження суверенітету”, „золотого мільярда”, „світового уряду”та ін.

Досліджуючи світові глобалізаційні процеси, визначаючи перспективи розвитку постсоціалістичних держав, відомий польський дослідник Гж. Колодко зазначає, що вже тривалий час у світі відбувається два рівнозначних процеси, які захоплюють масштабами, розмахом і темпами, ангажуючи інтелектуальні, матеріальні й емоційні сили всього людства. Один із них – глобалізація економічних відносин, другий – постсоціалістична трансформація. Вони є взаємнопроникними і такими, що впливають один на одного, утворюючи зворотній зв’язок. Майбутнє злетів і падінь у таких державах учений ставить у залежність від людей, їх працездатності, а головне - від умілого використання шансів, які дають їм трансформація і глобалізація, мудрої та ефективної політики. Очевидно, подвійність такого середовища (глобальне і трансформаційне) має підвищену складність функціонування політичної системи порівняно з тими системами, які перебувають за межами постсоціалістичних трансформацій.

Ідеологія глобалізму, на нашу думку, має насамперед визнавати і враховувати те, що процес взаємодії суспільства і природи дійшов нині такої кількісної і якісної межі, коли виник феномен взаємовпливу всього людського суспільства з усією природою планети. Науково-технічна революція призвела, з одного боку, до формування у людства всеохоплюючої системи знань і технологій, а з іншого – до збільшення антропогенного впливу на природу. Чи мають можливості Землі обмеження за наявного впливу на неї господарської діяльності людства, тобто чи існує межа антропогенного впливу біосфери Землі? Багато дослідників залишають дане питання поза увагою.

Результати окремих досліджень свідчать, що комплексний вплив людства на біосферу зростає значно інтенсивніше приросту людства. В результаті збільшення чисельності населення світу, зростання заможності багатих країн і скромного, але масового полішення матеріального стану бідних народів, рівень споживання зріс у десятки разів. І якщо чисельність населення на Землі збільшилася за 100 років майже в 4 рази, то сукупний продукт (ВВП) зріс у 17,6 раза, а загальне споживання мінеральної сировини з 1900 року – ще більше, у 29 разів. За даними Міжнародного інституту прикладного системного аналізу, сумарне споживання усіх видів енергоресурсів протягом ХХ століття зросло у 10 разів. У той час, як з 1990 до 2050 р. населення світу має збільшитися вдвічі, дохід на душу населення, за прогнозами експертів ООН - у 2,4 раза, споживання енергії – у 2,6 раза, а води – у 1,5 раза. Сукупний вироблений продукт у світі має зрости за цей час у 4,5 раза. Це дає підстави вважати, що при наступному збільшенні населення світу вдвічі навантаження на біосферу зросте багаторазово.

Відомий російський дослідник А. Федотов, обґрунтовуючи свої погляди на кількісні показники закономірностей розвитку історії людства, переконливо стверджує: епоха антропогенного перевантаження Землі, яка настала, радикально відрізняється від епохи минулої і є надзвичайно небезпечною для подальшої долі людства. Тому і заходи щодо реконструкції світу повинні бути радикальними, мати інтелектуально-революційний характер.

Без зайвої риторики слід визнати, що постулати так званого Вашингтонського консенсусу (в ширшому розумінні це податкова реформа; лібералізація; фіскальна дисципліна; бюджетні пріоритети освіти та охорони здоров’я; приватизація; дерегуляція; захист приватної власності тощо), відповідно до якого жорстка фінансова і монетарна політика, яка базується на невтручанні держави в економіку, і лібералізація торгівлі є достатніми для припинення стагнації, для стимулювання економічного зростання, не дали бажаних наслідків у практиці постсоціалістичних держав. Ці заходи були розроблені у 1980-і роки для врегулювання кризових проблем в країнах Латинської Америки. Використана у 1990-і роки міжнародними фінансовими організаціями, зазначена концепція, по-перше, як інструментарій боротьби з кризовими явищами в постсоціалістичних державах, а по-друге, для проведення в них радикальних ринкових умов не могла бути ефективною. Адже між двома унікальними процесами розвитку держав існує принципова різниця. Країни Латинської Америки мали неефективну, але ринкову економіку, а у постсоціалістичних країнах ринкова економіка була відсутня взагалі. Поразка ідеологів, які вважали, що ринок як в окремій державі, так і серед них самостійно і без державного втручання здатен врегулювати усі суспільно важливі питання, є очевидною. На тлі широкомасштабної пропагандистської кампанії щодо приголомшливих перспектив подальшого технологічного та зумовленого ним суспільного прогресу дедалі очевиднішим факт гальмування та навіть стагнації розвитку технологічної бази сучасних постсоціалістичних економік.

Незважаючи на великий масив теоретичних обґрунтувань у зазначеному діапазоні, залишається актуальною проблема усвідомлення людством того, за що воно бореться і куди йде, а також факту, що добре і корисне не завжди уживається з поганим і шкідливим. Людство має усвідомити необхідність загальних цінностей, заради свого ж виживання відійти від агресивності до конструктивності і компромісу, зробити процес глобалізації керованим і таким, який був би максимально спрямований на поліпшення життя народів. А ле світ має бути керованим зусиллями не однієї і навіть не декількох країн.

Не варто сподіватися, що трансформація у поєднанні з глобалізацією самоплинно приведе до становлення сучасної, розвиненої, соціально спрямованої ринкової економіки, бажаних технологічних, соціальних, культурних процесів і явищ. Поза всяким сумнівом, глобалізаційні тенденції дають досить потужний імпульс приєднанню цих країн до інтеграційних форм взаємодії розвинених держав. Йдеться насамперед про створення умов і появу можливостей для вільного доступу до світових економічних, фінансових, інформаційних і культурних ринків з боку раніше ізольованих суспільств. Водночас, глобалізаційні тенденції загалом не забезпечують реалізацію сподівань щодо швидкого приєднання постсоціалістичних країн до світу сталих західних демократій з їхнім економічним рівнем і якістю життя. Навпаки, не в останню чергу завдяки зазначеним тенденціям постсоціалістичні країни дедалі відчутніше зміщуються, а певною мірою витісняються на світову напівпериферію, а в окремих випадках – у периферійні зони. Тому, якщо ми й потерпаємо від глобалізації, яка тісно пов’язана з постсоціалістичними перетвореннями, то не тому, що глобалізація є злом, а тому, що політичне керівництво не здатне в нових умовах проводити мудру й ефективну політику. Як глобалізація, так і трансформація – об’єктивно необхідні процеси. В умовах постсоціалістичної трансформації глобалізація врешті-решт дає більше додаткових шансів, ніж створює додаткових ризиків. Сальдо цих нових процесів, які виникли в результаті взаємодії між глобалізацією і трансформацією, може і повинно бути позитивним, але це знову ж таки залежить від політики.

Глобадьний егоїзм країн-лідерів призводить до зростання нерівності країн через нерівність технологій та умов життя. Навіть у найближчій перспективі навряд чи може бути прийнятною ситуація у світі, коли бідні стають ще біднішими, а багаті постійно багатіють. Що ж до конкретних заходів, то запропоновані Організацією Об’єднаних Націй вимоги щодо перерозподілу 0,7% ВВП заможних країн між бідними не вирішують окреслену проблему вже десятки років. Фактично, визначеними каналами допомоги бідним країнам надходить максимум 0,2% ВВП багатих країн, а має надходити як мінімум у п’ять разів більше. Значна частина цих коштів осідає на рахунках різноманітних організацій, експертів, які здійснюють посередницьку діяльність і яка зовсім не сприяє зростанню цих країн. Це відбувається, на нашу думку, через, по-перше, відсутність чіткої політики в питаннях надання допомоги збіднілим країнам та боротьби з бідністю; по-друге, недосконалість глобальної системи, яка могла би технічно здійснити трансфери певної частини доходів до місць, де вони необхідні для нормального функціонування процесів виробництва і розвитку; по–третє, недостатнє усвідомлення глобалістами значення соціальних питань у формуванні глобалізованого простору.

Проблема допомоги бідним країнам, боротьби з бідністю набуває особливої актуальності в умовах фінансової кризи, яка набула вже глобального масштабу. Враховуючи демографічні прогнози на найближчі роки, різницю в зростанні національного та регіонального населення, є підстави вважати, що чисельність бідного населення у найближчі роки збільшуватиметься. За даними Національної ради з розвідки США та Фонду народонаселення ООН, у країнах, що розвиваються, порівняно низьким є ВВП на душу населення. Найбільше зростання кількості населення демонструватиме Індія. Населення цієї країни збільшиться на 240 млн. людей і становитиме 1,45 млрд., а це 20% усього світового зростання, що відбуватиметься передусім за рахунок азійських країн. У свою чергу, Захід, тобто такі країни, як США, ЄС, Канада, Австралія та Нова Зеландія, й надалі відчуватимуть проблеми старіння населення. Відповідно відсоток мешканців розвинених країн Заходу зменшиться до 16%, тоді як 25 років тому становив 24%. На тлі загального зростання чисельності населення у світі, в Україні, Росії, Італії та ще, можливо, деяких країнах Східної Європи, у 2025 році воно скоротиться на 10% і навіть більше.

Як і глобалізація, соціалізація держави і суспільства також є об’єктивним процесом, історичну закономірність якого підтверджує досвід багатьох країн світу. В умовах глобалізації стає безальтернативним визнання того, що політика солідарних зусиль для досягнення сталого розвитку повинна змінити силову конфронтацію як на міжнародній арені, так і в сфері внутрішнього соціального життя. Ось чому більшість держав переходить до створення та правового функціонування соціальної держави, проведення соціально орієнтованої політики.

Значна частина соціальних проблем, забезпечення життєдіяльності та якості життя людини, пов’язана у глобальному світі з процесом формування ринку праці. Адже глобалізація - це процес утворення не лише єдиного, інтегрованого, світового ринку капіталу і товарів, а й робочої сили. В нових умовах становлення і розвитку продуктивних сил світової економіки, конкуренції, яка призводить до спеціалізації та поділу праці, держави світу перебувають на різних позиціях, залежно від рівня науково-технічного розвитку, географічного розташування, демографічних особливостей, політики лідерів тощо. Це ще гостріше потребує узгодженості дій різних країн в управлінні потоками праці й капіталу, організаційного і правового менеджменту для використання нових можливостей інтеграційної взаємодії. Так, провідні держави Заходу вдаються до конкурентної боротьби у запровадженні концепції „третього шляху”: роблять ставку на розвиток людського потенціалу, вважаючи, що саме вкладення в людський ресурс забезпечить виживання і конкурентоспроможність на світових ринках ХХІ століття. Форми такої конкурентної боротьби найрізноманітніші: заохочення або обмеження міграції й еміграції, запровадження різноманітних пільг та соціальних гарантій, розвиток системи освіти і підготовки кадрів та залучення до цього найбільш обдарованої молоді з інших країн, заохочення до процесу соціального забезпечення підприємців. Такі держави намагаються об’єднатися в економічно інтегровані територіальні об’єднання, на зразок Європейського Союзу.

Низький рівень соціальної відповідальності міжнародного капіталу, нездатність національних органів державної влади розробити прийнятні механізми регулювання процесів глобалізації, відсторонення наукових і суспільних інститутів від активної участі у вирішенні гострих проблем чи нехтування їх думкою – усе це породжує антиглобалістські настрої, націоналізм і тероризм, локальні збройні конфлікти, зростання злочинності та наркоманії. Прогресуюча міжнародна міграція робітників і спеціалістів викликає в національній і світовій економіці низку проблем, пов’язаних з подоланням мовних бар’єрів, процесами адаптації, виробленням норм поведінки, рівнем оплати праці, формуванням так званого „соціального капіталу” як основи розвитку будь-якого суспільства.

Глобалізація заради глобалізації, якими б державами чи політиками вона не розігрувалася на політичній карті світу, не матиме перспективи для населення Планети. Вона повинна служити соціальному прогресу, збереженню миру, ліквідації бідності, скороченню безробіття, всебічному розвитку особистості. Тенденція до закріплення окремих суспільств у таборі аутсайдерів сучасного світу, до того ж у такій кількості, може призвести до перетворення їх на потужне джерело протестних настроїв. За цих умов ймовірне виникнення феномена, що буде характеризуватися в категоріях теорії цивілізацій А. Тойнбі як зовнішній пролетаріат. Згідно з цією теорією зовнішній пролетаріат з’являється як об’єктивний наслідок відповідного етапу розвитку певної цивілізації, а згодом перетворюється на її могильника. З огляду на реальний стан варто постійно пам’ятати, що глобалізація – це соціальний процес (М. Уотерс), і його соціальна спрямованість має бути безальтернативною.

Отже, нині процес глобалізації переживає особливий період, що викликано рівнем науково-технічного розвитку і появою нових гравців в - постсоціалістичних держав (країн молодих демократій). Положення останніх ускладнюється тим, що вони здійснюють інтеграційні процеси в період власної трансформації. Але це зовсім не виключає з порядку денного питання розвитку їх національної соціальної мережі. Глобалізація може надавати певні преференції лише за наявності національної стратегії соціально-економічного розвитку та чіткої, послідовної політики її реалізації. Соціальна складова в національній і світовій стратегії та політиці є настільки важливою, що врешті-решт може вирішити подальшу долю глобалізаційного розвитку не лише постсоціалістичних країн, а й людства в цілому.

Глосарій до теми:

1. Автаркія – політика держави, орієнтована на самодостатність розвитку і власних потреб, а в економіці – на створення замкненого господарства у межах однієї країни.

2. Вестфальський мир 1948 р. – два мирних договори, підписані в Мюнстері і Оснабрюці (Вестфалія). Завершив тридцятирічну війну (1618-1648) в Європі і започаткував формування системи національних держав і державно-центристської моделі світу (Вестфальська система). Закріпив необмежений суверенітет національної держави на її міжнародно визнаній території з населенням, яке на ній проживає, дотримання принципу невтручання у внутрішні справи держав, непорушність їх території і кордонів.

3. Національний суверенітет – одне з головних понять у теорії і практиці міжнародних відносин. Передбачає, що держава має владні повноваження на всій території, самостійна у міжнародних справах.

4. Політична глобалізація – система глобалізаційних процесів, які ведуть до уніфікації політичного устрою держав, розширення політичних зв’язків між державами, народами і континентами, а в кінцевому рахунку до встановлення особливих політичних відносин – глобальних за масштабом і таких що «пронизують» внутрішній устрій усіх держав.

5. Політичний тероризм – різновид тероризму, спрямований на підрив державної влади і управління, соціально-політичну дестабілізацію, шантаж політичних і державних діячів.

6. Світова гегемонія – домінування в міжнародних відносинах однієї держави; включає воєнні й економічні переваги однієї країни над іншими.

7. Соціогенез – процес зародження, становлення і розвитку соціальної структури суспільства, починаючи з первісної епохи до наших днів через поступальне встановлення матеріальних, соціальних, духовних, емоційних, етичних, естетичних та інших зв’язків між людьми.

8. Тристороння комісія – створена в 1973 р. за ініціативою американської Ради з міжнародних відносин. Претендує на роль штабу стратегічного планування Заходу. Комісія вбачає своє завдання в обєднанні зусиль еліти Америки, Європи і Азійсько – Тихоокеанського регіону для формування «нового світового порядку» під керівництвом США.

9. Система забезпечення міжнародної безпеки – система, створювана для надійного захисту від загроз міжнародній безпеці. Елементами даної системи є держави, глобальні і регіональні міжнародні організації та інші актори.

10. Електронний уряд – нова форма організації державної влади сформована на основі досягнень інформаційних технологій.

Література:

1. Алєксєєнко І. В. Національні держави в умовах глобалізації світу (політичні і правові аспекти) / Алєксєєнко І. В.: монографія. – К., Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2006. – 360с.

2. Василенко /И. А. Политическая глобалистика / Василенко И. А. – М.: Логос, 2000. – 360с.

3. Глобализация: Учебник / Под общ. ред. В. А. Михайлова и

В. С. Буянова. – М.: РАГС, 2008. – с. 146-152.

4. Глобалистика. Энциклопедия. / Гл. ред. И. И. Мазур, /А. Н. Чумаков. М.: 2003. – 1328 с.

5. Співак В. М. Політико-правовий та соціокультурний виміри глобалізації: Монографія. – К.: Логос, 2011. – С. 145-223.