Роль права в процесі глобальних перетворень. Тенденції трансформації права

 

Розробка і подальший розвиток ідей світової держави, єдиного людського співтовариства, загальнолюдських цінностей та інтересів чи то громадянина світу не уявляється поза рамками інститутів держави та права. Як писав Г. Гегель, справжня історія розпочинається з того часу, коли у світі починає здійснюватися розумність, коли з’явилися держава і право. Актуальність і значення даної тези посилюються на межі тисячоліть, коли в умовах багатоаспектної глобалізації зазначені інститути, пройшовши шлях тривалого розвитку, знову піддаються переоцінці науковою і політичною елітою світу, розглядаються під кутом зору глобальних змін.

Аналіз наукових досліджень з даної тематики дає підстави відзначити, що одночасно з аргументованими намаганнями зарубіжних і вітчизняних дослідників змінити позитивний імідж національних державно-правових інститутів на користь глобальних, транснаціональних у сучасній літературі утвердилися парадигми постіндустріальної, глобальної за своїми масштабами держави і суспільства, а також розвиваються ідеї про створення під впливом глобалізації так званого мегасуспільства, в межах якого національно-державні утворення виступають як більш-менш самостійні структурні одиниці. Спектр думок коливається від тверджень про повне зникнення національної держави і права в процесі глобальних трансформацій та поступове формування на їх основі планетарної управлінської системи і світового права до суджень про те, що національна держава і право збережуться за будь-яких умов, хоча частково зміняться.

Найбільш повно процес глобалізації охоплює економіку і фінанси, активно, але менш повно – політику, а найменше – духовне життя суспільства, національну культуру, традиції, право, мораль. Досить часто це призводить до зміщення пріоритетів при оцінці глобальних реалій, але такі інституції, як держава і право, по-перше, найважливіші у структурі цивілізаційного розвитку, оскільки є компонентами як національних, так і світової систем, по-друге, належать до компонентів, які найбільше піддаються модифікації. Характер і темпи трансформаційних змін цих національних інститутів є не лише показником загальних змін світоустрою, а й перспективним орієнтиром до нових моделей державних форм і суспільних правових інтересів у глобалізованій системі.

Державні утворення, які сформувалися історично, дали нам класичну форму держави. Основу такої форми становить суверенітет, який поширюється чітко в національно-територіальних межах. Цей головний принцип визначив межі (кордони) владних, ідеологічних і силових повноважень, які формували відносно однорідний простір. Адекватно до цього вибудовувалися економічна, правова, політична системи.

Другий тип – держава в економічних межах набуває свого розвитку в зв’язку з транснаціоналізацією національних форм господарювання. Держава стала оперувати (господарювати) за власними межами на території значно більшій, ніж територія, визначена національним кордоном. Утворилися так звані країни-системи, сформовані на базі виробничих процесів. Контури таких країн-систем визначаються вже не національно-адміністративними, а економічними кордонами і можуть постійно змінюватися. В межах країн-систем формується відносно однорідне економічне, культурне, соціально-політичне і військове середовище. Закономірно, що поряд з цим відбувається контртенденція: багато країн віддають свої економічні території для потреб господарювання країнам-системам. У такий спосіб формуються держави, перевернуті „всередину”. Зона економіки таких „суверенних” держав може звужуватися до нуля. Так виникає парадоксальна ситуація: політичний суверенітет не співпадає з економічним, а глобалізація посилює цей процес.

Як наслідок такого процесу відбувається інтенсивне запровадження в національні правові системи держав правових норм, які не співпадають з національним регулюванням. Норми різних правових систем, які працюють на території однієї держави, конфліктують між собою. Центр локалізації подібних конфліктів, як правило, перебуває за межами владних повноважень держав. Поява даного типу держави (держави в економічних межах) докорінно змінює підходи до формування основ державної валютної, податкової, антимонопольної, інвестиційної, біржової політики.

Крізь призму суміжного в прикордонних територіях існування держав проглядається третій тип – несуміжні держави. Це країни-системи, до складу яких входять несуміжні анклави. Формування такого типу держав підготовлено історично. Демографічна ситуація у світі досить тісно переплітається з міграційними процесами. З релігійних, політичних, економічних та інших причин відбувалося зародження діаспор та їх поширення в різні регіони світу. Але глобалізація додала діаспорі найновіших елементів – породила геоекономічні, геофінансові і геополітичні тяжіння діаспор до національних материнських систем, до своєрідних сакральних центрів.

У цьому контексті особливого значення набуває державний фінансовий режим. Він може бути ядром тяжіння всіх елементів фінансової діяльності держави, що перебувають на територіях за кордоном, або ядром, яке здійснює зворотні функції, сприяє впровадженню чужих фінансових режимів.

З часом дедалі відчутніше проглядається зародження четвертого типу держави – держави в державі. Тут можливе ослаблення економічних, політичних, владних і силових зв’язків як із центром, так і на кордонах цих ареалів із сусідами. За певної політичної, військової, господарської кон’юктури такі перетворення можуть вийти з-під державної юрисдикції і утворити самостійну державу.

Зазначений поділ держав за типом і функціонально-структурною ознакою, вважає російський дослідник Е. Кочетов, є основою для подолання панівної у сучасному науковому дискурсі державно-центристської ідеології, яка базується на застарілих геополітичних принципах, зводячи державу лише до першого типу (держави-суверена в рамках територіально-географічного кордону).

Досить часто, коли говорять про феномен глобального світу, його символом насамперед називають Інтернет, який перетворив нашу планету в „світове село”, миттєве переміщення інформації та коштів з країни в країну, з континенту на континент і повсюдне розміщення транснаціональних компаній (ТНК). У цій ситуації гостро постає проблема збереження державної (національної) ідентичності й одночасно врахування або долучення до світового досвіду, організації життя відповідно до такого досвіду. На практиці це визнання та вступ тієї чи іншої держави до міжнародних союзів, блоків, різних міжнародних економічних, торгових та військово-політичних об’єднань чи асоціацій (ЄС, СОТ, НАТО). Але одночасно відбуваються нові процеси, наприклад, у фінасовій сфері, які потребують правового регулювання. Транснаціональні фінансові потоки, які заполонили світ, обійшли і залишили позаду, здавалося б, усталені національні моделі та правові режими. Якщо в межах національних кордонів вони залишаються більш-менш захищеними, то на рівні наднаціональному перебувають поза законом. Дана проблематика досі не знайшла відповідного наукового осмислення.

Незважаючи на те, що глобалізація впливає на кожну націю-державу, не всі з них мають однакові можливості брати участь у цьому об'єктивному процесі, як і користуватися його перевагами. Водночас держави („держава-нічний сторож”, „держава загального благополуччя”, „демократична, соціальна, правова держава”) не сказали свого останнього слова у подоланні бідності на планеті. Навпаки, після настання модерності, за даними авторитетних міжнародних інституцій, структурування соціуму стало більш нерівномірним. За співвідношенням частки ВВП на душу населення між найрозвиненішими й найменш розвиненими частинами світу спостерігається невтішна закономірність, хоча така асиметрія не завжди і не обов’язково означає погіршення життєвого рівня в країнах, які розвиваються. Це явище могло бути і наслідком успішного розвитку передових країн та не супроводжуватися абсолютним збіднінням слаборозвинених країн. Якщо обрахунок здійснювати на основі соціальних груп, а не країни проживання, то співвідношення між найбагатшими 20% населення світу та найбіднішими 20% у 1990 році дорівнювало 150:1. Наприкінці ХХ ст. на 20% населення планети у багатих країнах припадає 86% світового ВВП, а найбіднішим країнам належить лише 1%.

Близько 1,02 мільярда осіб у світі страждають від голоду, а це шоста частина усього населення Землі, зазначається у доповіді Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН. У 2010 році відзначено рекордну кількість осіб, які голодують, і пов’язується це зі світовою фінансово-економічною кризою, зростанням цін на продукти. Порівняно з 2009 роком кількість голодуючих на планеті збільшилася більш як на 100 млн. осіб. Майже все населення планети, яке страждає від хронічного голоду і недоїнання, проживає в країнах, які розвиваються: близько 642 млн в Азії і Тихоокеанському регіоні, 265 млн – екваторіальній Африці, 53 млн – Латинській Америці і країнах Карибського бассейну, 42 млн - на Близькому Сході і в Північній Америці й лише 15 млн – у розвинених країнах. „Така мовчазна продовольча криза, що охопила шосту частину населення планети, є серйозною загрозою для миру і безпеки на Землі”.

Майже за двадцять останніх років держави світу не досягли відчутних успіхів у реалізації концепції сталого розвитку (екологізація виробництва; збереження існуючих і поновлення деградованих екосистем; раціоналізація всіх форм споживання; нормалізація чисельності населення на рівні, сумісному з господарським вмістом біосфери та ін.), яка схвалена 179 країнами світу. Помітним є той факт, що національні, егоїстичні щодо інших країн і всього глобалізованого світу інтереси в реальному житті виявляються значно ближчими і важливішими, ніж загальнолюдські інтереси. Всупереч закріпленим у Декларації тисячоліття положенням багаті країни не надали половини з обіцяних 100 мільярдів доларів на допомогу найбіднішим (переважно африканським) країнам. Це дало підстави політичним лідерам на саміті ООН 2010 р. „Цілі розвитку тисячоліття” говорити про відсутність конкретних результатів у процесі допомоги бідним країнам, необхідність її поєднання з більш чіткими умовами отримання адресатами. Це вкотре підтверджує думку про те, що головна причина розбіжностей в оцінці процесів глобалізації не в самих цих об’єктивних за природою і характером феноменах, а в меті й завданнях, які передбачають залучення до цього процесу держав, а також в інтересах, які вони виражають і захищають, котрі не завжди узгоджуються між собою.

Негативні наслідки глобалізації можуть бути значно мінімізовані, якщо всі процеси відбуватимуться в правовому полі, за активної позиції держави в досягненні стратегічних інтересів. Право має базуватися на принципах свободи, рівності, справедливості, забезпечення прав народів і прав людини. Вироблені світовою спільнотою універсальні принципи з метою врегулювання відносин між різноманітними суб’єктами (мирне вирішення спорів; територіальна цілісність держав; непорушність державних кордонів; невтручання у внутрішні справи суверенних держав; повага прав і основних свобод людини та ін.) є надзвичайно важливими, але недостатніми в умовах глобальних змін. На жаль, правове поле, єдиний світовий правовий простір наразі відсутній (певні його елементи простежуються у врегулюванні відносин серед держав Європейського Союзу), що дає змогу економічно могутнім державам порушувати принципи рівного партнерства і справедливості. Більшість негативних наслідків глобалізації породжені нехтуванням правовими принципами: небувала поляризація багатства і бідності, посилення етнічних конфліктів, екологічна криза, недотримання системи заходів соціального захисту тощо. Без міцної правової основи глобальні процеси і надалі призводитимуть до деформації відносин, загострення нерівності, посилення психологічного тиску на людину. Право, права людини мають закріпити гуманітарний вимір глобалізації для населення будь-якої країни.

У різних країнах різне ставлення до права, прав людини, а в цілому останнім часом значно зріс розрив між проголошеними та юридично закріпленими правами і реальним їх виконанням. Право слід розглядати як надбання культури людства. В ситуації, що існує, а також тенденціях у правовому полі недопустимі ігнорування традицій, ментальності тих чи інших народів та нав’язувати якісь єдині, хай навіть досконалі юридичні норми. Будь-який закон може тоді ефективно функціонувати, коли він легітимований, тобто визнаний народом. Сам же процес легітимації передбачає вписування закону в культуру відповідної держави, народу. Якщо закон не легітимований, то він не матиме юридичної сили і втілюватиметься тільки за допомогою примусу.

Заслуговує на підтримку позиція дослідників у тому, що глобалізація світу істотно змінює способи регулювання суспільного буття в цілому. Право є і надалі залишиться головним регулятором суспільних відносин. В одночас має відбутися етичний поворот у міжнародних відносинах, інакше людство буде приречене на постійні конфлікти та соціальні катастрофи. Щоб запобігти їм, необхідно змінювати порядок міжнародних відносин, в основу яких слід покласти етичні принципи буття людини у світі. Етичний поворот, до якого схиляє глобалізація, – це спосіб запобігти насильству. Регулятивний характер права при цьому не буде відкинутий, але право набуде іншого змісту, оскільки буде чітко окреслено поле його функціонування. Водночас воно матиме взірець для свого вдосконалення – моральні цінності людини, її духовний світ.

Глобалізація істотно впливає як на внутрішні процеси, які відбуваються у праві, так і на характер відносин між різноманітними правовими системами, правовими сім'ями. Під впливом глобалізації змінюється не лише сутність права, його зміст і призначення, а й процес правотворчості, джерела права, правозастосування та правоохорона. Адже право стало виразником не лише класових, а й інших, загальнолюдських інтересів. Національна складова у внутрішньодержавному праві поступово витісняється глобальною складовою. Відповідно внутрішньодержавні правові стандарти, які визначаютьють формально-юридичний та інший зміст національного права в силу розвитку інтеграційних процесів поступово витісняються наддержавними, глобальними стандартами. У зв’язку з утворенням і розширенням ЄС збагатилися різновиди джерел регіонального права. Значного поширення у різних галузях права набув договір як джерело права.

Окремі дослідники зважують на те, що глобалізація є вигідною для одних і невигідною для інших, означає одночасно як розвиток, так і руйнацію. При цьому слушно стверджується, що глобалізм є юридично нейтральним поняттям, яке може використовуватися з різною метою, в тому числі антигуманною. Юридичний зміст терміна „глобалізація” не визначено і не закріплено в жодній галузі права. Не отримав він свого відображення і в нормах міжнародного права.

У становленні нового світового порядку правове регулювання має відіграти особливу роль. Дедалі посилюється тенденція визнання прав людини головним принципом, у тому числі в міжнародних відносинах. Але можливості права далеко не вичерпуються захистом прав людини чи юридичним забезпеченням діяльності ТНК. Воно може бути універсальною основою світоустрою за формулою „закон один – культур безліч ”. Ідея права як фундаменту суспільного бутя людства досить приваблива, хоча в сучасних умовах не має одностайної підтримки.

Важливим завданням у розв’язанні проблем глобалізації є створення необхідного правового поля, яке б забезпечувало одночасно врегулювання двох тенденцій глобалізації: до індивідуалізації та до уніфікації. Хоча вже досить давно у правовому полі існує так званий інститут міжнародного права, і в багатьох випадках він досить ефективний або принаймні з ним не можна не рахуватися. Але коли йдеться про глобалізацію світу, то тут вже не можна вести мову про правове забезпечення глобалізованого життя. Гостро потребують юридичного забезпечення наднаціональні системи. В сучасних умовах в системі права і правового регулювання чітко окреслені три поверхи: національне право, міжнародне право і глобальне право з особливим характером взаємодії між ними.

Тенденції розвитку права в умовах глобалізації, є досить чисельними і різнобічними. З методологічного боку, важливо не розглядати їх „взагалі”, як такі що існують, а класифікувати за певними критеріями: форми і ступені прояву тих чи інших тенденцій, рівні прояву, сфери життя, галузі чи інститути права, в межах яких виникають і розвиваються тощо. До найважливіших, які нині формуються і помітно проявляються, слід віднести тенденції на глобальному, регіональному та локальному рівнях (окремих галузей права та інститутів).

По-перше, це тенденція універсалізації і уніфікації права, яка в умовах глобалізації проявляється особливо чітко і набула революційного характеру. Універсалізація права виявляється в намаганні суб’єктів формувати загальні, всеохопні підходи в праві, уніфікація – у введенні до правових систем держав одноманітних норм. Подібні процеси засвідчують рух світової спільноти до дедалі більш глобального права. Найбільш чітко тенденція універсалізації і уніфікації права проявляється на глобальному та регіональному рівнях у таких сферах правового регулювання, як торгівля, бізнес, фінанси тощо. Дана тенденція характеризується нерівномірністю розвитку в різних частинах планети. Найбільш чітко вона виявляється на рівні Європейського Союзу, слабкіше – на рівні інших регіональних утворень.

По-друге, розширення й активне використання принципів права як регуляторів суспільних відносин. Зазначена тенденція спостерігається як у відносинах між державами, так і між іншими учасниками глобалізації. У першому випадку йдеться про принципи міжнародного права (суверенної рівності держав, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, вирішення спільних питань лише мирним шляхом та ін.), у другому - принципи, які є основою взаємовідносин між різноманітними учасниками поза участю держави (транснаціональними корпораціями, фінансово-інформаційними групами, міжнародними неурядовими об’єднаннями). Це принципи партнерства, кооперації у вирішенні спільних економічних, фінансових та інших проблем, співробітництва і взаємодопомоги при вирішенні питань глобального управління та ін.

Поява і розвиток даної тенденції зовсім не є стихійними чи випадковими, а зумовлені процесом історичного розвитку та пошуком найбільш оптимальних державно-правових та інших, частково міждержавних і наддержавних, форм організації суспільного життя. Одночасно поява та еволюція зазначеної тенденції зумовлені цілеспрямованим пошуком найбільш адекватних і ефективних засобів регулювання суспільних відносин, які виникають на будь-якому етапі розвитку держави і суспільства.

По-третє, тенденція посилення ролі й значення суддівського права і його джерел у вигляді прецедента і судової практики. Незалежно від того, визнається дана тенденція дослідниками чи заперечується, вона об’єктивно існує, поширюється і розвивається. Це стосується не лише системи загального, англосаксонського права, а й інших правових сімей і національних правових систем, включаючи романо-германське право.

Окрім національних правових систем і правових сімей, роль і значення суддівського права зростає і на регіональному та глобальному рівнях, що пояснюється активізацією діяльності судових органів. Тому є достатньо підстав для розвитку ідеї створення глобальної структури судів, розробки концепції формування в сучасному світі єдиної глобальної юриспруденції.

По-четверте, серед загальних тенденцій розвитку права в умовах глобалізації дедалі чіткіше виокремлюється тенденція розширення юридичного сектора щодо прав людини і громадянина. Аналіз законодавства, прийнятого після Другої світової війни і особливо кінця ХХ століття засвідчує, що дана тенденція значною мірою проявляється як на національному, так і на глобальному й регіональному рівнях. Наріжним каменем у побудові міжнародної системи захисту прав людини стало прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. Загальної декларації прав людини. Цей документ фактично став маніфестом людства щодо забезпечення прав людини. І хоча положення цієї Декларації мають рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розробки всієї системи міжнародного законодавства в царині прав і свобод людини.

Підтвердженням зазначеної тенденції розвитку права є прийняття низки конвенцій - про права дитини, про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, про захист прав трудящих-мігрантів та членів їх сімей, про права інвалідів та ін. Посилення такої тенденції простежується також у прийнятті спеціальних законів на рівні національних держав, наприклад законів України „Про імміграцію”, „Про біженців” та ін.

По-п’яте, тенденція до створення (де-факто чи де-юре) певної ієрархії прав громадян залежно від їх становища в суспільстві (судді, депутати, тощо). В даному випадку йдеться про нормативне закріплення не лише матеріально-фінансових питань, а й соціального та юридичного статусу особи, її місця і ролі в соціальній ієрархії.

По-шосте, тенденція вторгнення публічного права в сферу приватного права, поступового стирання межі між публічним і приватним правом. В умовах глобалізації поєднання приватно-правових і публічно-правових методів простежується дедалі частіше. Це дає підстави експертам визначати дане явище як процес розмивання кордонів між приватним і публічним правом, а щодо системи законодавства – про зростання комплексного нормативного регулювання суспільних відносин.

По-сьоме, протягом останніх десяти років помітною стала політизація права. Це виявляється в тому, що право на глобальному, регіональному і національному рівнях дедалі частіше використовується для вирішення суто політичних і політично значущих проблем. Публічне право дедалі більше набуває політизованого характеру. Незважаючи на те, що в конституціях держав та офіційних міжнародних документах закріплені положення щодо верховенства права, правової держави, реальне життя засвідчує, що у разі зіткнення права і політики перевага у більшості випадків надавалася політиці.

Окрім зазначених тенденцій розвитку права, слід назвати і такі, як поглиблення взаємозв’язку і взаємодії міжнародного права з регіональним і національним правом; формування правової системи планетарного масштабу; соціалізації права та ін.

Отже, глобалізація як універсальний за своєю природою і характером процес охоплює не лише економіку, політику, засоби масової інформації, фінансову сферу, а й інші сфери суспільного життя, включаючи право. В результаті розвитку глобалізаційних процесів певною мірою змінюється соціальна сутність як національного, так і міжнародного права, але з наведених тенденцій його розвитку зрозуміло, що стандарти національного права в силу розвитку інтеграційних процесів послідовно витісняються наддержавними, глобальними стандартами. В політико-ідеологічному сенсі глобальне право постає у вигляді еталонів справедливості та найбільш ефективних засобів досягнення соціальних ідеалів.

Під впливом глобальних процесів відбуваються суттєві зміни й у сфері теорії та практики прав людини На тлі загального їх визнання політиками і державами формуються певні тенденції подальшого розвитку та реалізації. По-перше, склалося декілька регіональних систем відносно самостійного існування і забезпечення прав людини: європейська; північно-американська; африканська та ін. По-друге, виокремилися тенденції розвитку прав людини в сучасних умовах: інтернаціоналізації; поступового витіснення національної держави із сфери прав людини і заміна її національними інститутами; зростання розриву між теорією і практикою прав людини; універсалізація прав людини; розширення поняття і уявлення про права людини; тенденція зростання темпів розвитку колективних прав щодо прав індивідуальних та ін. По-третє, національна держава помітно втрачає статус монопольного захисника прав людини у зв'язку з появою наднаціональних структур.