III - втрата українськими землями залишків автономії (1385-1480 рр.).

Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньополітичному становищі - існування постійної військової загрози з боку Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р. підписав з Польщею Кревську унію, за якою Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні - Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою та проголошувався польським королем. Литовська та українська верхівка побачили в Кревській унії загрозу власній владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом. Під тиском опозиції Польща змушена була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутрішньодержавних питаннях Литва залишилася суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польських інтересів.

Підписання Кревської унії суттєво вплинуло на подальше перебування українських земель у складі Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт розпочинає політику ліквідації автономних прав окремих князівств. Його наступники продовжують цю політику, внаслідок чого українські князівства, починаючи з Волинського поступово втрачають права автономії. У 1471 р. була ліквідована остання автономія Київського князівства. Місцеві князівські династії були усунуті від влади і замінені намісниками великого литовського князя.

Вплив на литовсько-українські стосунки мала й Городельсь-ка унія 1413 р., яка обмежувала участь православних у державному управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської шляхти.

Наслідком зміни політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби - поряд із антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. - народні виступи на Волині та Київщині).

14. Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII ст. під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні (1316—1341рр.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були наступні:

— Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням;

— Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар;

— Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу;

— Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.

Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.

Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною".

Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.

Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.

Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, — поступового витіснення руських впливів польськими.

Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.

Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі і Литві об'єднати свої зусилля у боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі і зупинити його просування на Схід і, зокрема, на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польських впливів і початок насадження католицизму на українських землях.

Унія неоднозначно була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392-1430 pp.), який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано.

Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати управління, Вітовт ліквідує південно-західні руські князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під управління своїм намісникам. Внаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була ліквідована колишня автономія українських земель.

Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 p.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий стіл. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта.

Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку.

У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді і сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі в Грюнвальдській битві (1410 р.) на боці Литви і Польщі.

У результаті перемоги Литви і Польщі над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. Зокрема литовські землевласники-католики, на відміну від православних, отримали право вільно розпоряджатися своїми землями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер).

Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер.

Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів та бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків.

У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигізмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і "Велике князівство Руське", між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча Свидригайлу і вдалось врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд опанував всі землі Великого князівства Литовського.

Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спертися на шляхту, що викликало невдоволення магнатів, як литовських так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовська знать не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир (1440-1492 pp.), який у 1447 р. став і королем Польщі. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий "Віленський привілей", який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної.

Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і надав йому у володіння відновлене Волинське князівство. Було також відновлено Київське князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром Ольгердовичем. Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир, скориставшись смертю Свидригайла і Семена Олельковичів, ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було поширено воєводський устрій.

Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито.

Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності.

Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.

15.

16. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.
Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі” [3,129-130].
Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.
Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.
Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” [1, 194].
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

17. Берестейська унія – це об’єднання православної і католицької церкви з ініціативи частини українського православного духовенства при підтримці польських єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою унії хотіло здобути рівні права з польським, знать – посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство – отримати місце в цехах, магістратах, судах. Берестейська унія мала також політичні мотиви: тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви.

Ініціатива переговорів з Римом про унію вийшла від львівського владики Гедеона Балабана. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до унійного руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Всі переговори унійного характеру велися таємно. Коли остаточні положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма українськими владиками (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

В процесі унійного руху в Україні сформувалася опозиція проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К. Острозький. Він стояв на позиції згоди всіх християн і виступив з різким осудом ініціаторів унії, передусім за їхні потаємні дії. Протести опозиції змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор. Прихильники і противники унії готувались до нього як до вирішальної битви. 8–10 жовтня 1596 р. в Бересті відбувалися два собори. Православним керував князь К. Острозький. Обидва зібрання навіть нехотіли порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з’єднання з римо-католицькою церквою під проводом папи, а православний засудив унію.

Основна ідея Берестейської унії – рівноправне об’єднання двох християнських церков, збереження православних обрядів, національної мови, зрівняння прав католиків і православних.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-лась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське право-слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист право-славної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Приклад Берестейської унії свідчить, що зберегти свою політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша давня і сучасна історія він /союз, федерація/ завжди нерівноправний - сильніший поглинає слабшого.

Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір в народу та його еліти залишався один – боротьба.

18. Українське козацтво почало зароджуватися у другій половині XV ст. якпротивага і захист від татарської агресії проти українського народу, атакож як відповідь на посилення соціального гніту. Козацтво відіграловажливу роль в історії українського народу, у його боротьбі засамоствердження, за краще життя і щоб бути господарем у своїй хаті –державі! Козацтво, як соціомілітарне явище, проявилося не тільки у формуванніпізньосередньовічної української держави – Гетьманщини, а й установленні матеріальної та духовної культури самого українського етносуі це яскраво відобразилося в усній народній поетичній творчості. У ХVІІ– ХVІІІ ст. українське козацтво було не тільки національними збройнимисилами, а й головним фундатором української держави. В Гетьманщині всебуло просякнуто козацьким духом – від адміністративного устрою доідеології. У українській козацькій державі склався власний соціальнийустрій, у якому населення ділилося на три стани: козаки, міщани іселяни, всі вони отримали волюта широкі громадянські права. Хочапізніше, в через несприятливі політичні обставини, ці соціальні надбаннябули втрачені, проте ідеал козацької свободи, козацької волі назавждизалишилися в народній пам'яті. Недаремно французький мислитель Вольтернаголошував, що Україна завжди прагнула до волі. Здавалося, що в деякіперіоди української історії це волелюбне прагнення начебто пригасало,щоб пізніше в більш сприятливих умовах запалати ще більш невгасимимполум'ям Свободи, Звитяги, Самопожертви, Волі!

19. Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров’я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров’я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов’я Дніпра.

Перші козаки з’явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорозьких козаків у Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.

Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров’ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорозькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв’язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об’єдналися в одну Січ.

Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст Марцін Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання Бельського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об’єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорозьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

20.

21 В 1479р. було здійснено перший великий напад татар на українські землі. З цього часу набіги стали щорічними. Вже в 1482 р. татарський хан Менглі-Гірей здійснив перший великий напад на Київ. Лише полонених з Волині Менглі-Гірей вивіз до 100 тис. осіб. Литва і Польща не змогли організувати будь-якого відчутного опору цій агресії, і тому південний кордон Великого Князівства Литовського було відсунуто подалі від Чорного моря.

В 1484р. татари здійснили другий ще більш спустошливий напад на Київ. Татари при нападах не тільки грабували й руйнували села ай брали в полон тих хто не встиг сховатись або чинити опір. Найсильніших молодиків використовували на галерах. земляних і будівельних роботах. Деякі працювали в землеробстві. Сотні тисяч невільників, серед яких було чимало українців, продавалися в рабства в містах Криму. До Криму іноземні купці привозили зброю, одяг, коней, а поверталася на кораблях навантажених рабами. Тому невільники з України опинялися в дуже віддалених країнах, хоча більшість із них залишалися в Туреччині і Криму. Під час набігів татари влаштовували полювання на знатних людей, за яких можна було взяти великий викуп. Наприкінці ХVIст. На вістрі турецько-татарських агресій опинилися землі Галичини та Східної Польщі.

Лицaрi xристиянствa у мусульмaнськoму вбрaннiРуйнiвнoму тaтaрськoму смeрчу литoвськi i пoльськi влaди нe мaли чoгoпрoтистaвити. Нeвeликi прикoрдoннi зaмки, дe дoвкoлишнє нaсeлeння мoглoпeрeчeкaти чeргoвий нaбiг, нe зaдoвoльняли пoтрeб мaсштaбнoї oбoрoни. Ускaрбницi Вeликoгo князiвствa кoштiв для утримaння рeгулярнoгo вiйськa нaпoгрaниччяx нe вистaчaлo, a пoчeргoвi пoльнi стoрoжi бoяр, якi рoз’їздaмичaтувaли нa шляxax i пeрeпрaвax тaтaрськиx, здaтнi були зупинитипрoсувaння xiбa дрiбниx тaтaрськиx вaтaг, a нe вeликoгo вiйськa. Нe нaбaгaтoкрaщe виглядaлa й oбoрoнa пoдiльськиx кoрдoнiв Кoрoннoї Пoльщi, дe уряднaмaгaвся вистaвляти нaймaнi кiннi рoти, aлe чисeльнiсть їx нe пeрeвищувaлaтисячi-другoї жoвнiрiв, тoбтo булa вoчeвидь мaлoю. Зa циx oбстaвин свoєрiдний “пoгрaничний спoрт”, який дoти прoявлявсяу луплeннi тaтaрськиx купців тa чaбaнiв кoзaцькими гуртaми, пoчaв нaбувaтисуттєвo iншoгo зaбaрвлeння. Дрiбнi сутички спрoквoлa переростали убeзпeрeрвну пaртизaнську вiйну, щo проявлялась спeршу в oргaнiзoвaниxпoгoняx зa тaтaрaми в Пoлe, a дaлi i в кaрaльниx пoxoдax вглиб тaтaрськoїтeритoрiї. Iнiцiaтoрaми тaкиx eкспeдицiй i їхніми бeзпoсeрeднiми ватажками були прикoрдoннi урядники, якi збирали й фінансували зaгoни вoякiв, ширoкo зaлучaючи дo свoїx нeчислeнниx збрoйниx пoчтiв кoзaцтвo.

22. Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р. (точна дата невідома) у с. Кульчицях, поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині шляхтича православної віри, якого Михайло Грушевський чомусь вважав дрібним, хоча ми можемо припустити, що цей висновок може стосуватися хіба що порівняльного майнового стану родини. Наприклад, із Потоцькими чи Тишкевичами. Втім, відомо, що родина Сагайдачних мала свій власний герб і привілею обирати приєднуватися до католіцизму, чи ні. Нагадаємо, що саме у ці часи відбувалося далеко не добровільне окатоличування українських земель. Отже, ці факти свідчать, що рід Сагайдачних мав у Ржечі Посполитій неабиякі вольності, які надавалися далеко не кожному дрібному шляхтичеві. Церковна реліквія Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря донесла до нас ім'я батька майбутнього гетьмана – Конан або, українською, – Конаш. Відтак, Конашевич означає ім’я по батькові, а не подвійне прізвище, як припускають деякі історики.

Ми знаємо також, що шляхетна родина мала достатній матеріальний рівень щоб забезпечити Петрові не дешеву, у той час, найвищу можливу в Україні світську освіту: він закінчив Острозьку школу, засновану 1576 р. в м. Острозі, на Волині, князем Костянтином Острозьким. Це була перша і найкраща українська греко-слов'янська православна школа вищого рівня. Курс навчання складався із знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу - граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики і астрономії. В цій школі Сагайдачний не тільки здобув освіту, а й під вполивом отриманих знань, сформувався його світогляд. Принагідно зазначимо, що немає жодних історичних джерел, в яких би згадувалося де саме Сагайдачний здобував військову освіту. Це дає можливість припустити, як версію, що військові знання він здобув від родини. Адже, на той час, традиційно, кожен шляхетний хлопчик із дитинства здобував у родині знання військової справи та вишкіл володіння зброєю. Бо такий вже був обов’язок кожного шляхтича – у разі війни ставати під знамена короля і захищати свою державу. І судячи із подальшого життєвого шляху Сагайдачного – очевидно, що його рід міг не тільки надати йому найкращий вишкіл, а й навчити стратегії та тактиці мислення командира, що засвідчує певні родинні традиції. Втім, цивільні історики пояснюють військові таланти Сагайдачного виключно вродженими талантами.

Герб роду Сагайдачних

Закінчивши навчання Сагайдачний переїхав із Острога до Києва, і улаштувався працювати домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Одразу після Брестської церковної Унії (1596 р.) Петро Сагайдачний написав твір "Пояснення про унію", названий литовським канцлером Левом Сапєгою, в його листі до полоцького уніатського архієпископа Кунцевича, «найдорогоціннішим», про що ми дізнаємося із праць Яворницького. На жаль, твір цей не дійшов до нас і згадки про нього маємо лише в цьому листі. Проте, цей факт може служити свідченням певного соціального статусу Сагайдачного, яке давало йому право брати участь у дискусії тогочасної еліти.

Як відомо із історичних досліджень, цивільна кар’єра не задовольнила Сагайдачного і покинувши службу у київського судді, він пристав до козацького війська. Відомий український дослідник козаччини Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ». Грушевський вказує, що Сагайдачного називають «учасником молдавської й ливонської війн (1600-1601), так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську». Але не можна напевно сказати, коли точно Сагайдачний прийшов на Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до того рішення. Можна сміливо припустити, що це рішення було не обов’язково пов’язано із якимись сімейними чи кар’єрними проблемами. Цілком вірогідно, що це – лише реалізація характеру певної інтелектуальної особистості: він просто вирішив, що у війську буде на своєму місці і зможе знайти повну самореалізацію. Можливо, що вирішальну роль відіграло й виховання у старовинній шляхетній сім’ї та конкретні історичні обставини українських реалій того часу. А вони були далеко не мирні. Нагадаю, що на початку VII стліття територія України була ареною постійних військових зіткнень: то із поляками, то із турками, то із московітами. І в житті Петра Сагайдачного, як і кожної людини такого складу мислення, неодмінно виникла потреба вирішити де і з ким бути, і чим займатися, щоб бути корисним собі і людям. І в даному випадку, шукати якихось зовнішніх впливів – даремно витрачати час. Просто, він вирішив і, життя показало - не помилився.

23. Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли
накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної
самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та
селян у боротьбі за національне визволення, формуванню
психологічної готовності боротися до переможного кінця.
Важливими причинами, що робили можливим початок козацького
повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорозької
Січі, яка того часу була своєрідним зародком української
державності, що за певних умов міг стати основою для створення
повноцінної держави.
На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно
питань типології, хронологічних рамок та періодизації боротьби, що
розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи
цей народний виступ, найчастіше вживають три терміни: "повстання"
(козацьке, народне, українське, селянське), "війна" (козацька,
селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-
визвольна) та "революція" (козацька, буржуазна, національна,
національно-визвольна, українська). Такий широкий оціночний
спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної
національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських
землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів,
у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця
особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, і
зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що
розбіжність відносну, оскільки між поняттями "повстання", "війна",
"революція" у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а
глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося
1648 p., охопивши більшу частину території та населення України,
незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні,
глибокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в
національну революцію.
У національно-визвольній боротьбі брали участь майже всі
верстви українського суспільства. Головними рушійними силами
виступили козацтво і селянство. На боротьбу піднялися запорозьке
козацтво, козацька старшина, міське населення, значна частина
української шляхти й православного духовенства.
Очолив національно-визвольну боротьбу українського народу
видатний військовий і політичний діяч, будівничий Української
Козацької держави Богдан (Зиновій) Хмельницький.
Б. Хмельницький користувався пошаною при дворі польського
jnpnk Владислава IV. У 1638 р. отримав посаду писаря Війська
Запорозького, згодом став сотником Чигиринського козацького полку,
у 1646 р. брав участь у складі козацького посольства в переговорах
з королем щодо турецької війни.
Під час переговорів у Варшаві козацька старшина отримала
королівський універсал про поліпшення становища реєстрового
козацтва. Проте польські магнати і шляхта зірвали королівські
плани і з ще більшою ненавистю почали знищувати права та вільності
козаків. Тяжких переслідувань довелося зазнати і Хмельницькому.
Чигиринський підстароста Чаплинський вчинив насильство над його
сім'єю, пограбував хутір Суботів. Численні скарги Богдана
виявилися марними, і, нарешті, польські власті заарештували його
самого. На щастя, його приятель, полковник Кричевський випустив
Хмельницького на волю. У кінці 1647 р. Хмельницький з невеликим
загоном козаків утік на Запорозьку Січ і почав організовувати анти
польське повстання.
За короткий час Б. Хмельницький здобув підтримку запорожців,
вигнав із Січі польську залогу, перетворив Запорожжя на центр
визвольного руху всього українського народу. Тут збиралися
військові сили, зосереджувалися військові запаси, потрібні для
наступальних операцій, тут перебував центр повстанців.
Щоб забезпечити собі міцний тил і отримати допомогу кіннотою,
Хмельницький уклав угоду з кримським ханом про спільні військові
дії проти шляхетської Польщі.

24.

25. Переяславська рада 1654 - загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та Московською державою. Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького 1648-57 уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами - Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. Восени 1653 Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а 23.10.(2.11).1653 московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бугурліним. У його складі були також окольничий 1. Олфер'єв, дяк Л. Лопухін, представники духовентсва. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31.12.1653 (10.1.1654). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6(16).1.1654. У Переяславі відбулася 8(18).1.1654 старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. В ній взяли участь предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовнство мало привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годен, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В.Бутурліна -скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що "царское слово переменно не бывает". Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склапа присягу. Всього у день П.Р. присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор - хоругву, булаву та шапку. Після П.Р. представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 127328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини, зокрема полковники І. Богун, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим. У результаті П.Р. та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав - України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України.

26. Березневі статті 1654 р. (статті Богдана Хмельницького) комплекс документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу Московського царства. В ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою українська сторона постійно добивалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорізького Війська, української шляхти, православного духовенства та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені. Однак вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Так, зокрема, московський посол, боярин В. Бутурлін, відмовився від будь-яких зобов'язань на користь України, у т ч. і від складення присяги від імені царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духовенства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б. Хмельницького та старшину, які вирішили добитися письмового підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. “Просительні статті” гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний суддя Війська Запорізького С. Богданович-Зарудний та переяславський полковник П. Тетеря.

У даному документі мова йшла про підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорізького та української шляхти (ст.1, З, 7. 13), укладення 60-тисячного козацького люстру (ст.2), платню старшині про кошти на утримання козацького війська (ст.8-12, 21), збереження місцевої адміністрації та збір нею податків (ст.4, 15), надання гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст.5), право Війська Запорізького обирати гетьмана (ст.6), право зносин гетьмана з іноземними державами (ст.14), невтручання московських чиновників у справи України (ст.16), підтвердження козацьких та шляхетських привілеїв (ст.17), збереження прав київського митрополита (ст.18), надіслання царського війська проти військ Речі Посполитої під Смоленськ (ст.19), утримання військових залог на кордонах України і Польщі (ст.20), оборону України від нападів татар (ст. 22), утримання козацької залоги у фортеці Кодак (ст.23).

Посольство вирушило до Москви наприкінці лютого 16541 відразу ж після приїзду розпочалися інтенсивні переговори, які тривали шість днів. В результаті проект був значною мірою змінений і скорочений до 11 пунктів. 21.3.1654 вони були представлені на розгляд царя та Боярської думи і схвалені ними. Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документів і увійшов до історії під назвою “Березневі статті”, передбачалось: 1 - збір податків на користь царської скарбниці доручалось вести українським урядникам; 2 - встановлювалась платня військовому писарю та підпискам (1000 польських злотих), військовим суддям (300 польських злотих), судовим писарям (100 польських злотих), полковим писарям і хорунжим (50 польських злотих), сотенним хорунжим (ЗО польських злотих) та гетьманському бунчужному (50 злотих); З - козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, всім полковникам, і військовим та полковим осавулам надавались у володіння млини; 4 - встановлювалась платня генеральному обозному (400 злотих) та генеральному хорунжому (50 злотих); 5 - заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем; 6 - підтверджувалося право київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли; 7 - московський уряд зобов'язувався вступити у впну з Польщею весною 1654; 8 - передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою; 9 - гетьманський уряд просив встановити платню полковникам (100 єфімків-талерів), полковим осавулам (200 польських злотих), військовим осавулам (300 польських злотих), сотникам (100 польських злотих) і кожному козакові (30 польських злотих), однак дане прохання було відкладено до перепису всіх прибутків, що мали поступати до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків; 10 - у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як України, так і Московії; 11 - гетьманський уряд просив встановити утримання для козацької залоги у фортеці Кодак (400 чол.) та для запорожців, виконання даного прохання також було викладене до окремого рішення. Тут же містилась вимога до гетьмана: негайно приступити до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків і після завершення роботи надіслати його до Москви.

Частина вимог гетьмана Б.Хмельницького і українського уряду була розглянута царським урядом окремо, і деякі з них були підтверджені царськими указами 27.3.1654.

Згідно з Б.с. Україна зберігала значні права - мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її політичного та економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московському уряду, заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з сусідніми державами -Річчю Посполитою та Туреччиною, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими чиновниками.

Б.с. були чинними лише на протязі 5 років. У 1659 між українським урядом і Москвою були укладені нові, т. зв. Переяславські статті, які ще більш обмежували суверенітет України.

Оригінали Б.с.до наших днів не збереглися (до речі, їх не було вже у 1659). Відомими є тільки копії та чорновики, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у Москві.

34. ісля того як І. Самойловича було заарештовано і позбавлено гетьманства, новим гетьманом обрали генерального осавула Івана Мазепу (Ї687—1709). Присягнувши цареві на вірність, він підписав нові, т.зв. Коломацькі статті, які значно обмежували автономію України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій — стежити і сприяти виконанню численних царських заборон; 2) заборонялися міждержавні відносини України; 3) українське військо мусило брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі; 5) законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби, тощо.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Тому він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права й привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стале помилкою фундаментального характеру.

Великою мірою планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурні просвітницька діяльність І. Мазепи. Він опікувався станом науки та освіти. Завдяки його підтримці Києво-Могилянська колегія в 1701 р. одержала статус академії, було створено Чернігівський колегіум, засновано інші школи і друкарні. Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах. Значну частину особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та культурних установ, був покровителем літератури.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Він увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки. Був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар.

Долучаючись до Кримських походів, І. Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар. Зростала економічна та соціальна напруженість. На Січі почали поширюватися чутки, що І. Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю.

Не втрачаючи надії на об'єднання під своєю булавою всіх українських земель, гетьман Мазепа серйозну увагу звертав на Правобережжя, де в 1702 р. вибухнуло анти-польське повстання під проводом полковника Семена Палія. Це повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700—1721), яка велася між Московією і Швецією за вихід до Балтійського моря. У1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові — польському королеві, наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя. Гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб об'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною.

У 1704 р. І. Мазепа вступив на територію Київщини. На початку жовтня наступного року вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під його владою. Однак мрії про возз'єднання українських земель не збулися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь союзника Швеції Станіслава Ліщинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами "Вічного миру". На відміну від І. Мазепи, який хотів утримати визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та домогтися виходу до Балтики.

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні, де зубожіле населення змушене було утримувати московську армію, зазнавало від неї всіляких утисків. До того ж події розвивалися так, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла ХІІ українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Ліщинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України. Тому гетьман мусив діяти, вступивши в таємні переговори зі Швецією. Головною вимогою була незалежність Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московії остаточної поразки. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. На об'єднання зі шведським королем на чолі 4—6-тисячного війська рушив гетьман І. Мазепа. Згодом підійшли 8 тис. запорожців.

Більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України.

Дізнавшись про дії І. Мазепи, Петро І проголосив гетьмана зрадником та розпочав жорстокий терор проти українського населення, щоб відлякати його від союзу зі шведами. Зокрема, в Батурині було вирізано усе населення міста разом з немовлятами. Так само московити спустошили багато інших міст і сіл, знищили Запорізьку Січ.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII й І. Мазепи було розбито, рештки відступили у володіння Туреччини. Приголомшений поразкою український гетьман менш ніж через 3 місяці помер.

Отже, спроба І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царату зазнала невдачі. Але його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

35. Велика Північна війна в Україні (1708 – 1713) — війна між Московією з одного боку та Швецією, Гетьманщиною та Османською імперією з іншого.

З початком Північної війни Україна, як сателіт Московського царства, постачала московським військам живу силу, амуніцію, фураж та продовольство. З приходом Карла ХІІ в Україну гетьман Іван Мазепа уклав з королем Українсько-Шведський союз та виступив проти Петра І. Слідом за гетьманом, на бік шведів перейшло й Військо Запорізьке на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнко.

Після Батуринської трагедії та Полтавської битви українські козаки, що виступили проти Петра, відійшли разом з Мазепою та Карлом до Бендер.

Після смерті Мазепи гетьманом України був обраний Пилип Орлик, який продовжив боротьбу за незалежність України. 1711 року українські козаки, спільно з татарами, організували похід на Київщину. Проте, через підступний відступ татар похід закінчився невдало, й Орлик відступив.

Весь цей час король Карл ХІІ та гетьман Орлик проводили дипломатичну роботу в Туреччині та багатьох європейських столицях, з метою організації проти московської коаліції. Проте ці зусилля не увінчалися успіхом.

Московії вдалося уникнути масштабних військових дій з боку Туреччини за допомогою дипломатичних зусиль та підкупів турецьких чиновників. Черговий мирний договір був підписаний 17 квітня 1712 р. Проте, 30 квітня 1713 року султан Ахмед III оголосили нову війну. Однак, не було проведено ніяких значних бойових дій.

Протягом 1713 року - Московське царство та Османська імперія остаточно припинили військові дії. Карл ХІІ залишив територію Османської імперії та вирушив до Швеції.

36. Наступним ударом по автономії Гетьманщини було заснування з ініціативи Петра І у 1722 р. так званої Малоросійської Колегії. Формальним приводом для її створення було нібито бажання царської адміністрації навести лад у фінансових та судових справах. Фактично ж «колегія підривала позиції гетьмана. Скоропадський рішуче протестував, але даремно. Незабаром, у липні 1722 р., він помер»9.

Жертвою боротьби з Колегією незабаром став наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724). Він вступив у конфлікт з головою Малоросійської Колегії генералом Степаном Вельяміновим. Причина конфлікту полягала в тому, що Полуботок, всупереч настановам Колегії, створював нові форми адміністративної влади, в тому числі, проводячи реформи в судівництві. Описуючи складну політичну гру, яка зав'язалася навколо діяльності Колегії та непоступливості наказного гетьмана, Д.Дорошенко повідомляє: «Щоб зашахувати втручання Малоросійської Колегії в судову вправу, Полуботок заходився коло реформи суду, зробив генеральний суд колегіальним, запровадивши в ньому т. зв. асесорів, суворими наказами вимагав від провінціяльних судів, щоб не було хабарництва й волокити, установив точний порядок судової апеляції й грозив суворими карами старшині за надужиття й утиски над населенням. Цим усім він вибивав зброю з рук Малоросійської Колегії, яка виступала нібито в обороні українського населення проти старшини.

37. Походив Орлик із поважного чесько-польського роду, один із представників якого Степан (батько Пилипа), опинився на Віленщині (сучасна Білорусь) й одружився з православною українкою Іриною Малаховською. Це була майбутня мати Пилипа, який народився у жовтні 1672 р., а вже наступного року його батько загинув у битві під Хотином у польсько-турецькій війні. Початкову освіту хлопець отримав у Литві, вчився і закінчив Києво-Могилянську академію. Здібний випускник одержав посаду писаря Київської митрополії, потім служив у Генеральній військовій канцелярії.

 

Його порядність, працелюбність і глибоку любов до Вітчизни помітив гетьман Іван Мазепа і призначив генеральним писарем Козацької держави. Пилип стає найближчим помічником і однодумцем гетьмана Мазепи. На той час це була виняткова кар’єра. Далі Пилипа призначили до дипломатичної праці. Іван Мазепа втаємничує Орлика в усі секрети тодішньої української політики, і він стає її безпосереднім виконавцем. Гетьман був хрещеним батьком старшого сина Пилипа — Григора, якому доля пізніше присудить продовжити політичну місію рідного і хрещеного батьків у Європі.

 

У 1707 р. гетьман та генеральний писар навіть поцілували хрест із животворящим деревом і поклялися на вірність одне одному: “...Як я присягнув, так і ти присягни мені перед тим-таки розп’ятим на животворящім дереві хрестом, що мені додержиш вірності своєї та секрету...” П. Орлик дотримався цієї клятви: він згубив усі свої маєтності, поставив на карту добробут своєї родини (дружина та п’ятеро дітей — три сини і дві доньки), кинув себе в неймовірні злопригоди й нестатки, але справі боротьби за незалежну Україну не зрадив ніколи.

 

Під час воєнних подій 1708—1709 рр. і поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик залишився на боці Мазепи й разом із ним відступив на територію Туреччини, у Бендери. Тут отаборилось і запорозьке військо. Після смерті Івана Мазепи 5 квітня 1710 р. там же відбувся акт обрання гетьманом Пилипа Орлика та козацької старшини.

 

Цього ж дня було проголошено “Конституцію прав і свобод Запорозького війська”. Ця конституція стала вищою точкою політичного мислення українців у ХVIII ст., бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку. Це була одна з перших державних конституцій у Європі.

 

39. Перша Малоросійська колегія – державний орган для керування українськими землями, що входили в склад Російської імперії, який був заснований 16(27) травня 1722 року і проіснував до 1727. Вона була створена наказом Петра І з метою контролю за діяльностю українського гетьмана та генеральної старшини і підкорення їх загальноросійському управлінню. Малоросійська колегія створювалась як заміна Малоросійському приказу (який знаходився в Москві) під час загальноімперської реформи органів управління (були створені 12 колегій з різних питань замість приказів і були засновані «...Канцелярии, Губернии и Провинции» (с. 49). За «Маніфестом до українського народу з приводу заснування Малоросійської колегії» від 16 травня 1722 р. (с. 48) колегія створена «...для управления Судов и протчего...вместо одной Воевоцкой персоны для лучшей верности и управления быть колегии...» і «...оная учинена не для чего иного, токмо для того, дабы малоросийский народ ни от кого, как неправедными судами, так и от Старшины налогами утесняем не был» - так пояснювалося і «виправдовувалося» створення колегії. Колегія мала складатися з голови колегії – С.Вельямінова та ще з «…шестью человеками, с штаб-офицерами, да при той же Колегии Прокурорам погодно, с переменою из Гвардии Капитаном или Капитан-Поручиком» (с. 48). Територіально вона знаходилася у резиденції українських гетьманів, місті Глухові. У цивільних справах підкорялася Сенату, який мав право розширювати, за необхідності, її повноваження, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос (за «Грамотою чернігівському полковнику П.Полуботку...» від 11 липня 1722 «...во всех делах и советах и в посылках в Малую Россию универсалов, иметь вам сношение и сообщение со определенным для охранения народа малороссийского бригадиром нашим Вельяминовым.» (с.49). Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з колегією. Повноваження Малоросійської колегії були викладені в «Інструкції президенту Малоросійської колегії бригадриу С.Вельямінову» від 16 травня 1722 року (с.49-53). До них належали:

1. Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом (пункт 1, с. 51).

2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших зборів, «...смотреть чтоб в сборе делали правду... и от описей ничего не брали» (пункт 2, с.51-52).

3. Із зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюкам і Компанійцям «...по их окладам... безволокитно и не удерживая ничего». Також одним із обов`язків колегії було вести прибуткові і видаткові книги, надсилати відомості про прибутки і витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книги з Прокурором в Сенат (пункт 3, с.52).

4. Якщо виникали скарги на генеральну старшину і полковників через те, що вони «...козаков и посполитых людей впредь отягощать станут работами и прочими трудностями», то колегії слід було «пристойным образом отвращать, а поспольству в том помогать по истине» (пункт 4, с.52).

5. Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд «...сносяся с командиром тех полков, как о том регламенты и военные артикулы повелевают» (пункти 5, 6 с.52-53).

6. Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входило в повноваження Малоросійської колегії, як і перевірка гетьманських універсалів та інших документів – щоб гетьманським іменем не підписувались писарі та інші (пункт 7, с.53).

Щодо всіх інших питань колегія мала звертатися за наказом до Сенату, якому вона підпорядковувалась.

Найважливіші зміни та дії, до яких прагла колегія (а також елементи опису існуючої на підпорядкованих колегії землях ситуації) були викладені в «Пунктах, поданих президентом Малоросійської колегії С.Вельяміновим цареві Петрові І» від 31 березня 1723 року (с.54-58). Більшість з них були затверджені царем і Сенатом і містяться в «Промеморії, надісланої з Малоросійської колегії до генеральної військової канцелярії» від 3 червня 1723 року (с.58-59). Основні пункти цієї промеморії (окрім тих, що вже були зазначені вище у повноваженнях Малоросійської колегії):

40. 22 лютого 1750-го року в Глухові Кирила Розумовського було обрано гетьманом Лівобережної України. Народився останній гетьман Лівобережної України (1750-1764), Президент Петербурзької АН (1746-1798) Розумовський Кирило Григорович у 1728-му році на Чернігівщині. Його постать овіяна легендами, міфами, переказами які й понині живуть у народі. Період гетьманування Кирила Розумовського називають “золотою осінню” Гетьманщини. Залучившись небаченою досі підтримкою тодішньої імператриці Єлизавети Кирило прагнув відродити гетьманську Україну: її політичну, економічну та територіальну незалежнісь. Але йому це так і невдалося, адже після чергової зміни імператриць до престолу прийшла — німкеня за походженням — Катерина II, що відразу ж побоюючись Розумовського видала указ про ліквідацію Гетьманщини. За правління К.Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську було введено однакову уніформу та озброєння, запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. В усіх полках функціонували школи для обов'язкового навчання дітей козаків. Вживалися активні заходи, щоправда невдалі, для заснування університету в Батурин!. У1760 р. гетьманським універсалом запроваджено новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних судді, до його складу ввійшли вибрані від старшин десять представників, по одному від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана, став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди перетворювалися в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Крім того, запроваджувалися підкоморські суди (розглядали справи про землю та межування) і земські (розглядали цивільні справи старшини і шляхти на право власності). Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти. Загалом судова реформа відповідала інтересам старшини та шляхти.

Дещо непослідовною