I етап - оксамитове литовське проникнення (1340- 1363 рр.).

Питання до іспиту з дицпліни Історія України 1 курс

Історія походить від грецького слова historia, що означає розповідь про минуле, дослідження минулого. Отже історія, як одна з суспільних наук (наука про суспільство) вивчає минуле людства в усій його конкретності і різноманітності з метою розуміння сучасного і перспектив розвитку. У найбільш стислому вигляді предмет історії України – це вивчення виникнення й розвитку людського суспільства на всіх українських землях з найдавніших часів до сьогодення. Це – аналіз розвитку суспільно-економічних формацій на українській території, продуктивних сил, способів виробництва і виробничих відносин між людьми в кожний конкретний період. Це й висвітлення героїчної боротьби українського народу за утвердження і розбудову на своїй землі незалежної держави. Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів. Отже предмет історії України – це не лише перелік основних подій і явищ, але й розуміння історії як безперервного процесу її пізнання, в якому сплелися закономірності і суперечності, геополітичне положення і ментальність народу, геніальні прозріння й помилки його вождів, впливи близьких і далеких сусідів – усе те, що вважають історичною долею народу. Історія України – це не лише наука і навчальна дисципліна. Це – частина національного світогляду, складова загальної культури кожної людини. У вивченні і викладанні історії України застосовують ті самі методи, що й у вивченні інших дисциплін гуманітарного циклу: історико-хронологічний, порівняльний та синхронний аналізи подій і явищ. Названі методи вивчення історії України застосовуються у взаємозв’язку з принципами об’єктивності та історизму. Ці принципи вимагають у вивченні історії України опиратися на конкретні факти, документи, історичні джерела, причому брати їх у сукупності і взаємозв’язку – як позитивні, так і негативні (не „висмикувати” лише окремих фактів, не „підтасовувати” їх залежно від політичної кон’юктури, як це часто траплялося в нашій історії).

Територію України впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно одні за одними різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин (для пошуку нових багатих на поживу місць, у результаті збройного нападу тощо), племена залишали після себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських занять: знаряддя праці, житло, вироби з кераміки тощо. За пізнаними пам'ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру. Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генезису українського народу — як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах, і від яких успадковувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам-поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Культурогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.

Найвідомішою і добре вивченою культурою IV—III тис. до н. є. була трипільська культура. Її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами на наших землях. Вони вирощували практично всі зернові й садово-городні культури, які й сьогодні культивуються в Україні. Було також повністю сформовано стадо свійських тварин.

Найяскравішими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська,а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племінні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них — Скіфія, Кіммерія, античні держави Північного Причорномор'я. Населення України цієї доби чітко поділяється на дві групи: напівкочове, що заселяло степ, та скотарсько-хліборобське — у лісостеповій та лісовій зонах. Тісні взаємозв'язки між скотарсько-хліборобськими осілими та кочовими племенами, між різними культурними групами Лісостепу спричинилися до взаємовпливів процесів злиття. Однак етнічна приналежність носіїв культур ранньозалізного часу поки що однозначно не вирішена.

Великий вплив на культурний розвиток племен України, починаючи з VII ст. до н. є., мали античні міста Північного Причорномор'я, зокрема Tip — у гирлі Дністра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія — у гирлі Дніпра (тепер с. Покутіно), Пантікапей (сучасне м. Керч) та ін. Антична колонізація принесла на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасного природного середовища, звичаїв, побуту місцевих племен, з'явилися грошова та вагова системи. Письмо греків Північного Причорномор'я стало зразком для створення сучасних писемних систем світу.

Найбільший інтерес для нас становить І ст. н. є. — період, безпосередньо пов'язаний з історією східного слов'янства, багатовіковий розвиток якого спричинився до формування українського народу. На рубежі ери, як вважають дослідники, завершився період формування праслов'янських племен. VI ст. н. є. римські історики Пліній Старший, Таціт, Птоломей згадують слов'ян під іменем «венедів». З цього часу і починається відлік власне слов'янської історії, хоча її витоки губляться, як зазначалося вище, в культурах доби бронзи та ранньозалізного часу. Згідно з сучасною концепцією, запропонованою українськими вченими-славістами, процес формування слов'янського етносу до III—II ст. до н. є. відбувався, головним чином, у Повісленні, охоплюючи також територію Волині. З виникненням зарубинецької культури, засновниками якої були прийшлі праслов'янські, а можливо, праслов'янсько-балтські племена та місцеві жителі, центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра.

3.Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у "Повісті временних літ": поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі "звіриним" і "геометричним" жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

4. Держава східних слов'ян мала назву «Київська Русь», або «Русь-Україна». Щодо походження та дефініції назви «Русь» дослідники не мають єдиної думки. Існує декілька версій:

- русами називали племена норманів (варягів); вони започаткували державу слов'ян і від них пішла назва «Руська земля»; така теорія зародилася у XVIII ст. у Німеччині й дістала назву «норманської», її автори - історики Г. Байер та Г. Міллер, їхніх послідовників та однодумців називають норманістами;

- руси - слов'янські племена, які жили в середній течії Дніпра;

- Рус - це давнє слов'янське божество, від якого походить назва держави;

- руса - у праслов'янській мові «річка» (звідси і назва «русло»).

Українські історики в цілому дотримуються антинорманських поглядів, хоч і не заперечують значний внесок варязьких князів і дружин у формування державного ладу Київської Русі.

Русь, Руська земля на їхню думку:

- назва території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, сіверян, древлян);

- назва племен, які мешкали на берегах річок Рось, Росава, Роставиця, Роська та ін.;

- назва Київської держави починаючи з IX ст.

Назва «Україна» (край, земля) означає територію, що була основою Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін уживається в Київському літописі в 1187 р. стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини.

5. Виникнення Київської Русі. Перед утворенням держави на території майбутньої Київської Русі проживали:

а) східнослов'янські племена- предки українців - древляни, поляни, сіверяни, волиняни (дуліби), тиверці, білі хорвати;

б) східнослов'янські племена - предки білорусів - дреговичі, полочани;

в) східнослов'янські племена - предки росіян - кривичі, радимичі, словени, в'ятичі.

Основні передумови утворення східнослов'янської державності:

- на початок VIII ст. в цілому завершився процес розселення слов'ян і утворення територіально визначених великих і малих союзів племен;

- наявність у східнослов'янських союзів племен певних локальних відмінностей у культурі й побуті;

- поступове переростання союзів племен у племінні князівства - додержавні об'єднання більш високого рівня, що передували появі східнослов'янської держави;

- формування на зламі VІІІ-ІХ ст. навколо Києва першої східнослов'янської держави, яку фахівці умовно називають Київським князівством Аскольда.

Можно виділити такі головні етапи процесу об'єднання східних слов'ян в одну державу:

а) створення князівства (держави) із столицею в Києві; до складу цієї держави ввійшли поляни, руси, сіверяни, дреговичі, полочани;

б) захоплення влади в Києві новгородським князем Олегом (882 р.), під владою якого до цього перебувала частина слов'янських племен;

в) об'єднання майже всіх східнослов'янських племен в одну державу Київську Русь.

Перші слов'янські князі:

- князь Кий (напівлегендарний) - вождь союзу племен полян, засновник м. Києва (за легендою, разом з братами Щеком, Хоривом та сестрою Либідь у V-VІ ст.);

- князь Рюрик - літописна згадка про нього в «Повісті минулих літ», йдеться про призвання у 862 р. новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною;

- князі Аскольд і Дір завоювали Київ у другій половині IX ст., за літописними даними Аскольд і Дір були боярами князя Рюрика;

- після смерті новгородського князя Рюрика (879 р.) до повноліття його сина Ігоря фактичним правителем новгородської землі став Олег;

- у 882 р. Олег захопив Київ, за його наказом було вбито київських братів Аскольда і Діра; початок правління у Києві династії Рюриковичів; князя Олега багато дослідників вважають безпосереднім засновником Київської Русі

5. Провідне місце в економіціКиївської держави посідало сільське господарство, яке розвивалося відповідно до природних умов. У лісостеповій зоні Київської Русі застосовувалась вогнево-підсічна система обробки землі, а у степовій перелогова. Землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони. заступи, коси, серпи; вони сіяли злакові й технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво.

Спочатку в Давньоруській державі переважало землеволодіння вільних общинників, а з XI ст. поступово формується і посилюється феодальне землеволодіння - вотчина, що передавалася у спадок. Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Цього часу було відомо понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Через Давньоруську державу пролягали торговельні шляхи: наприклад, «із варяг в греки», що з'єднували Русь із Скандинавією і країнами чорноморського басейну. У Київській Русі було розпочато карбування монет - срібників і злотників. У Руській державі зростала кількість міст - від 20 (ІХ-Х ст.), 32 (XI ст.) до 300 (XIII ст.).

6. Олег (882—912)

• Створив опорні пункти центральної
влади в племінних князівствах

• Установив порядок стягнення дани­ни з підвладних Києву земель

• Залучив війська підкорених племен до спільних походів

• Вів оборонне будівництво залог на
кордонах

• Відновив культ язичницьких богів
на Русі, за що волхви прозвали його
Віщим

• Підпорядкував Києву племена древлян, сіверян, радимичів, в'ятичів, східних хорватів, дулібів, тиверців, кривічів

• Підкорив північні неслов'янські племена — чудь і мерю

• Здійснив вдалий похід на уличів (885 р.)

• Узяв в облогу Константинополь (907 р,), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити в передмісті Конста­нтинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 осіб, що задовольнило
їхні торгові інтереси

• Організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря

• Домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмі­рі 300 гривень

Ігор

(912—945)

• Прагнув посилити централізацію
держави, збільшуючи особисту вла­ду в союзі з дружинною верхівкою

• Організував військовий похід проти
деревлян, які хотіли відділитися від
влади Києва після смерті Олега

• Намагався збільшити данину з під­леглих племен (за ці спроби був убитий деревлянами на чолі з князем
Малом)

• Протягом трьох років боровся з уличами, зруйнувавши їхню столицю — Пересічен, але остаточно підкорити їх не
зміг

• Поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство

• Здійснив два військові походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. — укладен­ням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра)

• Заволодів містами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.)

• Воював проти кочовиків-печенігів, із якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її)

Ольга (945—964)

• Придушила повстання деревлян,
спалила їхню столицю Іскоростень

• Запровадила фіксовані норми податків з феодально залежного населення (устави, уроки, оброки, дані) з метою упорядкувати збирання данини

• Заснувала нові села й міста, орга­нізувала розбудову Києва і захист
столиці від печенігів

• Розділила територію держави на по­
гости (області) для збору данини

• Сприяла поширенню християнства
на Русі

• Намагалася забезпечувати інтереси своєї держави шля­хом мирної дипломатії

• Відвідала Константинополь у складі мирного посольства (946 p.), яке урочисто зустрів візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено союзницьку угоду, обговорювалося питання про христи­янізацію Русі

• Активізувала відносини із західноєвропейськими державами, обмінялася посольствами з Німеччиною (імпе­ратором Оттоном І)

7. АСКОЛЬД І ДІР (852-882) ОЛЕГ (882 – 912) ІГОР (913–945) ОЛЬГА (945–964) СВЯТОСЛАВ (964–972) ярполк(972–979) ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980–1015) СВЯТОПОЛК (1015–1019) ЯРОСЛАВІ МУДРИЙ(1019–1054) ІЗЯСЛАВ І
(1054—1068; 1069—1073; 1077—1078) СВЯТОСЛАВ II (1073—1076) ВСЕВОЛОД (1078—1093) СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113) ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125) МСТИСЛАВ-ФЕДІР-ГАРАЛЬД (1125—1132) ЯРОПОЛК II (1132—1139)

8. ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054)

Тріюмф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи» загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я «Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західніх земель, що їх «забрав» Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні, Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізяславичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р. – на мазовшан і в 1047 р. – знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі – "ходив на Ямь" син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На побойовищі збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба поки що прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава Польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцоґа Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунґа Олафа Інґігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінґ, і на честь її склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерти одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000-1038), одруженого з Ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія І, Соломон (1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава - Анни - з королем Франції Генрихом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо – родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій VII – писали до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха I. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський – за українця («природженого руського»), М. Присєлков, С. Томаішвський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріярхат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано шосту – в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печерський манастир. Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької мови.

Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав, положы в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліотеку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці – чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа – митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситившиеся премудрости книжної». Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук – Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що збереглася в літопису і, як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3x3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську та Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна и славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися тільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі – княжі палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він, приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходились двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.

20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів- денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав – Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке князівство жило своїм окремим, сепаратним життям.

Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет старшого брата.

Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом. Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею єдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати цілість держави.

Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба. Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського князя Володимира.

9. Перші літописні звістки про наш край, що колись мав назву Пониззя, та про його тодішню столицю - місто Бакоту - належать до XIII століття. І пов'язані ці звістки з діяльністю князя Галицько-волинської землі ДАНИЛА РОМАНОВИЧА (1201 - 1264), який увійшов в історію ще й під іменем ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ. Це був, за одностайною думкою істориків, один з найвидатніших українських князів. А Галицько-Волинський літопис навіть називає Данила Романовича другим Соломоном. Тож цілком логічно, що 1 червня 1992 р. (в умовах уже незалежної України) Кам'янець-Подільський міськвиконком ухвалив одній з новопланівських вулиць надати ім'я Данила Галицького. Давня назва цієї вулиці - Кишинівська - була випадковою, проектною (на генеральному плані нової частини міста, розробленому в середині XIX ст., була ціла низка отаких географічних, без жодної прив'язки до історії міста чи краю, назв вулиць - Петербурзька, Московська, Могилівська). Виправданішою була радянська назва вулиці, дана на честь мужнього письменника Миколи ОСТРОВСЬКОГО (1904 - 1936), автора хрестоматійного роману "Як гартувалася сталь". Щоправда, Миколині дитинство та юність були пов'язані не з південним Кам'янцем-Подільським, а з північними містами майбутньої Хмельницької області - Шепетівкою та Ізяславом.
Важливо зазначити, що в словосполученні "Данило Галицький" ключовим словом є ім'я Данило, друга ж складова - це не прізвище князя (прізвищ у XIII ст. ще не було), а означення місця його ДІЯЛЬНОСТІ. Тому, по-перше, скорочення "Д.Галицький"є некоректним (і допустимим тільки у студентських конспектах), по-друге, в словниках, покажчиках дані про Данила Галицького потрібно розміщувати (і відповідно шукати) на літеру Д. На жаль, укладачі планів міста, замовники на виготовлення вуличних аншлагів не завжди знають про зазначені вище особливості.

Данило належав до знаменитої великокнязівської династії Рюриковичів, був прапраправнуком Володимира Мономаха. Даниловому батькові Роману Мстиславичу вдалося 1199 р. об'єднати волинські й галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу. Данилова мати Анна, як засвідчують генеалогічні дослідження Леоніда МАХНОВЦЯ, була дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела. На жаль, 1205 р. у розквіті сил загинув 53 річний Роман Мстиславич - і Анна залишилася вдовою з двома малолітніми синами на руках: чотирирічним Данилом і дворічним Васильком. Данило мав повне право на управління створеною батьком Галицько-Волинською державою (спочатку, звісно, при регентстві Анни). Але три вічні нещастя - чвари між князями, боярські інтриги, чужоземне втручання - невдовзі розвалили державу, яку так невтомно будував Роман Мстиславич. І сорок років пішло в Данила (та в його вірного сподвижника - брата Василька) на накопичення сил та збирання батьківської вотчини. Тільки 1245 р. Данило остаточно вокняжився у Галичі, відновивши Галицько-Волинське князівство.

Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. Уже 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як у інших руських князівствах. Усе подальше життя Данила Галицького було присвячене об'єднанню Русі та звільненню її від монголо-татарсько-го ярма. Для цього, зокрема, він уклав союз із володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем. Коли ж монголи вигнали Андрія з Русі, Данило вирішив спертися на папський престол і 1253 р. прийняв від Інокентія IV корону, сподіваючись на обіцяний папою хрестовий похід проти монголів, але, переконавшись у марності цих надій, розірвав стосунки з папою. Данило першим з-поміж давньоруських князів у 1252-1258 рр. неодноразово перемагав монгольського воєначальника Куремсу. Але 1258 р. перед лицем величезного ординського війська на чолі з Бурундаєм Данило вимушено підкоряється та наказує зруйнувати укріплення майже всіх міст Галицько-Волинського князівства...

Галицько-Волинський літопис, який досить детально висвітлює життя та діяльність Данила Галицького, містить декілька епізодів, пов'язаних з нашим краєм і його тодішньою столицею - Бакотою. Перша згадка в літописі про Бакоту датується 1240 роком. А пов'язана вона з противником Данила Романовича - галицьким боярином, поповим онуком Доброславом Суддичем, який тоді "укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління".

1241 року Данило Галицький послав у Бакоту свого печатника (тобто, охоронця княжої печаті, або, інакше кажучи, канцлера - начальника княжої канцелярії) Кирила "списати грабунки нечестивих бояр". Кирило швидко заспокоїв край, а також прогнав болохівських князів, що нападали того року на Бакоту, і чернігівського князя Ростислава Михайловича, що прагнув відняти Галич і Бакоту в Данила. "Мудрістю та силою" Кирила Бакоту з Пониззям було втримано за Галицьким князівством. Деякі дослідники вважають, що це був той самий Кирило, який згодом став митрополитом київським (1246-1281 рр.).

Навесні 1242 року, як засвідчує літопис, сам князь Данило, "прагнучи встановити порядок у Галицькій землі, поїхав до Бакоти..." На жаль, крім цієї скупої згадки, жодних інших відомостей про перебування Данила Галицького в Бакоті ми не маємо.

Останній епізод, що стосується Бакоти та князя Данила Галицького, записано в Галицько-Волинському літопису під 1255 роком. Галицький боярин Милій, посадник Данила Романовича в Бакоті, перейшов на бік татар, сам князь "тоді пішов на війну проти Литви, під Новгородок", а оскільки була розкаль (бездоріжжя), то "послав він сина свого Льва на Бакоту". Лев перед собою послав двірського. Напавши зненацька, схопили вони Милія та баскака (повноважного представника золотоординського хана). А далі, як зазначає літопис, "привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота королевою, отця його". Порадившись із сином, Данило відпустив Милія, бо ж Лев запевнив батька, що надалі Милій вірно служитиме князеві. Але, на жаль, "коли знову приїхали татари, то Милій учинив обман і оддав Бакоту знову татарам".

Помер князь Данило Галицький 1264 р. у Холмі, де його поховали в кафедральному соборі Богородиці. Окрім Холма (нині це польське місто Хелм), Данило заснував ще й Львів, назвавши це місто на честь свого сина Лева. До речі, коли 2001 р. Україна відзначала 800-річчя з дня народження Данила Галицького, Українська народна партія "Собор" провела просвітницько-спортивну експедицію за маршрутом "Холм - Кам'янець-Подільський", сполучивши тим самим останню столицю Данила Галицького з останньою столицею (1919 -1920 рр.) Української Народної Республіки - Кам'янцем на Поділлі.

На жаль, старовинну Бакоту заради новітнього Дністровського водосховища вже давненько затоплено. Тож називати там щось чиїмось іменем просто неможливо. То нехай хоч у Кам'янці, який перейняв у Бакоти звання столиці Поділля, вулиця Данила Галицького нагадує нам про героїчні та сумні сторінки нашої історії.

10. Утвердження християнства на Україні – дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині 13 ст.
До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона (бл. 1053рр.), “Послання до смоленського пресвітера Фоми” наступного митрополитарусича Климента Смолятича (?1154р.), “Послання до братії” Луки Жидяти, “пам'ять і похвалу Володимирові” Якова Мнима (11 ст.), “Повість временних літ” і “Житіє Феодосія Печерського” Нестора (бл. 1056після 1113рр.), “КиєвоПечерський патерик” та інші.
Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурожського), енцикликою патріарха Фотія, творами Прокопія Кесарійського, повідомленнями західноєвропейських авторів архієпископа Бруно (9741009рр.), краківського єпископа Матвія (12 ст.) та інших. Найдавніші їх свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуються пізньоантичних міст Північного Причорноморя, які ще в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.
З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком, найближче розташованим з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у “Повісті временних літ”, про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.
Іншим легендарновідомим місіонером на українських землях був учень апостола Петра римський папа Климент 4 (8897рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було заслано наприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського віровчення.
Повертаючись до 867р. до Моравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св Климента, щоб представити їх у Римі і Константинополі.
Розповсюдженню культу св. Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміщення після перевезення князем Володимиром (9801015рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988р. голови Климента, а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці. Автор “Слова”, виголошеного на честь цієї церкви, вважає св. Климента основним святим Церкви Христової і заступником Руської землі.
Таким чином, релігійнокультові уявлення словен цього періоду були досить розвинутими, і за умов еволюції місцевих культів та вірувань до монотеїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.
В контексті цих подій активізуються слов'янські союзи племен, серед яких починають домінувати поляни на чолі з князем Києм (кін 6почю7 ст.) Князь Кий заснував \місто біля старого торжища як форпосту, яке згодом назвали на його честь – Київ. Після смерті Кия середнє Подніпров'я було завойоване і поділене міх аварською та хозарською державами, і тривалий час соціальноекономічне та духовне життя південносхідних слов'ян визначається владою Хозарського каганату. Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій ісламу та іудаїзму.
Наприкінці 8 – поч. 9 ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у місті.
Існування в Хазарському каганаті сильної християнської общини надавало можливість Візантії посилювати свій вплив у південнослов'янських землях. Появилася попередня життєдіяльність і стійкість соціальної організації східних слов'ян, що реалізувалася в утворенні самостійного державного об'єднання “Руська земля” – основи майбутньої Київської Русі.
Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура митрополія. На чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. Аскольду вдалося домогтися політичного визнання Русі. Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ. наступник Олега на київському столі Ігор (913945рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні.
По смерті Ігоря на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування у 957р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно приймає хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. Поперше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936973рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У Проте вже в 962р. вони вернулися назад ні з чим. Подруге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києворуському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходить підтримку і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Язичницька опозиція, скориставшись з цієї ситуації, усуває Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовничого, але, як показав подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава.
Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються 6 різноплеменних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додалися зовнішньополітичні обставини, за яких Київська держава опинилася практично в оточенні християнських держав.

11. Галичина розташована у східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністер і Прут. На схід від Галичини розташовувалась Волинь з її розлогими та лісистими долинами.

У X ст. за правління Володимира Великого землі Галичини та Волині заселені білими хорватами, дулібами, тиверцями, уличами, увійшли до складу Київської Русі. Обидві землі мали вдале розташування, недосяжне для нападів кочівників зі степу. Ці землі були густозаселені, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містились значні родовища солі — важливого товару, яким забезпечувалася вся Київська Русь.

У політичному розвитку обидва князівства мали істотні відмінності. У Галичині, на відміну від Волині, був великий вплив на управління князівством свавільних, багатих і могутніх бояр. Формування Галицького князівства розпочалося у другій половині XI ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині формувалась династія, родоначальником якої став онук Ярослава — Ростислав Володимирович. Сини Ростислава Рюрик, Володар, Василько зміцнили незалежність Галичини,приборкали боярство і дали відсіч угорському й польському королям, що зазіхали на ці землі. Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124-1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володмирка Ярослава Осмомисла (1153— 1187). За часів його правління до Галицького князівства були приєднані землі у пониззі Дунаю. Ярослав Осьмомисл вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах галицької землі. Найскладнішою проблемою для князя була постійна боротьба з боярством, яке не хотіло погодитися з втратою свого переважаючого впливу.

Волинська земля мала традиційні зв'язки з Києвом. З часів Ярославичів київські князі вважали її своєю вотчиною і не бажали віддавати у спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Внаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялась з Києва, або ж на волинському престолі сиділи київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142, 1146-1154 pp. За консолідацію і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154—1170), а також його наступник Роман Мстиславич (1170-1205).

По смерті Ярослава Осмомисла наступником князя, за батьківським заповітом, став його позашлюбний син Олег. Законного старшого сина Володимира було позбавлено прав на стіл. Таке рішення спричинило нову усобицю. Галицьке боярство, незважаючи на свою клятву Ярославу, вигнало Олега з Галича і запросило Володимира. Ймовірно бояри вважали, що новий князь, одержавши престол з їхніх рук, буде слухняно виконувати їхню волю. Проте він не виправдав цих сподівань і був вигнаний. Тоді Володимир звернувся за допомогою до угорського короля Андрія, який скористався ситуацією для захоплення Галичини. Бояри, не бажаючи змиритися з цим, звернулися до волинського князя Романа Мстиславича, який на нетривалий час став галицьким князем. Володимир, не скорившись з долею, звернувся за допомогою до німецького короля Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира і в 1189 р. відновив свою владу. Після його смерті 1199 р. династія Ростиславичів у Галичині припинилася. Скориставшись цим, Роман Мстиславич вдруге захопив Галич і об'єднав Галицьку й Волинську землі в єдине князівство. Після об'єднання він повів рішучу боротьбу з галицьким боярством, не гребуючи ніякими засобами.

12. XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості усильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленогоземлеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їхповновладними господарями, не залежними від Києва. Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили- дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди княземпризначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загально державних,знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискоренняпроцесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги —лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни протии сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські,ярославські землі.У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, деправив воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. Починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, алегородяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опорутаннім пунктом опорузахисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване.За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потімздобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольськихвійськ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленостіруських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії —Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря,практично всю Русь.Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці,польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу,галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.Татаро-монгольська навала значною мірою загальмуваласоціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньоїРусі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, провідродження власної державності не могло бути й мови.Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вжене було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. ЛишеГалицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмеженунезалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-якусамостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, зрук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

13. вивчаючи дану тему, студенти мають вирізняти два періоди перебування українських земель у складі сусідніх держав - Великого Литовського князівства (сер. XIV - сер. XVI ст.) та Речі Посполитої (сер. XVI - сер. XVII ст.). Окремою яскравою сторінкою історії цих часів є феномен козацтва й виникнення Запорізької Січі.

Після смерті Юрія-Болеслава у 1340 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування як єдина держава. Відтоді розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між Польщею, Угорщиною, Литвою, Московщиною, які саме переживали період піднесення.

Однак основними претендентами на Галицько-Волинські землі в середині XIV ст. були Литва та Польща. Литовському князю Гедиміну вдалося посадити на Волині свого сина Любарта, який номінально вважався галицько-волинським князем. В той же час польський король Казимир III розпочав завойовницькі походи проти Галичини. Після другої спроби у 1349 р. він захопив її. У 1351-1352 рр. між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За пермир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, а Волинь і Берестейська земля - під владою Литви.

Надалі саме Литві вдалося приєднати до себе практично всі українські землі. Період перебування українських земель у складі Литовського князівства прийнято називати в історичній літературі Русько-литовським періодом. У цілому цей період не можна оцінювати однозначно, з огляду на те, що в різні часи політика Литви щодо українських земель була неоднаковою. З огляду на це сучасні історики виділяють всередині Русько-Литовського періоду окремі етапи:

I етап - "оксамитове" литовське проникнення (1340- 1363 рр.).

Взагалі, коли мова йде про Литву, то в історичній літературі не прийнято використовувати такі терміни як "захоплення", "завоювання" (не враховуючи радянської історіографії). Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше називають "проникнення", "включення", "приєднання" з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад, на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між Литвою та іншими претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало литовців. Причини такої підтримки полягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з іншого - вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди.

Внаслідок перемоги об'єднаних українсько-литовських сил над золотоординцями в битві біля річки Сині Води в 1362 р. (за деякими джерелами 1363 р.) до складу Литовського князівства відійшли Київщина, Черніговщина та Поділля. Приєднавши ці величезні території, Литва стала найбільшою державою в Європі і стала називатися Великим Литовським князівством.