Розвиток фінансової науки у 17-18 ст.

Фундатором фінансової науки по праву можна вважати А. Сміта.

У своїй науковій праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" він уперше сформулював окремі положення про сутність фінансів держави, що базувалися на його вченні про виробничу й невиробничу працю.

За його визначенням, виробнича праця - це праця, що обмінюється безпосередньо на капітал, а невиробнича праця - на дохід, тобто зарплату і прибуток. Виходячи із цього теоретичного посилання, А. Сміт (а слідом за ним і Д. Рикардо) давав характеристику основним фінансовим категоріям (витратам і прибуткам держави). Він доводив, що увесь, або майже увесь, державний дохід, отриманий за рахунок податків, витра­чається непродуктивно. Тому державні витрати скорочують можливості накопичення капіталу і росту національного доходу. Звідси його негативне ставлення до податків. Він вважав за необхідне зменшення державних витрат, які є непродуктивними, а отже призводять до гальмування розвитку продуктивних сил.

Органічний зв'язок фінансів та держави призвів до того, що тривалий час фінансова теорія виступала як складова науки про державу та камералістики.

Камералістика походить від німецького Kameralistik (від др. лат. camera - казна, цикл) і включає в себе багато адміністративних та економічних дисциплін, що поєднують економічні, географічні, юридичні та адміністративні знання, необхідні для підготовки державних службовців. Ця наука викладалася у 17-18 столітті в університетах Німеччини та інших європейських країн.

Перший науковий трактат про фінанси заявляється у 1766 році. Це книга французького економіста та філософа Ф. Юсті "Система фінансового господарства" (за іншою версією - "Система сутності фінансів"). Дехто із зарубіжних вчених схильний вважати саме Ф. Юсті батьком фінансової науки.

Багато вчених працювали у сфері теоретичного обґрунтування необхідності сплати податків громадянами. Так, англійський учений Дж. С. Мілль працював над створенням "податкової теорії послуг", відповідно до якої кожна людина повинна віддати державі частину свого прибутку за одержувану від неї підтримку. Він логічно поєднував податки з державними витратами, встановивши між ними сувору залежність. Ці положення в подальшому розвивали шведські економісти К. Віксель і Е. Ліндаль. Вже в наш час дана теорія мала суттєвий вплив на формування поглядів американського вченого П.Самуельсона, який стверджував, що збільшення податків має супроводжуватися зростанням потреб у державних послугах.

У 70-х pp. XIX ст. виникла нова економічна школа, яку започаткували німецькі вчені (Г. Шмоллер, М. Вебер, А. Вагнер й інші). А. Вагнер, який приділяв найбільшу увагу дослідженням у сфері державних фінансів, запропонував своє бачення накопичення капіталу за допомогою держави. Виступаючи з позицій розширення державної діяльності (адміністративної, соціально-культурної й інвестиційної), він сформулював дев'ять принципів оподаткування, згрупував їх у 4 розділи (достатність і рухливість; вибір належного джерела й об'єкта; загальність і рівність; визначеність - зручність -дешевизна), які за своєю сутністю доповнювали вже відомі принципи оподаткування, сформульовані А. Смітом.

Дотримуючись поглядів класиків політекономії, А. Вагнер вважав, що фінанси можуть використовуватися державою для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.

З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука знаходилася під впливом марксистської думки. Сутність фінансів в умовах капіталізму, роль і значення окремих фінансових категорій розроблялися К. Марксом і Ф. Енгельсом. Більшість фінансових проблем капіталізму знайшли відображення у таких працях як "Критика політичної економії", "Капітал" і численних статтях, присвячених аналізу англійських бюджетів середини XIX ст., прусських бюджетів 1840-х pp., а також бюджетів Франції. К. Маркс розкрив класовий характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, непродуктивний антинародний характер витрат держави, правильно показавши зв'язок державних позик із податками.

Досліджуючи методи первісного нагромадження капіталу, К. Маркс відніс до них у першу чергу фінансові методи - державні витрати, державний кредит і податки. Саме вони забезпечили швидке зростання нагромадження капіталу, створивши матеріальні переду­мови для бурхливого розвитку капіталістичного виробництва.

Велику увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділили найважливішій фінансовій категорії - податкам. Вони підкреслювали, що податки є тягарем для усіх трудящих, знаряддям додаткової експлуатації.

К. Маркс віддавав перевагу прямим податкам і насамперед прибутковому податку, виступаючи за прогресивну форму оподаткування. Непрямі податки він називав прогресивними податками "навпаки".

Аналізуючи суть державного бюджету, К. Маркс писав, що основним питанням бюджету є співвідношення видаткової і доходної частин, тобто сальдо бюджету (надлишок або дефіцит). Саме сальдо визначає скорочення або збільшення оподаткування.