Розвиток фінансової науки у 19-20 ст.

Кінець XIX - початок XX ст. характеризуються поширенням теорії граничної корисності як реакції на марксистське вчення.

Представники теорії граничної корисності, незважаючи на великі розбіжності в оцінках, виступили проти трудової теорії вартості, замінивши її аналізом ціни та факторів, які впливають на її формування. Найважливіші фінансові категорії - державні витрати і податки - розглядалися ними як численні індивідуальні угоди між державою і приватними особами, при цьому гранична корисність державних послуг мала узгоджуватися з граничною корисністю податків.

До початку першої світової війни представники економічної науки, дотримуючись у цілому принципів вільної ринкової конкуренції, виступали проти втручання держави та її фінансів в економічні процеси.

Але політичні та соціальні процеси, які почали відбуватися під час та після першої світової війни як на Європейському, так і на Американському континентах, призвели до необхідності регулювання державою виробництва й суспільного розподілу. Цей процес посилився в роки світової економічної кризи 1929-1933 pp.

Значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський економіст Дж. М. Кейнс. Кейнсіанські рекомендації з різноманітними модифікаціями використовувалися на практиці урядами багатьох держав протягом тривалого періоду. В основу фінансової концепції Дж. М. Кейнса покладена ідея "ефективного попиту".

Основні положення теорії державного регулювання економіки були відображені Кейнсом у роботі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей". Він відзначав, що основними інструментами державного втручання в циклічний розвиток економіки мають стати фінансові відносини, і, в першу чергу, державні витрати. їх формування, структура і зростання є важливим чинником досягнення "ефективного попиту". Фінансування державних витрат за рахунок податків і позик має оживити підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.

Особливого значення Дж. Кейнс надавав податкам і їхньому впливу на основний "психологічний закон", згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання, але не в такій мірі, у якій збільшується їх дохід (частина коштів заощаджується). Це веде до падіння попиту на товари і скорочення виробництва. Отже, держава має перешкоджати появі цього закону або зменшуючи платоспроможний попит шляхом збільшення своїх витрат за рахунок податкових надходжень та позик, або стимулюючи приватні інвестиції, які здійснюються за рахунок заощаджень. Формалізовано це виглядає так:

заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.

Таким чином, Дж. М. Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів, спрямовану на регулювання економіки в умовах монополізації виробництва.

До 70-х pp. XX ст. в основі фінансової політики більшості промислово розвинених країн лежали вихідні положення кейнсіанської теорії регулювання.

Послідовники Дж. М. Кейнса у 50-60 pp. XX ст. внесли в його теорію динамічний елемент, що дало можливість створити теорію економічного зростання. Важливе місце в ній зайняла фінансова концепція, у розробці якої приймали участь економісти різних капіталістичних країн (у США - А.Хансен, С. Харрис, у Великобританії - Р. Харрод, А. Ілерсик, А. Пікок, у Франції - Ф. Перру, у Німеччині - Ф. Неймарк й ін.). Вони завершили створення фіскальної антициклічної теорії, суть якої зводилася до регулювання циклічного розвитку економіки з метою забезпечення збалансованого економічного зростання за рахунок змін у державних прибутках та державних витратах.

Неокейнсіанці відстоювали ідею "дефіцитного фінансування" як способу досягнення ефективного попиту. Вони доводили необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Проте величезні хронічні дефіцити державних бюджетів і ті проблеми, які супроводжували недостатнє фінансування державних витрат, поклали початок новій науковій течії. Представники стокгольмської школи (Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль й ін.) по-новому вирішували проблему фінансування бюджету. Вони відстоювали теорію "циклічного балансування бюджету", тобто пристосування прибутків і витрат бюджету до економічного циклу. Держава мала покривати дефіцити бюджету, що виникли в період кризи, надлишками, утвореними в періоди економічних підйомів.

Одночасно з теоріями неокейнсіанців у повоєнні роки (особливо з середини 50-х pp. XX ст.) пожвавилися неокласичні теорії, що пропагували ідеї вільного підприємництва при обмеженому державному регулюванні. Теоретики неокласичної школи (Р. Слоу, Дж. Кенрик у США; А. Роббшс, Дж. Мидь у Великобританії), відстоюючи основний принцип невтручання держави в економіку, виступили за скорочення загального обсягу державних витрат з одночасною зміною їх структури, шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту. Особлива увага приділялася "інвестиціям у людський капітал". Із зменшенням державних витрат одночасно пропонувалося знижувати рівень податків (за умови бездефіцитного бюджету).

У міру погіршення умов відтворення і підсилення інфляційних тенденцій зростає критика кейнсіанської і неокейнсіанської теорій. Тому з неокласичної школи виділився неоконсервативний напрям (у США - Г. Стейн, М. Уейденбаум, у Великобританії-Дж. Хау, А. Уолтере), здобутком якого стала теорія "економіки пропозиції". Її фінансова концепція походить із того, що економічне зростання визначається заощадженнями і накопиченнями. Держава через податкову систему має створити необхідні умови для формування заощаджень, достатніх для забезпечення подальших інвестицій у країні. На державу та її фінансову систему покладалася задача стимулювання науково-технічного прогресу. Фінанси мали забезпечити довгострокове стимулювання економічного зростання. В цілому роль держави зводилася до мінімуму, деякі із засновників цієї теорії пропонували обмежити державу функціями "нічного сторожа і поліцейського".

Як і в більшості інших теорій, у теорії "економіки пропозиції" податкам відводиться почесне місце. Її представники виступали за скорочення податків. Проте на відміну від кейнсіанців вони вимагали зниження податкового тиску для підтримки високого рівня заощаджень та інвестицій.

Широкої популярності набула податкова концепція американського економіста А. Лаффера, який на підставі графічної моделі відстоював думку, що високі ставки податку стримують темпи економічного росту. Рекомендації цього вченого були покладені в основу податкових реформ 80-х pp. XX ст. проведених у більшості економічно розвинених країн.

Кейнсіанське вчення, незважаючи на значений розвиток неокласичної школи, продовжує пристосовуватися до нових умов.

У 70-тих pp. XX століття сформувався посткейнсіанський напрям, найвизначнішими представниками якого у Великобританії були Н. Калдор, Г. Шекл, у США - X. Мінський, Р. Клауер й інші. Вони критикували основи як неокласичної школи, так і неокейнсіанської. В основу своєї теорії посткейнсіанці поклали ідею поширення державного втручання з допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має стати головною і спрямовуватися на обмеження діяльності монополій та скорочення військових витрат. У "політиці прибутків" вони виступають за збільшення соціальних витрат та проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважають податки на витрати. Англійський дослідник Н. Калдор розвиває ідею заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи останній як оподаткування частини прибутку, що йде на особисті витрати. Такий підхід зможе стимулювати заощадження і послабити інфляцію.