Нормативістська теорія права

Основні концепції (теорії) права та підходи до його розуміння

Розуміння права завжди спиралося на загальне світорозуміння, уяв­лення про закономірності існування природи і суспільства. Зміни у підхо­дах до філософського осмислення дійсності покликані впливати на поняття права, визначення джерел і сутності останнього, на оцінку самої можли­вості його пізнання, ролі і соціального призначення права. Філософські питання про співвідношення матерії і свідомості, можливості пізнання світу, шляхи розвитку суспільства, творчу роль людини у його перетво­ренні — все це юридична наука не тільки акумулювала, а і застосовувала у поясненні сутності правових явищ.

Метафізика і діалектика, раціоналізм та емпіризм, натуралізм і антропологізм, історизм та реалізм, ідеалізм і матеріалізм знаходили відгук у правових вченнях, відтворювались у відповідних моделях права.

Множинність визначень права, яка існує у юридичній науці сьогодні, обумовлена величезною кількістю підходів до визначення поняття права, його походження, різного бачення місця тих чи інших джерел права у системі права, природи його зв'язків з державою та суспільством і окре­мою людиною, а також тими сутнісними ознаками, особливостями, риса­ми права, що покладаються в основу того чи іншого його концептуального визначення, того його аспекту, який досліджується передусім і береться у ході визначення його результатів за певну світоглядну основу.

Вчення про походження права зазвичай тісно пов'язані з концепціями походження держави, хоча і містять чимало специфічного.

Кожна історична епоха характеризується виробленням свого розумін­ня права. За тисячоліття накопичилася ціла низка теорій і концепцій щодо поняття, витоків, сутності та призначення права, суміжних з філософськи­ми поглядами на світ та людей у ньому.

При розгляді різних теорій і поглядів про право необхідно враховувати наступні обставини: 1) історичні умови функціонування права і рамки культури, в яких жив і працював «дослідник»; 2) те, що результат праворозуміння завжди залежить від філософської, етичної, релігійної, ідеологічної позиції суб'єкта, що пізнає його; 3) що береться як основа тієї або іншої концепції (джерело правоутворення або суть самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог або космос) і під його суттю (воля класу, міра свободи людини або природний егоїзм індивіда); 4) стійкість і довгожительство концепцій в одних випадках і їх динамічність, здатність адаптуватися до суспільних стосунків, що розвиваються, — в інших.

 

Теологічна теорія права

Теологічна теорія стверджує, що право, як ідержава, походить від Бога, а тому має вироблятися церковними установами і покликане регулю­вати суспільні відносини на основі релігійних канонів.

Найбільш ґрунтовно розробив цю теорію найяскравіший ідеолог католицизму, домініканський монах Фома Аквінський. Він першим з числа середньовічних філософів Західної Європи використав праці Аристотеля.

У Аристотеля Фома Аквінський взяв насамперед вчення про „актив­ну форму", що дає життя „пасивній матерії". Згідно з вченням Фоми, світ заснований на ієрархії форм (від бога — чистого розуму — до духовного світу, і потім, до світу матеріального), у якій вищі форми дають життя нижчім. На чолі ієрархії (землі і неба) стоїть Бог, що встановив принцип підпорядкування нижчих форм вищим. Духовний світ очолює папа як намісник бога. За тим же ієрархічним принципом організоване і суспільс­тво: піддані підкоряються царям і світській владі, що видає закони.

У вченні Аквінського закон визначається як загальне правило для до­сягнення мети, правило, яким хто-небудь спонукається до дії чи до утри­мання від неї. Взявши у Аристотеля поділ законів на природні (вони само­очевидні) і позитивні (писані), Фома Аквінський доповнив його поділом на закони людські (визначають порядок суспільного життя) і божественні (вказують шляхи досягнення „небесного блаженства"). З поєднання цих двох класифікацій виводяться чотири види законів:

—вічний (божественний природний);

—природний (людський природний);

—людський (людський позитивний);

—божественний (божественний позитивний).

Вічним законом Фома називає „сам божественний розум, що керує світом"; цей закон лежить в основі всього світового порядку, природи і суспільства.

Природний закон тлумачиться як відображення вічного закону люд­ським розумом; до нього належать закони співжиття, прагнення до самоз­береження і продовження роду.

Людський закон, під яким Фома розумів діюче феодальне право, він розглядав як вираження вимог природного закону і підкріплення їх при­мусом, санкцією. Необхідність людського закону обґрунтовувалася тим, що люди унаслідок гріхопадіння мають спотворену волю, свобода якої зводиться до можливості творити зло; для забезпечення непорушності вимог природного закону необхідний примус людей до доброчесності шляхом застосування сили і страху кари. Приписи діючого (людського) закону випливають з волі і розуму бога; тому порушення феодального зако­ну не тільки тягне за собою примус і покарання, але й є тяжким гріхом.

Зрештою, до божественного, чи до „одкровенного" закону, Фома від­носив Біблію, яка дає тлумачення праву, адже людський розум не може прийти до єдиного пояснення вічного закону.

За вченням Аквінського людський закон не повинен суперечити природному. Оскільки останні розумілися тільки як правила співжиття (у людей немає іншого засобу самозахисту, окрім суспільства), необхідність відповідності людського закону природному означала, що правителі не по­винні розпускати суспільство, забороняти життя, шлюб і дітонародження.

Неотомізм як сучасна теологічна теорія права вбачає в концепції Фоми Аквінського піднесення у ранг вищих цінностей прав і чеснот люди­ни, захист прав і свобод особистості від свавілля влади. Неважко помі­тити, однак, що ці права і свободи в концепції Фоми виявилися настіль­ки невимогливими (тільки право на життя і продовження роду), що ніяк не суперечили устоям феодалізму. Теологічна (католицька) теорія права XX ст., по-перше, сприйняла ідею „відродженого природного права", що склалася поза межами теології; по-друге, значно розширила уявлення про зміст прав і свобод людини в дусі сучасної цивілізації.

Досить практично для свого часу Фома ставить питання про можли­вість протиріч закону людського іншим видам законів. Як бути, якщо правитель приписує дещо, що суперечить природному закону? Відповідь Фоми категорична: задля уникнення розбрату і заворушень, треба підкоря­тися і таким приписам, оскільки збереження співжиття засноване на пану­ванні і підкоренні; не виключено також, що свавільні дії правителя — зло, послане підданим за гріхи, у будь-якому випадку супротив — гріх. „Адже Петро вчить нас покірно підкорятися не тільки добрим і чесним, але й навіть, — як сказано в другому посланні Петра, — поганим господарям".

Однак, якщо свавілля правителів у ставленні до підданих хоч і не схвалюється, але й не тягне ніяких наслідків, то, згідно з вченням Фоми, інакше виглядає справа за свавільних дій влади, що суперечать божествен­ному закону. Коли свавілля правителя спрямовується проти церкви та її вчення, вона може скинути тирана, його ж піддані звільняються від прися­ги. Теза про верховенство божественних (а по суті — церковних) законів використовувалася Фомою Аквінським для обґрунтування теократичних зазіхань католицької церкви. Підкорення світських феодалів божествен­ному закону, наполегливо переконував Фома, особливо важливе у справі захисту віри — якщо правителі карають фальшивомонетників, то тим су­воріше вони мають карати за „понівечення віри", за єресь.

Політико-правова концепція Фоми Аквінського була ґрунтовною апологією західноєвропейського феодалізму. Не лише виправдування страт і гонінь єретиків, але й принципове обґрунтування церковного контролю за розвитком науки і філософії, підпорядкування останньої догмам католицизму, піднесення панування і підпорядкування до однієї з основ світобудови, прославлення підказаної феодальним устроєм ієрар­хії як універсального принципу побудови суспільства і природи, широке обгрунтування феодального права як божественної настанови, — все це визначило домінування вчення Фоми Аквінського в католицькій феода­льній ідеології, аж до проголошення його „святим", „ангельським доктором богослов'я". Спеціальною енциклікою папи римського в 1879 р. вчення Фоми Аквінського оголошено „єдино істинною філософією католицизму".

Позитивне значення теологічної теорії полягає у тім, що її прихиль­ники розуміли право через справедливість, правду, хоч і відштовхувались при цьому від церковної моралі. Не менш суттєвим є недолік теорії: склад­ність у розумінні права через значну кількість релігійних течій.

Теорія природного права

Природно-правова теорія зародилася у період феодалізму і набула по­ширення в епоху розвитку буржуазних відносин. Послідовниками цієї тео­рії були Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо.

Теорія природного права виходила з поділу права на природне і позитивне. Позитивне право — це таке право, що офіційно приймається державою, тобто отримує свій вираз у нормативно-правових актах держави та окремих її органів. Прихильники теорії природного права критику­вали позитивне право за його обмеженість, несправедливість, оскільки воно закріплювало пригнічене становище людей і не завжди відображало інтереси громадян. На відміну від позитивного, природне право витікає з розуму людини (дане від народження) і відображає загальнолюдські, загальносоціальні цінності і принципи, тому таке право завжди є справед­ливим. Саме теорія природного права обґрунтовує невід'ємні права люди­ни на свободу, рівність і справедливість — і саме їх має захищати і забезпе­чувати держава. Виходячи з даної теорії, позитивне право має відповідати природному праву, і лише за таких умов позитивне право може уявлятися як розумне і справедливе.

Теорія природного права відзначається великим плюралізмом погля­де її засновників щодо походження права. Якщо позитивне право вини­кає з волі людей, держави, то причини появи природного права зовсім інші. До початку буржуазної епохи панувала думка щодо божественного походження природного права як вищого і незмінного. Зі становлен­ням капіталістичних відносин багато мислителів перестали пов'язувати природне право з ім'ям Бога. Так, один з найяскравіших представників цієї теорії Ґуґо Ґроцій стверджував, що матір'ю природного права є сама природа людини, що воно витікає з незмінної природи людини. В людині воно проявляється у вигляді голосу його совісті, людина пізнає природ­не право, звертаючись саме до нього. На думку Вольтера, природне право витікає з законів природи, воно самою природою вписано у серце людини. Природне право виводили також з притаманної людям вічної справедли­вості, з моральних начал їхньої сутності. Але в усіх випадках природне право людьми не створюється, а виникає самочинно, стихійно і раптово; люди якимось певним чином лише пізнають його як певний ідеал, еталон загальної справедливості.

У природно-правовій теорії домінує антропологічне пояснення права та причин його виникнення. Якщо право породжене незмінною природою людини, то воно вічне і незмінне, допоки існує людина. Однак, такий вис­новок навряд чи можна вважати науково обґрунтованим.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. зароджується ряд нових концеп­цій природного права, які продовжували традиції філософського осмис­лення права і спиралися на різні доктрини, що склалися у сучасній західно­європейській і американській філософії, – неотомізм, неокантіанство, неогегельянство, екзистенціалізм, феноменологію, персоналізм. Як і класичні вчення XVII-XVIII ст., сучасні природно-правові теорії визна­ють існування поряд з позитивним правом (законами і звичаями) ідеаль­ного порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок і називають природним правом. Згідно з таким підходом, закони держави є дійсними і легітимними лише тоді, коли вони відповідають ідеальному праву.

Сучасне розуміння природного права, разом з тим, істотно відріз­няється від попередніх тлумачень. У порівнянні з епохою буржуазних революцій корінним чином змінилися передусім погляди на людину як носія природних прав. На противагу доктринам минулого, заснованим на уявленнях про ізольованого, відокремленого індивіда, філософія і правоз­навство XX ст. розглядають людину з точки зору її соціальних визначень, як учасника багатоманітних суспільних зв'язків. У перелік природних прав включають не тільки невід'ємні права особистості, покликані гарантува­ти її незалежність від державної влади, але й соціально-економічні права, політичні свободи, права соціальних спільнот (наприклад, право націй на самовизначення, право народу встановлювати і змінювати конституцій­ний лад в країні тощо). Новітні природно-правові вчення змикаються з теоріями соціальної держави і плюралістичної демократії.

З цим пов'язана і інша особливість сучасних концепцій. Природне пра­во у них більше не розглядається як сукупність непорушних, раз і назавж­ди встановлених розумом приписів. Метафізичним і апріорним доктринам епохи Просвітництва протиставляють ідеї „природного права із змінним змістом" (термін введено у вжиток німецьким юристом Р. Штаммлером), принципи правосвідомості, що історично розвивається, моральні і духовні цінності конкретного суспільства чи народу. Іншими словами, природно-правові світогляди у сучасній юриспруденції поєднуються з історичним і соціологічним вивченням правових ідеалів. У юридичній науці такий підхід іменували „відродженим природним правом", розуміючи під ним відродження на новій методологічній основі традицій раціоналістичного обґрунтування права, які були перервані у другій половині XIX ст. розвит­ком юридичного позитивізму і формально-догматичної юриспруденції.

Неотомісти (Ж. Маритен, В. Катрайн, І. Месснер) підносять своє ро­зуміння природного закону до філософії Фоми Аквінського. Найяскраві­ший представник сучасного томізму – французький філософ і громад­ський діяч Жак Маритен. Головні його твори, присвячені проблемам соціально-політичної теорії, – „Інтегральний гуманізм", „Права людини і природний закон", „Людина і держава". Концепція Маритена, як і конце­пції інших представників неотомізму, побудована на поєднанні традицій­них для релігійної філософії уявлень про божественне походження держа­ви і права з положеннями сучасної науки, принципами історизму, ідеями розвитку культури і соціальної обумовленості політики. Філософ прагнув виробити „інтегральну" доктрину, відкриту для гуманістичних та демокра­тичних поглядів сучасної епохи. У своїх працях Маритен проводив відмін­ність між першопричиною соціальних інститутів (вбачаючи таку у божес­твенному Провидінні) та реальною детермінацією подій, що відбувалися у суспільстві. „Походячи цілковито від народу, влада початково походить від Бога", – писав він. Вчення Маритена являло собою не що інше, як один із варіантів модернізації соціальної теорії католицизму відповідно до умов високо розвинутого індустріального суспільства.

Джерелом природного закону, згідно з його концепцією, є Бог, який володіє абсолютним суверенітетом над своїми створіннями і не несе пе­ред ними жодних моральних зобов'язань. Маритен визначав природний закон як встановлені божественним розумом „універсальні норми права і обов'язку". Бог – перший принцип природного права. Людина ж має природні права і здатна усвідомити їх лише в силу своєї причетності до божественного розуму. „Особистість володіє абсолютним достоїнством, оскільки перебуває у прямих стосунках з Абсолютом". Як ревний католик, Маритен був переконаний, що віруючі повніше і глибше відчувають велін­ня природного закону, ніж атеїсти. В його працях також підкреслювалася роль католицької церкви як охоронниці природного права. Визнаючи існування вічного і незмінного закону, Маритен вважав, що природне право розкривається людям поступово, у міру розвитку культури і набли­ження людини до бога. Кожна епоха, вважав він, має свій „історично кон­кретний ідеал". У зв'язку з цим, Маритен оцінював як безплідні спроби скласти повний „каталог" (перелік) природних прав індивіда на всі часи. „Декларація прав людини ніколи не буде вичерпною і остаточною. Вона завжди буде залежати від рівня моральної свідомості і рівня цивілізації в даний період історії". Сучасна епоха, на думку філософа, характери­зується прагненням розширити і оновити розуміння природного права, що склалося у XVIII ст.

Маритен навіть запропонував власну класифікацію прав людини, розділивши їх на три групи. Фундаментальні права особистості (людини як такої) включають в себе: право на життя і особисту свободу, право на шлюб, право приватної власності, право на прагнення до щастя і т. ін. Ці права є природними у суворому значенні слова, адже коріняться у самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Мари­тен, належить світу вищих цінностей. Політичні права (права громадя­нина) визначаються законодавством країни, однак опосередковано вони залежать від природного права і утворюють його продовження, оскільки настанови державної влади стають законом лише в силу їх відповідності природному праву. До політичних прав він відносив: право народу встано­влювати конституцію держави і визначати форму правління, право грома­дян на активну участь у політичному житті, у тому числі у виборах, право об'єднання у політичні партії, свобода висловлювань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом. Згідно з поглядами Маритена, реаліза­ція цих прав під егідою церкви приведе до встановлення християнської демократи, тобто „побудованої за християнськими принципами світської держави". Зрештою, соціальні права людини (права працюючого) охоп­люють: право на працю, право об'єднання у профспілки, право на спра­ведливу заробітну платню, право на соціальне забезпечення і соціальний захист тощо. Працюючі мають право брати участь за наявності відповідних умов в управлінні підприємством, стати його співвласниками. Визнання соціальних прав особистості поряд із правом приватної власності дозво­ляє, вважав Маритен, уникнути вад як капіталізму, так і соціалізму.

Сучасні теорії природного права одержали найбільше розповсюджен­ня у середині XX ст. Інтерес до них здебільшого був обумовлений праг­ненням демократичних кіл покінчити з практикою авторитарних режимів на європейському континенті. Природно-правові концепції того часу відіграли вагому роль у дискредитації фашизму, в утвердженні загально­людських цінностей і норм міжнародного права як підвалин сучасної демократії. Однак, з прийняттям правозахисних актів міжнародного права вплив природно-правових вчень почав спадати. Політики та юристи, аргументуючи свої позиції з приводу прав людини, вважали за потріб­не посилатися на ці міжнародні акти, і в багатьох країнах інтерес до тео­рії природних прав особистості було втрачено. „Ця індивідуалістична філософія природного права усюди вичерпала себе і не зустрічає більше співчуття з боку законодавців та впливових мислителів", — констатував у 1972 році французький соціолог Р. Арон. Водночас В. Майхофер та А. Кауфман — найяскравіші представники природно-правової школи у німецькій юриспруденції, виступили з заявами про безперспективність подальших теоретичних досліджень природного права.

Природно-правова теорія відігравала і відіграє позитивну роль у захисті прав і свобод людини і найбільший прояв мала у період революцій­них підйомів. Вона ніколи не сходила з арени правової думки. Недоліком її є те, що уяву кожного про право як справедливе начало не завжди можна втілити у правову реалію.

Історична школа права

З критикою раціоналізму теорії природного права і притаманній Просвітництву віри у всесилля закону на початку XIX ст. виступив ряд німецьких юристів, що утворили історичну школу права. Представники історичної школи доводили, що немає природного права, а є лише пози­тивне право, яке має свої закони розвитку, незалежні від розуму. Саме право — історична спадщина народу, що не може і не повинна змінювати­ся. Істинним буттям, джерелом права є не закон, що розуміється довіль­но, змінюється або скасовується державою, а звичай, який виражає дух народу.

Засновником історичної школи права був професор права в Геттінгені Ґустав Гуго. У праці „Підручник природного права, або філософія пози­тивного права" Гуго заперечує основні положення теорії природного пра­ва. Він відкидає і концепцію суспільного договору, мотивуючи це рядом підстав.

По-перше, таких угод ніколи не було — всі держави і установи вини­кали і змінювалися іншими шляхами.

По-друге, суспільний договір практично неможливий — мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне під­порядкування установам, про які вони судити ще не можуть, а також про підкорення ще невідомим людям.

По-третє, концепція суспільного договору шкідлива — жодна влада не буде міцною, якщо обов'язок підкорятися залежить від дослідження його історичного походження з договору. Влада і право виникали по-різному. Ніякий їх різновид не відповідає цілком і повністю розуму, вони визнають­ся не безумовно, а тільки тимчасово правомірними, однак те, що визнано або визнавалось багатьма людьми, не може бути абсолютно нерозумним.

Право, писав Гуго, виникає з потреби розв'язання суперечок. Юридич­ний порядок — це такий порядок, за якого суперечки, що виникають, розв'язуються третіми особами. Таке розв'язання суперечок надано владі; ознака права — примус, але право — це не тільки настанова держави. Неза­лежно від законодавчої влади з давніх часів існує і розвивається звичаєве право, право народів (міжнародне право) тощо.

У статті „Чи є закони єдиними джерелами юридичних істин" Гуго порівнює право з мовою і звичаями, які розвиваються самі по собі, без договорів і приписів, від випадку до випадку. Право розвивається так, як правила будь-якої гри, де на практиці часто зустрічаються ситуації, не пе­редбачені спочатку встановленими правилами. У процесі гри виникають і поступово одержують визнання певні способи розв'язання цих ситуацій. Хто їх автор? Всі — і ніхто. Те саме і з правом — воно складається із зви­чаїв, що виникли і одержали визнання в середовищі народу. Звичаї мають ту перевагу перед законом, що вони загальновідомі і звичні. Багато законів і договорів ніколи не виконується. Скільки разів в Геттінгені влада пере­йменовувала вулиці — але всі їх звично називали і називають по-старому. Історично складений звичай і є істинне джерело права.

У конкретно-історичних умовах ця концепція була апологією фео­дального звичаєвого права, що збереглося в Німеччині аж до початку XX ст. Гуго виправдовував рабство, вважав становище раба кращим, аніж становище жебрака, обґрунтовував право держави обмежувати свободу думок і взагалі будь-яку свободу в ім'я загального суспільного блага.

Другим представником історичної школи права був професор Бер­лінського університету Фрідріх Карл Савіньї. В 1814 році була опублі­кована брошура юриста Тібо з закликом скликати з'їзд юристів, теорети­ків і практиків для розробки загального для всієї Німеччини цивільного уложення. Савіньї відповів Тібо того ж року брошурою „Про призначення нашого часу до законодавства і правознавства". Савіньї прагнув довести помилковість судження, що право створюється законодавцем. Воно, на думку, Савіньї, не залежить від випадку чи свавілля. Право всіх народів складалося історично, так само, як і мова народу, його звичаї і політичний устрій. Будучи продуктом народного духу, право живе у загальній свідо­мості народу у формі не стільки абстрактних понять, скільки живого спри­йняття юридичних інститутів.

Спочатку право існує у загальній свідомості як „природне право", знаходячи формальний вираз у символічних діях, що супроводжують встановлення або припинення юридичних відносин. Розвиваючись разом з народом та його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів, відокремлених у суспільний стан. Наукова обробка права юристами — обов'язкова і необхідна передумова законодавчої діяльності. Однак у Німеччині, підсумовував Савіньї, час для законодавчих робіт не прийшов — в юриспруденції панує хаос суперечливих поглядів і думок, а не органічна наука, здатна виробити злагоджене уложення. Що в таких умовах зміг би створити запропонований Тібо загально німецький з'їзд юристів?

Послідовником Савіньї був його учень Георг Фрідріх Пухта. Пухта писав про природний саморозвиток права, яке зростає з народного духу, як рослина з зерна. Воно витікає з народного духу так само, як мова і зви­чаї. Усвідомлення права виникає ще у сім'ях, однак усвідомлення нечітке; з утворенням народу воно виступає на перший план, адже люди пов'язані взаємним визнанням прав, через що у народу формується юридична свідо­мість. Для охорони права від порушень народ створив державу.

Початковою формою права Пухта називав звичай, що витікає з народ­ної свідомості. Потім для вираження звичаїв в твердій формі створюється законодавство. Потім виникає юриспруденція, право юристів, що розкри­ває юридичні положення, які лежать в глибині народного духу, але не виражені ясно звичаєм і законом. І законодавець, і юристи не створюють норми права, а лише сприяють розкриттю різних боків народного духу.

Право і держава, писав Пухта, витікають, зрештою, із божественної волі через народну волю (як вираз народного духу). Народ він визначає як єдине поєднання людей, пов'язаних загальним спільним походженням, мовою і місцеперебуванням.

Пояснюючи рецепцію римського права в країнах Західної Європи, Пухта писав, що у праві поряд з національними началами, що виражають народний дух, можуть існувати деякі загальні начала, що роблять можли­вим використання народом чужого права. Це пояснюється тим, що пред­ставники історичної школи звертали основну увагу на розвиток приватно­го права. Одне із своїх завдань вони вбачали в тому, щоб в процесі рецепції римського приватного права звільнити його від застарілих форм і органіч­но поєднати те, що залишиться, з традиційними для тогочасної Німеччини уявленнями про приватне право.

Позитивне значення цієї теорії полягає у тому, що вона акцентувала увагу на вивченні історії права, його джерел і тим самим накопичувала ве­ликий теоретичний матеріал з цього проблемного питання. Однак ця тео­рія захищала феодально-кріпосницькі інститути, тобто носила консервативний характер. До того ж у ній присутні елементи містичного характеру („дух права", „народний дух"). В цьому — її суттєвий недолік.

З розвитком суспільних відносин на зміну історичній школі права приходить концепція юридичного позитивізму.

Юридичний позитивізм

Панівним напрямом буржуазної юриспруденції другої половини XIX ст. залишався юридичний позитивізм, що зародився в Англії і отримав найбільш широке обґрунтування у книзі німецького юриста К. Бергбома „Юриспруденція і філософія права" (1892 р.). Спираючись на філософсь­кий позитивізм Огюста Конта, Бергбом виступає проти „метаюридичних" принципів та ідей, що вносяться в юриспруденцію теорією природного права, вчення про „народний дух" історичної школи права, усіма тими до­ктринами, які намагаються дослідити не реально діюче, а припустиме чи бажане право.

Згідно теорії Бергбома, наука повинна вивчати, а не оцінювати чи вимагати; вона повинна мати справу тільки з реальними предметами та досліджувати їх методом досвіду. У цьому зв'язку теорія права повинна займатися тільки об'єктивно існуючим правом, заснованим на правотвор-чих фактах, тобто законодавчій діяльності держави. Саме діюче, чинне, позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює стійкий правопорядок, що стоїть над громадянами, над владою, над держа­вою. Оскільки природне право являє собою не більше, аніж просте припу­щення, до того ж дещо суб'єктивне і фіктивне, воно, якщо його серйозно сприймати як явище правового порядку, тягне за собою руйнацію право­порядку і анархію. Не можна вирішувати виникаючі на практиці юридич­ні справи, виходячи з природно-правової доктрини, що поділяє право на природне і позитивне: „Прихильник природного права має відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, має від­кинути природне. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з точки зору практичного юридичного життя неможливим". Єдине реальне право те, яке виражене в законі. „Сутність будь-якого права полягає у тому, що воно діє". Норма — це альфа і омега права, його початок і кінець, поза межами закону немає ніякого іншого права. Услід за французькими екзегезами (тлумача­ми, коментаторами Цивільного кодексу) Бергбом розглядав право як дещо логічно завершене і безпрогалинне — праву притаманна та ж непроник­ність, що й фізичному тілу. Все завдання суду полягає в тому, аби на основі логічного тлумачення тексту закону визначити рішення у даній справі.

У Цивільному кодексі Наполеона (1804 р.) безпрогалинність пра­ва була піднесена до рівня закону: „Суддя, який відмовиться судити під приводом мовчання, темноти чи недостатності закону, може підлягати переслідування за обвинуваченням у відмові в правосудді". Аналогіч­ні ідеї обґрунтовували французькі юристи-позитивісти. „Приватне та публічне право входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому набувають якості права", — писав французький юрист Кабанту (1867 р.). Відповідно, природне право (право народів), що знаходиться поза межами діючого законодавства, він пропонував називати соціальною філософією (оскільки мова йде про порядок приватних інтересів), політичною філосо­фією (оскільки мова йде про систему публічних інтересів) і дипломатич­ною філософією (оскільки мова йде про міжнародні відносини).

Услід за главою англійської аналітичної школи Джоном Остіном, який 1832 року опублікував свою відому працю „Лекції з юриспруденції або Філософія позитивного права", і який вважав, що право — це наказ, який виходить від правителя, континентальний позитивізм вбачав джере­ло права у суверенній владі, в державній волі. Звідси робилися висновки про верховенство закону, про підкорення суддів лише закону. Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення право­вих норм, особливо прийомів логічних, граматичних та систематичних.

Догма права, обґрунтована юридичним позитивізмом, має першочер­гове значення для правозастосовної діяльності, особливо в періоди віднос­но стабільного розвитку громадянського суспільства. Розвиток товарно-грошових відносин і товарообміну неминуче породжує ріст числа договорів і, відповідно зростання чисельності спорів, зіткнень приватно підприєм­ницьких інтересів, що потребують судового розгляду і розв'язання. Роль права як цілком визначеного, встановленого державою правила належно­го, зверненого до майбутнього, у цих умовах також різко зростає. З іншого боку, існування кодифікованого чи іншим чином систематизованого пра­ва, адекватного потребам громадянського суспільства, породило необхід­ність у звільненні юридичного мислення і юриспруденції від ідеології, ети­ки, філософії, політики, політекономії, що вносять у практику реалізації права „метаюридичні" начала, що відносяться до сфери інших наук. Фор­мально-догматичний підхід, дуже ретельно розроблений і обґрунтований юридичним позитивізмом, лежить в основі законності правозастосовної діяльності.

І все ж юридичний позитивізм не створив істинної теорії права. Відмова від „оціночних суджень" та від філософських підходів до права виводив за межі правознавства не тільки всю критику права (відомо, що розбіжностей і прогалин у законах уникнути ніколи не вдавалося), але й прогностичний підхід до самого права, тобто проблему його удоско­налення і розвитку. Юридичний позитивізм не міг дати відповіді також на найважливіше питання: як забезпечити законність (правомірність) правотворчої діяльності держави, якщо сама вона є сила, що творить пра­во. Вся теорія юридичного позитивізму ґрунтувалася на припущенні, що держава є правовою, однак це припущення неодноразово спростовувалося практикою, а до обґрунтування правової держави могло вести тільки вив­чення „метаюридичних" засад. Зрештою, скільки б значною не була заслу­га юридичного позитивізму в обґрунтуванні законності і правопорядку, проблема прав людини була ним відкинута разом з теорією природного права, а сама людина в праві і правопорядку визнавалася лише „фізичною особою, наділеною „суб'єктивними правами", що виводилися із текстів законів, а не з природи самої людини.

Ідеї школи юридичного позитивізму знайшли своє відображення також упрацяхросшських (Шершеневич,Катков) таукраїнських (Ренненкампф) вчених (60-70-і рр. хіх ст.). Вони представляли дві течії: власне юридичний позитивізм і соціальний напрям в теорії права. Однак об'єднувало їх те, що право всіма ними розглядалося з суто формальних позицій.

Школа „вільного права"

Розвиток громадянського суспільства призвів до ускладнення суспільних відносин, до виникнення нових соціальних явищ, які потребу­вали правового Пізнання, однак не вміщувалися у юриспруденцію понять, засновану на ^текстах закону. Наприкінці ХІХ — на початку XX ст. вини­кає ряд теорій і Шкіл, що виступали з критикою юридичного позитивізму, протиставляли закону право, тлумачене дуже широко.

Виникнення різних теорій права, кожна з яких заперечувала поняття інших шкіл і теорій було настільки бурхливим, що деякі вчені назвали це кризою сучасного праворозуміння. Критика догматизму юридичних пози­тивістів, особливо їхніх ідей про безпрогалинність і логічну завершеність права, вираженого у законах, одержала широке розповсюдження в країнах континентальної Європи. Застарілість юридичного позитивізму понад усе підкреслювалася фахівцями-цивілістами, криміналістами, у полі зору яких була практика, Нравозастосовний процес. Вони закликали шукати право в житті, у суспільних відносинах, виступали проти „сліпого буквоїдства дог­матики. Право, на їх думку, не може бути зведено до норм закону. Писане право — абстрактне, безособове, схематичне; життя — конкретне, різно­манітне, мінливе; не все те, що записано у законі, втілюється на практиці, і, навпаки, чимало з того, що склалося на практиці поза межами існуючого закону, має, за їх твердженням, правовий характер.

Ці юристи-практики закликали до розробки „нового вчення про право", широкої концепції, яка виводила б право далеко за межі закону. Значного розповсюдження ця ідея набула в Німеччині і Австро-Угорщині (Герман Канторович, Євген Ерліх, Ернст Фукс та ін.), а також у Франції (Фран-суа Жені та ін.). Канторович називав цей напрям „рухом на користь віль­ного права", інші — „школою вільного права". Представники цієї школи стверджували, що закон „ще не є діюче право. Все, що законодавець у змозі створити, це лише план, лише нарис майбутнього бажаного правопорядку"; „не все діюче право діюче і не все дійсне право виражене в писаних нормах". У законі неминучі прогалини, до того ж закон — це не єдине джерело права. Протиставляючи „мертвій букві закону" практику, вони закликали шукати право у житті, суспільних відносинах, у правосвідомості, у почутті справед­ливості, у емоціях, у психології суспільства; у право включалися „звичаї обороту", „життєві інтереси", „природа речей", „фактичні відносини" тощо. Особливу увагу і значення правознавці школи „вільного права" нада­вали діяльності суддів, їх вільному переконанню, „вільному знаходженню права". Застосування права (винесення рішень) підпорядковано не тільки правилам формальної логіки, але і почуттям, емоціям, інтуїції кваліфіко­ваних юристів. Канторович та Ерліх часто посилалися на середньовічно­го юриста Бартоліуса, який інтуїтивно („по справедливості") вирішував правові казуси, а потім доручав учням підібрати для цих рішень обґрунту­вання з джерел римського права.

На прикладах різних тлумачень і аналогії Канторович прагнув до­вести, що джерелом правових конструкцій є „не закон і не логіка, а вільне право чи воля: або воля досягнути бажаних результатів, або воля уникну­ти результатів небажаних". Все це, однак, не означало заперечення закон­ності і закону. Головним визнавалося рішення intre legem (за законом), а у випадку прогалин в законі praeter legem (крім закону). Рішення contra legem (проти закону) допускалися як дужий рідкий виняток, до того ж більша частина теоретиків взагалі відкидала можливість таких рішень. Школа „вільного права" не створила єдиної концепції права (теорій було стільки, скільки теоретиків), але підготувала становлення психологічної і соціологічної теорій права.

Помітним представником школи „вільного права" був австрійський професор Євген Ерліх. Найбільш значний його твір — „Основи соціоло­гії права" (1913 р.). Критикуючи юридичний позитивізм, Ерліх закликав досліджувати „живе право": „Лише те, що входить до життя, стає живою нормою, все інше — лише голе вчення, норма рішення, догма чи теорія". Право, на його думку, існує і розвивається передусім як організаційні нор­ми союзів, із яких складається суспільство (сім'ї, виробничі об'єднання, корпорації, асоціації, кооперативи тощо).

„Право — це передусім організація", — писав Ерліх. Організаційні нор­ми складаються у суспільстві самі собою, випливають із торгівлі, звичаїв, традицій, статутних положень різних організацій; ці норми („самодіючий порядок суспільства", „громадське (цивільне) право") створюють, за його твердженням, право першого порядку. Для охорони права першого порядку і регулювання спірних відносин створюються „норми рішень", що утворю­ють право другого порядку; ці норми створюються діяльністю держави і юристів. До права другого порядку належить кримінальне, процесуальне, поліцейське право, що не регулюють життя, а повинні лише підтримува­ти організаційні норми. Результатом взаємодії громадського (цивільного) права, права юристів і державного права є „живе право", яке не встановле­не у правових положеннях, але панує у житті. „Живе право — це є внутріш­ній порядок людських союзів", — підкреслював Ерліх. Ці союзи (вільне об'єднання членів громадянського суспільства) захищені від свавільного втручання держави та її органів, які повинні лише охороняти союзи і ство­рювати сприятливі умови для їх діяльності.

Закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки один із способів його забезпечення; застосування закону має бути підпорядковано тільки цій меті, і до того ж головним способом існування „права рішень" (права друго­го порядку) є вільне знаходження права суддями, що розглядають конкрет­ні справи. Ерліх писав, що „вільне знаходження права не означає свободу суддів від закону", однак стверджував, що завдання суддів і юристів не в тому, щоб логічно виводити рішення окремих випадків із нормативних розпоряджень закону. У правосудді вирішальна роль належить не „мерт­вим параграфам закону", а вільному слову кваліфікованих юристів. Цьому слову вирішальна роль має належати і у законотворчості, оскільки „право юристів" завжди складається до прийняття закону (звідки ж іще узятися життєвому закону — звичайно, не з надуманої довільної творчості депу­татів парламенту).

Школа „вільного права" не одержала поширення у країнах англо-аме-риканської правової системи, де судова практика могла досить оперативно реагувати на соціальні зміни без додаткового теоретичного обґрунтуван­ня. Однак вчення Ерліха справило чималий вплив на соціологічну юрис­пруденцію американця Роско Паунда, а ідеї школи „вільного права" про судову правотворчість були співзвучні ідеям „реалістичної школи права".

Соціологічна теорія права

Формування соціологічного напряму у сучасній теорії права почалося наприкінці XIX ст., коли соціологія виділилася в окрему галузь знань і її методи одержали широке розповсюдження в суспільних дисциплінах.

Значну роль у розвитку соціологічного правознавства у XX ст. відіграв американський юрист Роско Паунд. Він викладав у найбільших університе­тах США і протягом багатьох років був деканом Гарвардської школи пра­ва. В 1950—1956 рр. Паунд — президент Міжнародної академії порівняль­ного правознавства. Свої теоретичні погляди він виклав у ряді невеликих монографій, зміст яких згодом узагальнив в п'ятитомній „Юриспруденції".

Світоглядною основою вчення Паунда послужили ідеї прагматизму — провідного напряму у філософії США початку XX ст. Наріжний постулат філософії прагматизму твердить: будь-які теоретичні побудови необхідно оцінювати з точки зору їх практичного значення, або користі. Притриму­ючись цього принципу, Паунд закликав юристів не обмежуватися вивчен­ням „права в книгах" (права у законі, у нормативних актах) і звернутися до аналізу „права в дії". Юридична наука, вважав він, покликана показати, як право реально функціонує і впливає на поведінку людей. Протиставлення „права в книгах" і „права в дії" з часом стало лозунгом всієї прагматистсь-кої юриспруденції у США. Соціологічна спрямованість концепції Паунда найбільш яскраво проявилася у тлумаченні права як форми соціального контролю. Згідно з поглядами вченого, право є одним із способів контро­лю за поведінкою людей поряд із релігією, мораллю, звичаями, домашнім вихованням. Такий підхід орієнтував юридичну науку на вивчення права в контексті соціальних відносин, вимагав враховувати взаємодію правових норм з іншими регуляторами суспільного життя.

Від початку, у давнину, механізми соціального контролю перебува­ли у нерозчленованому стані і право було не відокремленим від релігії і моралі. Значення правових способів впливу на поведінку індивідів, на думку Паунда, зростає разом із розвитком держави починаючи з XVI ст. У сучасну епоху, коли держава бере на себе тягар розв'язання конфліктів індустріального суспільства, право стає найважливішим засобом здійснен­ня соціального контролю. „Всі інші види соціального контролю сьогодні діють під наглядом і у відповідності з вимогами права".

Паунд виділяє у сучасному праві три аспекти.

По-перше, право — це правовий порядок чи режим регулювання соціальних відносин шляхом систематичного і упорядкованого застосу­вання сили органами держави.

По-друге, правом називають офіційні джерела, які слугують приводом до дії при винесенні судових і адміністративних рішень.

По-третє, право є судовий і адміністративний процес. Якщо звести ці визначення в одне, то, за словами Паунда, ми прийдемо до розуміння права як „високо спеціалізованої форми соціального контролю, що здійс­нюється на основі владних приписів в рамках судового і адміністративно­го процесу".

У цих роздумах американського теоретика слід звернути увагу на наступне. Передусім відмітимо, що наведені формулювання не містять виз­начення сутності права. Прихильники прагматистської юриспруденції у своїх концепціях прагнули розкрити не сутність права, а сукупність його значень, які прийняті серед юристів, особливо серед юристів-прак-тиків. Саме тому тричленне визначення було побудоване Паундом як синтез соціологічних, нормативних і практико-процесуальних уявлень про право. Погляди Паунда розвивалися у руслі ідей, що отримали назву багатоаспектного підходу до дослідження права. Узгодити різні визначен­ня в концепції пропонувалося за допомогою поняття мети. У одній із своїх ранніх праць Паунд протиставив це поняття категорії сутності, заявивши, що „дискусії про природу права сьогодні поступаються місцем розгляду його мети і призначення". Принцип доцільності права є осереддям його доктрини. Услід Рудольфу фон Ієрінгу, він вважав, що обґрунтування мети правопорядку має бути забезпечено концептуально-понятійною єдністю юридичної доктрини, оскільки дозволяє не лише узгоджувати різні визна­чення права, але і пов'язати загальнозначущі соціальні ідеали з інтересами та прагненнями учасників суспільних відносин.

Розглядаючи право як засіб (інструмент) реалізації соціально значу­щих цілей, Паунд надав своїм теоретичним побудовам інструменталістсь-кий характер. Серед американських юристів Паунд користується репута­цією одно із засновників сучасного інструменталізму.

Мета права, згідно з його концепцією, полягає у згладжуванні соціальних протиріч і конфліктів і досягненні цивілізованих відносин між людьми. Паунд не стомлювався повторювати, що право має слугувати не роз'єднанню членів суспільства, а, навпаки, зміцненню злагоди і кооперації між ними (такого роду погляди називають інтегративною моделлю права; на противагу їй виставляють конфліктні моделі, до числа яких відносять марксистське сприйняття права як засіб придушення класових противни­ків). У наш час, писав він, „намітилася тенденція до того, щоб усвідомлено спрямувати правові і політичні інститути на утвердження загальнолюдсь­ких цілей". Діяльність з установлення раціонального порядку у суспільстві уявлялася йому „соціальною інженерією". „Про роботу інженера судять за її відповідністю поставленим цілям, а не за тим, відповідає вона ідеальній формі певного традиційного плану чи ні. На відміну від минулого ми так само підходимо до діяльності юристів, суддів, законодавців. Ми хочемо вивчати правопорядок, замість того, щоб вести дискусії з приводу права та його істинної природи", — роз'яснював свою позицію вчений.

Водночас Паунд зумисне підкреслював, що соціальна інженерія за посередництва права виключає активне втручання держави у сферу приватних інтересів. Його вчення було спрямоване одночасно як проти соціалістичних ідеалів планової економіки, так і проти неолібералізму. Достатньо сказати, що він не підтримав „Новий курс", запроваджуваний адміністрацією президента Ф. Рузвельта. Палкий прихильник республікан­ської партії, Паунд виступав з помірковано-консервативних позицій, що передбачали досягнення соціальної рівноваги -шляхом пошуку компромі­сів і політично збалансованих державних рішень. Ключова роль у цьому процесі відводилася судам.

Паунд створив найбільш послідовний варіант прагматистської теорії права. Незважаючи на те, що прагматизм за останні роки скидається зі своїх позицій іншими доктринами, концепція Паунда продовжує справля­ти суттєвий вплив на розвиток політико-правової думки в США.

Психологічна теорія права

Виникнення психологічних концепцій права було пов'язане з проце­сом становлення психології як самостійної галузі знань. Інтерес суспільс­твознавців до проблем психологічної науки помітно зріс наприкінці XIX — на поч. XX ст., коли у ній одержали перевагу експериментальні методи досліджень і почали складатися великі наукові школи, які розходилися в тлумаченні психіки людини. Прийняті соціологами і юристами, ідеї цих шкіл поклали початок формуванню нових напрямків суспільної-політич-ної думки. Оригінальну психологічну теорію права висунув Лев Йосипо­вич Петражицький, професор юридичного факультету Петербурзького університету, випускник Імператорського університету Св. Володимира. Його погляди найбільш повно викладені у праці „Теорія права і держави у зв'язку з теорією моральності" (1907 р.).

Петражицький виходив з того, що право коріниться у психіці індиві­да. Юрист вчинить помилково, стверджував він, якщо стане відшукувати правовий феномен „десь у просторі над чи між людьми, у „соціальному середовищі", між тим як цей феномен відбувається у нього самого, в голо­ві, у його ж психіці, і тільки там". Інтерпретація права з позиції психології індивіда, вважав Петражицький, дає змогу поставити юридичну науку на ґрунт вірогідних знань, отриманих шляхом самоспостереження (методом інтроспекції) чи спостережень за вчинками інших осіб.

Джерелом права, за переконаннями теоретика, виступають емоції лю­дини. Свою концепцію сам Петражицький називав „емоційною теорією" і протиставляв її іншим психологічним тлумаченням права, що виходили з таких понять, як воля чи колективні переживання у свідомості індивідів. Емоції слугують провідним спонукальним („рушійним") елементом психіки. Саме вони примушують людей здійснювати вчинки. Петражицький розрізняв два види емоцій, що визнають відносини між людьми: моральні і правові. Моральні емоції є односторонніми і пов'язаними з усвідомлен­ням людиною своїх зобов'язань чи обов'язків. Норми моралі — це внутріш­ні імперативи. Якщо ми подаємо з почуття обов'язку милостиню, наво­див приклад Петражицький, то у нас не виникає уявлень, що жебрак має право вимагати якісь гроші. Зовсім інша справа — правові емоції. Почуття обов'язку супроводжується у них уявленням про правомочності інших осіб, і навпаки. „Наше право є не що інше, як закріплений за нами, той, Що належить нам як наше майно — борг іншої особи". Правові емоції є двосторонніми, а виникаючі з них правові норми носять атрибутивно-імперативний (право зобов'язуючий) характер.

Теорія Петражицького безмежно розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, пов'язані з уявленнями про взаємні права і обов'язки. Петражицький відносив до правових норм правила різних ігор (в тому числі, дитячих), правила ввічливості, етикету тощо. У його працях спеціально застерігалося, що правові норми створю­ються не шляхом узгодження емоцій учасників суспільних відносин, а кожним індивідом окремо: „Переживання, які присутні у психіці лише одного індивіда і не здобувають визнання з боку інших, не перестають бути правом". На цій підставі Петражицький допускав можливість існування правових відносин з неістотами, тваринами і нематеріальними суб'єктами, такими, як бог чи диявол. Наведені висловлювання викликали різку критику у вітчизняній науці. Юристи нерідко звертали увагу на абсурд­ність окремих положень теорії Петражицького, не помічаючи, що за ними стоїть теоретична проблема. Петражицький прагнув знайти універсальну формулу права, яка охоплювала б різні типи праворозуміння, відомі історії (включаючи угоди з богом і дияволом в правових системах минулого). Його концепція стала однією з перших спроб прослідкувати формування юридичних норм у правосвідомості, хоча у багатьох теоретичних аспектах вона виявилася незрілою. Численні правові норми, створювані індивіда­ми, неминуче вступають у протиріччя одна з одною, вказував Петражи­цький. На ранніх етапах історії способом їхнього забезпечення виступала самоправність, тобто захист порушеного права самим індивідом або гру­пою близьких йому осіб. З розвитком культури правовий захист і репресія упорядковуються: виникає система фіксованих юридичних норм у формі звичаїв і законів, з'являються установи публічної влади. Монополізуючи функції примусу, державна влада сприяє „визначеності права". Розви­ток звичаїв і законодавства разом з тим не витісняє повністю з ужитку індивідуальні правові переживання, стверджував Петражицький. У сучас­них державах поряд з офіційно визнаним правом існує, на його думку, без­ліч систем інтуїтивного права, як, наприклад, право заможних прошарків, право злочинних організацій тощо. Психологічна теорія у цьому плані наближувалася до ідей правового плюралізму, однак право соціальних класів і груп у ній було витлумачене індивідуалістично. „Інтуїтивних прав стільки, скільки індивідів", — підкреслював Петражицький.

Співвідношення інтуїтивного і офіційного права, за теорією Петражицького, у кожній країні залежить від рівня "розвитку культури, стану народної психіки. Водночас Петражицький виступав за проведення все­осяжної уніфікації позитивного права, створення прогресивного якісно­го законодавства, яке, за його словами, прискорює розвиток інтуїтивного права навіть найменш культурних і цивілізованих прошарків суспільства. Водночас Петражицький підкреслював неприпустимість піднесення інтуї­тивного права навіть найбільш освічених соціальних класів до масштабу оцінки діючих законів. Реформи законодавства, як твердив він, треба про­водити на основі наукових знань. У зв'язку з цим ним висувався проект створення особливої наукової дисципліни – політики права. З точки зору Петражицького, філософія права розпадається на дві самостійні науки: теорію права і політику права. Теорія права має стати позитивною на­укою, без будь-яких елементів ідеалізму і метафізики. Політика права як прикладна дисципліна покликана поєднати позитивні знання про право з суспільним ідеалом, тобто надати наукове вирішення проблеми, що склада­ла зміст попередніх природно-правових вчень.

Петражицький не залишив детальних рекомендацій відносно практич­ного здійснення політики права. Своє завдання він бачив у тому, щоб намітити відправні принципи нової юридичної науки, обґрунтувати її необхідність. Цілком зрозумілим для нього було лише одне: панівне стано­вище у правовій політиці держави мають займати не примусові заходи, а механізми виховного і мотиваційного впливу на поведінку людей. Лише за допомогою таких механізмів офіційне право здатне спрямувати розвиток народної психіки до загального блага.

Петражицький вважав, що у майбутньому право вичерпає себе і пос­тупиться місцем нормам моральної поведінки. „Взагалі право існує через невихованість, дефектність людської психіки, його завдання полягає у тому, аби зробити себе зайвим і бути скасованим".

Вчення Петражицького користувалося великою популярністю серед представників немарксистського соціалізму в тогочасній Росії (П. О. Сорокін) та за її межами (Кнапп, Тар). Правова доктрина Петра­жицького привернула увагу соціологів до проблем нормативної природи і структури правосвідомості, стимулювала дослідження в галузі юридич­ної психології.

Позитивне значення цієї теорії полягає у тому, що вона обґрунтовувала необхідність використання психологічного фактору у розумінні права — у ході підготовки законів не можна не враховувати громадську думку, пра­восвідомість, правову культуру і правове виховання членів суспільства. До того ж дана теорія обмежується обґрунтуванням лише психологічного фактору у виникненні та функціонуванні права, що є її недоліком.

Правове вчення марксизму

Політико-правова теорія Карла Маркса і Фрідріха Енгельса скла­далася у процесі формування марксистського вчення в цілому. Великий вплив на цю теорію справили ідеї французьких соціалістів. Добре відомо, що французький соціалізм є одним з джерел марксизму. Наразі чимало положень політико-правової ідеології, які інколи вважаються надбанням виключно марксистської теорії, насправді були відомі і широко розпов­сюджені ще у французькій соціалістичній літературі 20-40 рр. XIX ст. Всі ці положення були включені у систему логічно зв'язаної і досить оригі­нальної доктрини, розробленої Марксом та Енгельсом.

За їх вченням, право носить класовий характер. У „Комуністичному маніфесті" (1848 р.) риторично звертаючись до буржуазії, вони писали: „Ваше право є лише піднесена до закону воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами вашого життя".

У праці „Критика Готської програми" (1875 р.) Маркс писав про дві фази комуністичного суспільства, у першій з яких збережеться „вузький горизонт буржуазного права" у зв'язку з розподілом за працею. У другій, вищій фазі комунізму, коли реалізується принцип розподілу за потребами, відпаде потреба у праві та державі.

Політико-правова доктрина марксизму містить ідею відмирання політичної влади (держави) в комуністичному суспільстві, коли не буде класів з протилежними інтересами. Ця ідея особливо ревно захищала­ся Енгельсом, який називав державу злом, яке передається у спадщину пролетаріату, що ставить собі за мету у майбутньому суспільстві відправи­ти державу, а заразом і право „в музей старожитностей, поряд із прядкою та бронзовою сокирою".

Марксизм, на відміну від інших соціалістичних теорій того часу, уник їхньої долі стати надбанням вузьких гуртків однодумців. Поширенню марксизму та його становленню як впливового напряму політико-право­вої ідеології сприяла організація Міжнародного Товариства Робітників (Інтернаціонал). Через цю організацію Маркс та Енгельс здобули можли­вість широкого на той час ідейного впливу на зростаючий робітничий рух, тим паче, ще з „Комуністичного маніфесту" марксизм був твердо орієнтований не на певну країну чи групу країн, а на світову пролетарську революцію.

Марксистська концепція походження права послідовно матеріалістична. Марксизм переконливо довів, що корені права криються у економіці, в базисі суспільства. Тому право не може бути вище економіки, воно стає ілюзорним без економічних гарантій. У цьому полягає безсумнівна заслу­га марксистської теорії та її ідейна цінність. Водночас марксизм так само жорстко пов'язує ґенезу права з класами і класовими відносинами, вбачає у праві лише волю економічно панівного класу. Однак право має більш глибокі корені, ніж класи, його виникнення обумовлене й іншими загально-соціальними причинами.

Нормативістська теорія права

Політико-правове вчення нормативізму своїми коренями сягає до формально-догматичної юриспруденції XIX ст. Воно склалося на основі методології, виробленої у юридичному позитивізмі, і являє собою реакцію на розповсюдження у сучасному західному правознавстві соціологічних, психологічних і новітніх етико-філософських концепцій.

Засновником і головним представником нормативістської школи був австрійський юрист Ганс Кельзен. Його теоретичні погляди остаточ­но сформувалися у період, що слідував за розпадом Австро-Угорської монархії. У той час Кельзен викладав у Віденському університеті і займався активною політичною діяльністю, виступаючи в ролі радника з юридич­них питань першого республіканського уряду. За дорученням К. Гребнера — глави нового уряду Кельзен очолив комісію з підготовки проек­ту Конституції (1920 р.), що юридично оформила і закріпила створення Австрійської республіки (ця Конституція діє і дотепер з деякими зміна­ми). Після аншлюсу Австрії нацистською Німеччиною вчений емігрував до Сполучених Штатів.

Кельзену належить велика кількість праць з загальної теорії права і держави, з конституційного і міжнародного права, а також чимало творів, присвячених спростуванню марксизму. Найвідоміша його праця — „Чис­та теорія права" — вийшла з друку у 1934 р. Під чистою теорією Кельзен розумів доктрину, з якої усунуті всі елементи, сторонні юридичний науці. Сучасні юристи, писав він, звертаються до проблем соціології та психоло­гії, етики і політичної теорії, нехтуючи вивчення свого власного предмету. Кельзен був переконаний, що юридична наука покликана займатися не соціальними передумовами чи моральними підставами правових наста­нов, як доводять це прихильники відповідних концепцій, а специфіч­но юридичним (нормативним) змістом права. У ході обґрунтування цієї позиції Кельзен спирався на філософію неокантіанства, прихильники якої розмежували дві галузі теоретичних знань — науки про існуюче і науки про належне. До першої групи наук належать природничі науки, історія, соціологія та інші дисципліни, що вивчають явища природи та суспіль­ного життя з точки зору причинно-наслідкових зв'язків. Другу групу — науки про належне — складають етика та юриспруденція, які досліджу­ють нормативно обумовлені відносини у суспільстві, механізми і способи, соціальної регламентації поведінки людей.

У науках про існуюче головним постулатом виступає принцип об'єктивної причинності, в науках про належне — принцип зобов'язання. У відповідності з цим вченням нормативісти закликали звільнити юриспру­денцію від дослідницьких прийомів, запозичених з інших галузей пізнан­ня. Як підкреслював Кельзен: чиста теорія „не заперечує того, що зміст будь-якого позитивного юридичного порядку, чи є то право міжнародне або національне, обумовлений історичними, економічними, моральними і політичними факторами, однак вона прагне пізнати право з внутрішньо­го боку, в його специфічно нормативному значенні". Чистота теорії права передбачає також виключення з неї ідеологічних оцінок. Кельзен одним з перших поставив завдання деідеологізації правознавства, створення суворо об'єктивованої науки про право і державу. Згідно з його поглядами, справжня наука носить релятивістський характер, оскільки визначає мож­ливість існування в суспільстві багатьох систем ідеології і заперечує пере­вагу якої-небудь з них над іншими. „Чиста теорія прагне подолати ідео­логічні тенденції і описати право таким, яким воно є, не займаючись його виправдуванням чи критикою".

Кельзен визначає право як сукупність норм, здійснюваних у примусо­вому порядку (це визначення використовується в концепції для диферен­ціації права від інших нормативних систем, таких як релігія і мораль). За вченням Кельзена, право старіше за державу. Воно виникло ще у первісну епоху, коли суспільство, дозволивши індивідам здійснювати акти приму­су (наприклад, акт кровної помсти) у одних випадках і заборонивши — у інших, встановило монополію на застосування сили для забезпечення колективної безпеки. Згодом правове суспільство переростає у державу, де функції примусу здійснюються централізованим шляхом, тобто спеціаль­но створеними органами влади. З утворенням таких органів децентралізо­вані способи примусу зберігаються лише поза межами держави — в сфері міжнародних відносин.

Сучасне йому право Кельзен розглядає як сукупність державних право-порядків і децентралізованого міжнародного права. У національних право­вих системах норми узгоджені між собою і розміщуються за щаблями, створюючи сувору ієрархію у вигляді піраміди (серед послідовників тео­ретика такий вираз отримав назву ступеневої концепції права). На верхівці цієї піраміди знаходяться норми конституції. Далі йдуть „загальні норми", встановлені у законодавчому порядку або шляхом звичаю. І, зрештою, останній щабель складають, так звані, індивідуальні норми, створювані судовими і адміністративними органами при вирішенні конкретних справ. З точки зору Кельзена та його учнів, внутрішньодержавне право виступає замкненою регулятивною системою, де кожна норма набуває обов'язковості завдяки тому, що вона відповідає нормі більш високого рівня. Джерелом єдності правової системи Кельзен називає основну норму — трансцендентально-логічне поняття („мисленнєве припущення"), яке дається нашою свідомістю для обґрунтування всього державного правопорядку в цілому. Основна норма безпосередньо пов'язана з конституцією, прийнятою у державі, і може бути представлена у вигляді наступного висловлювання: „Належить вести себе так, як приписує конституція". Таке твердження не містить нормативних приписів у власному розумінні слова. Його призна­чення в тому, щоб надати нашим уявленням про легітимність існуючого правопорядку логічно завершеної форми. „Згідно основної норми держав­ного правопорядку, ефективний уряд, який на підставі чинної конститу­ції створює дієві загальні та індивідуальні норми, є легітимний уряд цієї держави", - писав Кельзен.

Нормативістське вчення істотно відрізнялося від попередніх концеп­цій формально-догматичної юриспруденції. Кельзен модифікував юридич­ний позитивізм, включив до нього теоретичні конструкції, висунуті представниками соціального правознавства і філософії неокантіанства. З теоретиками соціологічної орієнтації нормативістів зближує тлумачення права як ефективно діючого, динамічного правопорядку. У теорії Кельзе­на поняття права охоплює не лише загальнообов'язкові норми, встанов­лені державною владою, але й процес їх реалізації на практиці. Досить показовим є те, що застосування загальних норм судовими і адміністра­тивними органами було розтлумачене ним як продовження правотворчої діяльності держави, як створення індивідуальних нормативних приписів. „Застосування права є також і творення права", - вказував Кельзен. У цій частині його доктрини методи юридичного позитивізму поєднуються з принципами функціонального підходу до вивчення нормативних систем.

Вчення Кельзена справило глибокий вплив на теоретичні уявлення і юридичну практику у країнах Заходу. Під впливом нормативізму право­знавці стали приділяти більше уваги протиріччям у праві, формуван­ню стійкої системи законодавства. З концепціями нормативізму також пов'язане широке розповсюдження у сучасному світі ідей верховенс­тва міжнародного права над законодавством окремих держав, створен­ня інститутів конституційного нагляду. Нормативізм йшов назустріч потребам сучасної юридичної науки, відповідав потребі у формалізації права, викликаної розвитком автоматизованих способів обробки норма­тивного матеріалу.