Глокая куздра штеко будланула бокра и курдячит бокренка.

ГРАМАТИКА

 

План

1. Граматика як розділ науки про мову.

2. Предмет морфології. Основні поняття морфології.

3. Частини мови і принципи їх виділення.

4. Синтаксис.

5. Типи синтаксичного зв’язку.

6. Одиниці синтаксису. Синтаксичні категорії.

Мова складається із слів, але самі по собі слова ще не становлять мови. Для того, щоб слова виражали думку, служили засобом спілкування, їх треба певним чином організувати, надати потрібної форми й пов’язати з існуючими в мові законами в словосполучення і речення.

Наприклад: слова студенти, лекція, слухати ніякої думки не виражають. А організовані в речення: Студенти слухають лекцію передають думку, зрозумілу кожному, хто володіє українською мовою.

Система існуючих у мові і об’єктивно діючих законів творення слів, зміни їх форми та сполучення у речення становить граматичну будову мови.

Наука, яка вивчає граматичну будову мови, тобто будову і форми слова та речення, називається граматикою (грец. Grammatiké techné – «писемне мистецтво», gramma – буква).

Граматична будова мови, як продукт багатовікового розвитку, відзначається великою стійкістю. Вона визначає специфіку мови, її національну самобутність.

Граматика складається із двох розділів – морфології і синтаксису.

 

Морфологія (morphe – форма, logos – слово, вчення) – розділ граматики, що вивчає системи форм слова, граматичні категорії форм, а також граматичні класи слів (частини мови). Тобто морфологія вивчає граматичні властивості слів.

 

Основною одиницею морфології, як і лексикології, є слово.

В лексикології вивчається його лексичне значення, походження, місце в словниковому складі (морфології – граматичні зміни та граматичні характеристики слова). Під лексичним значенням розуміємо реальний зміст слова, тобто співвідношення між звуковим комплексом, з якого воно складається, і поняттям або уявленням, яке ним називається. В лексичному значенні розкриваються певні явища дійсності.

Але слово не тільки щось називає – одночасно воно виражає якесь відношення того, про що сповіщається, до дійсності, до особи, до часу, кількості та ін.

Наприклад: Машина мого батька стояла за рогом. Іменник батько вжитий у родовому відмінку, виражає його відношення до слова машина, означаючи приналежність предмета певній особі. У словосполученнях книга сестри, хата матері, олівець Наталки родовий відмінок також має значення приналежності. Отже слова з різним лексичним значенням у реченні можуть виражати однакові відношення до інших слів.

Хлопчик взяв зі стола яблуко – слово взяв не тільки називає певну дію, що є його лексичним значенням, а й вказує на те, що ця дія була, що вона закінчилась у минулому, що її творила одна особа і т.д. Такі ж відношення дії до дійсності, часу особи виражають і дієслова з іншим лексичним значенням купив, приніс, зробив. Все це і є граматичні значення слова

Граматичне значення слова – таке додаткове абстрагуюче значення, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його основний (лексичний) зміст.

Лексичне значення	Граматичне значення
1. Конкретне значення, характеризує окреме слово. 2. Виражене основою слова.	1. Абстрактне, характеризує класи слів (вид – в усіх дієслів). 2. Виражене формальними показниками (тому його часто називають формальним значенням). Наприклад, орудний відмінок однини слова яблуня -ею, множини -ями; вищий ступінь порівняння прикметника – суфіксами - ш-, -іш-; доконаний вид дієслова робити – префіксом з-.

Таким чином, граматичне значення не є окремою рисою якогось одного слова, воно спільне для багатьох слів. Слова будинок, стіл, дуб для граматики є однаковими – це іменники чоловічого роду, називного відмінка однини.

Окреме слово може мати тільки одне лексичне значення, а граматичних кілька.

 

Важливість граматичного значення цікаво проілюстрував Лев Володимирович Щерба у відомому реченні з неіснуючими словами:

Глокая куздра штеко будланула бокра и курдячит бокренка.

 

Можливо, Щербу надихнув на це Льюіс Керрол своїми віршами:

Варкалось. Хливкие шорьки

Пырялись по наве

И хрюкотали зелюки,

Как мумзики в мове.

Тож, в граматичну структуру можна вкласти будь-який зміст, не тільки з видуманих, а й із запозичених слів: Нахалтитэ анпостижибль э наглёз вопиянт (з фольклору російських інституток початку ХХ ст.)

 

Мовні засоби, якими виражаються граматичні значення, називаються граматичними формами.

Формальні граматичні засоби бувають двох типів – парадигматичні і синтагматичні.

Морфологічна (словозмінна) парадигма – сукупність усіх словоформ (граматичних різновидів) слова. Здатність слова утворювати парадигму називають словозміною. Так, морфологічна парадигма слова школа утворена 14 словоформами (по 7 відмінків у однині і множині).

 

Словоформи бувають двох типів – синтетичні (прості) та аналітичні (складні). Тобто існують синтетичні і аналітичні способи вираження граматичних значень.

Якщо і лексичне, і граматичне значення виражаються в одному слові, то спосіб його творення називається синтетичним (лат. synthesis – з’єднання). (Тобто лексичне і граматичне значення синтезовані в одній морфемі.)

Якщо ж граматичне значення виражається допоміжними словами, то такий спосіб його вираження називається аналітичний (лат. analysis – роз’єднання): робитиму – буду робити.

Для вираження граматичних значень використовуються такі синтетичні мовні засоби:

1) афікси: закінчення (мова, мову, мові); суфікси, префікси (ясний – ясніший – найясніший – вищий, найвищий ступінь; писати – писа-в – минулий час дієслова);

2) наголос (землí – зéмлі, пíсні – піснí, засúпати – засипáти);

3) чергування звуків (англ. goose – geese, write – wrote, нім. Bruder (брат) – Brüder (брати); укр. садити – сидіти – сісти – допоміжна функція).

4) Суплетивізм – мовний засіб вираження граматичних значень за допомогою слів, утворених від різних коренів: гарний – кращий, я – мене, брати – взяти, один – перший; англ. he – him, good – better – best.

5) Редуплікація (вищий ступінь порівняння в казахській мові, наприклад: кизил - «червоний» – қизил-қизил – «найчервоніший», жақси – «хороший» – жақси-жақси – «найкращий», іноді з приєднанням губного приголосного на початку повтору: ак - «білий», а к-пaк – «найбіліший» або в кінці слова, як, наприклад, у раротонгській мові (на островах Тихого океану): nu – «великий» і nu-nui – «дуже великий»).

 

Аналітичні способи вираження граматичних значень:

1) службові слова (прийменники: до землі род.в. – на землі місц.в., частки: писав би, хай напише, артиклі *);

2) допоміжні дієслова: укр. буду писати, будеш писати; він був радий; англ. will write – is writing – have written.

3) cлова ступеня: більш – менш, найбільш – найменш; англ. more – most.

4) пусті слова: деякі службові слова супроводжують самостійні слова і висловлюють такі граматичні відтінки, які в інших мовах виражаються афіксами (англ. he-cat – she-cat, турецьк. erkek – «самець» і dişi – «самиця», і в укр. мові бувають аналогічні випадки: кит-самець, кит-самка; у багатьох мовах немає афіксальних можливостей утворити зменшувальні іменники типу книжечка, кошеня і т. п., тоді приходять на допомогу слова зі значеннями «син», «маленький» і т. п., і вони беруть на себе роль «порожніх слів»: в кит. мові [roy] – «собака», [ерл] – «син», а [rоу ерл] – «щеня»; у французькому chat ([ша]) – «кіт», petit – «малий», «маленький», a le petit chat – «кошеня»; в англ. book – «книжка», little - «маленький», a little book – «книжечка»; таке ж вживання слова зі значенням «син» при імені батька для вираження того, що в українській мові становить по батькові: давньоєврейське Бен-Акіба, арабське Ібн-Іскандер, тюркське Гулам-Огли і т. п., порівн. в офіційному російській мові XVIII-XIX ст. Іван Нікіфоров син Довгочхуна і т. п.);

5) порядок слів (допоміжна функція): Гнів викликав біль; бытие определяет сознание – значення відмінка виражається тільки через місце іменника щодо дієслова-присудка; Розумні діти – діти розумні – функція у реченні.

Є мови, в яких такі граматичні відношення, як відношення підмета і додатка (суб'єкта та об'єкта) не залежать від порядку слів; наприклад, у латинській мові вислів про те, що «батько любить сина», можна викласти шістьма різними «порядками»: 1) pater amat filium; 2) pater filium amat; 3) amat pater filium; 4) amat filium pater; 5) filium pater amat; 6) filium amat pater, де pater – «батько» завжди залишається підметом, а filium – «сина» - додатком.

У латинській мові порядок слів не виражає граматичних значень, і тим самим можливі будь-які перестановки слів у реченні без зміни значення цілого, тоді як в інших мовах це не так:

Нім.: der Voter liebt den Sohn; die Mutter liebt die Tochter;

Англ..: the father loves the son; the mother loves the daughter;

Франц.: Le pere aime le fils; la mere aime la fille.

Є такі мови, в яких порядок слів є вирішальним; так, наприклад, у казахській мові (де іменник і прикметник, як правило, не розрізняються) лише за порядком слів можна встановити, частиномовну віднесеність: сагат калта – «годинникова кишеня» (кишеня для годинника), а калта сагат – «кишеньковий годинник», ыдыс темир – «посудне залізо» (залізо для виготовлення посуду), а темир ыдыс – «залізний посуд»; в англ. мові: wall paper – «шпалери»), paper wall – «паперова стіна».

 

*Функції артикля:

1) граматичне позначення імені (іменної частини мови): нім. schreiben – «писать», a das Schreiben – «писання»; фр. diner, souper – «обедать», «ужинать», a le diner, le souper – «обед», «ужин», англ. play – «грай», a the play – «гра».

2) розрізнення категорій означеності / неозначеності: the – a (an) – в англ.; der – ein, die – eine, das – ein – в нім.; le – un, la – une – у фр. тощо.

3) для розрізнення роду: der Hausa – «чоловік з племені хауса» и die Hausa – «жінка з племені хауса» (зустрічається рідко – лише для назв народностей).

4) розрізнення числа: нім. das Fenster – «вікно», die Fenster– «вікна», der Arbeiter – «робітник», die Arbeiter – «робітники», фр. [ʃa] – «ша» – і «кіт», і «коти», але завдяки різним артиклям: [læʃa] означає «кіт», a [lƏʃa] означає «коти».

5) виражає відношення між членами речення (на кшталт закінчення в українській мові: нім. dem Tisch – давальний відмінок, den Tisch – знахідний відмінок.

 

Граматичні значення слів можуть виражатись не тільки парадигматично, а й синтагматично, тобто у словосполученні. Зазвичай парадигматичні й синтагматичні засоби доповнюють один одного (нова книга, нові книги – значення числа виражається також закінченням узгодженого прикметника). А для незмінних іменників значення числа або відмінка може бути виражене тільки за допомогою узгоджених з ним прикметників: нове/нові таксі, потужна/потужні ТЕЦ.

 

Тобто слово як граматична одиниця – це система всіх його форм з їх граматичними значеннями. Зміни слів у морфології виступають як засіб вираження граматичних відношень. Виражені формами граматичні відношення не зв’язані безпосередньо з лексичним значенням слів. Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою.

 

Граматичне значення – є семантичною основою граматичної категорії.

Термін категорія (лат. судження, визначення) вживається в логіці і в граматиці. Він означає пізнавальне поняття, що виникло в процесі людського мислення на основі узагальнення досвіду, здобутого рядом поколінь.

 

Під граматичною категорією розуміють узагальнене, абстрактне поняття, яке об’єднує співвідносні, або однорідні граматичні значення, виражені різними мовними (формальними) засобами. Граматична категорія являє собою системне протиставлення усіх однорідних граматичних значень, виражених формальними засобами.

У межах граматичної категорії граматичні значення слова вивчаються не ізольовано, а у протиставленні іншим однорідним значенням. Наприклад: категорія виду утворюють значення доконаного і недоконаного виду, категорію роду – значення чоловічого, жіночого, середнього роду, особи – 1-ої, 2-ої, 3-ої особи.

 

Всі названі категорії є конкретними (рос. мовою частными) відносно основної класифікаційної морфологічної категорії – категорії частин мови.

Ця категорія виражається у протиставленні основних, найбільш загальних граматичних класів слів, які різняться

1) загальнокатегоріальним значенням (кожна частина мови має свій семантичний стрижень, який об’єднує всі належні до неї слова: для іменника це предметність (береза, білизна, боротьба, першість); для прикметника – ознака, що супроводжує предметність; для дієслова – процесуальність; для прислівника – ознака, що супроводжує процесуальність (виконувати добре, якісно) тощо).

2) специфічними конкретними морфологічними категоріями;

3) іншими формальними ознаками (особливостями словозміни, особливостями поєднання зі словами інших частин мови тощо).

Так, слова університет і студент відносяться до однієї частини мови, бо:

1) мають одне частиномовне значення – ’предметність’;

2) однакову систему морфологічних категорій (істота/неістота; рід, число, відмінок);

3) здатність змінюватись за відмінками та числами (на відміну від прикметників, які змінюються за відмінками);

4) здатність поєднуватись з прикметниками, дієсловами, числівниками (новий університет, про двох студентів, студенти говорять), неможливість поєднання з безособово-предикативними словами (треба, жаль).

Розподіл слів за частинами мови важливий не тільки для морфології, а й для лексикології, синтаксису, словотвору. Слова однієї частини мови здатні виконувати однакову синтаксичну функцію (іменник – підмет, додаток), мають однакові словотвірні властивості (від іменників можна утворити прикметники університетський, студентський, або іменники – університетик, студентик тощо).

 

Частинами мови звуться лексико-граматичні розряди повнозначних слів. Вони являють собою складну впорядковану систему. Жодна з існуючих класифікацій не є досконалою. Одні дослідники при поділі на частини мови віддають перевагу лексичному значенню, інші – формальній структурі. Найбільш досконалою є класифікація, в основу якої покладено морфологічний принцип, що доповнюється синтаксичним і лексико-семантичним.

Частини мови детально досліджував В.В. Виноградов. Він виділив 4 структурно-семантичні типи слів:

1) самостійні частини мови (або ”слова-назви”) – служать для називання існуючих у позамовній дійсності предметів, явищ, ознак, дій тощо. Таких частин мови 7: імненник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, слова категорії стану (безособово-предикативні слова).

2) службові частини мови (“частки мовлення”) – називають відношення, що існують між явищами дійсності. Це частки, прийменники і сполучники.

3) модальні слова виражають суб’єктивне відношення мовця до того, про що він говорить (у реченні це вставні слова: доречі, отже, можливо, дійсно).

4) вигуки – виражають емоції, не називаючи їх (агов, ах, ох).

 

Існують інші класифікації.

Головною морфологічною ознакою, що кладеться в основу лексико-граматичної класифікації слів, є наявність або відсутність парадигм відмінювання. За цією ознакою виділяються дві основні групи слів: відмінювані і невідмінювані.

За співвіднесеністю з поняттями слова поділяються на повнозначні і службові. Останні часто кваліфікуються як частини мови, але насправді є аналітичними синтаксичними морфемами, що використовуются для утворення граматичних форм, вираження відношень між словами.

Головною синтаксичною ознакою, яка допомагає віднесенню слова до певної частини мови, є здатність слів поєднуватись з іншими словами. За цією ознакою поділяються на граматично незалежні і граматично залежні.

До відмінюваних повнозначних слів належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, до невідмінюваних – прислівник.

 

 

СИНТАКСИС

Предметом синтаксису (від гр. syntaxis – «складання», рос. «составление») є слово у його відношеннях і зв’язках з іншими словами у мовленні, правила утворення із слів одиниць вищого рівня, що забезпечують мовленнєве спілкування.

 

Становлячи другу частину граматики, синтаксис тісно поєднаний з її першою частиною – морфологією. Як і у морфології, у синтаксисі використовуються певні частини мови, їх граматичні категорії і форми (рід, число, спосіб тощо). Але морфологія вивчає різні типи слів, систему словозміни, морфологічні категорії, а синтаксис розглядає слова і форми слів з точки зору їх сполучуваності, їх функцій у складі словосполучення і речення.

З усіх розділів синтаксису найближча до морфології синтагматика – вчення про словосполучення, бо в ньому розглядаються словоформи, їх сполучення. (Синтагма – це поєднання двох членів, пов'язаних тим чи іншим відношенням з нерівноправною спрямованістю членів, де один член є головним, а інший – залежним).

На відміну від усіх інших рівнів мови, синтаксис безпосередньо співвідноситься з процесом мислення, комунікації: одиниці інших рівнів беруть участь у формуванні думки, але тільки через синтаксис.

Одиницями синтаксису є словосполучення та речення, які будуються в результаті поєднання словоформ, вживання слів у певних формах. Речення є головною одиницею синтаксису. Словосполучення – допоміжна одиниця, один з компонентів речення.