Типи синтаксичного зв’язку

Синтаксичний зв’язок – це формально виражений смисловий зв’язок між лексичними одиницями, що поєднуються у мовленні, в акті комунікації.

Зазвичай виділяють два типи синтаксичного зв’язку – сурядний та підрядний.

Для сурядного зв’язку характерна рівноправність елементів: я і ти, робітники й селяни; Дощ скінчився, і вітер вщух.

При підрядному зв’язку один з членів є головним, інший – залежним: рясний дощ, сховатись від вітру. Ми підемо на прогулянку, якщо закінчиться дощ.

Крім того, виділяють таки типи синтаксичного зв’язку, як координація та аппозиція.

Координація – це зв’язок між підметом і присудком. При цьому: 1) підмет і присудок не є головним та залежним компонентом, вони взаємозумовлюють один одного; 2) на відміну від узгодження, співвідносяться окремі форми (іменник у називному відмінку та дієвідмінюване дієслово); 3) при узгодженні утворюється словосполучення, при координації – речення.

При аппозитивному зв’язку неможливо визначити головне і залежне слово. Це відношення між певним словом та прикладкою, яка не уподібнюється слову, а співпадає з ним в усіх формах: дівчина-красуня, дуб-велетень.

 

Словосполучення – синтаксична одиниця, утворена поєднанням двох або більше повнозначних слів на основі підрядного зв’язку.

 

Розрізняють три види підрядного зв’язку:

Узгодження, якщо форми числа, роду й відмінка прикметників (у тому числі порядкових й займенникових) і дієприкметників уподібнюються відповідним формам іменників: широкі долини, мої підручники, треті півні.

Керування, якщо залежне слово ставиться у формі непрямого відмінка без прийменника чи з прийменником (залежне слово вимагає певного відмінка): читати книгу, вибігти на вулицю.

Прилягання, якщо залежне слово має нульову форму (цим зв’язком сполучуються незмінні форми): дорога вгору, читати вголос.

 

 

Речення – граматично та інтонаційно оформлена за законами даної мови синтаксична одниця, що є засобом формування, вираження та повідомлення думки.

Речення – головний засіб вираження і повідомлення думки. Його основна функція – комунікативна. Речення називає ситуацію, подію. Специфічною ознакою речення є предикативність та інтонація повідомлення.

Основні ознаки речення:

Предикативність – співвіднесення змісту речення з реальною дійсністю, що встановлюється і виражається мовцем. Предикативність розкривається в синтаксичних категоріях модальності, часу і особи.

Модальність – оцінка висловлювання з точки зору реальності / ірреальності (виражається у дієслівній категорії способу). Реальність – відповідність дійсності, виражена синтаксичними засобами: Настав ранок. Скоро настане ранок. Студент не приніс книгу. Коли настане ранок? (дійсний спосіб). Ірреальність – це невідповідність дійсності, представлення висловлюваного як бажаного, встановлюваного мовцем: Скоріше б настав ранок (умовний спосіб). Студенти, принесіть книгу (наказовий спосіб).

Час –співвідношення висловлювання з моментом мовлення. Настала осінь Осінь настає. Настане осінь.

Особа – віднесеність висловлювання до мовця. Я співаю пісню. Ти танцюєш. Студенти слухають.

2) інтонація повідомлення – інтонація речення має замкнуту структуру: початок, розвиток і закінчення. Це складне фонетичне явище, пов’язане з лінійним характером речення, тобто послідовною вимовою слів, що його складають. Українська мова має певну структуру розповідної, питальної, спонукальної інтонації, специфічні риси харатеризують окличну інтонацію. Особливу структуру мають номінативні, інфінітивні, нечленовані речення.

3) Граматична організованість – виявляється у наявності зв’язку між словами, в ієрархії відношень між словами. Одне з слів займає головну позицію і пояснюється іншим словом. Яке, в свою чергу, може пояснюватись третім і т.д. Структуру речення складають не словоформи як такі, а члени речення. Важливим елементом граматичної організації речення є наявність головних членів, основними властивостями яких є: безпосередня участь у вираженні предикативності; незалежна позиція у реченні. Другорядні члени речення пояснюють головні.

 

4) Актуальне (комунікативне) членування речення – здійснюється в процесі мовлення, у певній ситуації спілкування, з урахуванням зв’язку даного речення з іншим. У конкретному реченні виділяються тема (частина, що містить відоме, основу висловлювання), рема – частина, що несе нове, містить суть висловлювання про тему. Актуальне членування здійснюється в мовленні за допомого порядку слів та інтонації. Зазвичай тема вимовляється з підвищенням тону і відділяється від реми паузою: У будинку на протилежному боці вулиці| світилося маленьке віконце. При прямому порядку слів тема передує ремі. При зворотному – рема знаходиться перед темою: Не чоловіча це справа| – посуд мити. Речення з інверсією експресивні; цьому сприяє інтонаційне акцентування реми.

 

Члени речення – головні й другорядні.

За способом вираження – прості й складені.

КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ

План

1. Генеалогічна класифікація мов.

2. Типологічна класифікація.

3. Інші класифікації мов.

 

Мовознавство знає кілька підходів до класифікації мов. Основні з них:

Ø за спільністю мовного матеріалу (коренів, афіксів, слів), а тим самим і за спільністю походження – це генеалогічна класифікація мов,

Ø за спільністю складу і типу, перш за все граматичного, незалежно від походження – це типологічна (або морфологічна) класифікація мов.

 

Генеалогічна класифікація мов прямо пов'язана з історичною долею мов і народів, носіїв цих мов, і охоплює перш за все лексичні та фонетичні зіставлення, а далі і граматичні; морфологічна ж класифікація пов'язана зі структурно-системним розумінням мови і спирається головним чином на граматику.

Перші спроби класифікації мов пов'язані з пошуками «рідності» мов та виявленням споріднених сімей, питання про морфологічної класифікації постало пізніше.

Питання про різноманіття мов не цікавило античну думку, оскільки як греки так і римляни вважали гідним вивчення лише своєю мов, решту ж мов вони вважали «варварськими», (прирівнюючи чужу промову до «бурмотіння»).

У середні століття питання про різноманіття мов стало очевидним, оскільки «варвари» зруйнували Рим і на культурну арену вийшло безліч «варварських» мов (кельтські, германські, слов'янські, тюркські та ін.), серед яких жодна не могла вважатися «єдиною». Однак взаємодії різномовних народів у цю епоху обмежувалися або військовими діями, або побутовим спілкуванням, що, звичайно, вимагало певною мірою оволодіння чужими мовами, але не призводило до планомірного вивчення чужих мов.

Теоретичні ж питання у зв'язку з тим, що освіченість була в руках церкви, вирішувалися тільки згідно з Біблією, де різноманіття мов пояснювалося легендою про Вавилонську вежу.

Поштовхом до постановки цього питання в науковому плані були практичні завдання епохи Відродження – епохи «великих подорожей і відкриттів», яка познайомила європейців з туземцями Азії, Африки, Америки, Австралії та Океанії. Виникла необхідність спілкуватись з ними, впливати на них через релігію і інші шляхи пропаганди. Все це вимагало взаєморозуміння і тим самим вивчення і порівняння мов.

Ще в 1538 р. з'явилася робота Гвілельма Постеллуса з Нормандії (1510-1581) «De affmitatae linguarum» («Про спорідненість мов»).

Перша спроба встановлення груп споріднених мов належала французу італійського походження Йосифу-Юстусу (Жозефу Жюсту) Скалігеру (1540-1609), який у своїй праці «Diatriba de europeorum linguis» («Міркування про європейські мови», 1599 р.), в межах відомих йому європейських мов встановлює 11 «мов-матерів»: чотири «великих» – грецька, латинська (з романськими), тевтонські (германська) і слов'янська, і сім «малих» - албанська, ірландська, бріттська, татарська, фінська, угорська та баскська.

Незважаючи на те, що порівняння йшло на зіставленні слова бог у різних мовах і що навіть латинське і грецьке найменування бога (deus, theos) не навело Скалігера на думку про спорідненість грецького з латинською мовою і він оголосив всі 11 «матерів» «не пов'язаними між собою ніякими сімейними узами», в межах романських і особливо германських мов автор зумів провести тонкі відмінності в ступені спорідненості: намітив можливість поділу германських мов і німецьких діалектів за ознакою пересування приголосних, що потім було розвинене в роботах Тен-Кате, Расмуса Раска і Якоба Грімма.

Більш широку класифікацію, хоча багато в чому неточну, але з явним визнанням поняття сім'ї мов дав знаменитий математик і філософ Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716), розподіливши відомі йому мови на два великі сімейства з підрозділом одного з них ще на дві групи:

I. Арамейська (тобто семітські).

II. Яфетичні:

1. Скіфські (фінські, тюркські, монгольські і слов'янські).

2. Кельтські (інші європейські).

У XVII ст. виходець з Хорватії Юрій Крижанич (1617-1693), який проживав довгі роки на Русі (головним чином на засланні), дав перший зразок порівняння слов'янських мов; ця спроба вражає своєю точністю.

У XVIII ст. Ламберт Тен-Каті (1674-1731) у книзі «Aenleiding tot de Kenisse van het verhevende Deel der niederduitsche Sprocke» («Вступ до вивчення благородної частини нижньонімецькі мови», 1723) зробив ретельне порівняння германських мов і встановив найважливіші звукові відповідності цих споріднених мов.

Велике значення серед попередників порівняльно-історичного методу мають праці М.В. Ломоносова (1711-1765) «Російська граматика» (1755), Передмова «Про користь книг церковних в російській мові» (1757) і незакінчена праця «О сродных языках российскому и о нынешних диалектах», де наведена абсолютно точна класифікація трьох груп слов'янських мов з вказівкою на більшу близькість східних до південних, показані на ряді слів правильні етимологічні відповідності спільнокореневих слов'янських і грецьких слів, роз'яснено питання про ступінь близькості російських діалектів і роз'єднаності німецьких, про місце старослов'янської мови і намічені родинні відносини між мовами європейської частини індоєвропейських мов.

 

Усі ці спроби «каталогізації мов», як би вони не були наївні, все ж таки принесли велику користь: вони ознайомили з реальними фактами різноманіття мов і можливостей подібності та відмінності мов в межах тих же слів, що сприяло інтересу до порівняльного зіставлення мов і збагачувало фактичну обізнаність у мовах.

Проте одні тільки лексичні зіставлення, та ще без наявності будь-якої справжньої історичної теорії, не могли привести до потрібних наукових результатів. Але підґрунтя для виникнення порівняльного мовознавства було готове.

Потрібен був лише якийсь поштовх, який би підказав правильні шляхи порівняння мов і поставив би потрібні цілі подібних досліджень. Таким «поштовхом» виявилося відкриття санскрита, літературної мови стародавньої Індії.

 

Перший, хто помітив схожість індійських слів з італійськими і латинськими, був Філіппе Сассеті, італійський мандрівник XVI ст., про що він повідомив у своїх «Листах з Індії», проте наукових висновків з цих публікацій зроблено не було.

Питання отримало правильну постановку лише в другій половині XVIII ст., коли в Калькутті був заснований інститут східних культур і Вільям Джонз (1746-1794), вивчивши санскритські рукописи і познайомившись із сучасними індійськими мовами, зміг написати:

«Санскритский язык, какова бы ни была его древность, обладает удивительной структурой, более совершенной, чем греческий язык, более богатой, чем латинский, и более прекрасной, чем каждый из них, но носящей в себе настолько близкое родство с этими двумя языками как в корнях глаголов, так и в формах грамматики, что не могло быть порождено случайностью, родство настолько сильное, что ни один филолог, который занялся бы исследованием этих трех языков, не сможет не поверить тому, что они все произошли из одного общего источника, который, быть может, уже более не существует. Имеется аналогичное основание, хотя и не столь убедительное, предполагать, что и готский и кельтский языки, хотя и смешанные с совершенно различными наречиями, имели то же происхождение, что и санскрит; к этой же семье языков можно было бы отнести и древне-персидский, если бы здесь было место для обсуждения вопросов о древностях персидских».

На початку XIX ст. незалежно один від одного різні вчені різних країн зайнялися з'ясуванням родинних відношень мов в межах тієї чи іншої сім'ї і досягли чудових результатів.

Німецький лінгвіст Франц Бопп (1791-1867) пішов безпосередньо від висловлювання В. Джонза й досліджував порівняльним методом відмінювання основних дієслів у санскриті, грецькій, латинській та готській мовах (1816), зіставляючи як корені, так і флексії. І хоча Бопп і вважав що «прамовою» для індоєвропейських мов був санскрит і намагався включити до кола індоєвропейських мов малайські та кавказькі, він довів на великому матеріалі декларативний тезис В. Джонза і написав першу «Порівняльну граматику індогерманських [індоєвропейських] мов» (1833).

Іншим шляхом пішов датський вчений Расмус-Кристіан Раск (1787–1832). Раск (він порівнював ісландську мову з мовами сусідніх держав) підкреслював, що лексичні відповідності між мовами не є надійними, набагато важливішими є граматичні відповідності, оскільки запозичень словозміни, і зокрема флексій, «ніколи не буває».

Третім засновником порівняльного метода у мовознавстві був Олександр Xристофорович Востоков (1781–1864). Востоков займався лише слов’янськими мовами, і перш за все старослов’янською мовою, місце якого серед слов’янських мов слід було визначити.

Великі заслуги в уточненні й укріпленні порівняльного метода на великому порівняльному матеріалі індоєвропейських мов належать німецькому лінгвістові Августу-Фрідриху Потту (1802–1887), який створив порівняльно-етимологічні таблиці індоєвропейських мов і підтвердив важливість аналізу звукових відповідностей.

Розвиток порівняльно-історичного методу пов’язаний також з іменами братів Фридриха й Августа-Вильгельма Шлегелів, Якоба Гримма, Вильгельма Гумбольдта і, звичайно ж, Августа Шлейхера.

Шлейхер вважав, що мови – це такі ж природні організми, як рослини і тварини, вони народжуються, ростуть і вмирають, вони мають такий же родовід і генеалогію, як і всі живі істоти. За Шлейхером, мови не розвиваються, а саме зростають, підкоряючись законам природи.

Виходячи з думки, що «життя мови нічим істотним не відрізняється від життя всіх інших живих організмів – рослин і тварин», Шлейхер створює свою теорію «родовідного дерева», де і загальний стовбур, і кожна гілка діляться завжди навпіл, і зводить мови до свого витоку – прамови, «первинного організму», в якому повинна панувати симетрія, регулярність, і весь він повинен бути простим, тому вокалізм Шлейхер реконструює за зразком санскриту, а консонантизм – за зразком грецької мови, уніфікуючи відміни і відмінювання за одним зразком, оскільки різноманіття звуків і форм, за Шлейхером, - результат подальшого зростання мов. У результаті своїх реконструкцій Шлейхер написав навіть байку на індоєвропейській прамові.

Слідом за індоєвропейськими мовами було виділено і класифіковано інші сім’ї – семіто-хамітську, фіно-угорську, тюркську, кавказьку та ін.

 

Спорідненими називають мови, що виникли з одного джерела, мають давні спільні корені й афікси, регулярні фонетичні відповідності. Спорідненість мов не є тотожністю, а закономірним розвитком з однієї прамови.

Генетична тотожність визначається за допомогою порівняльно-історичного метода.

Спорідненість може бути далекою й близькою.

Близькоспорідненими є українська та болгарська мови, німецька й українська мови споріднені, але ця спорідненість є далекою.

Наявність різних ступенів спорідненості зумовило введення термінів: сім’я, гілка (група), група (підгрупа).

Сім’єю називається уся сукупність мов даної спорідненості. Сім’ї утворюють індоєвропейські, семітські, тюркські та ін.

Угрупування у межах сімей називають гілками або групами. Гілки мовних сімей об’єднують мови, що мають найбільшу матеріальну близькість, як, наприклад, слов’янські та балтійські мови.

Якщо група охоплює багато мов, вона ділиться на підгрупи, наприклад, слов’янська група ділиться на три підгрупи.

Основні сім’ї мов

 

1) Індоєвропейська

2) Китайсько-тібетська

3) Нігеро-кордафанська

4) Австронезійська

5) Семіто-хамітська

6) Дравідська

7) Японська мова

8) Алтайська

9) Австроазійська

10) Тайська

11) Корейська мова

12) Індіанська

13) Ніло-сахарська

14) Уральська

15) Кавказька та ін.

Індоєвропейські мови

Індоєвропейські мови найбільш розповсюджені по усіх континентах Землі. Усі вони мають типологічну подібність: усі вони є флективними мовами. Крім того, усі вони мають спільну матеріальну основу – спільні корені, афікси й регулярні фонетичні відповідності.

 

Сім’я поділяється на 10 груп:

1) Індоарійська;

2) Романська;

3) Германська;

4) Слов’янська;

5) Іранська;

6) Грецька*;

7) Кельтська;

8) Армянська*;

9) Балтійська;

10) Албанська*.

*представлені однією мовою.

Серед них представлені як живі, так і мертві мови.

 

Мертві безписемні мови: полабська мова, скіфська, галльська, прусська, парфянська.

Мертві писемні мови: санскрит, давньоперська, пáлі (середньоіндійська мова), пехлевí (середньоперська мова – між давньоперською та ново перською – ІІІ-VIІ ст.), давньогрецька, латинська, візантійська, старослов’янська, готська (східногерманська мова, існувала до ІХ ст. навіть на території Криму), хетська (хети – ІІ тис. до н.е., Мала Азія), тохарська (східно- та західнотохарська – Китай – район Синьцзяна).