На якій підставі Ви визначаєте знищення тексту твору автором як процес саморедагування?
За аналогією до процесу літературного редагування (за В. Різуном), який визначається як аналіз прискіпливий і багатоаспектний, саморедагування це – передусім самоаналіз. Знищення ж твору автором є результат такого самоаналізу, коли письменник за всіма параметрами оцінки власного твору знаходить його невдалим, невартим друку. Переважно «спалення», «розривання» варіантів тексту відбувається спонтанно в моменти афектів. Утім, фізична розправа над паперовим варіантом твору не свідчить про його цілковите забуття, адже нерідко у свідомості митця розпочинається нова робота над опрацюванням цього ж задуму, цієї ж теми, цієї ж проблеми, але в іншому текстовому втіленні, з іншим жанровим та композиційним вирішенням, що і дозволяє нам визначати цей акт як своєрідне свідчення саморедагування.
2.4. Аспірантка Носко А. М. на поставлені питання дала вичерпні відповіді.
2.5. В обговоренні дисертаційної роботи взяли участь:
1. Д. філол.н., професор Галич В. М. (науковий керівник):
Шановні колеги! Ще працюючи в Рівненському педінституті, викладаючи там “Лінгвістичний аналіз тексту”, “Стилістику культури мови”, я помітила, що в епістолярії Василя Стефаника, Лесі Українки активно і орієнтовано на соціальну комунікацію обговорюються квалітативні процеси текстотворення, які б могли стати предметом дослідження науковців з різних галузей, передусім мовознавства і літературознавства. Згодом познайомившись з епістолярною спадщиною Олеся Гончара я зміцнила свої переконання в тому, що епістолярій письменника – це досить повновартісне і цінне джерело для вивчення творчих дій автора, пов’язаних із розкриттям динаміки тексту, авторської майстерності. Так виник задум дати теми для дисертацій з історії та теорії видавничої справи, пов’язані із багатоаспектним вивченням епістолярію письменника як свідчення його діяльності на ниві саморедакторства. Я дякую своїм учням – Куцевській Ользі Станіславівні, Носко Анастасії Михайлівні, Дроздовій Альоні Василівні, які відгукнулись на мою пропозицію і в цілому реалізували мої ідеї.
Кандидатська дисертація “Соціокультурна модель авторського редагування письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття: епістолярна парадигма” має кілька площин актуальності. Передусім її новизна визначається тим, що вперше епістолярій як джерело вивчення проблем авторського редагування розглядається в науковій парадигмі соціальних комунікацій. Актуальність дослідження Анастасії Михайлівни посилюється ще й тим, що теорія авторського редагування репрезентована лише фрагментарно, а на ґрунті вітчизняної української науки про видавничу справу та редагування лише починає формуватися. Слід додати, що теоретичні здобутки дисертації знадобляться мовознавцям, літературознавцям, соціологам, культурологам, а також письменникам-початківцям, авторам художніх і публіцистичних текстів. У всіх своїх складових: формуванні методологічної бази, розкриття предмета, теоретичних положень і висновків – наукова праця Носко Анастасії Михайлівни продемонструвала глибоке проникнення її автора в проблеми, які досліджуються, її високу наукову культуру, самостійність і аргументованість суджень, уміння системно і комплексно трактувати творчий процес авторського редагування в річищі соціальних комунікацій. Новаторство дисертації виявляється в її змісті, структурі, адже вперше системно розкриті механізми процесу авторського редагування, з’ясовані стереотипи саморедагування письменників кін. ХІХ – поч. ХХ ст. художніх творів, доведено, що в їх епістолярії закладалася база для створення інституту коректури та літературного редагування. Багато уваги приділяється осмисленню специфіки предмета авторського редагування як галузі літературного редагування, складової теорії видавничої справи. Непросто було це зробити на тлі досягнень джерелознавчої дисципліни – текстознавства. Саме тому дисертантка прагнула спеціалізувати термінологічну базу авторського редагування, подала обґрунтування низки нових термінів, а саме: авторське редагування як процес, авторське редагування на підсвідомому рівні, авторське редагування як етап, авторське редагування як стереотип.
Таким чином, науковий рівень виконання дисертаційного дослідження Носко Анастасії Михайлівни “Соціокультурна модель авторського редагування письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття: епістолярна парадигма”, його актуальність, широка площина застосувань теоретичних положень і висновків у багатьох наукових сферах, самостійність і сумлінність ведення наукового пошуку дають підстави рекомендувати її до захисту.
2. К. філол.н., професор Бровко О. О. (експерт)
Робота Анастасії Михайлівни Носко “Соціокультурна модель авторського редагування письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття: епістолярна парадигма” виконана в межах комплексної теми кафедри журналістики і видавничої справи ЛНУ імені Тараса Шевченка “Дослідження в галузі соціальної комунікації: історія, теорія, регіональний дискурс”.
Схвалення заслуговує акцент на міждисциплінарному характері сучасних гуманітарних студій. Завдяки орієнтації на загальну інтегрованість наукового пізнання відкриваються нові можливості висвітлення проблем зі сфери соціальних комунікацій шляхом концептуальної специфікації запозиченого в межах особливостей предмета власної наукової сфери. Ідеться передусім про залучення в роботі з теорії та історії видавничої справи та редагування здобутків літературознавства, лінгвістики, загальної психології, психології творчості тощо.
Робота Анастасії Михайлівни – це не перше дослідження проблеми авторського редагування, здійснене під керівництвом професора В. М. Галич. Слід відзначити, що праці наукового керівника становлять теоретико-методологічну основу дисертації; у роботі залучено результати дослідження О. Куцевської, А. Дроздової, що свідчить про сформовану й продуктивну наукову школу.
Я прочитала всю роботу, яка, безсумнівно, відзначається науковою новизною, оригінальністю викладу, глибиною аналізу матеріалу. Вступ до дисертації А. Носко не викликає зауважень. Надано всі формальні коментарі до роботи. Чітко окреслено наукову новизну дослідження, а також виокремлено її основні аспекти, викладені розгорнутими тезами, як це і рекомендує робити МОНмолодьспорту України.
Позитивним є те, що дисертантка звертається до праць, які висвітлюють саморедагування в різних аспектах: прагматичному, рецептивному, історичному, текстотворчому, економічному, естетичному, і водночас визначає недостатньо дослідженні частини проблеми, які і становлять предмет її наукової уваги.
Основне теоретичне завдання Анастасії Михайлівни полягає в трактуванні “моделі авторського редагування як діяльнісної одиниці і соціокультурного феномена текстотворення, обрамленого часо-просторовими координатами, як площини формування національної теорії видавничої справи та редагування” (стор. 8 дисертації). Позитивне враження справляє зусилля дослідниці логічно організувати теоретичний матеріал і виробити власну дослідницьку стратегію.
У роботі є дискусійні питання, дисертантка має право захищати власну концепцію, яка має чимало аргументів на підтвердження.
Дисертантка пропонує (цитую): “Свою структуру творчого процесу, що оптимально ілюструє соціокультурну модель авторського редагування” (с. 45). Тут варто погодитися із дослідницею щодо потреби само актуалізації особистості як мотиваційної бази саморедагування. Доречним є й посилання на висновки А. Маслоу, апеляція до засад когнітивістики.
Заслуговує поваги ретельно дібраний і опрацьований матеріал дослідження, адже, за словами Михайлини Коцюбинської, навколо листів українських класиків зламу століття – Франка, Лесі Українки, Кобилянської, Коцюбинського, Стефаника та їхніх численних кореспондентів утворилися репрезентативні й змістовні епістолярні масиви, без яких годі збагнути український історико-літературний процес, інтелектуальні й мистецькі обрії української культури. Наукове дослідження українського епістолярію вже має лінгвістичні й літературознавчі традиції. Об’єктом дослідження стали листи Т. Шевченка (С. Єфремов, Ж. Ляхова та ін.), Лесі Українки (В. Святовець та ін.), письменників 20-х – 50-х рр. ХХ ст. (В. Кузьменко, М. Кодак), В. Стуса (М. Коцюбинська) та інших митців. На матеріалі листів українських письменників будувала своє дослідження Валері Пустовіт (Пустовіт В.Ю. Проблеми націєтворення в мемуарному дискурсі вітчизняних письменників ХХ століття: монографія / Луганський національний педагогічний ін-т ім. Тараса Шевченка. – Луганська: Знання, 2008. — 284 с.)
Дослідження українського епістолярію в лінгвістиці були зосереджені на розгляді приватного листування ХVІІІ ст. (В. Передрієнко); мовностилістичних особливостях листів культури (А. Багмут, С. Богдан, Т. Должикова та ін.); впливі епістолярію письменників ХІХ – початку ХХ ст. на процес нормалізації української літературної мови (М. Пилинський, К. Ленець); ролі письменницького епістолярію у вирішенні мовознавчих проблем (В. Статєєва); питаннях мовної культури епістолярного стилю (Н. Журавльова); розгляді фразеологічних, етикетних і дискурсивних одиниць (С. Ганжа, Е. Вєтрова, Н. Павлик) тощо.
Об’єктом свого дослідження обрала епістолярій українських письменників і Анастасія Михайлівна Носко. Проте предмет наукового вивчення і ракурс сприйняття художнього матеріалу, безсумнівно, відзначається новаторством.
Усі завдання, які поставила перед собою дисертантка, послідовно розкриті в загальних висновках. Слід наголосити, на тому, що висновки чітко й послідовно відповідають поставленим у вступі завданням і це надає загальній композиції роботи логічного завершення.
Дисертація Носко Анастасії Михайлівни – це серйозне й самостійне дослідження, в якому розроблено актуальні проблеми. Робота відповідає вимогам Департаменту атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України й з незначним доопрацюванням може бути рекомендована до подання в спеціалізовану вчену раду зі захисту дисертації за спеціальністю 27.00.05 – теорія та історія видавничої справи та редагування.
