Пластика і художні вироби.

Скульптура кіммерійців. У І тис. до н.е. мистецтво скульптури розвивається на своєрідному підґрунті. Строкатості суспільних систем і державних укладів відповідає різнохарактерність мистецтва пластики.

Постійні кочові міграції призводили до того, що скульптури степових етносів часто видозмінювали форми внаслідок інспірації існуючими у різних географічних регіонах пам’ятками культових пластик. Кіммерійські стели-обеліски своєрідні за вирішенням, хоча їх форма суто геометрична. Вони безголові, сприймаються як абстраговані символи людської постаті.

Кам’яної скульптури кіммерійців збереглось мало. Існує також різновид статуй особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів. Цих скульптур не настільки багато, як антропоморфних стел, але вони становлять певний етап нашої степової меморіальної пластики.

2.4. Золотарство скіфів. Крім кам’яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Серед них – дзеркало із Келермеського кургану, Чортомлицька ваза-амфора, вази із кургану Куль-Оба, ваза із Гайманової могили, золотий гребінь, срібні чаша і посудина із кургану Солоха, пектораль із Товстої Могили, деякі високомистецькі золоті сагайдаки.

Однак предметно на скіфських кам’яних стелах збережені мечі-акинаки чи сагайдаки, оригінали яких зустрічаємо при похованнях, бойові сокири, луки тощо. Характерною ознакою цього мистецтва є звіриний стиль. Тобто мотиви тваринного світу з фантастичними зображеннями сфінкса, грифонів, які нерозривно пов’язані із формою самих предметів, що переходять в орнаментику або становлять її інтегральну частину.

До світових шедеврів, виявлених серед скарбів Келермеських курганів, належить срібне дзеркало (діаметр 0,17 м), тильна сторона якого суцільно обрамлена надзвичайно тонкою золотою бляхою, де чітко відтиснутий увесь ритований рельєф зворотної сторони предмета.

Вся тильна циркульно-кругла сторона дзеркала радіально розділена на вісім секторів, що в свою чергу розділені подвійним шнурковим орнаментом. Гострі кути секторів, заповнені листочками, що разом утворюють у центрі розетку. Поля всіх секторів зайняті зображеннями міфологічного змісту чи тварин.

Гребінь має висоту 0,123 м, ширину 0,102 м. Верхня частина гребеня прикрашена чітко розташованими фігурками лежачих левів, які утворили немовби ажурний фриз елементів з лев’ячих фігурок і порожнину між ними, відділяють функціональну частину від декоративного завершення. Верхня частина гребеня становить скульптурну пластику із двостороннього рельєфу, що зображає динамічну батальну сцену, прекрасно закомпоновану в навкруговукомпозицію. Батальна група – зображення трьох воїнів.

Чортомлицъка ваза-амфора (висота – близько 0,70 м, діаметр – 0,65 м) виконана зі срібла, місцями покритого позолотою, оздоблена високохудожніми рельєфами. У нижній її частині – три крани-отвори. Два з них оформлені у вигляді лев’ячих голівок, один – у формі голови коня. Поверхню амфори покривають три смуги зображень, орнаментально-фантастичні, розкішні за формою рослини, що пагінцями рівномірно заповнюють майже всю амфору. На верхній вертикальній частині вази-амфори фризовою смугою виділено зображення скіфів, які приборкують диких коней, а на верхній пологій частині – дві сцени роздирання оленів грифонами.

Потрійний поділ масиву вази на три різні за шириною зображувальні регістри відтворює традиційні космогонічні уявлення індоєвропейських народів про будову всесвіту. Об’ємна яйцеподібна форма амфори дала змогу розвинути зображення не тільки у площині, а й просторовому вирішенні. Центральним на амфорі є монументальне зображення великої рослини – пальмети, на пагінцях якої квіти і ягідки, а серед них степові птахи: внизу такі, що здіймаються до лету, зверху – сідають на гілки рослини. Сама рослина за семантикою зображає “дерево життя”. В уявленні скіфів – це іпостась Великої Богині, основного божества скіфського пантеону. Зверху “дерева життя” – фризова полоса, де, починаючи зі задньої сторони амфори, події розвиваються у часі. Тут зображені коні, що спокійно пасуться у степу. Зображена подія розвивається на дві сторони – показ сцен із приборкуванням коня завершується принесенням його богам у жертву на передній стороні амфори, де фризовий пояс стикується. Рельєфи характеризує високий мистецький рівень, глибоке знання побуту скіфів, опоетизованість життєвих реалій. У верхньому регістрі амфори події також розвиваються в часі: на задньому плані – два грифони, що роздирають оленя, який намагається вирватись, на передньому зображений олень.

У загальній композиції амфори закладені концепція динаміки і статики, концепція часу і вічності, концепція життєвої повсякденності та боротьби, які циклічно повторюються, отже, – концепція постійності й непорушності космосу і водночас існування всесильного божества.

Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили (Дніпропетровська область). На ній розміщено зображення трьома ярусами, розділеними товстими витими золотими джгутами. На нижньому ярусі символічно-образно показано уявлення скіфів про потойбічний світ. Панування хаосу і сил смерті передано боротьбою тварин. У центрі – три сцени, де зображено коня і грифонів, які напали на нього; лева й леопарда, що нападають на оленя і на кабана; собаку, що женеться за зайцем, а на кінці композиції – коників.

Верхній ярус – світ людей, “космос”, що протистоїть хаосу. Середній ярус із чудового сплетіння рослинного орнаменту символізує світове дерево, що поєднує два несхожих світи. У центральній частині верхнього фризу представлено ритуальне дійство – шиття одягу з овечої шкури (золоте руно). Цьому ритуалу багато стародавніх народів приписували магічну здатність забезпечити багатство, зокрема приплід тварин.

Отже, мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному мисленні. Не маючи раніше зображувального еквіваленту, вона позичила його в сусідів, але трансформувала у своєрідну міфологічно-мистецьку систему.

У ІІ ст. до н.е. скіфи були витіснені сарматами в Крим та на смугу західного узбережжя Північного Причорномор’я. Сармати, як і скіфи, в мистецтві розвинули звіриний стиль з властивими їм особливостями. Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга.

Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництво, але рівня ремесел вони ще не досягли. Культура сарматських племен, які мешкали в ІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е. на території сучасної України, - невід’ємна складова стародавньої культури нашої Батьківщини.

Зброя сарматів відрізняється від скіфської. Їхні мечі довгі, пристосовані для рубання з коня – сармати були переважно кінними воїнами. Про одяг сарматів та їх зовнішній вигляд можна судити за боспорськими надгробками і зображеннями в розписних пантікапейських склепах. Знатний сармат носив коротку сорочку, пояс, м’які чоботи і плащ, який на плечі застібувався фібулою.

Скіфи й сармати зробили величезний внесок у розвиток світської культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишилось багато відомостей про духовне життя цих народів. У скіфів та сарматів збереглася основна частина рис поховального обряду, які утворилися ще в епоху бронзи: два призначення поховального обряду (одне – для знаті, друге – для простолюду), астральна й космічна символіка, яка забезпечувала перенесення душ на небо, антропоморфні скульптури тощо. Найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.

Меровінзьке мистецтво — це мистецтво франкської династії Меровінгів, яка правила з 5 по 8 сторіччя на території сучасної Франції, частини Німеччини та Бенілюксу (регіон Європи створений в 1944, що включає в себе Європейські країни митно-економічного союзу: Бельгію, Нідерланди та Люксембург)

Зміни у мистецтві.

- Скульптура відкотилася назад майже до просто техніки прикрашення саркофагів, вівтарів та церковних меблів. Натомість, в роботі по золоту та новому виді мистецтва — ілюмінуванні манускриптів, відбулась інтеграція «варварського» тваринного стилю оздоблення з мотивами пізньої античності та іншими запозиченнями аж до Сирії чи Ірландії.

- Необхідністю будівництва церков, особливо монастирських, оскільки їх вбачали оплотом меровінзької церкви. Плани церковних будівель часто продовжували традицію римських базилік, однак отримували вплив з різних усюд, навіть Сирії та Вірменії. На сході королівства більшість будівель була дерев'яна, а от на заході та півдні - кам’яна. Звичайно, більшість основних соборів і церков протягом століть була перебудована і не раз, однак археологія дозволила реконструювати багато меровінзьких планів будівель. Опис у творі єпископа Григорія Турського «Історія франків» базиліки Святого Мартіна.

Одна з рис базиліки Святого Мартіна, яка стала особливістю франкської церковної архітектури, — це розміщення саркофагу святого на постаменті, щоб він був видимий поза вівтарем, деколи в апсиді. Римська традиція не знала таких франкських інновацій. Церква Святого Петра у французькомуВ'єнні— єдиний приклад будівлі, що зберiг ці риси до нашого часу.

- Збереглося дуже мало меронвізьких ілюмінованих манускриптів, з них найбільш багато оздоблений — Сакраментарій Геласія (8 ст.) (книга з християнської літургії), що зберігається у Ватиканській бібліотеці. Він має геометричне та тваринне оздоблення, схоже на похідне від мотивів роботи по металу, з деяким впливом Пізньої Античності та Близького Сходу.

Ілюмінування (від лат. illumino — освітлюю, роблю яскравим, прикрашаю) — процес виконання кольорових мініатюр (ілюмінацій) і орнаментації в середньовічних рукописних книгах.

У кожного майстра були свої секрети виготовлення фарби та клею, запозичені з рецептів візантійських і східних майстрів. Перш ніж накладати фарби напергамент, їх змішували з яєчним білком. Синю отримували з індиго, з квіток волошки, а також з мінерала лазурита; червону — з плюща, але особливо цінували кіновар і сурик, який отримували при нагріванні свинцевих білил; зелену — з малахітової зелені, жовту — з відвару коренів і стебел шафрана, коричневу — з відвару вільхи, лушпиння цибулі. Отримували і штучні фарби: «золоту» — з порошку міді і цинку, «срібну» — з суміші олова і цинку. «Золоті» ділянки мініатюр полірували до блиску зубом кабана.

Каролінгське мистецтво

Карл Великий був коронований папою Левом ІІІ в 800 р, і ця дата вважається роком народження нової імперії на Заході - Священної Римської імперії німецької нації. Її центром було місто Аквісграна (АХЕН), де знаходився двір і куди Карл Великий запросив видатних учених і поетів. Однак центрів духовної культури було набагато більше: по всій імперії поширювалися школи, що розвивалися насамперед на базі бібліотек і скрипторіїв (приміщення для переписки і збереження рукописів) у монастирях Східної Франції, по Рейну, в Південній та Північній Німеччині. Все це дало підстави назвати інтелектуальний підйом тієї епохи «каролінгським відродженням», Кепоуагіо сагоііпсіа. Найвищого розквіту досягло мистецтво книжкової мініатюри, що отримала різноманітне стилістичне вираження в цілому ряді шкіл (Тур, Трір, Санкт-Галлен і ін.).

Архітектура. Монастирське будівництво слідує насамперед базилікальному типу. Серед найбільш блискучих його втілень того часу - комплекс абатства Сен-Дені, церква якого була закладена в У11 ст. Її план являв собою три нефи, трансепт і абсиду з кільцеоподібною криптою. До того типу належать також церква абатства в Лорше і базиліка в Регенсбурзі. Характерною прикметою, монастирської церкви каролингской епохи був високий західний фасад, Westwerk, де знаходився вхід, фланкуємий високими вежами, які відповідали бічним нефам. Внутрішні сходи вели наверх, звідки імператор і його свита спостерігали за службою у вівтарі: прикладом такого рішення є церква бенедиктинського монастиря Корвей в (873-885). Іншою репрезентативною будівлею стала знаменита Палатинська капела в Ахені (796-805), восьмикутна в плані, що відображає характер візантійської церкви центричного типу, представлений храмом Сан-Вітале в Равенні.

Палаци і церкви прикрашалися мозаїками, але всі вони втрачені. Також і від скульптури, що колись доповнювала архітектурний декор, залишилися поодинокі приклади. Інтерес викликають зразки бронзового лиття - четверо дверей Ахенского собору (ІХ ст..).

Роботи по металу. Більша частина творів з дорогоцінних металів втрачена; випадково вцілілі предмети свідчать про високий рівень володіння різними техніками: карбування, гравірування, ніелло (чорніння), філігрань, вставки з дорогоцінних каменів, емалі. У храмах і монастирях були цілі зібрання дорогоцінних предметів, а письмові джерела говорять про наявність чудових вівтарних образів (ра1а) із золота. Велике поширення одержують в той період фігуративні зображення, особливо святих і Богоматері. Шедевром каролінгського ювелірного мистецтва вважається вівтар Вольвінія (бл. 835) в церкві Сант-Амброджо в Мілані, прикрашений пластинками із золота і срібла.

 

Романський стиль

Термін «романський» виник у XIX столітті як позначення стилю європейського мистецтва X, XI і XII століть. Вперше цей термін використав фран-й вчений Де Комон у 1824 р. для х-ки мистецтва ХІ – ХІІ ст.. Центральної Європи.

Хронологічні рамки ром. мист. охоплюють період 1000 – 1150 для Франції, а для ін.. європейських країн – до перших десятиліть ХІІІ ст..

Романське мистецтво належить до епохи феодальної роздробленості, що наступила після розпаду імперії Карла Великого. Воно розпадається на багато самостійних, навіть ізольованих один від одного художніх шкіл. Однак загальне поняття романського стилю єдине для всіх цих шкіл. Він був поширений повсюдно, але «класичніше» за все - у мистецтві Німеччини і Франції.

Значима особливість – будівнича діяльність, що охопила Європу. Складаються нові центри міського типу і відроджуються старі міста, підсилюється торговий обмін, важлива роль Імперії, феодальної знаті, папства і релігійних орденів (бенедиктинців та цистеріанців).

Головна риса романського стилю - масивність храмів та замків, міських укріплень, великі важкі стіни з малою кількістю деталей та прикрас, вузькі арки. Сувора дійсність - набіги, захоплення, битви - змушувала зводити замки та храми, схожі на фортеці. Зазвичай ці будівлі височіли на пагорбах. Не маючи архітектурних надмірностей. Романські храми прикрашали головним чином скульптури та декоративні рельєфи. Але, незважаючи на церковну суворість, біля підніжжя колон, на вікнах, біля дверей з’являються зображення диких левів, кентаврів, напівящурів-напів-птахів (химер).

Архітектура. Головна форма – собор чи церква, виходили своїм фасадом на площу – центр економічного і соціального життя. Грубуватий, стійких пропорцій, храм представляв собою елемент організації простору: хрестоподібний план, три чи п’ять нефів, трансепт і абсида. Х-ні елементи собору – напівциркульна арка, склепінчасте перекриття, хрестової чи напівциліндричної конструкції, з розподіленням нагрузки на потужні стовпи, підпружні арки і стіни в якості контрфорсів. Перші великі церкви із склепінчастим перекриттям були побудовані практично одночасно на поч.. ХІ ст.. в Ломбардії і континентальній зоні під норманським впливом. Звідси романіка розповсюджується, збагачуючись місцевими елементами, по усій Європі.

Донжон (фр. Donjon - панська вежа) - головна вежа в європейських феодальних замках. На відміну від веж на стінах замку, донжон знаходиться всередині фортечних стін (зазвичай в самому недоступному і захищеному місці) і зазвичай не пов'язаний з ними - це як би фортеця всередині фортеці. Донжони споруджувалися з дерева або з каменю, мали по три поверхи, але в більшості випадків там знаходилися дуже тісні приміщення, не призначені для житла. Житловий будинок споруджувався на відстані, а головна вежа мала символічне і військове призначення. Крім того, в донжоне часто розташовувалися різні важливі приміщення замку - збройові, головний колодязь, склади продовольства.

Форми донжонов різноманітні: у Великобританії - чотирикутні вежі, але також зустрічалися круглі, восьмикутні, правильні і неправильні багатокутні донжони, а також комбінації з декількох перерахованих форм. Зміна форми донжонів пов'язана з розвитком архітектури та облогової техніки. Кругла або багатокутна в плані башта краще протистоїть впливу снарядів. Іноді при споруді донжона будівельники слідували рельєфу місцевості, наприклад, розміщуючи вежу на скелі неправильної форми. У Німеччині донжон має назву бергфрід.

Донжон замка Лош (Королівський Замок Лош розташований у французькому департаменті Ендр і Луара в долині Луари, підноситься над річкою Ендр), побудований Фульком Нерра,. є найдавнішим з усіх збережених до нашого часу середньовічних донжонів Франції. Будівництво на цьому місці було розпочато ще в далекому IX столітті, тоді була побудована лише дерев'яна вежа, що оберігає прилегле до неї селище і пов'язана з ним прокладеними в скелях підземними тунелями. Будівництво донжона замку Лош було розпочато в 1005 році і велося десь до 1070 року. При порівняно скромних розмірах (25 на 15 метрів) і 38-метровій висоті, донжон був практично неприступний, так як товщина його стін сягала 3х метрів, цифра для тих часів досить значна. Як і годиться, у стінах були видовбані бійниці, а нагорі розташовувалися машікулі, що дозволяло обливати ворога градом метальних снарядів. Поступово навколо донжона виростали нові укріплення. У північній частині замку був відбудований Старий житловий корпус з вежами і дозорним поясом, в замку оселилася Агнес Сорель, «Прекрасна дама», що стала в 1444 році першою фавориткою короля Карла VII. У XV столітті до Старого житлового корпусу прибудували кілька приміщень, Нову вежу і вартову вежу Мартелло. У той час до складу королівських апартаментів входила башта і кріпосна стіна XIII століття, ансамбль будівель зі сторожовою вежею XIV століття і мисливський павільйон XV століття, побудований приблизно тоді ж, коли і донжон, що вів до воріт Кордельє і до башти Св. Антонія. У новому крилі розташувалася капела Анни Бретанської, дружини двох монархів (спочатку Карла VIII, потім Людовика XII).

Франція. У XI-XII ст. Франції належала провідна роль у середньовічній культурі. Саме тут раніше інших країн взяли гору феодальні порядки. У Франції була здійснена реформа чернечого життя: статуту монастиря Клюні слідували монастирі всієї Європи. І одночасно формувалися наукові та філософські погляди. Центрами мистецтва були Бургундія, Прованс, Пуату, Лангедок. Тут схрещувалися шляхи, що ведуть в Італію, Іспанію, Англію. Проходили дороги паломників, що прямують в Сант-Яго де Компостела, Рим, Палестину. У цих місцях зводилися собори, величезні за розмірами, розраховані на велику кількість паломників.

У архітектурі простежується своєрідність в залежності від місця розташування храму: так, особливою суворістю і відсутністю декору відрізняються храми в провінціях Овернь. Церква Нотр-Дам ля Гранд у Пуатьє - однаковою висотою центральних і бічних нефів і скульптурної різьбленням порталу. Церкви в Провансі - Сен-Жиль і Сен-Трофім в Арлі на півдні Франції - зберегли зв'язок з античністю. Самі величні храми розташовані у Нормандії і Бургундії - церква абатства Клюні, Сен-Лазар в Отоно.

Італія. В Італії, де зародилося християнство, ще в IV ст. склався ансамбль (базилікальний храм, поруч дзвіниця і баптистерій, в якому відбувалися хрещення новонавернених). Однією з найбільш ранніх базилік, зведеної ще при Костянтині Великому, була церква Святого Петра в Римі. Згідно з переказами, церква була зведена на місці загибелі апостола Петра. Він вважався першим римським єпископом, який згодом став називатися папським. Протягом усього Середньовіччя церква Святого Петра була головною католицькою церквою і була знесена в XVI ст., коли її замінив величезний купольний собор, побудований великими майстрами Відродження.

У числі видатних романських соборів - церква Сант-Амброджо в Мілані з її простим і привабливим фасадом, перед яким зберігся двір-атріум. В XII ст. була побудована церква Сан-Дзено у Вероні з розміщеною поруч ефектною дзвіницею. Винятковими формами володіє ансамбль у Пізі - собор, "падаюча вежа", баптистерій.

Площа чудес в Пізі З ХІ ст. в Пізі йшло будівництво собору, кампаніли (Дзвіниця біля християнського храму в архітектурі Італії. Споруджувалася у вигляді багатоярусної призматичної або циліндричної башти, поставленої з південного боку від церкви. В різних областях країни К. відзначалися формою і вирішенням фасадів), баптистерію (пристройка біля церкви чи окрема будівля для хрещення) і кладовища. Собор являє собою зразок романо-пізанської архітектури: в 1063 р. його почав зводити архітектор Бускето, а завершив між 1150 і 1160 рр. зодчий Райнальдо, автор монументального і в той же час елегантного фасаду з чотирма рядам лоджій. Будівля з латинським хрестом у плані і п'ятьма нефами виділяється овальним у плані куполом (ХІІ ст.) і зовнішнім облицюванням у вигляді чергуючих горизонтальних смуг білого і чорного мармуру, явно східного походження, що стане відмінною рисою романської архітектури в Тоскані. Величний, круглий в плані будинок баптистерію, розпочатий в 1153 р. архітектором Діотісальві (закінчений лише протягом ХІУ ст.), ззовні прикрашений аркатурним поясом і ажурною лоджією. Кампаніла, або Падаюча вежа (нахилилася ще в процесі будівництва через осідання грунту), була розпочата в 1174 р. за проектом архітектора Бонанно Пізано і закінчена протягом ХІУ ст. Циліндричне тіло дзвіниці складається з восьми ярусів, і шість з них мають обхідні галереї у вигляді ажурних аркад. Пізанська романіка в ХІІ-ХІІІ ст. отримала широке поширення в інших містах Тоскани, таких як Пістойя (собор, церква Сан-Бартоломео ін Пантано і Сант-Андреа), Лукка (церква Сан-Фредіано 1112-1147, і собор Сан-Мартіно, ХІІІ ст.); Ареццо (парафіяльна церква Санта-Марія).

Німеччина. XII ст. Самі великі собори були збудовані у Майнці, Вормсі і Шпейері. Для німецьких храмів х-на спрямованість вгору. Таке враження створюють високі башти, розташовані на західній і східній сторонах храму.

У XI-XII ст. на території Німеччини не припинялися жорстокі феодальні міжусобні війни. У зв’язку з цим головну увагу при спорудженні будівель приділялося їхньому укріпленню, а не прикрасі фасаду. Тому архітектурні пам’ятники тих часів характеризуються простотою, навіть аскетичністю.

На території Німеччини закладалися і росли нові міста: Вормс, Шпейер, Майнц та інші. Більшість з них пізніше, у XIV-XV ст., стали великими економічними і торговими центрами. У цих містах зводилися перші церкви, в архітектурі яких були присутні риси романського стилю.

Ці спорудження більше походили не на християнські храми, а на добре укріплені фортеці: їхні стіни були товстими, гладкими і не мали ніяких прикрас, крім вузьких вікон, схожих на бійниці. В обох кутах, як правило, зводилися товсті, присадкуваті вежі з перекриттями у формі конусів. Для того, щоб зовнішній вигляд церков не сильно відлякував парафіян, гладкий простір стін і веж намагалися доповнювати аркатурами, що розташовували під карнизами. Такі церкви Михайла (XI ст.), Годерхардта (XII ст.), побудовані в Гільдесгеймі та ін.

Особливо виділяється собор у Вормсі, побудований у Х1-Х1ІІ ст. Він являє собою базиліку з перекриттями у вигляді хрестових зводів (така конструкція була поширена в Німеччині й одержала назву зв’язаної). У фасаді спорудження присутні прості, суворі лінії, переважає арковий мотив. У кутах собору піднімаються вежі з перекриттями у формі конусів і невеликих віконець.

У плані собор має форму хреста з однією подовженою галуззю. Над перехрещенням був установлений купол на восьмигранному барабані. Сам купол, як і перекриття веж, теж мав форму конуса, але з восьми гранями. У період розвитку романського стилю на території Німеччини сформувалися кілька шкіл. Спорудження рейнської школи характеризувалися зв’язаними перекриттями (як у собору у Вормсе). Будівлі саксонської школи являли собою базиліки. Характерними рисами вестфальскої школи були зальні спорудження з трьома нефами, як правило, однаковими за висотою.

Наприкінці XII - початку XIII ст. в багатьох спорудженнях Німеччини були присутні деякі риси, характерні для готичного стилю. Однією з таких будівель був Бамбергский собор. На його місці зведено храм, побудований у XI ст., але він згорів, і в 1185 р. там же почалося зведення нового собору. У 1237 р. він був закінчений і освячений.

Його форми й оздоблення відповідають правилам романського стилю, але завдяки великій кількості вікон, а також художньому оформленню порталів це спорудження не виглядає похмурою і неприступною фортецею, а більше все-таки нагадує храм. Крім того, він перекритий стрілчастими хрестовими зводами, для зміцнення яких зводилися нервюри.

Інший собор, побудований у Наумберзі в середині XIII ст., багато в чому нагадує Бамбергський. Його західні хори прикрашені статуями і всілякими рельєфами в готичному стилі.

Однак у Німеччині зводилися не тільки собори. До наших днів збереглися руїни усіляких світських споруджень, у тому числі феодальних замків і палаців, у яких проживали імператори. Наприклад, у 1067 р. недалеко від міста Эйзенаха був закладений замок Вартбург. З усього ансамблю найкращим способом збереглося його найбільш укріплене спорудження - палац, побудований у 1190-1250 рр.

 

Скульптура. Романська скульптура привнесла з собою відродження у використанні каменю і оригінальне перероблення в монументальному масштабі зразків, узятих з пізньоантичного мистецтва (зокрема, мистецтва римських провінцій) і мистецтва малих форм (предмети з металу і книжкової мініатюри). Скульптурний декор, пристосований до потреб архітектури, підкреслював елементи конструкції (капітелі, архітрави, портали, пілястри і т. д.). Фасад романського собору, акцентований великими порталами, надаючи багато місця скульптурі, а ілюстрування сюжетів з Нового і Старого Завіту виконувало також дидактичну функцію, виховуючи свідомість віруючих. У декоративних частинах (капітелі, карнизи і т. п.) різноманітні фантастичні істоти, вільне обігрування античних мотивів та причудливі трансформації тяжіли до небувалого і гротескного. Серед скульпторів виокремлюються такі майстри: Ніколо (працював 1120 – 1150 р.) – автор бронзових дверей Сан-Дзено в Вероні; Вільєльмо – працював в м. Модені в соборі 1100 – 1110 р.; Бенедето Антеламі - працював у Пармі.

Французька скульптура. Однієї із найстаріших і найкращих була тулузська скульптурна школа. Її майстри виконували рельєфи, що згодом використовували для оздоблення церков. Сюжетами рельєфів служили релігійні мотиви. Наприклад, церква Сен-Сернен у Тулузі була декорована рельєфом, що зображував Ісуса Христа, портал церкви абатства Сен-Пьер у Муассаці (перша половина XII ст.) прикрашав рельєф, на якому скульптор намагався зобразити апостола Петра.

Ранні рельєфи характеризуються лінійним малюнком, складки одягу не виліплені, а намальовані глибоко врізаними лініями, фігури розроблені погано і виглядають безтілесними. Однак рельєфи того часу повні динаміки й експресії, фігури, хоч і не дуже точно зображені, виглядають так, начебто зараз зійдуть з рельєфу.

Що стосується композицій тулузських рельєфів, то усі вони повторюють один одного: у центрі розташовується головна фігура (Христос, Діва, чи Марія один з апостолів), за розміром набагато вищою за інші. Решта простору заповнювалася невеликими фігурками апостолів, ангелів, людей і т.д.

На формування бургундської скульптури мала вплив лангедокська - рельєфи обох цих шкіл мали більш м’які, плавні форми, обличчям придавалось одухотворене вираження. Такий рельєф, "Страшний суд" у тимпані порталу церкви Сен-Лазар в Отені. Він був виконаний скульптором Жизлебертом у 1130-1140 рр. У центральній частині композиції - велика фігура Христа, а також зображення боротьби між ангелами і чортами за людські душі. Простір, що залишився, заповнений маленькими, зляканими фігурками людей, які з жахом чекають своєї долі.

У розвитку скульптури Провансу можна помітити вплив античного Рима: портали прикрашаються не тільки барельєфами, але і скульптурами християнських святих. Багато в чому схожа на неї і скульптура Оверни. У північній частині Франції церкви не прикрашалися рельєфами: це мистецтво почало розвиватися набагато пізніше, у готичну епоху.

У романському мистецтві Німеччини монументальна скульптура з каменю не отримала великого розвитку. Багато прикрашені портали не типові для цього мистецтва. Скульптура зазвичай зосереджена у внутрішніх приміщеннях храмів, і її матеріалом служили головним чином бронза і дерево.

Мініатюра Франції. Значну роль відіграло знайомство з мистецтвом Візантії, а також зв'язок з традиціями каролінгської мініатюри 8-9 ст. Великий вплив мали прикраси ірландських і англосаксонських рукописів, з якими французькі мініатюристи познайомилися дуже рано. В середині 9 ст. в абатстві Сен Дені спеціально працювала школа англосаксонських переписувачів, що впроваджували принципи прикраси кельтських рукописів.

Вплив іспанських мініатюристів - північноіспанський прототип знаменитий примірник Апокаліпсису з Сен-Северу (Париж, Національна бібліотека), виконаний на півдні Франції між 1028 і 1072 рр. мініатюристом Стефаном Гарсія Плациодом. – зразок лінеарно-площинного стилю романського книжкового живопису. Урочистість фризоподібних мініатюр з численними фігурами святих і апостолів пожвавлюється надзвичайною мальовничістю виконання.

В кінці 11-початку 12 ст. декоративне оформлення ініціалами і орнаментом ранніх рукописів змінилося композицією сторінки загалом, створенням сюжетно виразних мініатюр, що наближалися до ілюстрацій.

На півночі Франції в Сент-Омер, Льєжі, Сен Лорана виникли великі центри, де розвивалася мініатюра графічного стилю. Шедевром останнього є євангеліє Амьєнской бібліотеки (кінець 11 ст), яке містить зображення євангелістів роботи невідомого, але виняткового по своїм художнім темпераментом і володіння малюнком майстра.

До початку 12 ст. в Бургундії, в монастирі Сито, сформувалася оригінальна школа мініатюристів, що відрізнялася тонкістю і витонченістю малюнка, стриманістю характеристик. Капітальним витвором її є чотиритомна Біблія Етьєна Хардінга, закінчена в 1109 р. (Бібліотека Діжона).

Численні пам'ятки цього періоду дають уявлення про пошуках образотворчого мови художників: барвистість і фантазія прикрасі ініціалів поєднуються з мальовничим, вільним виконанням фігур, графічна сухість багатьох сюжетних композицій пом'якшується багатством рослинного орнаменту.