Тема:Сучасна система психології як науково-практична сфера суспільної діяльності.

Тема 1. Місце психології в системі людинознавства

План:

Вступ

1. Комплексне вивчення людини — теоретична основа практичного вирішення проблем розвитку людини.

2. Основні етапи та особливості розвитку наук про людину.

3. Структура людинознавства.

4. Сучасні погляди на предмет психології.

5. Підготовка практичних психологів.

Висновки

Список використаної літератури

Ключові слова: психологія, психіка суб’єкт психології, об’єкт психології, предмет психології

Вступ

Людина становить надзвичайно складний об’єкт вивчення. Не випадково у Давній Греції стверджували: «Пізнай самого себе – і ти пізнаєш весь світ». Сучасні наукові знання ще більше переконують у правдивості цього твердження. Людина виступає носієм найрізноманітніших форм відображення, у ній виявляються закони всіх відомих сьогодні наук. П. Тейяр де Шарден зауважив, що «людина як «предмет пізнання – це ключ до всієї науки про природу» [54, 275].

Науковим вивченням чимдалі повніше охоплюються різноманітні відношення і зв’язки людини зі світом: з абіотичними і біотичними факторами природи, з суспільством у його історичному розвитку, з технікою, культурою, планетою і космосом.

В.Франкл визначав людину як єдність всупереч різноманітності і стверджував, що очевидною є антропологічна єдність, незважаючи на онтологічні відмінності та відмінності між різними формами буття [55]. Суттєвою ознакою людства є поєднання в ньому антропологічної єдності і онтологічних відмінностей, спільного способу і різних форм людського буття.

Окреслюючи розуміння людини, В.Франкл звертається до використання геометричних аналогій. Так, один і той самий предмет, спроектований у різні площини, утворює різні проекції. Наприклад, якщо циліндр по-різному спроектувати на площини (див. мал.1), то в одному випадку ми отримаємо прямокутник, а в іншому — коло. Водночас, різні предмети, спроектовані в одну й ту ж площину, можуть утворити однакову фігуру. Наприклад, при проекції кулі, циліндра і конуса однією з проекцій для всіх тіл буде круг (див. мал. 2) [55, 48—52].

Так само, зазначає В. Франкл, людина, спроектована в площини біології і психології, відображається, у них так, що ці проекції виявляються різними. Проекція людських якостей в біологічну площину охоплює соматичні явища, тоді як у психологічній площині це явища психологічні. Але такі різні портрети людини не викликають сумніву у єдності людської істоти. Водночас слід пам’ятати, що марно намагатися створити цілісну картину людського способу буття, об’єднуючу багатоманітність різних форм буття, орієнтуючись виключно на окремі площини, на які ми проектуємо людину. Так само і кожен науковець, вивчаючи людину, повинен відмежовувати певну реальність як предмет своєї науки з усього різноманіття дійсностей, маючи при цьому на увазі багатоманітність підходів до вивчення людини. Тоді проекція в площину конкретної науки буде виправдана і необхідна, а також дозволить уникнути однобічності своїх досліджень.

Мал. 2. Однакова форма проекцій різних тіл

Крім того, вивчаючи психологію різних особистостей, ми повинні пам’ятати, що їхні проекції можуть у якийсь момент бути однаковими, але лише доти, поки не зміниться кут зору у підході до дослідження.

У системі тих чи інших зв’язків людина вивчається то як продукт біологічної еволюції і природний індивід з притаманною їй програмою розвитку і певним діапазоном можливостей, то як суб’єкт і об’єкт історичного процесу – особистість.

Розвиток сучасної науки, включаючи такі її розділи, як точні та технічні дисципліни, зумовлений значною мірою саме проблемами людини, які поступово посіли центральне місце у всій науці.

Психологія, як наука про психічну діяльність людини, знаходиться між трьома головними системами наук: природничих, математичних та філософських.

Це наочно представлено у класифікації наук, яка запропонована Б. М. Кєдровим [3]:

Природа:		Природничі
неорганічна;	Технічні	Математика
	Фізика
органічна.		хімія та інші
Людина, тобто суспільство і
мислення (людські)	Біологія
	Психологія
	Соціальні	Філософські
	Гуманітарні

Останнім часом активізуються процеси диференціації наук, які вивчають людину, їх спеціалізація та подрібнення на ряд часткових теорій. А з іншого боку, спостерігається тенденція до об’єднання різних наук, аспектів та методів дослідження людини в різноманітні комплексні системи. Виникають нові пограничні дисципліни, сприяючи об’єднанню раніше розрізнених знань про людину.

Вивчення будь-яких складних явищ, зокрема людини, потребує різнобічного розгляду, оскільки саме це дозволяє виявити внутрішню організацію системи. Зважаючи на це, у людинознавстві набуває особливої важливості системний підхід до вивчення людини.

Є підстави вважати, що системний підхід у вивченні людини як складної цілісної системи, що характеризується наявністю різнорівневих ознак, у вітчизняній психології був послідовно реалізований В. М. Бехтерєвим. Він вважав, що соматичні, фізіологічні і психічні явища є різними сторонами однієї складної системи, якою є людина. Через розкриття взаємозв’язків між різними її сторонами, координації та субординації її властивостей стає можливим розкриття зовнішньої і внутрішньої детермінації психічного, яке має ієрархічну організацію.

Цілісне вивчення людини є можливим, на думку В. М. Бехтерєва, на основі використання порівняльного методу дослідження при аналізі об’єктивно отриманих даних в умовах лабораторного експерименту і шляхом спостереження над хворими в неврологічній і психіатричній клініках, при вивченні поведінки людини і тварини, при дослідженні гістологічних зрізів мозку і патологоанатомічних препаратів мозку хворих після їх смерті.

Використання порівняльного методу дозволило глибоко вивчити закономірності психіки людини і перетворити цим психологію з описової науки на пояснювальну.

Зростаюча різноманітність аспектів вивчення людини пов’язана з прогресом наукового пізнання і потребами його залучення до вирішення практичних задач. Важко назвати галузь суспільної практики (промисловість, сільське господарство, система освіти та охорони здоров’я, транспорт, будівництво тощо), яка не вимагала б врахування людського фактору. Під людським фактором розуміють сукупність властивостей людини — спеціальних, психологічних, біологічних, які виявляються в її діяльності і тим самим впливають на суспільні процеси.

Актуалізація та необхідність розв’язання проблеми людського фактору зумовлені потребами розвитку суспільства, зокрема такими як оптимізація та управління матеріальним виробництвом, вдосконалення духовної суспільної практики.

У різних галузях суспільної практики гостро відчувається потреба в єдиному фундаментальному вченні про людину.

Впродовж XX століття науки про людину розвивалися нерівномірно. Природничі та суспільні науки інтенсивно розвивалися з кінця XIX ст. — та до початку 20-х років XX ст. За цей період у Росії створено 8 лабораторій, які займалися проблемами людини, відкривається перший інститут психології. В. М. Бехтерєв, розуміючи необхідність комплексних досліджень людини, організовує Інститут мозку.

У середині 30-х років спостерігається уповільнення темпів розвитку наук про людину, ліквідовані як наукові напрямки педологія, психотехніка. Розвиток психологічних наук активізується л иш е наприкінці 50-х — на початку 60-х років.

У другій половині XX ст. суттєво змінюється взаємозв’язок між різними науками, які вивчають людину як організм і особистість, як явище природи і історії, як предмет виховання і навчання тощо.

Безпосередньо дотичними стають природознавство і суспільні науки, медицина та педагогіка, економічні та технічні науки. До вивчення людини наближаються і фізико-математичні науки.

На межі біохімії, ендокринології, фізіології ВНД та психології виникає психофармакологія; на межі кібернетики, біології, фізіології та психології – біоніка з її основними розділами: моделюванням мозкових структур, аналізаторів зовнішнього середовища.

Встановленню взаємопереходів між різними науками, які традиційно вважалися несуміжними, сприяють суттєві зрушення в загальній структурі науки.

Антропологізуються технічні науки. По-перше, це пов’язано з технікою зв’язку і передбачає розробку технічного відтворення процесів людської комунікації (передача та прийом інформації, комунікаційні системи тощо);

По-друге, суттєво змінюються функції людини в сфері матеріального виробництва, зокрема, зростає значення функції регулювання та контролю за автоматичними системами. І хоча спостерігається автоматизація не лише фізичної, але й розумової праці, однак людина залишається вирішальною ланкою в діяльності та функціонуванні будь-якої системи.

По-третє, при розробці техніки враховуються можливості людини управляти нею.

Таким чином, спостерігається взаємопроникнення технічних та антропологічних наук.

Антропологічні науки вивчають людину як біологічний вид, акумулюють знання про біологію людини. У XX ст. суттєво змінилося їх становище у загальній системі біологічного знання. Перш за все, це пов’язано з розвитком теоретичної медицини, яка синтезувала в собі найважливіші досягнення всіх біологічних наук стосовно норм та патології людського організму. Тому теоретична медицина та інші біологічні науки чимдалі більше впливають на наукове пізнання людини загалом.

Людину як суспільну істоту, а також людство у розумінні, тотожному із суспільством, вивчають гуманітарні науки. В них також відбуваються значні зміни. Виникають наукові дисципліни, які доповнюють уже існуючі суспільні науки. Серед них:

• ергономіка – спеціальна наука про трудову діяльність людини, що вивчає економічну організацію виробництва і соціальні функції роботи людини;

• семіотика – наука про знакові системи. Для вивчення механізмів культурного розвитку людини ця дисципліна має таке ж значення, як ергономіка для розуміння трудової діяльності;

• аксіологія – наука про цінності життя і культури.

Поглиблюється вивчення проблем людини на межі антропологічних та гуманітарних наук.

На базі психології, логіки і теорії пізнання, з одного боку, та нейрофізіології і біофізики — з іншого,складається евристика — загальна теорія мислительного пошуку і творчого мислення людини.

У природничих науках накопичуються дані про класи біологічних властивостей людини, виявлення і становлення яких відбувається в соціальних умовах.

Вікова фізіологія і морфологія вивчають вікові особливості і основні фази онтогенетичного розвитку особистості.

Сексологія досліджує закономірності статевого диморфізму в філогенезі та онтогенезі; біологічні й соціальні механізми утворення статі, періодизацію статевого диморфізму, його вплив на загально-соматичний, нервово-психічний, особистісний розвиток людини.

Соматологія розробляє вчення про цілісність людського тіла, його структурно-динамічну організацію, типи тілобудови.

Комплексне вивчення біологічної та соціальної природи людини передбачає синтез знань, які накопичені антропологічними та гуманітарними науками. І найважливішим завданням при цьому є виявлення взаємозв’язків між первинними природними властивостями та соціально обумовленими якостями людини.

Таким чином, у центрі сучасної науки стоїть проблема людини, що пов’язано з принципово новим взаємовідношенням між науками про природу і суспільством.

Сьогодні проблема людини досліджується кількома десятками дисциплін. Вони вивчають її матеріально-структурні (обумовлені будовою тіла, окремих органів), функціональні (обумовлені функціями), системні (визначені приналежністю до певної системи) особливості.

Одним з перших проблему комплексного вивчення людини поставив у 60-70-х роках XX ст. радянський психолог Борис Герасимович Ананьєв (м. Ленінград), який фактично продовжив ідеї В.М. Бєхтерєва. У його працях узагальнюється досвід досліджень людини, здійснених у різноманітних дисциплінах; окреслюється коло питань, вивчення яких має особливу актуальність. Говорячи про людинознавство, Б.Г.Ананьєв стверджував необхідність комплексного підходу до індивідуальності. Сама стратегія комплексних досліджень є наслідком постановки і теоретичного осмислення проблеми людини-індивідуальності. З комплексним вивченням індивідуальності — суб’єкта психіки — вчений

пов’язував вирішення питання про детермінацію психічного та структуру суб’єкта психічного відображення. Остання є продуктом відображення об’єктивної дійсності і взаємодії людини зі світом, обставинами її життя в середовищі — соціальному, біотичному, абіотичному.

Б.Г.Ананьєв пропонує таку структуру людинознавства [4]:

Науки про:

• вид Homo sapiens (людину розумну);

• людство;

• людину як індивіда;

• людину як суб'єкт діяльності;

• людину як індивідуальність;

Науки про людину як вид представляють:

1) антропологія, з трьома розділами: а) морфологія (досліджує соматичну організацію, найбільш тісно пов’язана із анатомією, фізіологією, фізикою, хімією); б) антропогенез (вивчає зміну природи людини у поколіннях і пов’язаний найбільше з археологією, палеонтологією, палеосоціологією); в) расознавство (вивчає расогенез).

2) медицина, що займається питаннями здоров’я, гігієни, профілактики, лікування.

3) медико-біологічні науки: фізіологія, біохімія, біофізика, психофізіологія, нейропсихологія, загальна психологія людини.

Науки про людство прийнято називати суспільними, або гуманітарними. Вони вивчають соціогенез.

Б. М. Кєдров поділяє ці науки на дві част ини:

1) ті, що вивчають розвиток всього суспільства (історія, археологія, етнографія);

2) ті, що вивчають окремі сторони суспільства (економіка, політичні, юридичні науки).

Окремо вивчаються зв’язки у системах «природа — людина», «людство — природа». Особливу увагу до цих проблем привертав В. І. Вернадський, намагаючись розглядати «біосферу як планетне явище космічного характеру» [11, 324]. До вказаного напрямку належать екологія людини, гігієна, біокліматологія, біометеорологія, вивчення взаємовпливів космосу і людини.

У науках про людину як вид та про людство формуються фундаментальні основи людинознавства, але їх далеко недостатньо для пізнання людини. Безпосереднє вивчення людини концентрується навколо системи її якостей на рівнях індивіда, суб’єкта діяльності, індивідуальності, особистості.

Науки про людину як індивіда вивчають такі властивості, як генотип, конституція, темперамент, стать, задатки, що становить природну основу особистості. Окремий предмет досліджень становлять взаємозв’язки темпераменту і тілесної організації людини, а також онтогенез. Вказані проблеми вивчаються у соматології, фізіології, генетиці, диференційній та віковій психології.

До проблематики наук про людину як особистість належать:

• статус особистості, визначений її координатами у суспільстві;

• суспільні функції;

• мотивація, залежно від цілей, цінностей, що складають внутрішній світ;

• світогляд і ставлення людини до оточуючого;

• характер та нахили.

Ці питання вивчаються філософськими (етика, естетика), соціологічними, економічними, політичними, правовими, психологічними науками. Серед останніх провідну роль відіграють соціальна, диференційна, педагогічна психологія, психолінгвістика, психологія особистості. Соціальна обумовленість особистості є причиною того, що у її вивченні головну роль відіграють суспільні науки, які абстрагуються від її природних основ. І хоча вивчення особистості має вирішальне значення в дослідженні суспільної сутності людини, водночас воно є лише частиною людинознавства.

Зокрема, зрозуміти людину як діяча або як суб’єкта праці, учіння, інших видів діяльності не можна вивчаючи лише особистість. Так, здатність до пізнання залежить не тільки від суспільних зв’язків людини, але й від її індивідуальних особливостей, фізіологічних можливостей органів чуттів. Тому необхідне спеціальне вивчення людини як суб’єкта діяльності. Воно ведеться у теоріях пізнання та творчості, аксіології, фізіології, кібернетиці, психології пізнання, праці, творчості; у загальній, генетичній, педагогічній психології.

Поділ людинознавства на багаточисельні науки необхідний для глибокого і ґрунтовного вивчення людини.

Разом з тим вирішення практичних задач вимагає об’єднання знань про людину у цілісну систему.

У прикладних людинознавчих дисциплінах виникає особливий, порівняно з теоретичними, підхід. Прикладне людинознавство орієнтоване на роботу з конкретною людиною з усім комплексом її різнорівневих якостей. Вирішуються задачі діагностики станів, властивостей і можливостей конкретної людини, практичної роботи з окремою людиною з метою її виховання, навчання, профілактики або лікування. Ця особливість проявляється у різних людинознавчих дисциплінах прикладного характеру, де питання збалансованості загального та індивідуального (неповторного) набуває особливої значущості.

Так, дії педагога, спрямовані на учня взагалі, не дають очікуваного ефекту стосовно окремого школяра. Водночас учитель не може діяти, враховуючи особливості лише одного конкретного учня. Лікар може зробити серйозні помилки, якщо в діагнозі врахує лише дані медичної діагностичної техніки, ігноруючи особистість хворого. Не випадково відомий російський лікар XIX ст. С. П. Боткін підкреслював, що необхідно лікувати не хворобу, а людину.

Як зазначав Б. Г. Ананьєв, для суспільства в цілому педагогічний ефект, як і медичний, проходить «меридіанами індивідуальності». Адресованість впливів дисциплін прикладного людинознавства саме індивідуальності є запорукою їх результативності. «Людину як індивідуальність можна зрозуміти лише в єдності та взаємозв’язку її властивостей як особистості і суб’єкта діяльності, в структурі яких функціонують природні властивості людини як індивіда [5, 178].

Орієнтованість практичної психології на індивідуальність робить її важливою галуззю синтетичного людинознавства. Тому медичні, психологічні і педагогічні науки не вдається віднести ні до теоретичних, ні до прикладних. Щодо біології і суспільних наук вони є практичними. Водночас психологічні і педагогічні науки узагальнюють практику лікування, навчання і виховання, а тому є теоретичними. Медичні, психологічні і педагогічні науки також взаємопов’язані, що виявляється у медичній та педагогічній психології.

Не лише наука, але й практика потребують єдиної теорії людинознавства, що передбачає інтеграцію та зближення всіх засобів пізнання людини і керівництва її розвитком.

Складність системи людинознавства викликає потребу у визначенні тих властивостей людини, які має вивчати психологія. Інакше кажучи, це проблема предмету науки, яка у психології відзначається особливою гостротою.

Внаслідок пошуку наприкінці XIX — початку XX ст. психологами різних країн світу відповідей на питання про предмет психології виникли такі напрями психології, як психологія свідомості, психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологія, рефлексологія тощо. У XX столітті набуло актуальності виділення психологічної проблематики у вивченні, з одного боку поведінки, діяльності, а з іншого — вищої нервової діяльності (ВНД). Змішування психологічного аспекту вивчення людини із фізіологічним та поведінковим — основна загроза втрати психологією свого власного предмету, а в результаті і статусу самостійної науки.

Важливо чітко розмежовувати фізіологічний і психологічний аспекти вивчення людини.

Загальноприйнятим для вітчизняної психології в цьому питанні є підхід, розроблений С.Л. Рубінштейном [49]. Відповідно до останнього рефлекторна діяльність мозку — це одночасно діяльність і нервова (фізіологічна), і психічна. Це одна і та ж діяльність, що розглядається у різних відношеннях.

По-перше, як нервова діяльність з її основними процесами та законами (збудження, гальмування; концентрація, іррадіація), подруге, як психічна діяльність сприймання, спостереження, запам’ятовування тощо.

Для фізіології дійсність — це сукупність подразників, для психології — це об’єкти пізнання і дії.

Психіка — продукт нервової діяльності, який має власні закони функціонування і розвитку, що не розглядаються у фізіології. Так і фізіологічні закони, підпорядковані законам хімії, є ефектом дії хімічних закономірностей. І саме цей ефект стає предметом фізіології.

Психіка — це ідеальний (нематеріальний) продукт живої істоти, яка існує реально, проявляючись у людини в її діяльності, поведінці та смислових пошуках.

Усі психічні явища причинно-умовлені (детерміновані), причому мають не лише матеріальну, але й ідеальну причини, виявлення яких складають окрему і непросту задачу. Психіка — це особлива форма віддзеркалення людиною світу, самої себе, себе в цьому світі.

Людина володіє своїм тілом, мозком. Тому психічні явища не можна відокремити від матерії, тіла. Психіка, як суб’єктивний образ об’єктивного зовнішнього впливу та внутрішніх переживань, завжди належить людині і одночасно залежить від її досвіду, знань, віку, індивідуальних особливостей психофізіологічного стану на даний момент.

Чітко окреслити предмет психології допомагає визначення С. Л. Рубінштейном змісту структури психологічної теорії, що включає наступні складові:

1) Центральний компонент — психічне, як діяльність або процес. Під психічним розуміють психічний процес або діяльність, що задовольняє певну потребу людини й спрямований на певну мету.

1) Не лише «психічна», розумова діяльність, але й практична, за допомогою якої люди змінюють природу і перебудовують суспільство. Психічний зміст практичної діяльності — мотивація і регуляція, що забезпечують відповідність дій об’єктивним умовам.

2) Психічний образ у зв’язку з психічною діяльністю.

3) Шлях формування психічних властивостей людини через зв’язок їх з діяльністю [49, 14 ]

Отже, психологія — наука про факти, закономірності, механізми психіки, як створюваного у мозку образу дійсності на основі і за допомогою якого здійснюється контроль і регуляція діяльності, що має у людини особистісний характер.

Підготовка практичних психологів здійснюється навчальними закладами — університетами та інститутами, на базі яких працюють відповідні факультети та кафедри

Науково-дослідні інститути та наукові лабораторії здійснюють експериментально-дослідницьку розробку проблем у галузі психології. Набула поширення така форма підготовки практичних психологів як перекваліфікація на базі вищої освіти (як правило педагогічної), що дозволило працевлаштувати тисячі педагогів, що втратили попередню роботу.

При університетах працюють факультети перепідготовки та підвищення кваліфікації практичних психологів. Поширенню психологічних знань сприяють періодичні видання, перелік яких за останній період значно розширився.

У дорадянський час в Росії видавалися такі журнали:

— Вопросы философии и психологии (1889-1918);

— Вестник психологии, криминальной антропологии и гипнотизма (1904-1918).

Журнали з психологічною тематикою радянського періоду — це:

— Вопросы изучения и воспитания личности (1920-1932);

— Педология (1928-1932);

— Психология (1928-1932);

— Вопросы психологии (виходить з 1955 по теперішній час);

— Психологический журнал (виходить з 1980 по теперішній час);

— Вестник МГУ. Психология (виходить з 1977 по теперішній час);

— Высшее образование в России.

Обмін інформацією між практичними психологами здійснюється сьогодні через низку періодичних видань України:

«Рідна школа», «Дошкільне виховання», «Початкова школа», «Психологія» (спочатку науково-методичний, а тепер науковий збірник), «Психологія і педагогіка», «Практична психологія та соціальна робота», «Обдарована дитина», «Вища освіта в Україні».

З метою оптимізації обміну методичною, правовою та іншою інформацією створюється Єдина інформаційна система психологічної служби (через Інтернет).

Проведення конференцій, семінарів, круглих столів, нарад не лише є ефективними формами обміну інформацією між практикуючими психологами, але й забезпечує зв’язок психологічної практики з науковою психологією.

Запитання для самоконтролю

1. Чим обумовлена потреба у комплексному вивченні людини?

2. Дайте визначення поняття «людинознавство».

3. Як слід розуміти поняття «людський фактор»?

4. Назвіть наукові напрямки, які вивчають людину.

5. Перерахуйте особливості розвитку вчення про людину у 20 столітті.

6. Розкрийте структуру людинознавства?

7. Назвіть науки про людину як вид.

8. Перерахуйте науки про людину як особистість.

9. Назвіть науки про людину як суб’єкт діяльності.

10. Визначте місце психології у системі людинознавства.

11. Чим пояснюється потреба в єдиній теорії людинознавства?

12. У чому відмінності фізіологічного та психологічного аспектів вивчення людини?

13. У чому полягає проблема предмету психології?

14. Які періодичні видання з психологічною тематикою України Вам відомі?

Лекція №2

Тема:Сучасна система психології як науково-практична сфера суспільної діяльності.

План:

Вступ

1.Структура та основні проблеми прикладної психології.

2.Специфіка і взаємозв’язок наукової, практичної та побутової психології.

3.Структура і завдання прикладної психології.

4.Перспективи розвитку прикладної психології. Національна система соціально-психологічної служби.

Висновки

Список використаної літератури

Ключові слова: структура прикладної психології,наукова психологія,практична психологія, прикладнапсихологія, побутова психологія

Вступ

Звернення до історії психології показує, що вона стає самостійною наукою тільки тоді, коли стає експериментальною. Умови для цього виникають лише наприкінці XIX століття. До них належать, по-перше, стрімкий розвиток фізіології, зокрема фізіології ВНД, по-друге, потреби суспільного розвитку, що висувають ряд нових вимог.

1. Сучасна система психології як науково-практична сфера суспільної діяльності.

Зростають як суспільна значущість психології, так і її можливості вирішувати складні проблеми розвитку суспільства. До останніх на той час належали такі:

• проблеми моделювання процесу трудової діяльності людини та визначення сприятливих і несприятливих її факторів (Г.Мюнстерберг);

• необхідність глибшого розуміння механізмів виникнення й розвитку психічних захворювань з метою їх лікування (І. П. Павлов, В. М. Бєхтерєв, З. Фройд);

З розвитком виробництва, техніки, устаткування, з ускладненням технологій зростають вимоги до знань, кваліфікації робітників. На початку XX ст., коли відбувся стрибок у розвитку промислового виробництва на основі широкого запровадження досягнень науки і техніки, як це не парадоксально, проблеми людини не тільки не відійшли на другий план — вони зайняли центральне місце. Стало очевидним, що управляти складною технікою, розвиненими технологіями не може людина «з вулиці», її потрібно спеціально готувати за заздалегідь визначеними характери стиками. Виникає поняття людського фактору, яке об’єднує «настрої і почуття людей, їх звички, соціальні установки, ціннісні орієнтації, стереотипи індивідуальної і групової поведінки, наслідування, навіювання, здібності, нахили, мотиви, суб’єктивне ставлення особистості до оточуючої дійсності, міжособистісні відносини, психологічний клімат у колективах, психологічні бар’єри та багато інших явищ, що виникають у процесі дій людей і їх спілкування між собою» [24, 52].

Психологія повинна зрозуміти закономірності цих явищ і знайти засоби управління ними з метою активізації людського фактору, як необхідної умови розвитку виробництва.

Внаслідок цього у XX столітті психологія зазнає бурхливого розвитку, передусім її практичні галузі. Початок століття ознаменований виникненням експериментальних ділянок інженерної, соціальної, педагогічної, диференційної психології. Кінець століття позначений стрімким розвитком таких практичних напрямів як екопсихологія, психологія реклами, психологія управління, психологічна служба системи освіти, юридична психологія тощо.

Спеціального психологічного вивчення потребує людський фактор у різних сферах матеріального і духовного виробництва: промисловості, на транспорті, у торгівлі, у системі обслуговування, в освіті та армії.

Психологічні дослідження не можуть обмежуватися сферою науки, а виходять на шлях практичного їх використання. Взаємозустрічний рух теоретичних та прикладних розділів психології позначається на всій системі.

Сучасна психологія є досить розгалуженою системою наукового знання, окремі галузі якого знаходяться на різних щаблях розвитку та пов’язані з різноманітними сферами практики.

Становлення та розвиток психологічної науки, її структури та взаємодії з іншими галузями (їх кількість перевищує 100) можна представити у вигляді дерева психологічної науки.

Корінням цього дерева є філософські проблеми з такими розгалуженнями, як теорія відображення, рефлекторна теорія психіки, вчення про принципи психології, методологія психології.

Основу системи психологічної науки становлять історія психології і загальна психологія.

Галузі психологічної науки, які спираються на ці основні розділи та теорії, виділяються за певними принципами і утворюють «крону» дерева психологічної науки. Відповідно до прийнятих у вітчизняній психології принципів діяльності, розвитку та історизму критеріями виступають:

• психологічна сторона конкретного виду діяльності (психологія праці, педагогічна психологія, юридична психологія, медична психологія, військова психологія тощо);

• психологічна сторона розвитку (вікова психологія, психологія аномального розвитку (спеціальна психологія, порівняльна психологія);

• психологічна сторона відношення людини до суспільства (соціальна психологія, етнопсихологія, психологія особистості).

Більшість перерахованих галузей психології характеризуються науково-практичним змістом, у якому вирізняється як теоретичний, так і прикладний аспект. Так, педагогічна психологія і досліджує психологічні закономірності навчання і виховання, і розробляє шляхи їх врахування в діяльності педагога.

Відносно психологічної теорії психологічна практика виконує подвійну функцію.

З одного боку, вона активно споживає наукові знання у формі психологічних законів, закономірностей, теорій, гіпотез, у вигляді результатів конкретних експериментів та методик.

З іншого боку — практичні проблеми та досвід висувають перед психологією задачі розв’язання експериментальних та теоретичних питань.

На сучасному рівні розвитку психології у ній достатньо чітко оформились сфери, підходи, дослідження, орієнтовані, по-перше на розробку фундаментальних теорій, здобуття нових психологічних знань; а по-друге, спрямовані на вирішення психологічних проблем людини та соціальних груп на основі теоретичних знань. Одностайності у виділенні цих сфер та їх найменуванні серед психологів немає. Так, В.Панок вважає, що варто відмовитись від поширеного поділу на прикладну, практичну, наукову психологію і, зважаючи на різні рівні наукового пізнання й інтерпретації наукових даних, доцільніше виділяти психологію наукову (академічну) та практичну (прикладну). Т.Титаренко також притримується такого погляду [34,27-28]. Не ставлячи перед собою задачу дати своє трактування зазначеного питання, подаємо загальноприйняту характеристику окремих сфер психології, згаданих вище.

Наукова психологія — це галузь науки, що досліджує процеси виникнення, функціонування й розвитку психіки як форми активного відображення навколишньої дійсності. Тобто наукова психологія тлумачиться як галузь науки в цілому, яка застосовує загальнонаукові прийоми пошуку, тлумачення і верифікації психологічних фактів та явищ. Результатом у науці є встановлений науковий факт, закон, модель того чи іншого процесу.

Практична психологія — це галузь професійної діяльності, яка має на меті визначення психологічних особливостей життєвої позиції та індивідуальності людини або групи, внесення позитивних змін у процес взаємодії між ними і профілактику небажаних форм поведінки для найбільш повного розкриття сутнісних сил людини, оптимізацію її індивідуального розвитку та збереження її індивідуальності.

Практична психологія є однією з форм духовної практики, професійною діяльністю, що включає консультування, діагностику, терапію тощо.

Побутова психологія — це історично закріплений у традиціях та інших сталих формах поведінки досвід управління індивідуальним розвитком і активністю людини, досвід, що функціонує як елемент фольклору, традицій, релігійної практики тощо.

Таким чином, практична психологія об’єднує як безпосередню практичну діяльність, так і методичне її забезпечення, тобто прикладний аспект.

Прикладна психологія визначається як науково-методичне забезпечення діяльності практикуючих спеціалістів, як вид науково-методичної праці з трансляцією досягнень науки у практичні технології роботи з людьми.

У прикладній психології важливим завданням виступає розробка психологічних технологій.

Психологічна технологія — це цілісна методична система, що складається з трьох основних частин: діагностичної, інтерпретаційної (пояснювальної) і корекційної. Основний смисл застосування психологічної технології — це внесення змін у зміст, форми і напрями індивідуального розвитку особистості.

Прикладна (практична) психологія формувалася на основі запитів різних сфер професійної діяльності людини, в ході розв’язання конкретних практичних проблем.

Реалізацію цих завдань здійснює психолог. Серед професійних психологів спостерігається спеціалізація:

• одні займаються переважно пошуком нових наукових знань;

• для інших — головним завданням є практичне застосування цих знань.

Перших цікавлять, насамперед, теоретичні аспекти; вони спостерігають явища, що вивчаються в природному середовищі або в лабораторії, намагаються інтерпретувати отримані результати, систематизують їх з метою створення схем, які б пояснювали поведінку індивіда. Цю групу психологів ще називають психологами-науковцями, дослідниками, або просто психологами.

Друга група психологів значно чисельніша сьогодні, в тому числі і в Україні. Вони мають справу із запитами людей, які відчувають труднощі при адаптації до різних сторін життя, інтелектуальні та емоційні проблеми, які прагнуть удосконалити організацію управління різними видами суспільної діяльності людини. У своїх діях вони спираються на накопичені теоретичні знання і в своїй повсякденній діяльності перевіряють (досліджують) обґрунтованість цих знань, виявляють їх слабкі сторони.

Другу групу психологів часто називають психологами-практиками або практичними психологами. Психолог-практик може бути одночасно й теоретиком, науковцем. Тому говорячи про діяльність психологів другої групи доцільніше використовувати термін практикуючий психолог, який застосовується щодо особи спеціаліста з відповідною підготовкою, дозволом практикувати в галузі психології та надавати психологічні послуги іншим людям.

Практична і наукова психологія мають помітні розбіжності не лише за зовнішніми ознаками, але й з огляду на завдання, методологію, принципи, зміст та форми розвитку, як вказує В. Г. Панок (див. табл.1) [34]. Не тотожна практична (прикладна) психологія і психології побутовій або повсякденній.

Таблиця

Тема:Сучасна система психології як науково-прак­тична сфера суспільної діяльності.

Тема:Сучасна система психології як науково-практична сфера суспільної діяльності.