РОЗДІЛ ІІ. Сторони трудового договору

Стаття 21 КзпПУ визначила трудовий договір як двосторонню угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, таким чином виділивши сторони трудового договору – працівника і роботодавця.

Особа набуває статусу працівника лише, коли уклала трудовий договір. До його укладення законодавець вживає до даного суб’єкта визначення громадянина чи особи, тобто іноземця чи особи без громадянства.

КЗпПУ не містить чіткого визначення працівника, тому для з’ясування даного питання необхідно звернутися до ЗУ «Про державне соціальне страхування на випадок безробіття», який у п.11 ст. 1 зазначає, що найманий працівник – фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі та організації або у фізичної особи [3].

Таким чином, для того, щоб особа стала працівником необхідно наявність трудової правоздатності та трудової дієздатності.

Трудова правоздатність громадян визначається здатністю людини до праці, незалежно вiд статi, нацiональностi, раси, майнового стану тощо. Трудова правоздатнiсть наступає, як правило, з досягненням шiстнадцятирiчного вiку, а в окремих випадках — з досягненням п’ятнадцяти чи навiть чотирнадцяти рокiв (ст. 188 КЗпП України). Допускаючи в окремих випадках працю неповнолiтнiх, трудове законодавство передбачає для них такi умови працi, якi забезпечують їм нормальний фiзичний i духовний розвиток (додатковi заходи з охорони працi, скорочення тривалостi робочого дня, подовженi вiдпустки тощо). Встановлення мінімального віку для працівників у трудовому праві є достатньо обґрунтованим, оскільки Закон України «Про освіту» перед школою поставив такі завдання – забезпечити всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєного суспільними, національно культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство [19, с.288].

Суб’єкти трудових правовiдносин характеризуються також дiєздатнiстю. Пiд дiєздатнiстю розумiється здатнiсть особи своїми дiями набувати для себе права i нести вiдповiднi обов’язки. Трудова дiєздатнiсть настає з того ж вiку, що й трудова правоздатнiсть. Оскiльки трудова правоздатнiсть i дiєздатнiсть настають одночасно з досягненням громадянином визначеного в законi вiку, в лiтературi з трудового права прийнято говорити про трудову праводiєздатнiсть як про єдине поняття. Це пояснюється тим, що праця є особистою вольовою дiяльнiстю особи i трудовi обов’язки не можна здiйснювати через представника.

Обов’язок виконувати доручену роботу працiвник повинен здiйснювати особисто i не має права передоручати її виконання iншiй особi.

Обмеження правоздатностi може також полягати в обмеженнi права громадянина виконувати певну роботу або займати певнi посади. Такеобмеження встановлене в iнтересах суспiльства у випадках, коли громадянин використовує чи може використовувати заняттятiєю чи iншою дiяльнiстю на шкоду суспiльству. Так, у деякихвипадках може обмежуватися на пiдставi закону чи рiшення суду (спiльна робота родичiв — ст. 251 КЗпП України, обмеження виконання певних робiт за статтю та вiком— статтi 174, 190КЗпП України, заборона обiймати певнi посади або займатисяпевною дiяльнiстю — ст. 55 ККУ) [20, с. 107-108].

Другою стороною трудового договору є роботодавець. Раніше для позначення цієї сторони у КЗпП УРСР застосовувалися терміни «підприємство, установа, організація», проте з прийняттям вже в незалежній Україні ЗУ «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» дані поняття замінились на «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа» [21, с. 246].

Також визначення роботодавця містить ЗУ «Про професійні спілки та гарантії їх діяльності», що у ч.7 ст. 1 визначає роботодавця як власника підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності або уповноважений ним орган (керівник) чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю [4]. Отже, роботодавцем може бути як фізична, так і юридична особа. Стороною трудового договору можуть бути громадські організації. Релігійна організація має право приймати на роботу громадян, умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією і працівником і визначаються трудовим договором, який укладається в письмовій формі й підлягає обов’язковій реєстрації. На громадян, які працюють в релігійних організаціях за трудовим договором, поширюється трудове законодавство, соціальне страхування і забезпечення нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ, організацій [22, с.119].

Таким чином, сторонами трудового договору є працівник і роботодавець, що мають взаємні права і обов’язки.