Злочини, які перешкоджають виконанню вироку (рішення, ухвали, постанови) та призначеного до відбування покарання

Дисципліна Кримінальне право

Самостійна робота № 37

Тема 2.19. Злочини проти правосуддя

Тема Кримінально-правова характеристика злочинів проти правосуддя

Мета.

Навчальна. Навчити орієнтуватися в чинному кримінальному законодавстві; застосовувати набуті знання в майбутній професійній діяльності; аналізувати кримінально-правові норми, знати поняття, значення, кримінально-правову кваліфікацію злочинів проти правосуддя.

Виховна. Розвивати аналітичні здібності, увагу, пам’ять, спостережливість, акуратність, самостійність суджень і висновків.

 

Питання, винесені на самостійне опрацювання:

Кримінально-правова характеристика складів злочинів проти правосуддя, які перешкоджають виконанню вироку (рішення,ухвали, постанови) та призначеного до відбування покарання

 

Завдання:

1.За питаннями, які винесені на самостійне опрацювання скласти конспект, особливо акцентуючи увагу на особливостях кваліфікації та кримінально-правовій характеристиці злочинів проти правосуддя.

Методичні рекомендації для виконання самостійної роботи:

Самостійна робота повинна бути виконана в зошиті для аудиторних занять або на CD- диску.

При виконанні самостійної роботи студенти повинні акцентувати увагу на тому, що важливим є питання правильної кваліфікації злочинів проти правосуддя.

Злочини, які перешкоджають виконанню вироку (рішення, ухвали, постанови) та призначеного до відбування покарання

Невиконання судового рішення (ст. 382). Відповідно до Кон­ституції України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. З ст. 129) одним з основних принципів судочинства є обов'язковість рішень суду, тому судові акти (рішення, вироки, ухвали, постанови) є обов'язковими для виконання на всій території України. З об'єктивної сторони зло­чин полягає у вчиненні дії або бездіяльності та визнається закін­ченим при невиконанні (бездіяльність) у встановлений для цьо­го строк судового акта або при перешкоджанні (дія) його вико­нанню (наприклад, керівник установи допускає до роботи особу, яка за вироком суду позбавлена права обіймати певні посади, чи всупереч рішенню суду перешкоджає поновленню на роботі пра­цівника, якого було незаконно звільнено). Для складу злочину не має значення, який судовий акт не виконаний суб'єктом злочину: той, яким закінчено провадження за справою (вирок, рішення), чи той, якого було прийнято під час судового розгляду (постано­ва або ухвала про накладення арешту на майно, про обрання чи припинення запобіжного заходу тощо).

За частиною 2 ст. 382 КК караються ті самі діяння, вчинені службовою особою, яка посідає відповідальне чи особливо відпо­відальне становище (п. 2 примітки до ст. 368 КК) або особою, раніше судимою (рецидив) за цей злочин (ст. 34 КК), або якщо вони заподіяли істотну шкоду (п. З примітки до ст. 364 КК) охоронюваним законом правам, свободам та інтересам фізичних чи юридичних осіб, державним або громадським інтересам (на­приклад, через невиконання судового рішення особа не була по­новлена на роботі протягом тривалого часу або внаслідок цього була спричинена значна матеріальної шкоди підприємству).

За частиною 3 ст. 382 КК карається невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини. Відпові­дальність за це діяння зумовлено тим, що Законом України від 17 липня 1997 р. було ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Протокол № 11 до цієї Кон­венції, відповідно до якого Україна взяла на себе зобов'язання виконувати рішення Європейського суду з прав людини з будь-якої справи, за якою наша держава є однією зі сторін.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, оскільки винний усвідомлює, що рішення суду відбулося, але свідомо не виконує його (чи перешкоджає його виконанню) і бажає цього. Психічне ставлення до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 382, може бути як умисним, так і необережним.

Суб'єкт злочину спеціальний — службова особа, яка зобов'я­зана виконати судове рішення.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 382 — штраф від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років, із позбавленням пра­ва обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк трьох років; за ч. 2 ст. 382 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років; за ч. З і;т. 382 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років із позбавленням права об­іймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Приховування майна (ст. 388). Майно може підлягати кон­фіскації за вироком суду (ст. 59 КК); як речовий доказ (ст. 81 КПК) або коли конфіскація застосовується як захід адміністративного стягнення (ст. 29 КпАП). Майно підлягає опису і на нього накладається арешт для забезпечення відшкодування за­подіяного збитку та виконання вироку, для виконання майно­вих зобов'язань чи задоволення позовних вимог (статті 29,125, 126 КПК, 149,152 ЦПК).

З об'єктивної сторони приховування майна може бути у різних формах — переміщення майна в інше місце, передавання іншим особам, підміна, укладання фіктивних угод тощо. Для відповідальності не має значення, чи приховується все майно, якась його частина або окремий предмет. Майно, на яке накла­дено арешт чи яке описано, передається на збереження або його власникові, або представникам організацій (наприклад співро­бітникам домоуправління) або іншим особам (сусідам, родичам), які попереджаються про відповідальність за його приховуван­ня. Тому обов'язковою умовою відповідальності за приховуван­ня майна, на яке накладено арешт чи яке описано, є наявність такого попередження. Злочин визнається закінченим із моменту вчинення самого діяння, спрямованого на приховування майна, незалежно від того, чи вдалося винному в дійсності приховати майно і чи було заподіяно таким приховуванням матеріальну шкоду.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб'єктом злочину при приховуванні майна, що підлягає конфіскації, є його власник чи інша особа, у якої воно перебу­ває. При приховуванні майна, на яке накладений арешт чи яке описано, суб'єктом може бути лише та особа, якій це майно пе­редано на збереження у встановленому законом порядку.

Покарання за злочин: за ст. 388 — штраф від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або позбавлення волі на строк до двох років.

Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (ст. 389). Відповідно до ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покаран­ня, призначеного вироком суду, є злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за статтями 389 та 390 КК.

З об'єктивної сторони злочин полягає в ухиленні від сплати штрафу, відбування позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 1), громадських чи виправних робіт (ч. 2). Відповідальність за ухилення від покарань, пе­редбачених статтями 53 і 55 КК, настає незалежно від того, при­значені вони як основні чи як додаткові.

Ухилення від покарання — це бездіяльність, форми (спосо­би) здійснення якої можуть бути різними (відмова від сплати штрафу, порушення встановленої вироком заборони обіймати певні посади тощо). Види та ознаки ухилення від громадських та виправних робіт наведено у ч. З ст. 40 та ч. 6 ст. 46 КВК.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, оскільки винний свідомо вчиняє діяння, спрямовані на ухилення від по­карання, переслідуючи спеціальну мету - ухилитися від відбу­вання покарання.

Суб'єкт злочину спеціальний — особа, засуджена до відповід­ного виду покарання вироком суду, який набрав законної сили.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 389 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 389 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років.

Ухилення від відбування покарання у вигляді обмеження волі та у вигляді позбавлення волі (ст. 390) з об'єктивної сторо­ни полягає в ухиленні від відбування покарання у вигляді обме­ження волі (ч. 1 ст. 390 КК), формами (способами) якого є:

а) самовільне залишення місця обмеження волі (залишення меж виправного центру без спеціального дозволу адміністрації);

б) злісне ухилення від обов'язкових робіт, до яких залучається засуджений (кількаразовий невихід на роботу, симуляція хво­роби тощо);

в) систематичне порушення громадського порядку чи встановлених для засуджених правил проживання.

За частинами 2 чи 3 ст. 390 КК карається неповернення осо­би до місця відбування покарання після закінчення строку ко­роткочасного виїзду, який був дозволений засудженому до об­меження (ч. 2) чи позбавлення (ч. 3) волі. Згідно з ч. 2 ст. 59 та ст. 111 КВК засудженим може бути надано виїзд (до семи діб) за межі кримінально-виконавчої установи в зв'язку з виняткови­ми особистими обставинами (смерть чи важка хвороба близь­ких, стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду). Засуджені до обмеження волі можуть одержати дозвіл на та­кий виїзд (ч. 2 ст. 59 КВК) і за наявності інших поважних причин (наприклад, для лікування в спеціальній медичній установі, складання іспитів у навчальному закладі) та мають право виї­хати до близьких родичів у святкові, неробочі та вихідні дні як захід заохочення (ч. 1 ст. 67 КВК).

Злочин, передбачений у частинах 2 та 3 ст. 390 КК, є таким, що триває, оскільки починається з того моменту, коли засудже­ний мав повернутися до місця відбування покарання після зак­інчення строку виїзду, і закінчується в момент його добровільно­го повернення чи з дня затримання.

Суб'єктивна сторона — прямий умисел, оскільки винний свідомо ухиляється від покарання, переслідуючи спеціальну мету — ухилитися хоча б на якийсь час від відбування призначе­ного покарання.

Суб'єкт злочину спеціальний — за ч. 1 ст. 390 КК — особа, яка відбуває покарання у вигляді обмеження волі, а за частинами 2 та 3 ст. 390 КК — засуджений до обмеження (ч. 2) чи позбавлення (ч. 3) волі, який одержав дозвіл на короткочасний виїзд за межі кримінально-виконавчої установи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 390 — позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 390 - обмеження волі на строк до двох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. З ст. 390 — позбавлення волі на строк до трьох років.

Злісна непокора вимогам адміністрації виправної устано­ви (ст. 391) з об'єктивної сторони вчинюється шляхом дії або бездіяльності та полягає: а) у злісній непокорі (бездіяльність) законним вимогам адміністрації або б) в іншій протидії (дія) адміністрації в здійсненні її функцій. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є місце вчинення злочину - кримінально-виконавча (виправна) установа, де засуджений відбуває пока­рання у вигляді обмеження чи позбавлення волі. Злочин ви­знається закінченим із моменту вчинення самої непокори чи про­тидії законним вимогам адміністрації.

Злісною непокорою є, наприклад, відмова від роботи без по­важних причин, неодноразова відмова від виконання законних вимог адміністрації, демонстративність, зухвалість такої відмо­ви. Під іншою протидією адміністрації слід розуміти, наприклад, перешкоджання нормальній праці засуджених або заходам, які здійснює адміністрація відповідно до правил внутрішнього роз­порядку.

Відповідальність за ст. 391 КК настає лише за умови, якщо: а) вимоги адміністрації, яким протидіє засуджений, мають за­конний характер; б) непокору (протидію) цим вимогам було вчи­нено протягом року після того, як засуджений за порушення режиму відбування покарання був підданий стягненню у ви­гляді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводився на більш суворий режим відбування покарання (ст. 100, ч. З ст. 101, ч. 1 ст. 132 КВК).

Суб'єктивна сторона злочину — тільки прямий умисел.

Суб'єкт злочину спеціальний — особа, яка відбуває покаран­ня у вигляді обмеження чи позбавлення волі та яка за порушен­ня вимог режиму відбування покарання протягом року піддава­лася зазначеним у ст. 391 КК заходам стягнення.

Покарання за злочин: за ст. 392 — позбавлення волі на строк до трьох років.

Дії, що дезорганізують роботу виправних установ (ст. 392). З об'єктивної сторони злочин полягає в активній поведінці осо­би і визнається закінченим із моменту вчинення хоча б однієї з таких дій: а) тероризування засуджених; б) напад на адмініст­рацію; в) організація з цією метою організованої групи; г) ак­тивна участь у такій групі.

Під тероризуванням засуджених слід розуміти насильство чи погрозу його застосування з метою примусити потерпілого відмовитися від сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог режиму, а також вчинення таких дій із помсти за вико­нання засудженим громадських обов'язків зі зміцнення дисцип­ліни та правопорядку у виправній установі. Тероризуванням також вважається знущання або глумління над засудженими з метою їх залякування й перешкоджання виконанню покаран­ня. Напад на адміністрацію — це вчинення насильницьких дій (зв'язування, відбирання зброї, завдання побоїв чи спричинен­ня тілесних ушкоджень тощо), а також погроза застосувати на­сильство щодо представника адміністрації в зв'язку з його за­конною діяльністю за наявності реальних підстав побоюватися негайного виконання цієї погрози.

Тероризування засуджених чи напад на адміністрацію, по­єднані зі вчиненням умисного вбивства (ст. 115 КК), спричинен­ням тяжких тілесних ушкоджень за обставин, що обтяжують

відповідальність (ч. 2 ст. 121 КК), захопленням заручників за об­ставин, що обтяжують відповідальність (ч. 2 ст. 147 КК), масови­ми заворушеннями за обставин, що обтяжують відповідальність (ч. 2 ст. 294 КК), втечами з місць позбавлення волі (ст. 393 КК), кваліфікуються не тільки за ст. 392 КК, а й за статтями КК, що передбачають відповідальність за зазначені злочини.

Під організацією організованої групи розуміють дії трьох чи більше засуджених, спрямовані на створення такого об'єднан­ня, яке відповідає ознакам, зазначеним у ч. З ст. 28 КК, і має на меті вчинення нападів на адміністрацію чи тероризування за­суджених. Діяльність організатора такої групи має відповідати ознакам, передбаченим у ч. З ст. 27 КК, і може полягати у вербу­ванні засуджених до членів такої групи або в організації, роз­робці плану дій, керівництві організованою групою тощо. Ак­тивна участь в організованій групі припускає дії учасника такої групи, які спрямовані на: підбурювання окремих засуджених до тероризування інших чи до нападу на адміністрацію, підшуку­вання необхідних засобів, предметів чи знарядь злочину, безпо­середню участь у нападах та інших подібних діях, спрямованих на реалізацію планів такої групи. Злочин вважається закінченим із моменту організації (створення) групи або активній участі в ній, незалежно від того, чи вдалося групі вчинити задумані дії.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний із метою дезорганізувати зазначеними у ст. 392 КК діями нор­мальну діяльність виправної установи.

Суб'єкт злочину спеціальний — особа, засуджена до обме­ження чи позбавлення волі, яка відбуває це покарання у вип­равній установі.

Покарання за злочин: за ст. 392 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393) з об'єктивної сторони полягає в незаконному залишенні місця відбування покарання у вигляді позбавлення волі, арешту, або місця перебування у попередньому ув'язненні чи місця розта­шування конвою, де особа утримується під вартою. Незаконним вважається або самовільне залишення цього місця, або вчинене на підставі дозволу, отриманого незаконним шляхом (наприк­лад, шляхом насильства, обману, підкупу тощо).

Втеча з місця позбавлення волі припускає незаконне зали­шення засудженим виправної установи будь-якого виду, а та­кож лікарні в місцях позбавлення волі (ст. 11 КВК). Втеча з-під варти - це незаконне залишення місця попереднього ув'язнен­ня, коли утримання під вартою обрано як запобіжний захід, або втеча з-під конвою (наприклад, під час етапування до місця відбування покарання, з кабінету слідчого, із залу засідання суду). Способи втечі можуть бути різними, а злочин вважаєть­ся закінченим із моменту залишення винним місця позбавлення волі, арешту, попереднього ув'язнення чи місця розташування конвою. Дії зі створення умов для втечі (наприклад виготов­лення знарядь злому), або безпосередньо спрямовані на її здійснення (наприклад невдала спроба подолати стіни місця позбавлення волі) оцінюються як готування до втечі або замах на її вчинення.

За частиною 2 ст. 393 КК карається втеча, вчинена:

1) по­вторно;

2) за попередньою змовою групою осіб;

3) способом, не­безпечним для життя чи здоров'я інших осіб;

4) із заволодінням зброєю чи з її використанням;

5) із застосуванням насильства чи погрозою його застосування;

6) шляхом підкопу;

7) із пошкод­женням інженерно-технічних засобів охорони.

Для кваліфікації втечі за ч. 2 ст. 393 КК достатньо наявності хоча б однієї із зазна­чених кваліфікуючих ознак.

1. Втеча є повторною, якщо відповідає ознакам повторності чи рецидиву, передбаченим у ч. 1 ст. 32 чи в ст. 34 КК.

2. Втеча є вчиненою за попередньою змовою групою осіб, якщо така група відповідає ознакам цієї форми співучасті, передба­ченим у ч. 2 ст. 28 КК.

3. Втеча, вчинена способом, небезпечним для життя чи здо­ров'я інших осіб, є там, де винний застосовує такий спосіб втечі, який створює реальну небезпеку для життя чи здоров'я хоча б

ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ.

4. Втеча, поєднана із заволодінням зброєю, припускає такі дії винного, які вчинюються одним зі способів, зазначених у ст. 262 КК, і які спрямовані на протиправне заволодіння предмета­ми, переліченими в ст. 263 КК. Використання зброї при втечі полягає у фактичному застосуванні її вражаючих властивостей або в погрозі використання зброї.

5. Втеча, поєднана із застосуванням насильства чи погрозою його застосування, припускає застосування фізичного чи психічного насильства як способу подолання дійсних чи передбачуваних винним дій, які перешкоджають втечі. Якщо таке на­сильство полягало в умисному вбивстві, тяжкому тілесному ушкодженні за обставин, що обтяжують відповідальність, вчи­нене кваліфікується за сукупністю злочинів. Втеча, вчинена за наявності ознак складу злочину, передбаченого ст. 392 КК, та­кож утворює сукупність злочинів.

6. Втеча, вчинена шляхом підкопу, припускає використання особою для незаконного залишення охоронюваної території виправної установи підземного ходу (лазу), який був відритий
нею таємно від адміністрації.

7. Втеча, поєднана з пошкодженням інженерно -технічних за­собів охорони, вчинюється шляхом виведення з ладу або пошко­дження різних спеціальних споруд, пристроїв та пристосувань,
призначених для запобігання втечам, сповіщення (сигналізації) про них чи для перешкоджання їх здійсненню.

Суб'єктивна сторона злочину — лише прямий умисел. Якщо втечу вчиняє особа, засуджена незаконно, складу цього злочину немає. Особа не може бути засуджена і за втечу з місця поперед­нього ув'язнення, доки судом не буде встановлено її винуватість у злочині.

Суб'єкт втечі — спеціальний. Ним можуть бути особи, що до-сягли 16-річного віку, які: а) відбувають покарання у вигляді по­збавлення волі або арешту; б) визнані підозрюваними чи обви­нуваченими у злочині та взяті під варту як запобіжний захід. Осо­би, до яких арешт застосований як захід адміністративного стягнення (ст. 32 КпАП), а також затримані в порядку статей 106,106^і, 115 КПК, не підлягають відповідальності заст. 393 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 393 - позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 393 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.

Втеча із спеціалізованого лікувального закладу (ст. 394) з об'єктивної сторони полягає у самовільному залишенні спеціа­лізованого лікувального закладу (психіатричного чи іншого медичного) або у втечі дорогою до нього. Поняття втечі відпо­відає ознакам цього діяння, зазначеним у ст. 393 КК.

Місцем вчинення злочину є спеціалізовані лікувальні та лікувально-виховні заклади органів охорони здоров'я для лікування від наркоманії, алкоголізму, а також спеціальні лікувальні установи із застосування примусових заходів медичного харак­теру. Відповідальність за ст. 394 КК можлива лише за умови, якщо лікування у спеціалізованому медичному закладі здійснюється за рішенням суду (статті 92—96 КК) у примусовому порядку.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний із метою ухилитися від застосування примусового лікування.

Суб'єкт злочину спеціальний — осудна або обмежено осудна особа, щодо якої застосовуються примусові заходи медичного характеру або примусове лікування у спеціалізованому закладі за рішенням суду.

Покарання за злочин: за ст. 394 — арешт на строк до шести місяців або позбавлення волі на строк до двох років.

 

Рекомендовані для використання –

література:

1. Кримінальне право України: Особлива частина:Підручник/М.І.Бажанов.-2-е вид., перероб. і допов.-К.:Юрінком Інтер,2002.-416 с.; с.415-442

2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під загальною

редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г.- К.,-“Форум”,2001., у 2-х ч.; ст.ст.371-400

нормативно-правові акти:

1) Конституція України, 28.06.1996 р.;

Рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 “Щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України та статті 44 КПК України (справа про право вільного вибору захисника)”.

акти судової практики:

1) постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.1997 року “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина”;

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25.03.1988 року “Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування”.

Питання для перевірки якісного рівня вивчення самостійної роботи:

1) Що є родовим об’єктом злочинів проти правосуддя?;

2) Які особливості кваліфікації діянь за ст.ст. 371-400 КК України?;

3) В чому полягає невиконання судового рішення (ст.382 КК)?;

4) Що є об’єктом злочину по ст. 391 КК України «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи»?;