Передумови укладення Люблінської унії. 60-ті рр. XVI ст. стали періодом важливих змін для українських земель. Вони були пов’язані з об’єднанням Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдине державне утворення.
Якими були передумови цього об’єднання? У цей час Велике князівство Литовське дуже послабилося. Литва зазнала поразки в московсько-литовських війнах кінця XV — першої половини XVI ст. і втратила значну частину своєї території. Із 1561 р. Литва брала участь у Лівонській війні проти Московської держави. Унаслідок поразок литовська сторона опинилася у стані глибокої кризи і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі. Зі свого боку Польське королівство сподівалося скористатися ослабленням Литви, щоб реалізувати свої плани просування на слов’янський Схід.
Ідея об’єднання Литви та Польщі мала прихильників в обох державах, проте відрізнялася за змістом. Литовські магнати, що мали панівне становище в державі, були прихильниками незалежності й погоджувалися на об’єднання «двох рівних» за умови існування окремого сейму і забезпечення свого привілейованого становища в державі. Натомість середня і дрібна шляхта, незадоволена пануванням у князівстві магнатів, сподівалася, що внаслідок об’єднання вона здобуде такі ж привілеї, якими користувалася у своїй державі польська шляхта.
Польські магнати і шляхта в цілому підтримували ідею об’єднання обох держав. Вони вбачали у ньому можливість отримати нові землі й залежних селян. При цьому польська сторона керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані, і, відкидаючи пропозиції литовських магнатів, виступала за включення Литви до складу Польщі.
Українське шляхетство також мало свою позицію. Воно в цілому схвально ставилося до об’єднання Литви та Польщі, розраховуючи, що це допоможе надійно захистити південні рубежі від турецько-татарських нападів і припинить шляхетські наїзди (збройні напади) у польсько-українському прикордонні. Об’єднання двох держав відповідало також економічним інтересам української шляхти, оскільки через Польщу проходили торговельні шляхи до країн Західної Європи. При цьому українські князі висували пропозицію об’єднати Польщу, Литву й Україну в одну державу на рівних засадах, наполягали на збереженні свободи віросповідання й місцевих звичаїв. Українська дрібна й середня шляхта, що не мала таких привілеїв, як князі й магнати, виступаючи за об’єднання, сподівалася перш за все здобути рівні права з магнатською верхівкою та набути впливу на перебіг справ у державі.
2. Люблінський сейм 1569 р. Для вирішення питання об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в польському місті Любліні в 1659 р. зібрався спільний сейм представників привілейованих станів обох держав. Гострі суперечки щодо форми об’єднання точилися півроку. Литовська сторона виступала за створення федеративної держави, а польська — за інкорпорацію (включення) Литви до складу Польщі.
Основними пунктами Люблінської унії є такі факти, як:
1. Обєднання Польщі та Литви в єдину федеративну державу очолювану виборним монархом, що одночасно був і польським королем і литовським князем. Він обирався на спільному польсько-литовському сеймі.
2. Було створено єдиний сейм та єдину грошову систему. Кожна держава мала окреме законодавство, свою судову систему, свої центральний та територіальний уряди. В Литві власний сейм ліквідовувався.
3. До складу Польщі перейшли такі українські землі, як: Підляшшя, Волинь, Брацлавщина та Київщина.
Було утворено 7 воєводств:
-Руське(Львів);
-Белзьке(Белз);
-Брацлавське(Брацлав);
-Київське(Київ);
-Подільське(Кам’янець);
-Підляське(Дорогочин);
-Волинське(Луцьк).
І наостанок зосередимося на наслідках Люблінської унії саме для України.
Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст. Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави. Також це закріпачення селянства, безжальна експлуатація природних багатств України. Продовжував ще більше панувати національний, соціальний та релігійний гніт українського населення, українці втрачають останні надії на створення самостійної держави. Полонізація та денаціоналізація призводять до втрати українським суспільством своєї політичної еліти. Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоврядуванні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі та іншими негативними умовами). В установах панувала тільки польська мова та латинь (як мова освіти, судочинства, діловодства).
Попри весь цей список є і позитивні аспекти підписання цієї угоди. Наприклад, збільшення кількості навчальних закладів завдяки західноєвропейському культурному впливу. Через те, що більшість земель було об’єднано в межах однієї держави? це сприяло політичному та культурному згуртуванню українського народу.
Отже, у підписання Люблінської унії є свої незначні плюси та суттєві мінуси. На жаль, негативу все таки набагато більше. Адже після угоди католицизм мав значно більший вплив та домінував над православ’єм. У руках поляків фактично була зосереджена доля українців, що могло взагалі покласти край існуванню нас, як окремого народу.
Магдебурське право
МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО В УКРАЇНИ.
У XIV - XVI ст. міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв'язку з землею, відокремилися від села і стали самостійними організаціями. Причиною усамостійнення міст був зріст населення, що виключно займалися ремеслами та торгівлею, а насамперед поширення німецького права (В 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. В ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі, землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.)
Норми цього права регулювали управління містом, суспільно - правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів.
Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку. Але в Україні тільки більші міста, як Київ, Львів, Луцьк, дістали ширше самоврядування з виборною міською радою і лавничим судом; щодо менших міст та містечок то вони підлягала владі старостів або своїх панів дідичів. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників.
Варто сказати, що міста з магдебурзьким правом поділялися на дві групи: міста де мала чинність магістратська управа і міста з управою ратушною.
Ратушними містами і містечками керували війти і два, три бурмістра, які виконували функції королівських чи князівських намісників. Магістрат складався з двох колегій - лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами. Члени магістрату називалися лавниками і радниками. Місця в магістратах посіли най заможніші. Магістрат дбав про стягнення податків з млинів, броварень, гончарень та ін.
Судові функції, зокрема по карних справах, виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові.(Усуді виконували такі функції: комісар виконував рішення суду по переподілу землі, встановлення межових знаків; возний розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком у місті).Бурмістри і радці теж входили до складу магістратського суду.
Суд за магдебурзьким правом фактично відмінний від адміністрації, рада зосереджувала в своїх руках і суддівські і адміністративні функції. Щодо апеляції, то можна зазначити, що вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст магдебурзьким устроєм. Так для Галичини і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом.
Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, або місцеві старости.
Бурмістрів, радців, лавників треба було вибирати з місцевого населення - православних, католиків, або уніатів. Та не лише королі надавали це право, його могли надавати окремі пани, землевласники привілеї на право магдебурзьке.
За часів гетьманщини і наші українські гетьмани дбали про закріплення магдебурзького права в деяких з Українських міст, намагаючись підтримати їх торгівельне значення економічний добробут.
Українські міста почали наділяти цим так званим магдебурзьким правом в XIV ст. Перші міста були: Вільно і Троки (1387р). У 1498р. - магдебурзьке право одержав Полоцьк, Мінськ.
В Україні раніше за інших магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким право користувались Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець - Подільський (1374), Київ (1494 - 1497), міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI XVII ст. Переяславль (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).
14 серпня 1663 року польський король Ян Казимір юридично підтвердив місту Станіславу самоврядування за магдебурзьким правом. Цим привілеєм був передбачений і герб міста. В основу малюнка якого була поставлена відчинена міська брама з трьома бойовими вежами. Цей архітектурний сюжет зберігся в зображеннях гербів міста та печаток міста і в наступні століття.
В Україні діяла та частина магдебурзького права яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковський підкреслював, що "Магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і змінювали його".
Щодо внутрішніх відносин міст, які мали магдебурзьке право, варто сказати, що були чималі соціальні противенства. Верховенство майже всюди захопив патриціат, що не допускали у своє коло ані середнього міщанства, ані незаможних передміщан. Вільне виборче право було майже всюди скасовано, багатії тримали свої посади довічно, а міську раду і суд доповнювали коонтацією. Тобто, наприклад у Львові вся влада була у руках кільканадцятьох родин багатих купців, а реміснитво довгі часи безуспішно добивалось участі в міській репрезентації і тільки в 1577р здобуло для себе "колегію мужів" з невеликими контрольними компетенціями. Ця колегія була названа "колегією сорока мужів". Членів цього нового контрольного органу називали "панами". Населення не раз обурювалося проти тих домагаючись для себе прав.
Так само були загострені релігійно-національні відносини. Статути магдебурзького права в багатьох містах зазначали, що міста мають служити виключно визнавцями римської віри. Через те від участі в міських правах були виключені передусім українці, як визнавці православної віри. До винятків належав, зокрема Кам'янецьк на Поділлі, де були три національні громади: українська, польська та вірменська. У малих містечках де українське населення мало більшість, українці діставали лише одного-двох представників у раді і суді, решту мали поляки. У Львові українців не допущено взагалі ні до яких міських посад, вони могли жити тільки в малому кварталі "Руської" вулиці, не мали права належати до деяких цехів, були обмежені в торгівлі, не дозволялося їм організовувати публічні релігійні виступи. У Перемишлі українські міщани не мали доступу до ради, в Дрогобичі не дозволяли їм ставити церкву в місті та ін. (Жителі міст, які мали магдебурзьке право, були юридично вільними і несли загальнодержавні повинності утримували адміністрацію і королівське військо, сплачували податки). Міщани мали право будувати будинки, на нижніх поверхах яких було дозволено відкривати крамниці, хлібні засіки. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок, млин та гостинний двір для приїжджих купців.Всі доходи поступали в міську скриню, з якої йшла плата за магдебурзьке право. За цим правом купці, які привозили товари в місто повинні були продавати їх тільки оптом, а купівля - продаж вроздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки служили економічному розвитку міст і збагаченню міщан.
Висновок: Отже магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей.
Магдебурзьке право надавалося передусім - іноземцям - полякам і німцям, котрі підсилювали соціальний гніт національно-релігійним. Були міста (наприклад Львів, Кам'янець - Подільский), в яких існувало по три міських общини (польська, українська, вірменська) і кожна зі своїм самоуправлінням. Необхідність для українського міського населення відстоювати свої соціально-економічні та національно-релігійні інтереси привела до активізації політичної боротьби і виникнення братств. В XIV - XVI ст. магдебурзьке право розповсюджувалось на всій Правобережній і частині Лівобережної України. Воно було знаряддям католизації та ополячення українців. Міста використовували форму магдебурзького права, а не його зміст, в них мало що було з німецького права, регламентувалось тільки система органів самоврядування. Але Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку України.
