Українська Центральна Рада

З перших днів Української революції 1917-1920 рр. в Україні відбувалося згуртування національних сил, що призвело до утворення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, який очолив масовий народний рух. Офіційною датою заснування і початком історії Центральної Ради є 3-4 березня 1917 р. Офіційне діловодство ЦР розпочалося з 9 березня, коли обговорювалося питання про виготовлення печатки для неї.

ЦР виникла на хвилі революційної боротьби. Вона ставила перед собою завдання перебудови тодішнього суспільного ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення ї відродження багатовікової державницької традиції.

Головою ЦР було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського. Значний вплив на політику ЦР справляли соціалістичні і соціал-демократичні сили українського політичного середовища.

Найближча задача для нової української влади – добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України у складі Російської федеративної демократичної республіки; вирішити аграрне питання на користь українських селян; закінчити Першу світову війну.

Першим кроком на шляху оформлення державності стало скликання у Києві 5-7 квітня 1917 р. Всеукраїнського Національного Конгресу. В його роботі взяли участь делегати від демократичних організацій України, а також представники від Петрограда, Москви, Криму і Холмщини. Значення цього загальноукраїнського форуму полягало в тому, що він закріпив ідеологічні та організаційні основи руху, який прагнув виступити за національно-державне будівництво і скласти альтернативу проросійській фінансовій та промисловій буржуазії, а також ліворадикальній партії більшовиків та її симпатикам.

У документах, ухвалених Конгресом, відзначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення прав національних меншин, що проживали тоді в Україні; допуск представників ЦР для участі в майбутніх переговорах з Німеччиною тощо.

Важливим рішенням Конгресу було доручення ЦР розпочати організовувати крайові Ради та поступово установлювати українську владу на місцях, а також те, що кордони автономії мали бути визначені на підставі етнографічного принципу.

Вважається, що відправною точкою організації роботи ЦР було рішення Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися як національний парламент. Незабаром розгорнули свою роботу президія та постійні комісії ЦР. Конгрес зобов'язав ЦР забезпечити правову основу своєї діяльності. Першим узагальнюючим документом, який регламентував діяльність ЦР, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 р. Він юридично закріплював уже існуючий порядок, визначав повноваження і механізм функціонування загальних зборів ЦР та її Комітету (потім Малої Ради), комісій, секретарств, канцелярії тощо.

Відносини між ЦР і Тимчасовим урядом були доволі напруженими. Незважаючи на чисельні офіційні і приватні контакти взаємовідносини двох державних інституцій України і Росії постійно погіршувалися. Головна причина – небажання Тимчасового уряду задовольнити вимогу політичної автономії України. Хоч Тимчасовий уряд і декларував свою демократичність, щодо України він продовжував проводити стару колоніальну імперську політику.

У цій ситуації ЦР намагалася заручитися широкою соціальною підтримкою. Вона наполегливо проголошувала себе виразником інтересів народних мас. Лідери ЦР вміло використовували могутнє патріотичне піднесення українців, вимагаючи, зокрема, ліквідації будь-яких обмежень стосовно української мови та культури в суспільно-політичному житті.

У протистоянні з внутрішніми і зовнішніми ворогами ЦР здобула важливу підтримку з боку скликаних у Києві у травні 1917 р. Всеукраїнських з’їздів: військового, селянського і робітничого.

Коли 1 червня 1917 р. ЦР отримала офіційну відмову Тимчасового уряду Росії на свої вимоги, вона, прагнучи закріпити за собою й на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої мас, уже 10 червня 1917 р. видала І Універсал – державно-правовий документ у формі звернення до народу. У І Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі, автономія України у складі Російської демократичної федеративної республіки. У ньому містилося до того ж положення про відмову передавати будь-які кошти до Петрограду. З появою І Універсалу лідери ЦР вирішили прискорити роботу над проектом Української Конституції («Статут автономної України»).

Центральна Рада проявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна керувати і правити ним, а тому її постанови і накази підлягають обов’язковому виконанню українським загалом.

Крім того, І Універсал викликав до життя 28 червня таку державну інституцію як Генеральний Секретаріат України, який мав реалізувати положення Універсалу. Генеральний Секретаріат вважається урядом країни. Його очолив В. Винниченко.

Тим часом російський уряд вже відкрито чинив перешкоди на шляху відродження української державності. Після переговорів у Києві між обома сторонами ЦР змушена була піти на суттєві поступки в питанні про автономію України. У виданому 3 липня 1917 р. ІІ Універсалі ЦР відмовлялася від автономії України і погоджувалася винести це питання на Всеросійські Установчі збори. За це Тимчасовий уряд погодився визнати як свій крайовий орган Генеральний Секретаріат, який був підзвітний комітету ЦР – Малій Раді.

Уже 29 липня Мала Рада затвердила «Статут Генерального Секретаріату», який М. Грушевський назвав Конституцією України.

Загалом робота над Конституцією України як автономної частини Росії демократичної республіки розпочалася після проголошення ІІ Універсалу. У червні 1917 р. було утворено комісію у складі 100 осіб. Результатом її роботи став «Статут про державний устрій, права і вольності УНР», який було ухвалено 29 квітня 1918 р. Ця Конституція складалася з 8 розділів і 85 статей. За нею УНР проголошувалася єдиною і нероздільною. Вона проголошувала рівність усіх громадян, свободу слова, преси, спілок, місця проживання. В основу формування вищих органів влади було покладено принципи розподілу органів влади – на законодавчу (Всенародні збори), виконавчу (Рада Народних Міністрів), судову (Генеральний суд).

Отже, Конституція ЦР мала демократичний характер, була міцною правовою основою держави, фундаментом для всього законодавства України, створення демократичної країни.

Тимчасовий уряд Росії блокував поступ української державності не тільки на політичному, але і на законодавчому рівні. Так «перша Конституція України» від 29 липня 1917 р. проіснувала недовго. Російський уряд перетворив її на «Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату» від 4 серпня 1917 р. «Інструкція» суттєво обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрисдикція поширювалася лише на п’ять губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишилося 9). Тимчасовий уряд ухвалив цей документ навіть не порадившись з ЦР. Незважаючи на це, ЦР погодилася з його змістом.

Зауважимо, що ЦР до жовтня 1917 р. намагалася проводити політику наповнену конкретним змістом у роботі раніш утворених інституцій. Наприклад, Генеральний Секретаріат під час проведення 30 засідань розглянув 100 конкретних питань зовнішнього і внутрішнього життя України. Серед них були питання фінансів, судоустрою, військового будівництва.

Остання проблема вважалася вкрай гострою і подразливою в політиці ЦР. Відомо, що і М. Грушевський, і В. Винниченко нехтували важливістю створення власних боєздатних Збройних сил України. Дійсно, після Лютневої революції 1917 р. каталізувався процес самоорганізації солдатів-українців в окремі частини, які прагнули перебувати в одному культурно-мовному середовищі, а також виконувати військову повинність на Батьківщині.

Тимчасовий уряд усіляко гальмував процес українізації військових частин, а у червні 1917 р. взагалі заборонив його.

Важливою подією стала робота і рішення Всеукраїнського військового з’їзду травня 1917 р. Під час гострих дебатів вдалося ухвалити резолюцію про те, що по закінченні війни буде ліквідовано постійну армію і замінено її на міліційну. Уже ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд червня 1917 р. вимагав від російського уряду почати широку українізацію армії і флоту. Активну позицію в цьому питанні займав Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою.

На початку 1918 р. УЦР перейшла від концепції українізації війська до формування армії міліцейського типу. До кінця березня 1917 р. в ній нараховувалося 15 тис. вояків. Планувалося відкрити Академію національної армії, інструкторську школу для підготовки старшин, робилися спроби сформувати вісім територіальних армійських корпусів тощо. Було реорганізовано Генштаб, затверджено «Тимчасовий закон про флот УНР».

Визначити реальну чисельність війська ЦР наприкінці квітня 1918 р. складно. Вона коливалася на позначці 30-33 тис. без урахування підрозділів українського Чорноморського флоту.

Після більшовицького перевороту у Петрограді жовтня 1917 р., коли було повалено Тимчасовий уряд, різко загострилася ситуація в Києві. Тут діяли три політичні сили: ЦР, Рада робітничих і солдатських депутатів, якою володіли більшовики, Штаб Київської Військової Округи, що представляв колишній Тимчасовий уряд. ЦР спочатку доброзичливо поставилася до більшовицької влади, сподіваючись порозумітися з нею. Згодом вона змінила своє ставлення до неї на негативне. Більшовики планували повалити ЦР. Вона вважала, що єдиним виходом в цій ситуації є набуття нею статусу фактичного, законно-правового органу. У ІІІ Універсалі ЦР від 7 листопада 1917 р. проголошувалося утворення демократичної Української Народної Республіки, що була автономною складовою частиною небільшовицької Росії. Так, восени 1917 р. Україна майже здобула незалежність, проте вона не усвідомлювалась і психологічно ще не сприймалася широким українським загалом і українськими соціалістами.

Ухвалені ЦР Універсали містили положення про організацію місцевої влади. Втім тут не вдалося досягнути реальних успіхів. Причина – несприятлива політична ситуація, перешкоджання державотворчим устремлінням українців з боку Росії, а також невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Так, ЦР намагалася об’єднати органи місцевого самоврядування з широкими правами і повноваженнями з керівництвом всією системою самоврядування в масштабах країни Генеральним секретарством внутрішніх справ. Про це йшлося у ІІІ Універсалі ЦР.

Ситуація ускладнювалася тим, що органи місцевого самоврядування в своїй більшості були успадковані ще від Російської держави. Вони часто конфліктували з губернськими і повітовими комісарами ЦР. Місцева влада діяла за власним розсудом без механізму взаємодії і точного розмежування сфер впливу. Справу ускладнила легалізація ІV Універсалом системи рад робітничо-селянських і солдатських депутатів, які не можна було ігнорувати. Зазначимо, що чимало цих рад перебували під впливом більшовиків, які були ворогами ЦР.

Органам місцевого самоврядування бракувало коштів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя, а також належної правової бази.

На початку березня 1918 р. ЦР затвердила новий адміністративно-територіальний устрій України, поділивши її на 30 земель. Реорганізація місцевої влади мала відповідати новим умовам життя, але ЦР не встигла це реалізувати.

Цікаво, що і Конституція ЦР від 29 квітня 1918 р. надавала землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, проголошувала принцип децентралізації. Вона впорядковувала взаємовідносини самоврядування з державною адміністрацією. Ради і Управи громад, волостей і земель мають владу на місцях, а міністри УНР тільки контролюють її діяльність, не втручаючись до справ.

Якщо до кінця листопада 1917 р. більшовицький уряд Радянської Росії вів проти УНР в основному ідеологічну війну, то починаючи з 6 грудня між Україною і Росією почався збройний конфлікт. Війну розв’язали російські більшовики. Це була І українсько-більшовицька війна. Їх головною метою було повалення влади ЦР, встановлення в Україні влади рад, підконтрольній Москві, а також економічний грабунок українських промислових і сільськогосподарських ресурсів.

Не маючи можливості протистояти натиску більшовицького війська, після довгих дебатів Мала Рада 9 січня 1918 р. прийняла ІV Універсал, що проголошував незалежність України.

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. В середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Щоб затримати наступ радянських військ під командуванням М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінка – Крути, С. Петлюра 16 січня (старий стиль) 1918 р. надіслав студентський курінь, сформований з київської молоді, студентів вузів і гімназистів старших класів – загалом 420 осіб. Вони стійко трималися. Героїчні захисники Крутів своє завдання виконали, затримавши на кілька днів радянські війська, які наступали на Київ.

Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та поранених і відступили. Пізніше в Києві вбитих було поховано.

Проти Центральної Ради повстали робітники столичного заводу «Арсенал». Повстання було придушене, але втримати Київ не вдалося. 26 січня 1918 р. радянські війська увійшли до столиці УНР. Українській уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Втративши підтримку значної кількості українського населення, наштовхуючись на пасивність та апатію абсолютної більшості населення, Центральна Рада постала перед проблемою: на які сили спиратися. У боротьбі між різними фракціями перемогли прихильники опори на зовнішні сили. Під впливом подій на фронті УЦР змушена була спочатку взяти участь у Брестських мирних переговорах з країнами Четверного союзу, а потім 9 лютого 1918 р. підписати з ними угоду про мир.

Отже, у лютому 1918 р. ЦР уклала мирну угоду в Бресті з Німеччиною і її союзниками (Австро-Угорщина) про їхню допомогу у звільнені України від більшовицької навали. Уже до кінця квітня 1918 р. вся територія УНР перебувала під контролем німецько-австрійських військ. Вони з перших днів перебрали на себе ті функції, які насправді повинні були виконувати органи місцевої влади.

Український уряд втратив можливість регулювати економічні відносини з селом, яке вважалося опорою української державності. У селян забирали багато продовольства для поставок в Німеччину і Австро-Угорщину. Останні два місяці свого існування ЦР нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним потребам суспільства, перетворившись в дискусійний клуб.

Уже наприкінці березня 1918 р. німецько-австрійське окупаційне командування впевнилося в безсиллі ЦР і безперспективності співробітництва з нею. Взаємовідносини між німцями і ЦР загострювалися. Виникали конфлікти. Наприклад 26-27 квітня 1918 р. німці роззброїли дивізію «сірожупанників». Усі ці незаконні втручання окупаційного командування у справи УНР викликали слушне обурення. 28 квітня 1918 р. під час засідання ЦР німці заарештували деяких діячів ЦР. 29 квітня на засіданні ЦР було ухвалено проект Конституції УНР, нову редакцію земельного закону і обрано М. Грушевського Президентом УНР. 29 квітня 1918 р. за допомогою окупаційних військ до влади в Україні прийшов гетьман П. Скоропадський. УЦР було повалено.

Поява і діяльність УЦР була закономірно обумовлена революційними подіями в Україні, започаткованими після розвалу Російської імперії. ЦР згуртувала національні українські сили довкола ідеї української державності. Вона уособлювала прагнення українського народу позбутися колоніальних кайданів російського царизму, здобути волю. В історіографії Центральної Ради чимало критичних зауважень і закидів у бік її лідерів з приводу їхнього революційного романтизму, відсутності системних підходів у розв’язанні державотворчих, суспільно-політичних і соціально-економічних проблем України. Це цілком справедливо. Однак, на нашу думку, слід визначити історичне значення факту існування ЦР. Воно полягає в тому, що ЦР вивела український загал на тернистий шлях боротьби за свою державність, зробила державотворче питання для українців наріжним в ХХ ст., показала незворотність у боротьбі за його цілковите вирішення.