Политическая элита - необходимый и объективно существующий элемент социальной структуры любого современного общества.
Ни один класс, социальный слой или иная социально оформилась группа не способны реализовать свои интересы и обеспечить развитие непосредственно, путем равномерного влияния всех, на принятие государственных решений. Они могут этого достичь только с помощью и с помощью «малых центров» - активно господствующих, производительных элит.
К основной социальной задачи политической элиты относится принятие решений и контроль за их выполнением. Это раскрывает ее центральную роль в управлении государством и обществом.
В число основных функций включается также формирование и представление групповых интересов различных слоев населения. Следует указать и на необходимость продуцирования элитой разнообразных политических ценностей, способных превращать население в активных участников перераспределительных процессов в сфере власти. Формируя различные идеологии, или социальные проекты, политическая элита пытается мобилизовать граждан, взять под контроль их энергию для решения необходимых общественных задач. Без активного обновления элитами этих средств своего духовного господства руководящие идеи обращаются в догмы, а политическая власть начинает чувствовать стагнацию.
Главным условием эффективного осуществления политической элитой ее главных функций является обладание ею всеми возможными в конкретном обществе способами управления и власти. В этом плане особое значение имеют ее способность и умение использовать принудительные методы, оперативно, в зависимости от меняющейся обстановки, переходить к применению силовых ресурсов.
Показателем безусловной крепости положения политической элиты служит и ее способность к манипулированию общественным мнением, такого использования идеологических и других духовных инструментов, которые могут обеспечить необходимый уровень легитимности власти, расположить и поддержку ей со стороны общественного мнения.
Существует ряд факторов, препятствующих укреплению положения элитарных группировок во власти. Так, существенно подрывает позиции политических элит нарастание информационной открытости в работе институтов власти и управления, критика общественностью всяческих злоупотреблений должностных лиц. К таким же ограничителя можно отнести и растущую способность общества к контролю за деятельностью чиновников, неразрывно связанную с целенаправленной деятельностью общественных объединений и СМИ, активизацией контрэлит. Снижает возможности волюнтаризма в управлении государством и дифференциация элит, ведет к росту внутриэлитная конкуренции, а также и профессионализация аппарата управления государством (партией).
Исходя из задач, выполняемых политической элитой, можно выделить четыре основные функции элиты в современном обществе (А. В. Малько):
- Стратегическая - определение политической программы действий путем генерирования новых идей, отражающих интересы общества, выработка концепции реформирования страны;
- Организаторскую - осуществление на практике выработанного курса, воплощение политический решений в жизнь;
- Интегративной - укрепление стабильности и единства общества, устойчивости его политической и экономической систем, недопущение и разрешение конфликтных ситуаций, обеспечения консенсуса по основополагающим принципам жизнедеятельности государства.
- Коммуникативную - эффективное представление, выражение и отражение в политических программах интересов и потребностей различных социальных слоев и групп населения, предполагает также защиту социальных целей, идеалов и ценностей, характерных для общества.
Чтобы эффективно реализовывать эти функции, элита должна характеризоваться такими качествами, как современный менталитет, государственный тип мышления, готовность к защите общенациональных интересов и т. д.
Благодаря своим функциям, политическая элита является ведущим звеном, направляющим развитие общества. Все попытки унизить ее статус и возможности и даже, как это нередко случалось в российской истории, уничтожить, унизить ее общественный авторитет в конечном счете наносят ущерб самому обществу. Накопленный обществом опыт убеждает в том, что элитарные механизмы скорее всего навсегда останутся в структуре общества, сохранив свою лидирующую роль. С течением времени, очевидно, будет меняться лишь степень и характер их соотношения с механизмами самоорганизации общественной жизни. В то же время наиболее продуктивное поведение элитарных слоев, включение их в процесс демократизации общества возможно только при условии снятия всех искусственных границ на пути обновления ее рядов, предотвращения ее загнивания вследствие олигархиизации и косности.
Функции лидерства.
Значимость лидера определяется объемом функций, которые он выполняет.
К таковым относятся:
диагностическая - от лидера всегда ожидают авторитетной, точной и своевременной оценки событий;
стратегическая - лидеры определяют определенную политическую стратегию, т.е. направление действий в интересах группы или общества;
мобилизующая - лидер призван достичь поддержки группой данного им определения и предложенного плана действий;
интеграция общества вокруг общенациональной идеи и общенационального интереса, общегражданских цели и ценностей;
принятия оптимальных политических решений (в этом заключается социальное призвание лидера и легитимное оправдание их пребывания в руководстве);
осуществления защитной политики, защита граждан от беззакония и посягательств бюрократического аппарата и чиновничества, арбитражно- патронажное посредничество (на практике оно не всегда реализуется, но от лидера постоянно ожидают опекунского вмешательства в конфликтных ситуациях);
" Энергетическая подзарядка " общества на проведение преобразований, инициирование обновления, генерирование оптимизма, мобилизация масс на реализацию реформ (в этой функции интегрированы несколько других).
Функции лидера зависят:
от степени зрелости всех подсистем общества;
от уровня культуры населения;
от типа политического режима;
от индивидуальных качеств лидеров.
Зрелое гражданское общество, которое отличается высокой степенью разделения социальных и политических ролей и функций, резко уменьшает возможности доступа к властным статусов и постов случайных лиц, политиков - непрофессионалов.
4) Політична еліта України.
Слід віддати політичній еліті України належне: за 12 років незалежності зроблено чимало. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенітет і недоторканість кордонів України визнані світовою спільнотою; країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об'єднань та організацій, укладені угоди про співробітництво з ЄС і НАТО. Вдалося врегулювати конфліктні ситуації, що виникали навколо питань статусу Криму, проблеми Чорноморського флоту РФ, набуття Україною без'ядерного статусу.
Конституція України проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною. Є здобутки в трансформації економіки та впровадженні її ринкових засад: завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта.
Але високою виявилася соціальна ціна здобутого. За даними опитувань Центру Разумкова, переважна більшість громадян засвідчують, що в Україні не дотримуються права, гарантовані Конституцією - право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (90% опитаних); на охорону здоров'я (81%); на повагу гідності людини (79%); на працю та можливість цією працею заробляти на життя (79%); право на соціальний захист (78%) та інші фундаментальні права. За підсумками 2002 р., до категорії бідних офіційно віднесено 28% населення, до злиденних - майже кожного шостого громадянина країни.
Політичні еліти після проголошення незалежності не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення стратегічної мети. Націонал-патріотично налаштована еліта в переважній більшості не мала досвіду державного управління і зрештою зосередилася на ствердженні формальних ознак державності, включаючи топоніміку. Головним її гаслом було: "спочатку побудуємо незалежну Україну, а потім - займемося економікою, демократією, правами людини."
Значна частина лівої політичної еліти, на відміну від своїх колег із реформованих комуністичних партій країн Центральної Європи та Балтії, не сприйняла ідеї незалежності України, побудови демократичної держави та ринкової економіки, орієнтуючись на відновлення СРСР та соціалістичного ладу.
Час був втрачений переважно на боротьбу різних політичних сил за владу, яка диктувалася переважно економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних і фінансових ресурсів країни і здійснюватиме приватизацію національного надбання.
В Україні не відбулася зміна "критичної маси" політичної еліти. Серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської і комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій - майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52% та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.
Ті ж дані НІСД свідчать - дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються від сіл. Будучи вихідцями із сіл і невеликих міст, еліта є носієм традиційної культури, яка, поряд із позитивними для сучасного урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм - "схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості", тобто містечковості, клановості та кумівства. Ця еліта потребує компенсації суспільного невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, купівлю "шляхетних" титулів. Ознакою респектабельності сучасної політичної еліти стала також її показова релігійність, яка не призводить до піднесення моралі.
Ще однією складовою політичної еліти України стали представники "нової буржуазії". Для неї українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник.
У результаті склалася "гримуча суміш", симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі "нової буржуазії" з її зневагою до закону.
Така політична еліта виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети. Про це виразно свідчить реалізований в Україні механізм приватизації. За експертними оцінками, за приватизаційні сертифікати було продано 47% великих і середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн. громадян. Вартість одного сертифікату коливалася в межах 2-10 долл. Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п'ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана "своїм людям" за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн. дол.).
Нова еліта відмінно виробляє стратегію для власного бізнесу, про що свідчить розрив у доходах невеликої групи наближених до влади олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян. За офіційними даними, співвідношення рівнів добробуту 10% найбагатших і 10% найменш забезпечених громадян становить 7,1, тоді як прийнятним з точки зору суспільної стабільності є розрив у два з половиною рази менший.
Своєю поведінкою - проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи - правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти "елітарних" позицій в суспільстві можна, лише не обмежуючи себе нормами моралі. За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% - ігнорують закон, 25% - вважають, що рівень і якість освіти в житті не має значення, головне - мати багатих батьків, родичів чи "своїх людей" у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в аморальній державі - може стати нормою.
Нинішня політична еліта України не користується суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства. Рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчують позитивне ставлення до нинішньої правлячої еліти України, більшість (53%) дотримуються протилежної думки, а майже кожен третій (30%) до правлячої еліти абсолютно байдужий.
Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти - не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає, а двох останніх чинників в Україні поки що немає.
Наступна еліта може бути благородною ("ми не такі, як вони"), а може не бути. Українська пострадянська еліта обрала друге. Вже з кінця 1990-х років у діяльності частини політичної еліти, яка групується навколо Президента Л. Кучми, стали посилюватися авторитарні тенденції. Парламентські вибори 1998 р. і 2002 р. та президентські 1999 р. мали щоразу більш недемократичний характер внаслідок застосування владою адміністративного ресурсу та "брудних" політичних технологій. Метою цих дій було поповнення чи часткове "оновлення" правлячої еліти за рахунок лояльних до неї осіб і запобігання посиленню політичної ваги контреліти - опозиції.
Політична еліта, яка представляє інтереси фінансово-промислових груп, насамперед, крупних, поставлена перед питанням: як гарантувати недоторканність бізнесу і власності як від переділу, так і надмірного втручання влади? Частина бізнес-еліти розуміє переваги правових гарантій над силовими і готова "грати за правилами", а політичної еліти - готова встановити ці правила.
Спостерігається також, хоч і слабка, але постійна тенденція до омолодження політичної еліти. До неї поступово інтегрується молодь, яка отримала освіту за кордоном, поділяє демократичні цінності, готова і здатна сприяти їх утвердженню в Україні.
Водночас влада дедалі меншою мірою гарантує досягнення винятково власних цілей політичної еліти. Про це свідчить та обставина, що правлячій еліті доводиться дедалі більших (у т.ч. фінансових) зусиль докладати для забезпечення потрібних результатів виборів - і певного разу може з'ясуватися, що результати не варті понесених витрат. Окремі представники політичної еліти, як правлячої, так і опозиційної, починають розуміти, що перегравати опонента у певному сенсі вигідніше не за рахунок підкупу колег і електорату та купівлі "брудних технологій", а за рахунок підвищення добробуту громадян.
Еволюції влади у напрямі врахування суспільних інтересів сприяє, хоч і повільна, але активізація опозиційних сил, діяльності неурядових організацій, незалежних та опозиційних ЗМІ.
