11. У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким мислителям Іммануїлу Канту і Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю
І. Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціальної політичної думки. Лібералізм, відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної і політичної свободи для своєї життєдіяльності.
Під впливом ідей просвітництва та школи природного права, які обстоювали індивідуалізм, сформувалися головні принципи соціальної концепції І. Канта: кожна особа є завершеною абсолютною цінністю; людина не є знаряддям здійснення якихось планів, навіть спрямованих на суспільне благо; вона— суб'єкт і докорінно відрізняється від навколишньої природи, у своїй поведінці повинна керуватися велінням морального закону; закон цей апріорний, не може бути підданий впливові зовнішніх обставин і тому беззастережний.
І. Канту належить пальма першості в обґрунтуванні правової держави. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей: на законодавчу виконавчу і судову
У соціальній філософії Ф. Гегеля належне місце посідають проблеми держави, влади, суспільного устрою. Зокрема, у «Філософії права» він підкреслює, що «ця праця, оскільки в ній зосереджена наука про державу, буде намаганням осягнути й описати державу як щось розумне в самому собі». Перехід до нових форм державного устрою він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад.
В. Гегель ввів у політичну науку розмежування понять «громадянське суспільство» (сукупність економічних відносин) і «держава». Державу («дійсність моральної ідеї») він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв'язує суперечності між його членами. Водночас такі суперечності між багатством і бідністю він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, подолати їх практично неможливо й вони не залежать від держави.
12. К. Маркс (1818 1883) і Ф. Енгельс (1820—1895) у своїх дослідженнях доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Вони пояснювали опосередкованість політико-правових відносин економічною сферою, а також співвідношенням суспільства і держави. Держава — офіційний представник громадянського суспільства. При цьому виявляється її подвійна природа: з одного боку, вона виступає як уні-
версальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, а з іншого — як спеціальний апарат управління.
Марксизм формулює положення про подолання відчуження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною формою якого є держава диктатури пролетаріату.
Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілюватиме одвічні ідеї справедливості, рівності, демократії в інтересах більшості народу шляхом примусу стосовно незначної меншості.
Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:
обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної самостійності, здатності впливати на економіку;
ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя класово-антагоністичних суспільств;
класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;
трактування влади і політики як організованого насильства одного класу над іншим;
боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;
класове бачення процесу походження і сутності держави;
необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для переходу до нового суспільства;
ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке потягне за собою відмирання держави.
13. Розвиток політичних ідей мислителями Київської русі.
Важливою подією в політичному житті Київської Русі було введення християнства. У Київській Русі великого розвитку досягає політико-правова думка. У документах, що дійшли до нас, знаходимо постановку та шляхи розв'язання найсуттєвіших проблем: походження держави; виникнення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найдоцільніших форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою дружини, ради бояр тощо); законність і реалізацію найвищих владних повноважень; взаємовідносини між церквою та державою; формування та обґрунтування юридичної термінології. Важливе суспільне значення мав на той час релігійний і філософсько-політичний твір «Слово про закон і благодать» видатного мислителя XI ст. Іларіона
Релігійно-політичні ідеї Митрополита Іларіона
— Основна ідея «Слова» — підкреслення загальнолюдської значимості християнського вчення та важливості його прийняття для становлення руського народу.
— Руський народ вийшов з пітьми язичництва і став на шлях, що веде до Царства Христового. Це означає, що релігія в Русі стає могутнім ідейно-моральним регулятором поведінки людей.
— Іларіон рішуче заперечує пануючу політико-церковну доктрину, за якою правителі держав розглядалися як члени родини царів, очолюваної Візантійським імператором. Київська Русь, її князі — рівноправні члени спілки вільних народів.
— Ідеальний образ правителя держави включає такі риси, як мудрість і знання. Одним із перших вітчизняних мислителів говорить про моральні якості державних діячів, про їх відповідальність перед Богом і народом.
Центральне місце в суспільно-політичній думці Київської Русі належить проблемі князя та князівської влади. Князівська влада формувалася з органів військової демократії. У процесі еволюції військово-політичних союзів VI—IX ст. складалися умови для перетворення племінних вождів на носіїв державно-політичної влади, формувалися відповідні функціональні обов'язки. Серед них важливе значення мали військове керівництво, організація збройних походів проти ворогів. У системі політичної влади князя вагома роль належала судовій діяльності, основна діяльність якої було спрямоване на придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин між громадянами.
В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави — Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали могутнім чинником державотворення, регуляції суспільно-політичних відносин.
14. Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень як господарсько-військових організацій потребували тісної взаємодії їх членів.
Демократичні засади запорозького козацтва стали основою формування християнської козацької республіки, що викликало захоплення багатьох вчених та політичних діячів. Російський революціонер і прогресивний мислитель О. І. Герцен писав, що Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні і соціальні засади. Запорозька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників. Розвиток таких засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої вчинки, глибокого розуміння державотворчих завдань. Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика.
Політичн ідеї та принципи конституції Пилипа Орлика
Ідея суспільного договору. Принцип конституціоналізму. Принцип народного суверенітету.
Принцип державного суверенітету і незалежності. Принцип протекторату. Ідея парламентаризму. Ідея провідної політичної ролі суспільного стану (козаків, козацька республіка). Ідея парламентсько-президентської республіки. Ідея унітарної держави з одним автономним утворенням (Запорозької Січі)
Ідея природних прав людини і народу. Ідея звичаєвого права (державна підтримка та використання традицій Запорозької Січі). Принцип поділу влади. Незалежність судової системи.
Ідея правової держави. Ідея соціальної держави. Ідея державної релігії
Принцип виборності усіх державних посад знизу доверху. Вибори глави держави вищим представницьким органом. Всезагальне рівне виборче право (в рамках козацького стану). Поєднання військової та адміністративної влади, їх структур. Обмеження і контроль за виконанням повноважень глави держави.
Відділення державної системи (фінансової та ін.) від сфери приватного життя
Аналіз конституції та низки документів, пов'язаних із нею, показує, що тогочасна українська політична думка досягла досить високого рівня. Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. Гетьманське самодержавство обмежувалося генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової і сотинної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Передбачалася сувора окремишність державного скарбу та коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана.
Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст.
Отже, в українській політичній думці, ще задовго до хвилі буржуазно-демократичних революцій у Європі, було сформульовано чимало прогресивних правових ідей. Це була альтернатива тому шляху, яким ішла Росія з її феодально-кріпосницьким гнобленням, абсолютизмом, колоніальною політикою денаціоналізації, русифікації народів, які потрапили в залежність від неї.
15. Для свідомої частини українського населення ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилося у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Біло-зерський. Згодом до них приєднався геніальний Тарас Шевченко.
Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів, В. Г. Бєлінського, О. І. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін. Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова (1817—1885) під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)».
Українська справа у цьому творі пов'язувалась із долею інших слов'янських народів, з бажанням об'єднати всі слов'янські народи, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (у 1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України.
Характерною ознакою політико-правових поглядів Т.Г.Шевченка (1814—1861) є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для нього немає «добрих» царів.
Ненависть і рішуче політичне несприйняття в Т. Г. Шевченка було не лише до російського царизму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і царські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді, заодно з російськими поміщиками та царатом, «деруть шкуру» із селян, «праведную кров із ребер як водицю точать».
Поряд із різко критичним ставленням Т. Г. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої «челяді», кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам.
Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали «пророком», пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю.
16. 3 часу свого виникнення в середині XIX ст.марксизм набув значного поширення в Європі і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Паралельно з марксизмом розвивався соціал-демократичний напрям учення про соціалізм. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевський і В. Винниченко — за своїми політичними поглядами тяжіли до соціал-демократизму.
Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний український історик і політичний діяч, У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.
У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.
. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки — такою вбачав М. Грушевський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням.
За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства.
Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (1880—1951).
Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.
В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.
Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.
Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.
Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова
Оскільки велика тінь XIX століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у ХХ ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність» 9, публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.
Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі 10.
17. Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Дмитра Донцова (1883—1973), який поклав в українській політологічній думці початок течії так званого «інтегрального націоналізму». Ця течія, в націоналізмі почала зароджуватись в останній чверті XIX ст. в умовах зрослого суперництва між національними державами» і занепаду ідей гуманізму та лібералізму.
На початку XX ст. «інтегральний націоналізм» поширюється не тільки в Західній, а й у Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20—30-ті роки, коли в багатьох країнах утверджувались диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерними його рисами були крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.
На терені України основні ідеї цього типу націоналізму можна розглянути на прикладі табл. 12. Ці риси великою мірою були притаманні і поглядам Дмитра Донцова. Слід зазначити, що він своїх перших журналістських працях в поділяв марксистські ідеї про революційність національних рухів. Згодом Д. Донцов пориває з соціал-демократією й активно пропагує свою націоналістичну концепцію. Найбільш повно ця концепція знайшла своє висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926). Його концепція включає три вихідних елементи:
1) Росія — найголовніший ворог України;
2) селянство — хребет нації й держави;
3) необхідність сильного відчуття мети і волі.
Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що, крім шлункових інтересів і демагогічних кличів, нічого не розуміє».
Запропонована ним селянська демократія була не демократією «пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби...», а «демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу». Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя. Ідеалом суспільного устрою і селянської демократії вважає Північну Америку.
На особливу увагу заслуговує друга частина книги «Чинний націоналізм», де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог «вольового націоналізму»:
перша засада нової національної ідеї — зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого — як мета, боротьба — як засіб; друга — прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості; третя — дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея; четверта — непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації) — саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії; п 'ята — право сильних націй організовувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації; шоста — кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що застосовує творче насильство для суспільного поступу.
Для Д. Донцова не стояло питання про неприйняття запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди немає... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути». Зрозуміло, що були й інші напрями націоналізму.
18. Серед політичних доктрин України у XX ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В'ячеслава Липинського (1882—1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають одним із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки. Які ж основні методи організації державного будівництва в Україні? В. Липинський виділяв три основні державні форми:
1) демократія з республікою;
2) охлократія з диктатурою;
3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією. Найбільш придатною для України є остання форма. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, він міркував, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності— це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити власних «панів», тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам.
19. в лекциях
20. Політика — відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, її утримання, організації та використання.
Політика — курс, напрям. Політика — конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення (угруповання) та соціальні групи ведуть боротьбу за завоювання державної влади.
Думка в суспільстві про роль і значення політики і політичної діяльності завжди роздвоювалася:
— політична діяльність може розцінюватись як «благородна справа». Такою її вважав що Арістотель. У цьому випадку політика — це мистецтво управління суспільством, це миротворча діяльність, спрямована на об'єднання суспільства навколо вищої мети;
— політична діяльність, навпаки, може вважатися «вульгарною справою», бо політика — справа брудна, принизлива, яка зводиться до «непомірного марнолюбства».
Формулу політики також можна визначити через її сутність.
Щоб не заплутатись у труднощах мовного і концептуального підходів, слід розділяти дві сторони політики. При цьому треба пам'ятати, що в основі політики (політичного життя, політичних відносин тощо) лежать інтереси соціальних груп та окремих індивідів.
У першому випадку політика означатиме сферу суспільного життя, де інтереси як вступають у реальні, уявні чи «символічні» протиріччя, так і збігаються і поєднуються між собою, будучи регульовані владою*, яка володіє монополією на законний примус, законне насильство.
У другому випадку політика — це арена, де в боротьбі за завоювання державної влади чи за безпосередній вплив на неї стикаються індивіди і соціальні групи та їх представники: партії, лоббі, союзи, спілки чи більш-менш організовані і недовготривалі соціальні рухи, групи інтересів, тиску.
Політика як вид діяльності може здійснюватися на кількох рівнях. Перший, «нижчий», рівень включає вирішення місцевих проблем. Другий, «локальний», регіональний рівень (для України — районний, міський, обласний і т. д.), регіональна політика вимагає так чи інакше втручання держави. Центральне місце в політиці займає третій, національний, рівень, який визначається головним чином становищем держави як основного інституту організації життя громадян, розподілу та перерозподілу ресурсів, національна політика.
І, насамкінець, міжнародний рівень. Основними агентами політичної діяльності на цьому рівні є національні організації і різного роду транснаціональні (міжнародні) організації — ООН, ЮНЕСКО, ЄС, НАТО тощо та транснаціональні корпорації.
Великий німецький вчений Макс Вебер, відповідаючи на питання «Що таке політика?» говорить, що політика означає прагнення до участі у владі, або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей або окремими людьми. Хто займається політикою, той прагне влади. Чому і для чого? Або до влади як засобу, як можливості, що підпорядковані іншим цілям, ідеальним чи егоїстичним, або до влади «власне неї самої, щоб насолоджуватись почуттям престижу, яке вона дає».
Існує велика кількість сфер політики: соціальна, економічна, екологічна, антропологічна, національна, культурно-освітня, аграрна, міжнародна і т. ін.Суб'єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава. Первинним, системозапочатковуючим суб'єктом політики виступає індивід. Загалом же в політиці можна виділити чотири рівні суб'єктів:
1) конкретні індивіди. Саме через них найбільш повно і безпосередньо виявляє себе весь спектр політичних подій. Вплив на процеси політичного характеру з боку таких суб'єктів може бути безпосереднім або ж опосередкованим;
2) органи та ланки політичних організацій. Вони є суб'єктами конкретних політичних рішень та діяльності;
3) держава з її інституціями, партії, суспільні об'єднання, рухи, фронти тощо, що загалом вибудовують організації великих суспільних груп. Це суб'єкти безпосереднього керівництва та виконання політичної діяльності;
4. Великі суспільні групи, що утворилися на засадах етнічної чи соціально-класової диференціації. Такими суб'єктами політики можуть бути нації, народи, верстви, класи, страти, демографічні групи та ін.
21. Влада як соціальне явище. Концепції влади.
влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.
У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.
Основні концепції влади:
Телеологічна концепція влади У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу. Влада – це здатність досягти своєї мети, певних результатів.
Реляціоністська концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт.
